Справа № 22-144\08 Головуючий в 1 інстанції: Власик Н.М.
Категорія: 26 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
28 січня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Сарненського районного суду від 21 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання права власності на частину спадкового майна та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на спадщину,
в с т а н о в и л а:
У березні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_2 з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину спадкового майна та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на спадщину.
В обґрунтування вимог зазначав, що сторони разом із батьками проживали в господарстві, яке станом на 15 квітня 1991 року відносилось до колгоспного двору. За сімейними обставинами позивач вибув 9 червня 1993 року в інший населений пункт, де знаходився до повернення назад у березні 2002 року. За цей час ніхто не ставив питання про втрату ним права на частку в майні даного двору, а тому вважає, що право на це майно за ним збережене. Відповідач же вибув зі складу двору в 2000 році і фактично проживає в іншому населеному пункті. На момент вибуття зі складу колгоспного двору питання про виділ частки майна не порушував.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін - ОСОБА_3, а ІНФОРМАЦІЯ_2помер батько - ОСОБА_4.
Позивач вважає, що фактично прийняв спадщину, проживаючи разом з батьками на момент її відкриття.
Відповідач прийняв спадщину, звернувшись до нотаріальної контори, і отримав свідоцтво про право на спадщину за законом, з урахуванням відмови трьох сестер від спадщини на його користь, на 4\5 частини спадкового майна.
До складу спадкового майна входять житловий АДРЕСА_1, державні акти на право власності на землю РВ №037369, РВ №037368, РВ №037367 та майновий сертифікат сумою у 153 гривні 22 копійки.
Вважає, що свідоцтво про право на спадщину видане без урахування положення про те, що спірний будинок належить до майна колишнього колгоспного двору. Згідно з абзацом другим п.п. «г» п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року №20 з наступними змінами (далі - постанова Пленуму Верховного Суду України) на витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося станом на 15 квітня 1991 року, поширюється загальний трьохрічний строк позовної давності. Переконаний, що він має право на рівну частку в житловому будинку, що спадкується разом з батьками, які померли. Натомість відповідач не має такого права на частку в майні, так як в 2000 році вибув з господарства батьків і фактично проживає з сім'єю в іншому населеному пункті. Права на захист в судовому порядку він не має, оскільки відповідно до ст. ст. 257, 267 ЦК України щодо можливих вимог сплив строк позовної давності, про що ОСОБА_2 заявив у позові.
На його думку, на час відкриття спадщини правом на частку колишнього колгоспного двору у виді житлового будинку є позивач та батьки. Його частка становить 1\3 частину спірного будинку та 1\5 частину спадкового майна щодо часток батьків, які померли. Указана частка складає 2\15 частин всього будинку. Всього ж його частка становить 7\15 частин спірного будинку, що вираховується шляхом додавання 1\3 частини до 2\15 частин.
Вважав, що свідоцтво про право на спадщину в цій частині має бути визнане недійсним. Щодо визнання права на спадщину відповідача на земельні ділянки і майновий пай переконаний, що положення спірного свідоцтва мають залишитись без змін.
Просив суд визнати за ним право власності як учасника спільної сумісної власності одного з членів колишнього колгоспного двору та в порядку спадкування за законом як спадкоємця першої черги після смерті батьків на 7\15 частин спірного житлового будинку та на 1\5 частину спадщини щодо права власності батьків на землю, підтвердженого відповідними державними актами на право приватної власності на землю, та 1\5 частину майнового паю сумою у 153 гривні 22 копійки.
Право відповідача просив визначити у 8\15 частин спірного житлового будинку та в цій частині свідоцтво про право на спадщину від 9 серпня, видане на його ім'я просив визнати недійсним.
Рішенням Сарненського районного суду від 21 листопада 2007 року позов задоволено повністю. Визнано за ОСОБА_2 право власності як учасника спільної сумісної власності та в порядку спадкування за законом після смерті батьків на 7\15 частин житлового будинку, який розташований в АДРЕСА_1право власності на 1\5 частину земельних ділянок, що належали матері відповідно до державних актів про право власності та право власності на 1\5 частину майнового паю, що належав матері відповідно до свідоцтва про право власності на майновий пай, сумою у 153 гривні 22 копійки. Також визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадкування за законом, виданого ОСОБА_1 9 серпня 2005 року державним нотаріусом Дубровицької районної державної нотаріальної контори, визначивши його частку розміром у 8\15 частин житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1
Не погодившись із ухваленим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність й необґрунтованість.
В обґрунтування скарги зазначав, що висновок суду про те, що позивач за час перебування протягом часу з 1993 року по 2002 рік в іншому населеному пункті не втратив права на частку в майні колишнього колгоспного двору, так як відповідач впродовж трьох років не вимагав про визнання його таким, що втратив право на цю частку, суперечить абзацу другому п.п. «г» п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України. В цьому роз'ясненні Пленуму Верховного Суду України передбачений трьохрічний строк позовної давності для витребування частки майна колишнього колгоспного двору. Оскільки позивач вибув з господарства в 1993 році, не витребувавши своєї частки в указаний строк, тому втратив на неї своє право.
Апелянт убачає невідповідність висновків суду першої інстанції у встановленні моменту повернення ОСОБА_2 та його проживання в батьківському будинку. Дана невідповідність виникла через спірність цих обставин, які стверджуються з одного боку показаннями заінтересованих свідків, з іншого - довідкою органу місцевого самоврядування, а тому є суперечливими. Вважає обставину, яка встановлена судом, щодо початку проживання позивача в будинку батьків в 2002 році помилковою, оскільки вона спростовується довідкою Кам*яне-Случанської сільської ради, виданої за шість днів до смерті матері, звідки видно, що матір на той час була прикута до ліжка, а догляд здійснював її чоловік - батько сторін.
На його думку, показання свідка ОСОБА_5 яка є дружиною відповідача, в протоколі судового засідання викладені необ'єктивно.
Крім того, виділившись із господарства батьків у окреме господарство, відповідач продовжував проживати разом з останніми. Ця обставина стверджується договором найму житлового приміщення, а саме частини спірного будинку. Зазначений доказ в суді першої інстанції не перевірявся, а тому просив колегію суддів дослідити його в зв'язку із поважними причинами, згідно яких він не надав доказ попередньому суду.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким задовольнити позов частково, визнавши за ОСОБА_2 право власності на 1\5 частину житлового будинку, в решті позову просив відмовити.
ОСОБА_2 в запереченнях на апеляційну скаргу покликається на безпідставність скарги. Просив колегію суддів її відхилити, залишивши рішення суду, що оскаржується, - без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_1, підтримуючи апеляційну скаргу, надав колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час і місце судового розгляду повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості та доведеності позову.
Між тим, колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду, оскільки вони суперечать дійсним обставинам справи та нормам матеріального права.
З матеріалів справи вбачається, що станом до 15 квітня 1991 року господарство ОСОБА_4 - батька сторін відносилось до колгоспного двору, кількість членів двору з урахуванням ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_5 ОСОБА_7 і ОСОБА_8 складала сім чоловік (а.с. 12).
Згідно із абзацом першим п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України положення статей 17, 18 Закону України «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року).
Відповідно до п.п. «б» п. 6 цієї постанови розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних.
Таким чином, позивач, проживаючи на момент смерті матері разом із батьком, що підтверджено показаннями свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_10 (а.с. 36-36, зворот), фактично прийняв нарівні з останнім по 1\14 частині спадкового майна. Після смерті батька ОСОБА_2 фактично прийняв 3\70 частини спадкового майна, належного спадкодавцю. Натомість відповідач, подавши в установленому порядку та в строк заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори, прийняв також 3\70 частини майна як спадкоємець першої черги. З урахуванням частки трьох сестер, які відмовились від спадщини на його користь відповідно до ст. 1273 ЦК України (а.с.а.с. 2-4, спадкова справа 17\2005), сумарна частка, прийнята ним, становить 12\70.
Згідно із ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Колегія суддів погоджується із доводами ОСОБА_2 про те, що в спірному житловому будинку йому належить 1\7 частина на праві спільної сумісної власності як члену колишнього колгоспного двору відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Таким чином, сумарна частка позивача в спірному житловому будинку складає 18\70.
Висновок суду про право власності ОСОБА_2 на спадкове майно у виді 1\5 частини земельних ділянок та 1\5 частини майнового паю в колегії суддів сумнівів не викликає, оскільки є законним і обґрунтованим.
Враховуючи невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, рішення, яке оскаржується, підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ст. ст. 1216, 392, 1273, абзацу першого п. 6, п.п. «б» п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995 року №20 (з наступними змінами), керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 312, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Сарненського районного суду від 21 листопада 2007 року в частині визнання за ОСОБА_2права власності як учасника спільної сумісної власності та в порядку спадкування за законом на 7\15 частин житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1, та в частині визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Дубровицької районної державної нотаріальної контори на ім'я ОСОБА_1, і визначення його частки в спадковому майні розміром у 8\15 частин житлового будинку в АДРЕСА_1, - скасувати.
Позов ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання права власності на частину майна як учасника спільної сумісної власності та в порядку спадкування за законом і часткового визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_2право власності як учасника спільної сумісної власності та в порядку спадкування за законом на 18\70 частин житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1.
Визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, виданого 9 серпня 2005 року державним нотаріусом Дубровицької районної державної нотаріальної контори на ім'я ОСОБА_1, визначивши частку останнього в спадковому майні розміром у 12\70 частин житлового будинку в АДРЕСА_1.
В решті - рішення залишити без змін.
Звільнити ОСОБА_1 від сплати судового збору (державного мита» на підставі п. 18 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», стягнувши з нього витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа№2-1327\07 Головуючий у 1 інстанції: Крижова О.Г.
Категорія:40 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
24 грудня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Хилевича С.В., Мельника Ю.М.
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивача та представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих на рішення Рівненського міського суду від 25 вересня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_11до Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2006 року до суду звернулась ОСОБА_11 із позовом до Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих про поновлення на роботі й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позову зазначала, що наказ про її вивільнення видано на підставі спільного засідання профспілкового комітету 8 листопада 2006 року. Невідповідність кількості відпрацьованих днів, зазначених у протоколі цього засідання, із фактично відпрацьованими вважає очевидною. Переконана, що дільниця працювала в 2005 році 129 робочих днів, а в 2006 році - 109 робочих днів.
Вважаючи, що вивільнення проведено з порушенням трудового законодавства (невідповідність виробничої необхідності скорочення штату працівників дійсним обставинам, недотримано процедуру погодження на вивільнення з профкомом, відсутність пропозиції роботодавця щодо переведення на іншу посаду, неврахування переважного права на залишення на роботі), просила суд поновити її на роботі та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В ході судового розгляду розмір позовних вимог уточнено до стягнення на її користь з роботодавця суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у 5 040 гривень 42 копійки.
Рішенням Рівненського міського суду від 25 вересня 2007 року позов задоволено повністю. Поновлено ОСОБА_11 на роботі й стягнуто з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу сумою у 5 040 гривень.
Цим рішенням допущено його негайне виконання в частині стягнення заробітку не більше, ніж за один місяць.
У поданій апеляційній скарзі Рівненське учбово-виробничого підприємство Українського товариства сліпих, вважаючи рішення незаконним й необґрунтованим, покликається на неправильне встановлення обставин, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, а також на порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи.
На думку апелянта, судом першої інстанції у рішенні, що оскаржується, не наведено жодного доказу, наданого відповідачем на семидесяти аркушах, які додані до заперечень на позов, і які досліджувались судом; не наведено достовірно та повно пояснень свідків, допитаних судом за клопотанням відповідача із головних обставин, що мають значення для справи, а навпаки, записані таким чином, що перекручують суть показань; знехтувано протоколами засідання профкому підприємства щодо давання згоди на звільнення позивача та власною ухвалою щодо повторного звернення до профкому Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих.
Суд обмежився лише неповним викладенням показань свідків та листів, адресованих позивачу інспекцією праці в Рівненській області та федерацією профспілок, які суперечать первісним документам відповідача та обставинам справи, які не досліджувались судом. Просить колегію суддів скасувати рішення суду першої інстанції від 25 вересня 2007 року та ухвалити нове, яким у позові відмовити.
В поданих на апеляційну скаргу запереченнях ОСОБА_11 покликається на її безпідставність. Просить колегію суддів рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог.
Між тим, такий висновок суду суперечить обставинам справи і перевіреним доказам у їх сукупності.
З матеріалів справи вбачається, що наказом №43\к від 15 листопада 2006 року ОСОБА_11 вивільнено з роботи в зв'язку із скороченням штату працівників, тобто за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Обставина виробничої необхідності для скорочення штату працівників підтверджується сукупністю проаналізованих колегією суддів письмових доказів. Зокрема, із витягу табеля обліку робочого часу за січень 2005 року - листопад 2006 року (а.с.а.с. 26-68) видно, що щіткова дільниця, де позивач обіймала посаду майстра, працювала 26 днів за 2005 рік та 7 днів за 2006 рік. Кількість же відпрацьованих робочих днів ОСОБА_11 як майстром, із включенням роботи підпорядкованої дільниці, за 2005 рік становить 96 днів, за 2006 рік - 60 днів.
Згідно із п. 4.3 ст. 4 Статуту підприємства об'єднання громадян - Рівненського учбово-виробничого підприємства (УВП) Українського товариства сліпих (УТОС) директор підприємства організовує його роботу та несе повну відповідальність за його діяльність.
З наведеного вбачається, що рішення щодо скорочення штату працівників, а саме майстра щіткової дільниці, прийняте директором в межах його повноважень.
Відповідно до ч. 9 ст. 43 КЗпП України, якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження в справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.
Зазначене положення закону судом першої інстанції враховано і 15 лютого 2007 року та 1 березня 2007 року профспілковим комітетом первинної профспілкової організації Рівненського УВП УТОС надано згоду на звільнення позивача за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с.а.с 101-109).
Колегія суддів знаходить очевидним факт попередження Рівненським учбово-виробничим підприємством Українського товариства сліпих про наступне вивільнення відповідно до вимог ч. 1 ст. 49 (2) КЗпП України (а.с. 9), що позивачем не заперечується.
Заперечення ОСОБА_11 в засіданні апеляційного суду щодо пропозиції відповідача перевестись на іншу посаду спростовуються її ж поясненнями в суді першої інстанції про те, що їй 8 листопада 2007 року пропонувалася посада товарознавця (а.с. 128). Так само спростовуються її доводи щодо переважного залишення на роботі при вивільненні, оскільки в спорі має місце документально обґрунтована обставина виробничої необхідності.
Враховуючи невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі п. 1 ч. 1 ст. 40, ч. 9 ст. 43, ч. 1 ст. 49 (2), ст. 235 КЗпП України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 3 ч. 1 ст. 309, 313, 314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих - задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 25 вересня 2007 року - скасувати.
В позові ОСОБА_11до Рівненського учбово-виробничого підприємства Українського товариства сліпих про поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1137\07 Головуючий в 1 інстанції: Грипіч Л.А.
Категорія: 21 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
17 грудня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивача та представників відповідача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою сільськогосподарського виробничого кооперативу „ДРУЖБА” на рішення Костопільського районного суду від 19 червня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_12до сільськогосподарського виробничого кооперативу „ДРУЖБА” про стягнення заборгованості із виплати сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, щомісячних виплат сум відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, та відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
9 серпня 2006 року ОСОБА_12 звернувся до суду із позовом до сільськогосподарського виробничого кооперативу „ДРУЖБА” (далі - СВК „ДРУЖБА”) про стягнення суми заборгованості із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, щомісячної суми відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що 12 жовтня 2007 року його травмовано автомобілем під керуванням водія, який перебував у трудових відносинах із колгоспом ім. Кузнєцова (правонаступником якого шляхом кількох реорганізацій є СВК „ДРУЖБА”). Внаслідок цього він утратив 80 % загальної працездатності та 40 % професійної працездатності. Рішенням суду від 22 квітня 1987 року йому присуджено щомісячну суму відшкодування шкоди у 86 карбованців 80 копійок.
В 2000 році відповідач припинив виплату спірних сум, покликаючись на його реорганізацію, однак без правонаступництва у спірних деліктних зобов'язаннях.
Обраховуючи суму заборгованості, позивач виходив із тарифної ставки машиніста бульдозера 5 розряду. Таким чином, така заборгованість за час із 1 січня 2000 року по 1 серпня 2006 року, на його думку, складала 19 304 гривні 80 копійок. Суму щомісячного відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, визначив у 381 гривню 60 копійок.
Крім того, переконаний, що відповідачем йому спричинено моральну шкоду, розмір якої визначив у 20 000 гривень.
Просив суд стягнути вказані грошові кошти на його користь із СВК „ДРУЖБА”.
Рішенням Костопільського районного суду від 19 червня 2007 року позов задоволено частково; стягнуто із СВК «ДРУЖБА» на користь позивача заборгованість з виплати суми на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, у 9 066 гривень 14 копійок та присуджено щомісячне стягнення із відповідача на користь ОСОБА_12починаючи з 1 серпня 2006 року, суму виплати на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, у 348 гривень 38 копійок. В решті позовних вимог - відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі СВК „ДРУЖБА”, вважаючи рішення, що оскаржується, незаконним й необґрунтованим, покликається на неправильному застосуванню судом до спірних правовідносин норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Судом неправильно застосовано „Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоровя, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків”, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року №472, які втратили чинність у зв'язку з прийняттям постанови Уряду від 11 липня 2001 року №807.
Невірним вважає також застосування судом за аналогією положень Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату професійної працездатності” від 23 вересня 1999 року, оскільки сфера дії цього Закону зовсім інша, а спірні правовідносини виникли значно раніше моменту прийняття цього нормативно-правового акту.
Наполягав на передчасності висновку суду про правонаступництво СВК „ДРУЖБА” за зобов'язаннями колгоспу „ДРУЖБА” із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом.
Також судом неправильно визначено середній заробіток ОСОБА_12адже при цьому взято ставку бульдозериста 5 розрядку у 2000 році сумою у 180 гривень, адже позивач працював трактористом, що не є аналогічними посадами.
На його думку, суд першої інстанції неправильно застосував норму матеріального права, тоді як доцільно застосовувати правила ст. 1197 ЦК України.
СВК „ДРУЖБА” не погодився із встановленим судом розрахунком заборгованості спірних сум, як не погодився і з правом пред'явлення того ж позову з тих самих підстав, а також оспорювання в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини, яким вважав цей спір.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, й ухвалити нове, яким у позові відмовити.
Представники СВК „ДРУЖБА” в судовому засіданні підтримали апеляційну скаргу повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_12 у суді, заперечуючи проти задоволення скарги, покликався на її безпідставність. Просив колегію суддів її відхилити.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це встановлено в судовому засіданні, рішенням суду від 22 квітня 1987 року стягнуто щомісячно із колгоспу ім. Кузнєцова (правонаступником якого шляхом ряду реорганізацій є відповідач) на користь ОСОБА_12 платежі із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, сумою у 86 карбованців 80 копійок (а.с. 7).
Згідно із абзацом другим п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Частиною 1 ст. 1195 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоровя фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
Відповідно до ч. 2 ст. 1208 ЦК України за заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоровя або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.
Висновки суду першої інстанції, зроблені із застосуванням аналогії закону в частині обрахування суми заборгованості платежів із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, колегія суддів визнає обґрунтованими і такими, що відповідають положенням ч. 1 ст. 8 ЦК України. Механізм обчислення таких платежів ЦК України не передбачений, а тому правильним є застосування іншого акту цивільного законодавства, що регулює подібні за змістом цивільні відносини, а саме ст. 29 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату професійної працездатності”.
Водночас, колегія суддів знаходить, що покликання суду першої інстанції в мотивувальній частині рішення на „Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків”, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.1993 року №472, є безпідставним у зв'язку із втратою цим нормативно-правовим актом чинності 11.07.2001 року.
Також висновок суду про необґрунтованість позову про відшкодування моральної шкоди не відповідає обставинам справи, оскільки на момент спричинення ОСОБА_12 травматизму (12 жовтня 1981 року) норма закону, яка регулювала б спірні правовідносини, була відсутня. Таким чином, зазначена вимога позивача є безпідставною.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального права й невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, рішення суду першої інстанції підлягає частковому скасуванню.
На підставі ч. 2 ст. 1208, ч. 1 ст. 1195 ЦК України, ст. 29 Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату професійної працездатності”, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 324-325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу сільськогосподарського виробничого кооперативу „ДРУЖБА” - задовольнити частково.
Рішення Костопільського районного суду від 19 червня 2007 року - частково скасувати.
У позові ОСОБА_12до сільськогосподарського виробничого кооперативу „ДРУЖБА” про відшкодування моральної шкоди - відмовити за безпідставністю.
Виключити із мотивувальної частини рішення посилання на „Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків”, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.1993 року №472.
В решті - залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1348\07 Головуючий в 1 інстанції: Дужич С.П.
Категорія: 23 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
21 січня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Григоренка М.П., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_13
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_14на рішення Рівненського міського суду від 18 лютого 2005 року в справі за позовом ОСОБА_13до ОСОБА_14про відшкодування моральної і майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2004 року ОСОБА_13 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_14 про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
В обґрунтування позову вказував, що 20 липня 2004 року на вулиці Гагаріна в м. Рівному внаслідок порушення Правил дорожнього руху відповідачем, який керував автомобілем „ФОРД-СЬЄРА”, номерний знак НОМЕР_1, сталася дорожньо-транспортна пригода. В результаті цього автомобіль „БМВ-740”, номерний знак НОМЕР_2, яким керував позивач, зазнав механічних пошкоджень. Вартість ремонтно-відновлювальних робіт автомобіля, згідно із висновком спеціаліста, становить 21 555 гривень 02 копійки.
Крім цього, неправомірними діями ОСОБА_14 позивачу завдано моральної шкоди, яка полягає у моральних переживаннях, витраті часу на відшукування коштів для відновлення автомобіля, що позбавило права на повноцінний відпочинок для себе та членів родини, купувати необхідні речі й продукти харчування, транспортувати батька, який є особою похилого віку, до закладів охорони здоров”я.
Оскільки відповідач уникає відшкодування в добровільному порядку завданої шкоди, просив суд стягнути із ОСОБА_14 на його користь майнову шкоду сумою у 21 555 гривень 02 копійки та моральну шкоду сумою у 5 000 гривень.
Рішенням Рівненського міського суду від 18 лютого 2005 року позов задоволено частково і стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_13 майнову шкоду сумою у 21 555 гривень 02 копійки та моральну шкоду сумою у 3 000 гривень.
У поданій апеляційній скарзі відповідач покликається на незаконність рішення, а саме на порушення судом першої інстанції норм матеріального й процесуального права, неповноту з'ясування обставин, які суд вважав встановленими, та їх недоведеність. Також судом не було дано оцінки показанням очевидців дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_15 і ОСОБА_16, не допитано як свідка ОСОБА_17. Суд першої інстанції взяв до уваги постанову Рівненського міського суду про притягнення апелянта до адміністративної відповідальності, натомість це судове рішення скасоване головою апеляційного суду із закриттям провадження в справі.
На його думку, суд не вмотивував розмір моральної шкоди, а також застосував до спірних правовідносин норми ЦК Української РСР, який на той час не діяв.
Просив скасувати рішення, що оскаржується, й ухвалити нове, яким у позові відмовити.
В судове засідання ОСОБА_14 не з'явився, про час і місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
ОСОБА_13, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позову, часткової доведеності розміру моральної шкоди й доведеності розміру майнової шкоди, застосувавши до спірних правовідносин положення ст.ст. 440, 440 (1), 450 ЦК Української РСР.
Між тим, такі висновки частково суперечать обставинам справи й не відповідають доказам, перевіреним колегією суддів.
З матеріалів справи видно, що 20 липня 2004 року автомобіль „БМВ 740”, номерний знак НОМЕР_2, під керуванням позивача, рухаючись з боку вулиці Гагаріна в м. Рівному завершував проїзд регульованого перехрестя вулиць А.Міцкевича й Князя Володимира. Автомобіль „ФОРД-СЬЄРА”, номерний знак НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_14, рухаючись з боку вулиці Шухевича, виконав маневр з повороту вліво і, випередивши ряд транспортних засобів, які знаходилися перед світлофором на забороняюче рух світло, допустив зіткнення із автомобілем ОСОБА_13. У результаті дорожньо-транспортної пригоди обидва автомобілі отримали механічні пошкодження.
Згідно із п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, норми зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто з 1 січня 2004 року.
За змістом довіреності від 17 січня 2004 року, посвідченою приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу, законний власник автомобіля „ФОРД-СЬЄРА”, номерний знак НОМЕР_1, уповноважив ОСОБА_14 розпоряджатися (керувати, зняти з обліку в органах ДАІ, продати, обміняти, здати в оренду) цим транспортним засобом (справа про відмову в порушенні кримінальної справи, а.с. 15, зворот).
Відповідно до вимог ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Із „Звіту спеціаліста-автотоварознавця про визначення матеріального збитку, заподіяного власнику автомобіля „БМВ-740”, держномер НОМЕР_3, в результаті його пошкодження при ДТП станом на 28.07.2004 року”, повністю підтвердженого в судовому засіданні спеціалістом ОСОБА_18, вбачається, що майнова шкода, завдана власникові автомобіля „БМВ 740”, номерний знак НОМЕР_3, внаслідок його пошкодження при дорожньо-транспортній пригоді, з урахуванням ремонтно-відновлювальних робіт, становить 7 609 гривень 03 копійки (а.с. 28).
Висновок спеціаліста-автотоварознавця в судовому засіданні колегія суддів вважає достовірним та належним доказом, здобутим відповідно до норм процесуального права, таким, який повністю підтверджує причинний зв'язок між дорожньо-транспортною пригодою і майновою шкодою, її наявність й розмір, який понесений позивачем з ремонтно-відновлювальних робіт автомобіля.
При визначенні розміру грошового відшкодування моральної шкоди колегія суддів враховує характер правопорушення, вчиненого ОСОБА_14, ступінь його вини у формі непрямого умислу, глибину душевних переживань позивача, пов'язаних із наслідками дорожньо-транспортної пригоди, вимушені істотні зміни в його житті в зв'язку із намаганням відновити пошкоджене майно та захистити свої права, передбачені чинним законодавством у суді, оскільки відповідач відмовився вирішити спір у добровільному порядку.
Згідно із ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Наведені обставини дають достатні підстави для визначення колегією суддів розміру моральної шкоди сумою у 1 000 гривень.
Судовий збір (державне мито) та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підлягаю сплаті в порядку, передбаченому Главою 8 Розділу 1 ЦПК України.
Враховуючи порушення й неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів знаходить, що рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ст.ст. 1167, 1187 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_14- задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 18 лютого 2005 року - скасувати.
Позов задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_14на користь ОСОБА_13майнову шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 7 609 (сім тисяч шістсот дев'ять) гривень 03 копійки.
Стягнути із ОСОБА_14на користь ОСОБА_13моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 1 000 (одну тисячу) гривень 00 копійок.
Стягнути із ОСОБА_14витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень до державного бюджету м. Рівного(ЄДРОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 833017, р\р 31219259700002, код платежу - 22050000 - ІТЗ для Апеляційного суду Рівненської області) та судовий збір (державне мито) сумою у 42 гривні 25 копійок до місцевого бюджету м. Рівного (ЄДРПОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 833017, р\р 31414537700002, код платежу - 22090100.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1317\07 Головуючий в 1 інстанції: Єремейчук С.В.
Категорія: 26 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
10 грудня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю сторін та їх представників,
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_19на рішення Рокитнівського районного суду від 5 жовтня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_19до ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації, Рокитнівська державна нотаріальна контора; про визнання права власності на частку в спадковому майні та усунення перешкод у користуванні власністю і зустрічним позовом ОСОБА_21, ОСОБА_22 до ОСОБА_19, ОСОБА_20 про визнання права на частку в спадковому майні,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2006 року ОСОБА_19 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_20, ОСОБА_23, ОСОБА_24, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації, Рокитнівська державна нотаріальна контора; про визнання права власності на частку в спадковому майні та усунення перешкод у користуванні власністю.
В обґрунтування позову вказувала, що ОСОБА_25, який є її батьком, а також батьком ОСОБА_23 і ОСОБА_24, 10 листопада 1983 року отримав земельну ділянку з правом безстрокового користування під будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1У 1985 році будинок прийнято в експлуатацію, зареєстровано на його ім'я, хоча фактично зазначений житловий будинок був власністю подружжя - ОСОБА_25 і ОСОБА_20, матері позивача та ОСОБА_23 та ОСОБА_24.
27 липня 2002 року ОСОБА_25 помер, не склавши заповіту.
На її думку, відповідно до ст. 549 ЦК Української РСР позивач та її мати - ОСОБА_20 прийняли спадщину, оскільки на день смерті проживали спільно з померлим.
Рокитнівською державною нотаріальною конторою відмовлено у прийнятті заяви й видачі свідоцтва про право власності на спадщину.
Відповідач ОСОБА_20 не визнає право позивача на спадкове майно, відібрала ключі й не допускає до будинку, створюючи перепони в користуванні власністю.
Посилалася на правила ст. 370 ЦК України стосовно рівності часток у спільній сумісній власності, згідно чого ОСОБА_25 належить 1\2 частина спірного житлового будинку, а тому частка позивача у спадковому майні становить 1\2 частину, або 1\4 частину всього спірного житлового будинку.
Просила суд визнати за нею право на спадщину за законом на 1\4 частину житлового будинку, усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом зобов'язання відповідачів не чинити таких перешкод.
У квітні 2007 року ОСОБА_26, ОСОБА_24 заявлено зустрічний позов до ОСОБА_19 і ОСОБА_20 із вимогою визнати право на частку в спадковому майні.
Обґрунтовуючи зустрічний позов, покликалися на ту обставину, що вони за три місяці до смерті батька, під час його хвороби, здійснювали за ним догляд, а також залишалися після смерті жити разом з матір'ю з метою підтримати її та взяти участь у поминальних заходах. Виходячи з наведених підстав, вважали, що прийняли спадщину, фактично вступивши в оперативне управління спадковим майном.
Просили визнати за ними право власності кожній на 1\8 частину житлового АДРЕСА_1в порядку спадкування за законом.
Рішенням Рокитнівського районного суду від 5 жовтня 2007 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_19 право власності на 1\8 частину спірного будинку загальною площею у 106, 8 м. кв., житловою площею у 68, 2 м. кв., надвірні прибудови, а саме на хлів „Б”, хлів „б”, хлів „Г”, вбиральню „В”, огорожу №1 та огорожу №2. У позові про усунення перешкод у користуванні власністю відмовлено.
Зустрічний позов задоволено повністю і визнано за ОСОБА_26 та ОСОБА_24 право власності на 1\8 частину житлового будинку кожній, а саме - за ОСОБА_26 визнано право на спірне майно загальною площею у 106, 8 м. кв., житловою площею у 68, 2 м. кв., надвірні будівлі, які складаються із хліва „Б”, хліва „б”, хліва „В”, огорожі №1 і огорожі №2. За ОСОБА_24 визнано право на нерухоме майно загальною площею у 106, 8 м. кв., житловою площею у 68, 2 м. кв., надвірні будівлі, які складаються із хліва „Б”, хліва „б”, хліва „В”, огорожі №1 і огорожі №2.
У поданій апеляційній скарзі позивач покликається на незаконність рішення, а саме на порушення норм матеріального й процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи.
На її думку, суд першої інстанції безпідставно задовольнив позов ОСОБА_23, оскільки показаннями свідків підтверджено її відсутність в участі ведення господарства і неможливість вступити в управління й володіння спадковим майном, так як у той час вона проживала за іншою адресою.
Вважає рішення стосовно відмови в позові про усунення перешкод в користуванні власністю безпідставним, позаяк висновок суду про недоведеність обставини права власності ОСОБА_19 щодо спадкового майна є необґрунтованим. Натомість вона позбавлена доступу до спірного житлового будинку в зв'язку із заміною матір'ю замків у вхідних дверях.
Просила апеляційний суд скасувати рішення суду, що оскаржується, та ухвалити нове, яким її вимоги задовольнити. Зустрічний позов просила задовольнити частково.
В судовому засіданні позивач підтримала заявлені вимоги повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_20 і ОСОБА_26, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалися на її безпідставність. Просили колегію суддів відхилити скаргу, залишивши рішення суду без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із часткової обґрунтованості вимоги ОСОБА_19 про визнання за нею права власності й недоведеності вимоги про усунення перешкод в користуванні власністю, а також із обґрунтованості зустрічного позову.
Між тим, такий висновок суду частково суперечить обставинам справи й перевіреним колегією суддів доказам у їх сукупності.
З матеріалів справи вбачається, що на вхідних дверях спірного житлового будинку замінено замки, що позбавило позивача мати вільний доступ до об'єкта своєї власності. Зазначену обставину ствердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_27 та ОСОБА_28 (а.с. 138-138, зворот). Підстав для критичної оцінки показань указаних свідків колегія суддів не вбачає, оскільки ці показання повністю збігаються з обставинами справи.
Згідно із ст. 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Наведені обставини дають достатні підстави для задоволення позову в частині усунення перешкод в користуванні власністю.
Враховуючи невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає частковому скасуванню й ухваленню в цій частині нового рішення.
На підставі ст. 391 ЦК України, керуючись ч. 3 ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_19задовольнити частково.
Рішення Рокитнівського районного суду від 5 жовтня 2007 року в частині відмови у позові ОСОБА_19до ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації, Рокитнівська державна нотаріальна контора; про усунення перешкод у користуванні власністю - скасувати.
Позов ОСОБА_19до ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Рівненське обласне бюро технічної інвентаризації, Рокитнівська державна нотаріальна контора; про усунення перешкод у користуванні власністю - задовольнити повністю.
Зобов'язати ОСОБА_20, ОСОБА_23, ОСОБА_24не чинити перешкод у користуванні її власністю, а саме 1\8 частиною житлового АДРЕСА_1Рівненської області.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-453 Головуючий в 1 інстанції: Куцоконь Ю.П.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
16 квітня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Малько О.С.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі Томашевській І.М.
за участю позивача та представників сторін,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_29на рішення Рівненського міського суду від 21 лютого 2007 року в справі за позовом ОСОБА_29до Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення про скасування дисциплінарного стягнення,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В грудні 2006 року ОСОБА_29 звернувся до суду із позовом до Рівненського обласного диспансеру радіаційного захисту населення про скасування дисциплінарного стягнення.
В заяві вказував, що 13 грудня 2006 року наказом № 449-к в.о. головного лікаря диспансеру на нього накладено дисциплінарне стягнення у виді догани за те, що 30 листопада 2006 року протягом часу з 13 години 30 хвилин до 14 години 10 хвилин він був відсутній на робочому місці без поважних причин.
Дисциплінарне стягнення вважає незаконним, оскільки позивач протягом спірного часу знаходився на території Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення.
Просив скасувати наказ в.о. головного лікаря Рівненського обласного диспансеру радіаційного захисту населення від 13 грудня 2006 року № 449-к про накладення на нього дисциплінарного стягнення.
Рішенням Рівненського міського суду від 21 лютого 2007 року в позові ОСОБА_29 відмовлено за недоведеністю і безпідставністю позовних вимог.
У поданій апеляційній скарзі позивач покликається на те, що суд першої інстанції прийшов до помилкових висновків, які не відповідають обставинам справи, та необґрунтовано визнав обставини, які мають значення для справи, доведеними, що призвело до неправильного вирішення справи.
Вважає, що суд при ухваленні рішення безпідставно взяв до уваги всі докази, надані відповідачем, в тому числі показання свідків Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення, і надані ним письмові докази, тоді як показання свідків позивача відхилив, визнавши їх недостовірними.
Переконаний, що наведені обставини є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
Просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано такий вид стягнення як догана.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із доведеності вчинення ОСОБА_29 факту відсутності 30 листопада 2006 року на робочому місці протягом сорока хвилин.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що наказом в.о. головного лікаря Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення від 13 грудня 2006 року № 449-к накладено на ОСОБА_29 дисциплінарне стягнення у виді догани за відсутність на робочому місці без поважних причин 30 листопада 2006 року протягом часу з 13 години 30 хвилин до 14 години 10 хвилин.
Свідки ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35 перебувають у трудових відносинах з відповідачем у справі, а тому в силу зазначених причин могли надати суду показання, які не відповідають дійсності. Аналогічно слід розцінювати письмові докази - доповідну заступника головного лікаря по лікувальній роботі ОСОБА_31 про відсутність позивача на робочому місці.
Інших доказів, які підтверджували б дисциплінарний проступок ОСОБА_29, суду не надано.
Показання свідків ОСОБА_36 та ОСОБА_37 про присутність позивача протягом спірного часу на робочому місці повністю узгоджуються із доводами ОСОБА_29 і збігаються з обставинами справи.
Обставина перебування свідків протягом часу з 13 години 30 хвилин по 14 годину 10 хвилин на веранді приміщення диспансеру викликає в колегії суддів сумнів. Факт відсутності позивача на роботі мав місце 30 листопада 2006 року, тобто в холодну пору року, тоді як свідки підтвердили, що вони постійно протягом сорока хвилин перебували на веранді без мети зафіксувати факт відсутності ОСОБА_29 на роботі (а.с. 98, зворот).
Колегія суддів вважає, що доводи позивача і показання свідків про те, що між працівниками діагностичного відділення диспансеру і ОСОБА_29 склалися нездорові службові відносини, що саме ця обставина істотно вплинула на притягнення до дисциплінарної відповідальності, а також те, що ОСОБА_29 має шість заохочень за успіхи в роботі заслуговують на увагу.
Обставиною, що підтверджує доводи позивача слід вважати наявність табеля обліку використання робочого часу за листопад 2006 року, згідно якого ОСОБА_29 відпрацьовано 30 листопада 2006 року 7 годин 42 хвилин (з розрахунку, що робочий день триває з 8 години 00 хвилин до 16 години 02 хвилини, а обідня перерва становить 20 хвилин), що виключає факт його відсутності на робочому місці протягом спірних сорока хвилин.
Виходячи з наданих сторонами доказів, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не доведено факту вчинення позивачем дисциплінарного проступку
На підставі п. 1 ч. 1 ст. 147 КЗпП України, керуючись п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_29задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 21 лютого 2007 року - скасувати.
Наказ в.о. головного лікаря Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення від 13 грудня 2006 року № 449-к про накладення на ОСОБА_29дисциплінарного стягнення у виді догани - скасувати.
Стягнути із Рівненського обласного спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення на рахунок місцевого бюджету м. Рівного( ЄДРПОУ 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО 833017, р\р 31414537700002, призначення платежу - код платежу 22090100) судовий збір (державне мито) розміром у 8 (вісім) гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок на рахунок державного бюджету м. Рівного (ЄДРПОУ: 2258631, банк одержувач: ГУДКУ в Рівненській області, МФО 833017, р\р 31219259700002, призначення платежу - код платежу 22050000, - ІТЗ для апеляційного суду Рівненської області).
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-483 Головуючий в 1 інстанції: Мельник В.Я
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
14 травня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Собіни І.М.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі Томашевській І.М.
за участю позивача та представника відповідача
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Березнівського районного суду від 9 листопада 2006 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про стягнення боргу за договором позики,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В серпні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
В заяві вказував, що в 1997 році відповідач позичив у нього 3 000 доларів США, що згідно курсу Національного банку України становить 15 150 гривень. 1 травня 2003 року відповідач на укладення договору позики представив розписку позичальника, за умовами якої він позичив у ОСОБА_1 3 000 доларів США в 1997 році. Відповідач зобов'язався повернути зазначений борг протягом року, тобто до 1 травня 2004 року, однак суму боргу не повернув, ухиляючись від виконання договірних зобов'язань.
Просив суд стягнути із відповідача на його користь суму боргу за договором позики в 15 150 гривень, витрати на правову допомогу в 1 500 гривень, суму судового збору в 166 гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 гривень.
Рішенням Березнівського районного суду від 9 листопада 2006 року в позові ОСОБА_1 відмовлено за спливом позовної давності.
У поданій апеляційній скарзі представник позивача покликається на те, що суд першої інстанції прийшов до помилкових висновків, які не відповідають обставинам справи, та неправильно застосував норми матеріального права.
Вважає, що суд при ухваленні рішення безпідставно взяв до уваги за початок строку перебігу позовної давності дату з 1 травня 2003 року, тоді як необхідно рахувати початок такого строку з моменту виникнення у кредитора права пред'явлення вимоги про виконання зобов'язання, тобто з 1 травня 2004 року.
В зв'язку із невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи суд неправильно застосував до спірних правовідносин норму матеріального права, а саме положення ч. 5 ст. 261 ЦК України.
Просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
В судовому засіданні позивач просив суд апеляційну скаргу задовольнити.
Представник відповідача в суді, заперечуючи проти апеляційної скарги, покликався на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із спливу строку позовної давності, про застосування чого було заявлено відповідачем в судовому засіданні.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що в 1997 році позивач позичив ОСОБА_2 суму в 3 100 доларів США, на підтвердження договору позики 1 травня 2003 року відповідач представив розписку, в якій строк виконання зобов'язання не визначено. 1 травня 2004 року повернув ОСОБА_1 частину боргу, а саме 100 доларів США.
Згідно ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу.
За правилами абзацу другого ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
Колегія суддів вважає, що перебіг позовної давності слід застосовувати саме з 1 травня 2004 року, тобто з моменту виникнення спірних правовідносин між сторонами, коли відповідач повернув ОСОБА_1 частину боргу, не виконавши зобов'язання в повній мірі, а тому строк позовної давності на час звернення позивача до суду за захистом своїх порушених прав не закінчився.
Обставинами, що підтверджують вимоги позивача є письмова розписка про позику сумою в 3 100 доларів США, що відповідає вимогам ст. 1047 ЦК України, та показання свідків ОСОБА_3 (а.с. 24-24, зворот), ОСОБА_4 (а.с. 24, зворот-25) та ОСОБА_5 (а.с. 30-30, зворот) про те, що відповідач зобов'язався повернути суму боргу саме протягом одного року.
Доводи відповідача не відповідають обставинам справи і спростовуються сукупністю проаналізованих доказів.
Виходячи із засад розумності і справедливості, витрати на правову допомогу, які поніс позивач, колегія суддів визначає у 750 гривень, оскільки сума в 1 500 гривень не підтверджена письмовими доказами, в решті - судові витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача відповідно до правил Глави 8 ЦПК України.
На підставі ч. 1 ст. 264, ч. 5 ст. 261, ст. 1047 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити повністю.
Рішення Березнівського районного суду від 9 листопада 2006 року - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_2, жителя АДРЕСА_1, на користь ОСОБА_1, жителя АДРЕСА_2, суму боргу за договором позики в 15 150 (п'ятнадцять тисяч сто п'ятдесят) гривень.
Стягнути із ОСОБА_2, жителяАДРЕСА_1 на користь ОСОБА_1, жителя АДРЕСА_2, витрати на правову допомогу сумою у 750 (сімсот п'ятдесят) гривень, суму судового збору в 166 (сто шістдесят шість) гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в суді першої інстанції, суму судового збору у 83(вісімдесят три) гривні 25 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в апеляційному суді.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-582 Головуючий в 1 інстанції: Коробов С.О.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
21 травня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Собіни І.М.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі Томашевській І.М.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського районного суду від 14 березня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання,
заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В січні 2007 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання.
В заяві зазначала, що від шлюбу сторони мають повнолітню дочку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1народження. До досягнення повноліття дитини з відповідача на її користь на утримання дочки стягувалися аліменти розміром у 1\4 частину всіх видів заробітку щомісячно.
В даний час дочка навчається на денній формі навчання у вищому навчальному закладі. Навчання оплатне і складає 17 200 гривень за весь час навчання, в тому числі вартість навчання за перший курс становить 4 300 гривень.
Позивачка займається підприємницькою діяльністю і працює стоматологом у сільській місцевості, її заробіток є невисоким, тоді як відповідач має постійне місце роботи, працює вченим секретарем Національної Академії наук України.
Просила суд стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, до досягнення нею двадцятитрьохрічного віку, розміром у 1\4 частину всіх видів заробітку.
Також просила в заяві стягнути з відповідача на її користь додаткові витрати на утримання дитини розміром у 1\2 частину оплати за навчання на першому курсі вищого навчального закладу сумою у 2 150 гривень, від чого відмовилася під час судового розгляду.
Рішенням Рівненського районного суду від 14 березня 2007 року позов задоволено повністю; стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, розміром у 1\4 частину всіх видів заробітку чи доходу, але не менше ніж тридцять відсотків прожиткового мінімуму для особи відповідного віку, починаючи з 2 січня 2007 року до досягнення дитиною двадцяти трьох років.
У поданій апеляційній скарзі відповідач покликається на те, що суд першої інстанції не з'ясував усіх обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, та порушив норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Посилаючись у своїх доводах на незаконність рішення, вказував, що суд не врахував того факту, що на його утриманні знаходяться двоє неповнолітніх дітей від нового шлюбу, які хворіють. Також судом не взято до уваги ту обставину, що позивачка є підприємцем і займається господарською діяльністю у виді стоматології, не врахував частки отримуваних аліментів у сімейному бюджеті ОСОБА_2.
На вказаних підставах просив апеляційний суд рішення Рівненського районного суду від 14 березня 2007 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким стягнути із нього на користь позивачки на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, аліменти щомісячно в частці 10 відсотків від заробітку.
Відповідач в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу, просив суд скасувати рішення Рівненського районного суду від 14 березня 2007 року та ухвалити нове, яким стягнути із нього на користь позивачки аліменти на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, щомісячно розміром у 10 відсотків від заробітку.
Позивачка в суді, заперечуючи проти позову, покликалася на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - зміні, виходячи з таких підстав.
Задовольняючи позов ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із положень ч. 1 ст. 199 та ч. 3 ст. 181 СК України та, зокрема, врахував, що відповідач має систематичний заробіток, тоді як позивачка, проживаючи з дочкою, яка навчається на денній формі навчання у вищому навчальному закладі і в зв'язку з цим не має постійного заробітку, бере участь в її утриманні, однак самостійно не в змозі її утримувати в зв'язку з тим, що не має постійного заробітку, так як працює стоматологом у сільській місцевості та утримує другу дитину. Також суд взяв до уваги, що середньомісячний заробіток відповідача, який становить 4 006 гривень 40 копійок, спростовує його заперечення про неможливість стягнення з нього аліментів розміром у 1\4 частину заробітку.
Між тим, ст. 200 СК України передбачено, що суд визначає розмір аліментів на повнолітню дитину у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Згідно ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина та інші обставини, що мають істотне значення.
З матеріалів справи видно, що відповідач утримує двох неповнолітніх дітей від нового шлюбу, діти хворіють (а.с.а.с 32-37), однак суд, задовольняючи позов у повному обсязі, не взяв до уваги наведені обставини. Також вбачається, що суд першої інстанції обмежився поверхневим і необґрунтованим твердженням стосовно неможливості надання утримання дочки позивачкою, без дослідження і перевірки відповідних доказів, які підтверджували б це.
З урахуванням наведених обставин, виходячи за межі поданої відповідачем апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку про необхідність зменшення розміру щомісячних аліментів, присуджених місцевим судом позивачці з відповідача на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, з 1\4 частини всіх видів заробітку (доходу) до 1\8 частини всіх видів заробітку (доходу).
На підставі ст.ст. 182, 200 СК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду від 9 листопада 2006 року - змінити.
Зменшити розмір щомісячних аліментів, присуджених місцевим судом з ОСОБА_1на користь ОСОБА_2на утримання повнолітньої дитини - дочки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1народження, з 1\4 частини всіх видів заробітку (доходу) до 1\8 частини всіх видів заробітку (доходу).
В решті рішення Рівненського районного суду від 14 березня 2007 року - залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
справа № 22-604 Головуючий в 1 інстанції: Ковальов І.М.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
21 травня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Шимківа С.С.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.
при секретарі Томашевській І.М.
за участю сторін та їх представників, ОСОБА_1
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4на рішення Рівненського міського суду від 26 березня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_4до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Перша Рівненська державна нотаріальна контора; про визнання заповіту недійсним,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В червні 2006 року ОСОБА_4 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту.
В заяві вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_1раптово помер її двоюрідний дядько ОСОБА_3. Звернувшись до Першої Рівненської державної нотаріальної контори з питанням про прийняття спадщини покійного, з'ясувала, що на квартиру спадкодавця складено заповіт №51 на користь відповідачки, який посвідчено 12 грудня 2003 року.
При житті спадкодавець про існування заповіту позивачці нічого не повідомляв, а навпаки, мав намір укласти з нею договір довічного утримання.
Вважала, що спірний заповіт є або підробленим, або його складено за обставин, коли волевиявлення спадкодавця не могло бути вільним і не відповідало його волі.
ОСОБА_2 працює секретарем Глибокодолинської сільської ради, головою якої посвідчений заповіт, а нормами ст. 9 Закону України „Про нотаріат” заборонено посадовій особі виконавчого комітету сільської ради, яка вчиняє нотаріальні дії, вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я та від свого імені, а також на ім'я і від імені працівників даного виконавчого комітету. Оскільки в діях сільського голови при посвідченні заповіту на користь відповідачки має місце порушення закону, вважає, що заповіт є недійсним.
Просила суд визнати заповіт ОСОБА_3, посвідчений Глибокодолинським сільським головою на користь ОСОБА_2, недійсним.
Рішенням Рівненського міського суду від 26 березня 2007 року в позові ОСОБА_4 відмовлено за недоведеністю.
У поданій апеляційній скарзі позивачка покликається на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального і процесуального права та неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, що призвело до неправосудного вирішення справи.
Вважає, що суд при ухваленні рішення неповно з'ясував обставини складення заповіту, зокрема не встановив, що зазначений заповіт складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Обставина перебування відповідачки у трудових відносинах з Глибокодолинською сільською радою, де вона працює секретарем, судом першої інстанції не досліджувалася.
Просила апеляційний суд скасувати рішення суду та передати справу на новий судовий розгляд.
В запереченнях на апеляційну скаргу відповідачка покликалася на її безпідставність. Просила суд відхилити скаргу.
В судовому засіданні ОСОБА_1 приєднався до апеляційної скарги ОСОБА_4, просив колегію суддів рішення місцевого суду скасувати, а провадження в справі - закрити.
В судовому засіданні ОСОБА_4 просила колегію суддів скасувати рішення суду і направити справу на новий судовий розгляд, а ОСОБА_1 - скасувати рішення суду і закрити провадження в справі.
Відповідачка та її представник в суді, заперечуючи проти апеляційної скарги, покликалися на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із обставини, що при складанні заповіту волевиявлення ОСОБА_3 було вільним і таким, що відповідало його волі. Питання про правомірність складення заповіту посадовою особою виконавчого комітету на користь працівника виконавчого комітету Глибокодолинської сільської ради місцевим судом не досліджувалося.
Між тим, відповідачка на час посвідчення заповіту Глибокодолинським сільським головою працювала секретарем Глибокодолинської сільської ради. За змістом ст. 9 Закону України „Про нотаріат” посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, не вправі вчиняти нотаріальні дії на своє ім'я та від свого імені, а також на ім'я і від імені працівників даного виконавчого комітету. У зазначених випадках нотаріальні дії вчиняються в будь-якій іншій державній нотаріальній конторі, у приватного нотаріуса чи виконавчому комітеті іншої сільської, селищної, міської Рад народних депутатів. Нотаріальні і прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених цією статтею правил, є недійсними.
Правилами ч. 4 ст. 51 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” передбачено, що до складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради входить також за посадою секретар відповідної ради, з чого колегія суддів прийшла до висновку, що Глибокодолинський сільський голова не мав права посвідчувати заповіт на користь секретаря Глибокодолинської сільської ради.
Згідно ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Оскільки заповіт є одностороннім правочином, на нього поширюється дія ст. 215 ЦК України, згідно чого недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Враховуючи те, що місцевим судом допущено порушення та неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
На підставі ст. 215, ч. 1 ст. 1257 ЦК України, ст. 9 Закону України „Про нотаріат”, ч. 4 ст. 51 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні”, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4та ОСОБА_1, який приєднався до неї, - задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 26 березня 2007 року - скасувати.
Заповіт ОСОБА_3від 12 грудня 2003 року № 51, посвідчений Глибокодолинським сільським головою на користь ОСОБА_2, - визнати недійсним.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4судовий збір (державне мито), сплачений за подачу апеляційної скарги, розміром у 4 (чотири) гривні 25 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок, судовий збір (державне мито), сплачений за подачу позовної заяви, розміром у 8 (вісім) 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-684 Головуючий в 1 інстанції: Дужич С.П.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
18 червня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Гордійчук С.О.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі Томашевській І.М.
за участю сторін та їх представників
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1на рішення Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_3про повернення позики і відшкодування моральної шкоди,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В листопаді 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про повернення позики і відшкодування моральної шкоди.
В заяві вказував, що 27 жовтня 2006 року між сторонами укладено договір позики, за яким позивач позичив ОСОБА_3 грошові кошти сумою у 70 980 гривень 00 копійок. Строк повернення позики обумовлено до 1 листопада 2006 року.
За несвоєчасне повернення відповідачем позики ОСОБА_2 нараховано суму процентів від простроченої позики у 75 гривень 84 копійки.
Також вважає, що невиконанням зобов'язань із своєчасного повернення позики відповідачем йому завдано моральної шкоди, яка полягає у пригніченні психоемоційного стану, зменшенні довіри до людей в цілому і до ОСОБА_3 зокрема; сума позики є значною і порушення відповідачем договірних зобов'язань поставило ОСОБА_2 та його родину в украй тяжке матеріальне становище, зруйнувало його плани із здійснення підприємництва. Розмір моральної шкоди визначив у 10 000 гривень 00 копійок.
Просив суд стягнути із відповідача на його користь суму боргу згідно договору позики у 70 980 гривень 00 копійок, суму процентів за прострочення договірних зобов'язань у 75 гривень 84 копійок та моральну шкоду, завдану невиконанням договору, розміром у 10 000 гривень 00 копійок.
Рішенням Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про повернення позики та відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі представник позивача покликається на те, що суд першої інстанції прийшов до помилкових висновків, які не відповідають дійсним обставинам справи, та порушив норми матеріального і процесуального права.
На його думку, суд першої інстанції, помилково вважаючи договір позики удаваним, поклав у основу рішення факт договору між сторонами про придбання і перевезення з-за кордону напівпричепа для вантажного автомобіля як обставину, що передувала укладенню договору позики, натомість позивач відмовився прийняти цей напівпричіп. Сторони згодом уклали договір позики про те, що ОСОБА_2 позичив відповідачу 70 980 гривень 00 копійок, зобов'язання за яким мали здійснитися за рахунок реалізації напівпричепа, тоді як позивач утримує вказаний напівпричіп у себе, не надаючи можливості його відчужити і, таким чином, виконати зобов'язання.
Не погоджуючись з обґрунтуваннями, наведеними в рішенні, представник позивача зазначав, що укладення нотаріально посвідченого договору позики після фактичного отримання грошових коштів були заміною існуючих зобов'язань із придбання і перевезення напівпричепа на позикові. Вважав, що такі дії сторін повністю відповідають вимогам ст. 1053 ЦК України і носять характер новації боргу у позикове зобов'язання.
Просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким вимоги ОСОБА_2 задовольнити.
В судовому засіданні позивач та його представники просили суд апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідач та його представник, заперечуючи в суді проти апеляційної скарги, покликалися на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із удаваності договору позики, укладеного 27 жовтня 2006 року. Свій висновок обґрунтовував тим, що жодних грошових коштів під час укладення цього правочину не передавалося і договір укладався не з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає дійсним обставинам справи та наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що 29 червня 2006 року сторони уклали правочин у виді довіреності, згідно якого ОСОБА_2 уповноважив відповідача придбати на його ім'я, сплатити належні гроші і перегнати з-за кордону один або декілька автомобілів будь-якої марки. В серпні 2006 року позивач надав ОСОБА_3 14 000 доларів США з тим, щоб останній привіз з-за кордону напівпричіп, що він і виконав, ввізши його 15 вересня 2006 року. Позивач відмовився прийняти напівпричіп, покликаючись на невідповідність його стану і технічних характеристик, обумовленим попередньо.
27 жовтня 2006 року сторони уклали і нотаріально посвідчили договір позики на спірну суму, обумовивши строк її повернення до 1 листопада 2006 року.
Колегією суддів з'ясовано, що наведені обставини сторонами визнаються і ними не оспорюються.
Відповідно до ч.1 ст. 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням. Юридичною підставою договору позики, що виникає при новації, є угода сторін про припинення первісного зобов'язання, а тому дійсність договору позики залежить від дійсності первісного договору. Заміна боргу позиковим зобов'язанням має здійснюватись у формі, встановленій для договору позики (ст. 1047 ЦК України).
Враховуючи те, що судом першої інстанції судом першої інстанції зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи, та допущено порушення і неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Обставина заподіяння відповідачем моральної шкоди ОСОБА_2 внаслідок невиконання договірних зобов'язань в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження, а тому є безпідставною.
Виходячи із засад розумності і справедливості, витрати на правову допомогу, які поніс позивач, колегія суддів визначає у 500 гривень, оскільки сума в 1 000 гривень не підтверджена письмовими доказами, в решті - судові витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача відповідно до правил Глави 8 ЦПК України.
На підставі ст.ст. 1053, 1047 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_3, жителяАДРЕСА_1, на користь ОСОБА_2, жителя АДРЕСА_2, суму боргу за договором позики в 70 980 (сімдесят тисяч дев'ятсот вісімдесят) гривень 00 копійок, суму процентів від простроченої позики у 75 (сімдесят п'ять) гривень 84 копійки.
В решті позовних вимог - відмовити за безпідставністю.
Стягнути із ОСОБА_3на користь ОСОБА_2витрати на правову допомогу сумою у 500 (п'ятсот) гривень, суму судового збору в 719 (сімсот дев'ятнадцять) гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в суді першої інстанції, суму судового збору у 359 (триста п'ятдесят дев'ять) гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в апеляційному суді.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-684 Головуючий в 1 інстанції: Дужич С.П.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
25 червня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Гордійчук С.О.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Колесовій Л.В.
за участю представників сторін
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1на рішення Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_3про повернення позики і відшкодування моральної шкоди,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В листопаді 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про повернення позики і відшкодування моральної шкоди.
В заяві вказував, що 27 жовтня 2006 року між сторонами укладено договір позики, за яким позивач позичив ОСОБА_3 грошові кошти сумою у 70 980 гривень 00 копійок. Строк повернення позики обумовлено до 1 листопада 2006 року.
За несвоєчасне повернення відповідачем позики ОСОБА_2 нараховано суму процентів від простроченої позики у 75 гривень 84 копійки.
Також вважає, що невиконанням зобов'язань із своєчасного повернення позики відповідачем йому завдано моральної шкоди, яка полягає у пригніченні психоемоційного стану, зменшенні довіри до людей в цілому і до ОСОБА_3 зокрема; сума позики є значною і порушення відповідачем договірних зобов'язань поставило ОСОБА_2 та його родину в украй тяжке матеріальне становище, зруйнувало його плани із здійснення підприємництва. Розмір моральної шкоди визначив у 10 000 гривень 00 копійок.
Просив суд стягнути із відповідача на його користь суму боргу згідно договору позики у 70 980 гривень 00 копійок, суму процентів за прострочення договірних зобов'язань у 75 гривень 84 копійок та моральну шкоду, завдану невиконанням договору, розміром у 10 000 гривень 00 копійок.
Рішенням Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про повернення позики та відшкодування моральної шкоди відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі представник позивача покликається на те, що суд першої інстанції прийшов до помилкових висновків, які не відповідають дійсним обставинам справи, та порушив норми матеріального і процесуального права.
На його думку, суд першої інстанції, помилково вважаючи договір позики удаваним, поклав у основу рішення факт договору між сторонами про придбання і перевезення з-за кордону напівпричепа для вантажного автомобіля як обставину, що передувала укладенню договору позики, натомість позивач відмовився прийняти цей напівпричіп. Сторони згодом уклали договір позики про те, що ОСОБА_2 позичив відповідачу 70 980 гривень 00 копійок, зобов'язання за яким мали здійснитися за рахунок реалізації напівпричепа, тоді як позивач утримує вказаний напівпричіп у себе, не надаючи можливості його відчужити і, таким чином, виконати зобов'язання.
Не погоджуючись з обґрунтуваннями, наведеними в рішенні, представник позивача зазначав, що укладення нотаріально посвідченого договору позики після фактичного отримання грошових коштів були заміною існуючих зобов'язань із придбання і перевезення напівпричепа на позикові. Вважав, що такі дії сторін повністю відповідають вимогам ст. 1053 ЦК України і носять характер новації боргу у позикове зобов'язання.
Просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким вимоги ОСОБА_2 задовольнити.
В судовому засіданні представник позивача просив суд апеляційну скаргу задовольнити.
Представник відповідача, заперечуючи в суді проти апеляційної скарги, покликалася на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із удаваності договору позики, укладеного 27 жовтня 2006 року. Свій висновок обґрунтовував тим, що жодних грошових коштів під час укладення цього правочину не передавалося і договір укладався не з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає дійсним обставинам справи та наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що 27 жовтня 2006 року сторони уклали і нотаріально посвідчили договір позики на спірну суму, обумовивши строк її повернення до 1 листопада 2006 року.
Колегією суддів з'ясовано, що наведені обставини сторонами визнаються і ними не оспорюються. З їхніх пояснень видно, що відповідачем не виконано зобов'язання за позикою і гроші ОСОБА_2 ним не повернуто.
За змістом ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є підставою і правовою формою регулювання позикових відносин, які передбачають передачу однією стороною у власність іншій стороні грошей або речей, визначених родовими ознаками, під зустрічне зобов'язання повернути в майбутньому таку саму кількість грошових коштів або речей того ж роду та такої ж якості.
Враховуючи те, що судом першої інстанції зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи, та допущено порушення і неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
З роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 2 постанови від 31 березня 1995 року №7 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” (у редакції від 25 травня 2001 року), видно, що моральна шкода відшкодовується у випадках, передбачених законом або договором. Цивільним законом, який регулює позикові зобов'язання, та договором позики, укладеним між сторонами, не обумовлено моральної шкоди і порядку її відшкодування. Отже, вимога позивача про відшкодування цієї шкоди є безпідставною.
Виходячи із засад розумності і справедливості, витрати на правову допомогу, які поніс позивач, колегія суддів визначає у 500 гривень, оскільки сума в 1 000 гривень не підтверджена письмовими доказами, в решті - судові витрати підлягають стягненню з відповідача на користь позивача відповідно до правил Глави 8 ЦПК України.
На підставі ст. 1046 ЦК України, п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №7 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” (у редакції від 25 травня 2001 року), керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 27 квітня 2007 року - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_3, жителяАДРЕСА_1, на користь ОСОБА_2, жителя АДРЕСА_2, суму боргу за договором позики в 70 980 (сімдесят тисяч дев'ятсот вісімдесят) гривень 00 копійок, суму процентів від простроченої позики у 75 (сімдесят п'ять) гривень 84 копійки.
В решті позовних вимог - відмовити за безпідставністю.
Стягнути із ОСОБА_3на користь ОСОБА_2витрати на правову допомогу сумою у 500 (п'ятсот) гривень, суму судового збору в 719 (сімсот дев'ятнадцять) гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в суді першої інстанції, суму судового збору у 359 (триста п'ятдесят дев'ять) гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в апеляційному суді.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-801 Головуючий в 1 інстанції: Полюхович О.І.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
9 липня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Собіни І.М.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю представника відповідача
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Кузнецовського міського суду від 26 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до державного підприємства „Національна атомна енергогенеруюча компанія „Енергоатом” в особі відокремленого підрозділу „Рівненська АЕС” про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним і стягнення преміальних виплат,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В лютому 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до державного підприємства „Національна атомна енергогенеруюча компанія „Енергоатом” в особі відокремленого підрозділу „Рівненська АЕС” про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним і стягнення преміальних виплат.
В заяві вказував, що рішенням апеляційного суду Рівненської області від 11 березня 2005 року визнано незаконним наказ генерального директора ВП „Рівненська АЕС” від 27 вересня 2004 року про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності. Наказом від 14 жовтня 2004 року його позбавлено одноразової премії за пуск нових енергетичних потужностей, оскільки на час прийняття цього наказу діяв попередній наказ від 27 вересня 2004 року про накладення дисциплінарного стягнення.
Просив стягнути на його користь із відповідача спірні преміальні кошти, зобов'язавши ВП „Рівненська АЕС” здійснити нарахування грошових коштів відповідно до посадового окладу станом на момент ухвалення судового рішення.
В судовому засіданні ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги, включивши також вимогу про визнання наказу № 4860 від 14 жовтня 2004 року незаконним.
У поданій апеляційній скарзі позивач покликається на те, що суд першої інстанції прийшов до помилкових висновків, які не відповідають обставинам справи, та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
Вважає, що суд першої інстанції всупереч наявним законним підставам не задовольнив клопотання про відвід головуючого, неправомірно не допустив представника до участі в справі та порушив порядок розгляду клопотань.
Крім того, вважаючи рішення необґрунтованим, вказував на відсутність доказів про нарахування премії, виходячи із розміру саме в 0, 5 окладу, а не іншого розміру. Позивачу незрозуміло, чому суд виходив із розміру окладу на 2004 рік, а не на час судового розгляду. Незрозумілим для ОСОБА_1 також є положення рішення суду про частковість задоволення позову. Стягнення із відповідача на його користь витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не було предметом позовних вимог, натомість присудження судових витрат здійснюється за рішенням суду згідно ст. 88 ЦПК України.
Переконаний, що наведені обставини є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
Просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його вимоги задовольнити.
Позивач та його представники в судове засідання не з'явились, про час і місце судового розгляду повідомлені належним чином.
Представник відповідача в судовому засіданні, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Просив колегію суддів апеляційну скаргу відхилити, а рішення - залишити без змін.
Апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - зміні, виходячи з таких підстав.
Частково задовольняючи позов і стягуючи з державного підприємства „Національна атомна енергогенеруюча компанія „Енергоатом” в особі відокремленого підрозділу „Рівненська АЕС” на користь ОСОБА_1 судові витрати, суд першої інстанції виходив із безпідставності позову про визнання наказу про накладення дисциплінарне стягнення незаконним та стягнення преміальних виплат. З рішення суду випливає, що задоволення позову в частині стягнення судових витрат полягає у понесенні позивачем таких витрат при зверненні до суду.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам процесуального права і фактичним обставинам справи.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, що рішенням апеляційного суду Рівненської області від 11 березня 2005 року наказ від 27 вересня 2004 року № 4515 про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 визнано незаконним.
Правовим наслідком зазначеного рішення суду є незаконність наказу від 14 жовтня 2004 року № 4860 про виключення із числа осіб, які підлягали заохоченню у виді премії, ОСОБА_1, оскільки на момент винесення наказу позивач мав непогашене і не зняте дисциплінарне стягнення.
Крім того, порушене право позивача поновлене наказом від 25 квітня 2007 року № 1880 державного підприємства „Національна атомна енергогенеруюча компанія „Енергоатом” в особі відокремленого підрозділу „Рівненська АЕС”, а тому фактично скасовано дію наказу від 14 жовтня 2004 року № 4860 щодо позивача. Згідно цього наказу встановлено проведення виплати премії ОСОБА_1 розміром у 397 гривень, яка на час розгляду апеляційної скарги є виплаченою.
Обґрунтованість розміру преміальних коштів у 397 гривень підтверджено розміром таких виплат, проведених згідно наказу від 14 жовтня 2004 року № 4860 працівникам аналогічної професії (а.с.а.с. 23, зворот, - 24).
Статтями 143-144 КЗпП України передбачено заохочення працівникам за успіхи в роботі, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.
Виходячи з наведених обставин, колегія суддів вважає, що підстав для захисту порушеного наказом від 14 жовтня 2004 року № 4860 права ОСОБА_1 стосовно позбавлення його преміальних коштів немає, оскільки зазначене право поновлене відповідачем і не потребує захисту.
Водночас, з рішення вбачається, що судом першої інстанції фактично відмовлено у позові, навівши правові підстави для ухвалення такого рішення і давши обґрунтовану оцінку дійсним обставинам справи.
Суд в резолютивній частині рішення протирічить викладеним висновкам про відмову в позові, оскільки резолютивна частина рішення суду має бути логічним завершенням мотивувальної частини.
Виходячи з наведених обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції допущено порушення процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому ухвалене ним рішення підлягає частковій зміні.
На підставі ст. ст. 143-144 КЗпП України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Кузнецовського міського суду від 26 квітня 2007 року в частині часткового задоволення позову - змінити.
В позові ОСОБА_1до державного підприємства „Національна атомна енергогенеруюча компанія „Енергоатом” в особі відокремленого підрозділу „Рівненська АЕС” про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним і стягнення преміальних виплат - відмовити за безпідставністю.
В решті - рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
справа № 22-849 Головуючий в 1 інстанції: Рожин Ю.М.
Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 липня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Василевича В.С.
Суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивачки та представників відповідачів
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами науково-виробничого підприємства „Олтек”, товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола”, товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” на рішення Гощанського районного суду від 4 червня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до науково-виробничого підприємства „Олтек”, товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола”, товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод”, товариства з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія”, треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Гощанський районний відділ земельних ресурсів, відділ містобудування і архітектури, житлово-комунального господарства Гощанського районного архітектурного відділу; про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою і відшкодування моральної шкоди,
заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів
в с т а н о в и л а:
В березні 2005 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до Гощанського міжгосподарського комбікормового заводу, правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола”, про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.
В заяві вказувала, що 4 лютого 2000 року вона набула права власності, отримавши державний акт на право приватної власності, на земельну АДРЕСА_1під індивідуальне будівництво.
Навесні 2004 року вона виявила, що відповідач проклав через земельну ділянку, яка належить їй на праві приватної власності, без її згоди та без її відома газопровід високого тиску.
В зв'язку із тим, що відповідач, провівши вказаний газопровід, унеможливив використання ділянки за цільовим призначенням, вважає, що ним порушено її права як власника.
Просила суд зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола” усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, демонтувавши частину газопроводу, що прокладена по цій ділянці, та привівши земельну ділянку в стан, який існував до прокладення газопроводу, протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили. В разі невиконання відповідачем рішення впродовж указаного строку просила суд надати їй право виконання таких дій за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.
В ході судового розгляду справи як відповідачів залучено також науково-виробниче підприємство „Олтек”, товариство з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” та товариство з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія”, а також Гощанський районний відділ земельних ресурсів, відділ містобудування і архітектури, житлово-комунального господарства Гощанського районного архітектурного відділу як третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору,
ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги доповнила вимогою про відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями, розміром у 25 000 гривень.
Рішенням Гощанського районного суду від 4 червня 2007 року позов задоволено частково; зобов'язано відповідачів демонтувати частину газопроводу, яка пролягає по земельній АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1. Також зобов'язано привести до стану, який існував до прокладання газопроводу, зазначену земельну ділянку та стягнено в солідарному порядку із науково-виробничого підприємства „Олтек”, товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола”, товариства з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія” на користь позивачки моральну шкоду розміром у 15 000 гривень. В решті позову - відмовлено за недоведеністю.
У поданих апеляційних скаргах науково-виробниче підприємство „Олтек”, товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола”, товариство з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” посилалися на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, науково-виробниче підприємство „Олтек” зазначає, що замовником проекту на прокладання газопроводу високого тиску та виконання робіт по його прокладанню є товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола”, а тому переконані, що винною особою в порушенні прав позивачки є саме підприємство „Стодола”.
Товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола” вважає, що суд першої інстанції також неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, та помилково визнав встановленими обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, при їх недоведеності. Так, судом не з'ясовано наявність моральної шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і даним діянням, а також вини заподіювача.
Товариство з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” покликається на невідповідність висновків суду першої інстанції. Так, на його думку, позивачка відмовилася в судовому засіданні від позову до товариства „Гощанський сортонасінневий завод”, а судом першої інстанції безпідставно не прийнято зазначеної відмови в порядку, визначеному ст. 174 ЦПК України.
Відповідачі науково-виробниче підприємство „Олтек” та товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола” просили апеляційний суд скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у позові.
Відповідач товариство з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” просив рішення Гощанського районного суду скасувати, а провадження в справі щодо нього - закрити.
Представники науково-виробничого підприємства „Олтек” та товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” в судовому засіданні підтримали апеляційні скарги в повному обсязі, просили колегію суддів скасувати рішення Гощанського районного суду і ухвалити нове, яким відмовити позивачці у задоволенні вимог до них.
В судовому засіданні представник товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” просив колегію суддів скасувати рішення суду першої інстанції із закриттям провадження в справі стосовно товариства.
В судовому засіданні ОСОБА_1 просила колегію суддів рішення суду першої інстанції залишити без змін, відхиливши апеляційні скарги відповідачів.
Представник відповідача товариства з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія” в судове засідання не з'явився.
Представники третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, в судове засідання не з'явилися, про час і місце судового розгляду повідомлені належним чином.
Апеляційна скарга науково-виробничого підприємства „Олтек” підлягає задоволенню повністю, апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” та товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” підлягають частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із факту порушення відповідачами права позивачки як власника та із солідарної відповідальності науково-виробничого підприємства „Олтек”, товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола”, товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод”, товариства з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія” за зобов'язаннями по відшкодуванню завданої шкоди перед ОСОБА_1.
Між тим, з договору на виконання (передавання) науково-технічної продукції від 8 квітня 2004 року, який є договором підряду на проектні та пошукові роботи, вбачається, що замовник - Гощанський міжгосподарський комбікормовий завод - доручив, а підрядник - науково-виробниче підприємство „Олтек” - прийняв на себе виконання проекту „Газифікація міжгосподарського комбікормового заводу в смт. Гощі”(а.с. 23, т. 1). За змістом цього договору замовник, правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарське зернопереробне підприємство „Стодола”, зобов'язується передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані необхідні для складання проектно-кошторисної документації.
Частиною 1 ст. 887 ЦК України передбачено, що за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.
Умовами договору на проведення центральної газової магістралі від 22 січня 2004 року, який фактично є договором доручення, передбачено, що товариство з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” і товариство з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія” доручили Гощанському міжгосподарському комбікормовому заводу проводити всі замовлення на проектні роботи по прокладанню газової труби, підключенню до центральної магістралі Гощанського міжгосподарського комбікормового заводу (а.с. 58-59, т. 1).
Таким чином, правовідносини між Гощанським міжгосподарським комбікормовим заводом і науково-виробничим підприємством „Олтек” є заснованими виключно на договорі підряду від 8 квітня 2004 року і жодним чином не пов'язуються із договором доручення від 22 січня 2004 року між Гощанським міжгосподарським комбікормовим заводом, товариством з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” і товариством з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія”.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає помилковим і безпідставним притягнення як співвідповідачів в справі товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” і товариства з обмеженою відповідальністю „Західноукраїнська холдингова компанія” і покладення на них цивільно-правової відповідальності.
Так само необґрунтовано колегія суддів розцінює притягнення як співвідповідача в справі і покладення цивільно-правової відповідальності на науково-виробниче підприємство „Олтек”. Правовідносини між товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським зернопереробним підприємством „Стодола” і науково-виробничим підприємством „Олтек” обмежуються умовами договору підряду.
В зв'язку із зазначеними обставинами колегія суддів вважає, що правовідносини між позивачкою та товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським зернопереробним підприємством „Стодола” випливають із позадоговірних, деліктних зобов'язань. Зазначене підприємство є належним відповідачем у справі і має нести цивільно-правову відповідальність у виді усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями власнику земельної ділянки, оскільки порушення права власності позивачки допущено саме із його вини.
Обставина права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0, 14 га в масиві „Північний” в смт. Гощі сторонами не оспорюється і підтверджується державним актом на право приватної власності на землю (а.с. 8, т. 1).
В контексті ч. 2 ст. 48 Закону України „Про власність” власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків.
Згідно ч. 1, п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а одним із способів захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення.
Водночас, за зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними діями майну фізичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі.
Відповідно до ст. ст. 23, 1167 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Суд бере до уваги доводи позивачки як обґрунтовані і приходить до висновку, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких вона зазнала у зв'язку із пошкодженням майна. Виходячи із засад розумності, виваженості і справедливості, колегія суддів розмір моральної шкоди визначає у 5 000 гривень.
Враховуючи те, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
На підставі ч. 1, п. 4 ч. 2 ст. 16, ст.ст. 23, 1167, 887 ЦПК України, ч. 2 ст. 48 Закону України „Про власність”, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу науково-виробничого підприємства „Олтек” - задовольнити повністю, апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” і товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” - задовольнити частково.
Рішення Гощанського районного суду від 4 червня 2007 року - скасувати.
Позов задовольнити частково.
Зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили демонтувати частину газопроводу, що пролягає по земельній АДРЕСА_1, площею 0, 14 га, яка належить ОСОБА_1, а земельну ділянку ОСОБА_1привести до стану, який існував до прокладання газопроводу.
Стягнути із товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” на користь ОСОБА_1моральну шкоду, завдану неправомірними діями, розміром у 5 000 (п'ять тисяч) гривень.
Відповідно до ст. 217 ЦПК України визначити порядок виконання рішення, згідно якого в разі невиконання товариством з обмеженою відповідальністю сільськогосподарським зернопереробним підприємством „Стодола” рішення протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили надати право ОСОБА_1 вчинити дії із демонтування газопроводу та приведення земельної ділянки до стану, який існував до порушення, за рахунок відповідача.
В решті позовних вимог - відмовити за безпідставністю.
Стягнути із товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського зернопереробного підприємства „Стодола” судовий збір (державне мито) розміром у 8 (вісім) гривень 50 копійок до державного бюджету м. Рівного, ЄДРПОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 833017, р\р 31219259700002, призначення платежу - код платежу 22050000, - ІТЗ для апеляційного суду Рівненської області, та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок до місцевого бюджету м. Рівного, ЄДРПОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 8333017, р\р 3141453700002, призначення платежу - код платежу 22090100.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-861 Головуючий в 1 інстанції: Бердій М.А.
Категорія: 18 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
20 серпня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Міщенко О.А., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Чалій Н.О.
за участю представників товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія”
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” на рішення Рівненського міського суду від 5 червня 2007 року в справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” до ОСОБА_1про стягнення боргу за грошовою позикою та зустрічним позовом ОСОБА_1до товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” про визнання договору грошової позики недійсним,
в с т а н о в и л а:
В грудні 2004 року товариство з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за грошовою позикою.
В заяві вказував, що 28 жовтня 2004 року між сторонами укладено договір безпроцентної грошової позики на суму в 70 000 гривень. За умовами цього договору позика мала бути повернута в термін до 29 листопада 2004 року. Необхідність позики була зумовлена купівлею відповідачем автомобіля, а її короткочасність - тією обставиною, що протягом вказаного часу з метою повернення позики позивачу він отримає гроші з іншого джерела.
Відповідач на час звернення товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” до суду позикових зобов'язань не виконав, чим порушив право позивача.
Просив суд стягнути із ОСОБА_1 на його користь суму боргу за договором позики в 70 000 гривень.
В березні 2005 року ОСОБА_1подав зустрічний позов до товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” із вимогою про визнання недійсним договору грошової позики.
В обґрунтування позову зазначав, що він, працюючи торговельним представником товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія”, уклав з роботодавцем договір про повну матеріальну відповідальність. Внаслідок виробничої перевірки у ОСОБА_1 виявилася нестача грошових коштів загальною сумою близько 54 000 гривень. Вказана нестача пов'язана із незаконною господарською діяльністю позивача-відповідача, а тому з метою
-1-
повернення грошей, під впливом погрози та обманних запевнень, позивач-відповідач уклав з ОСОБА_1 спірний договір грошової безпроцентної позики сумою у 70 000 гривень. В дійсності ж грошей за цим договором він не отримував.
Вважаючи зустрічний позов обґрунтованим з наведених підстав, просив суд визнати недійсним договір грошової позики.
Рішенням Рівненського міського суду від 5 червня 2007 року в позові товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” до ОСОБА_1 про стягнення боргу за грошовою позикою - відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” задоволено і визнано договір грошової позики недійсним.
У поданій апеляційній скарзі товариство з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” покликається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків фактичним обставинам справи.
Зокрема вважає, що суд дійшов невірного висновку про те, що позивач-відповідач при укладанні договору мав істотні підстави для недовіри ОСОБА_1 в зв'язку із його негативною виробничою характеристикою, що підтверджено матеріалами кримінальної справи стосовно нього. При цьому суд не оцінив, як факт значної довіри, наявність поруки товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” при отриманні ОСОБА_1 кредиту навесні 2004 року. Також судом першої інстанції неправильно розтлумачено показання свідка - касира ОСОБА_2 щодо обставини отримання позики відповідачем-позивачем та не взято до уваги показання свідка ОСОБА_3 і не дано їм належної оцінки.
Суд першої інстанції припустився помилки в оцінці дійсних обставин при видачі видаткового ордера, зокрема, що при його видачі мало місце порушення бухгалтерської дисципліни, а не фіктивність договору позики.
Просив апеляційний суд скасувати рішення Рівненського міського суду та ухвалити нове, яким вимоги товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором грошової позики задовольнити.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із недійсності договору грошової позики в зв'язку з безгрошовістю. Підставою для такого висновку слугували порушення порядку видачі видаткового ордера на грошові кошти та показання свідка - касира ОСОБА_2, яка підтвердила факт видачі позики, однак щодо особи позичальника не визначилась.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що 28 жовтня 2004 року між сторонами укладено в письмовій формі договір грошової позики, за умовами якого товариство з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” надав безпроцентну грошову позику ОСОБА_1 сумою в 70 000 гривень. Зазначеним договором обумовлено строк повернення позики до 29 листопада 2004 року.
Колегією суддів з'ясовано, що відповідач-позивач дійсно отримав суму позики в 70 000 гривень, що стверджено сукупністю перевірених
-2-
доказів у справі.
Відсутність підпису касира у видатковому касовому ордері в графі „видав касир” свідчить про порушення останнім бухгалтерської дисципліни, однак жодним чином не може вказувати на недійсність договору позики за безгрошовістю. Такий висновок суду ґрунтується на показаннях свідків ОСОБА_4 (а.с.а.121-122) і ОСОБА_2 (а.с.а.с. 119-121; п.п. 1, 2 зауважень до протоколу судового засідання, правильність яких посвідчена головуючим)та інших доказах, що є в матеріалах справи.
З показань свідка ОСОБА_3 вбачається, що ОСОБА_1користувався у робочому колективі товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” значною довірою (а.с.а.с. 96-96, зворот,). Свідок, будучи впевненим у його порядності та добросовісності, клопотав перед керівництвом про надання відповідачу-позивачу грошової позики сумою в 70 000 гривень, які він мав повернути протягом календарного місяця.
Зазначені обставини виключають можливість тиску або обману на ОСОБА_1 з боку позивача-відповідача.
Наведені докази колегія суддів вважає достовірними, оскільки вони є невимушеними і збігаються із іншими перевіреними доказами, а тому об'єктивних підстав для їх критики не вбачає.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Таким чином, колегія судів приходить до переконання до порушення ОСОБА_1 позикових зобов'язань перед товариством з обмеженою відповідальності „Рівненська продуктова компанія”.
Доводи відповідача-позивача про фіктивність договору позики за його безгрошовістю не відповідають дійсним обставинам справи і спростовуються сукупністю проаналізованих доказів.
Враховуючи те, що судом першої інстанції зроблено висновки, які не відповідають фактичним обставинам справи, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі 1046 ЦК України, керуючись п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 309, ст.. 313, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 5 червня 2007 року - скасувати.
Позов товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” до ОСОБА_1про стягнення боргу за грошовою позикою - задовольнити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1на користь товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” суму боргу за договором грошової позики в 70 000 (сімдесят тисяч) гривень.
В зустрічному позові ОСОБА_1до товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” про визнання договору грошової позики недійсним - відмовити за безпідставністю.
Стягнути із ОСОБА_1на користь товариства з обмеженою відповідальністю „Рівненська продуктова компанія” суму судового збору в 700 (сімсот) гривень в рахунок оплати
-3-
судових витрат при розгляді справи в суді першої інстанції, суму судового збору у 350 (триста п'ятдесят) гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в 30 (тридцять) гривень в рахунок оплати судових витрат при розгляді справи в апеляційному суді.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
-4-
Справа № 22-909 Головуючий в 1 інстанції: Коробов С.О.
Категорія: 26 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
16 серпня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Сеньків Т.Б.
за участю ОСОБА_1, представників сторін, представника Оржівської селищної ради
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Рівненського районного суду від 18 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна та за зустрічним позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна,
в с т а н о в и л а:
В грудні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що внаслідок спільної праці з батьками і за спільні грошові кошти набув право спільної сумісної власності на 1\3 частину житлового АДРЕСА_1
Батько помер ІНФОРМАЦІЯ_1, спадщину по ньому прийняла мати. Після смерті матері ІНФОРМАЦІЯ_2залишилося спадкове майно у виді 2\3 частин вказаного житлового будинку, цінні папери у виді простих іменних акцій акціонерного товариства „Оржівський деревообробний комбінат ”ОДЕК” та два банківські рахунки у „Державному ощадному банкові України” на суму 5 618 гривень.
Одна із двох рідних сестер позивача-відповідача - ОСОБА_3 - відмовилася від спадщини на його користь. В зв'язку із наведеним вважає, що має право на 2\3 частин житлового АДРЕСА_1, простих іменних акцій акціонерного товариства „Оржівський деревообробний комбінат „ОДЕК” і на вклад у „Державному ощадному банку України”.
На вказаних підставах просив суд визнати за ним право власності з урахуванням спадкового майна на 7\9 частин спірного житлового будинку, поділити спадкове майно, виділивши йому цінні папери у виді простих іменних акцій акціонерного товариства „Оржівський деревообробний комбінат „ОДЕК” номінальною вартістю 5 гривень 25 копійок кількістю в одинадцять одиниць та на банківський вклад сумою у 3 195 гривень 37 копійок.
В січні 2007 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 із вимогою про визнання права власності на спадкове майно, що складає 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями та 1\2 частину земельної ділянки, а також просила суд поділити кошти, які залишилися на банківських вкладах спадкодавця, виділивши їй 1\3 частини.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовувала тими обставинами, що вона після смерті батька нарівні із матір'ю успадкувала відповідно до правил ст. 549 ЦК Української РСР 1\4 частину спірного житлового будинку та земельної ділянки, що належали батькові. Після смерті матері вона має право на 1\3 частину цього будинку і ділянки, які належали матері, що разом із раніше успадкованою часткою становить 1\2 частину всього будинку та земельної ділянки. Водночас вважає, що вона є спадкоємцем 1\3 частин банківських вкладів, які входять до спадкового майна.
Рішенням Рівненського районного суду від 18 квітня 2007 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна задоволено повністю; визнано за позивачем-відповідачем право власності на 7\9 частин АДРЕСА_1 Рівненської області та право на спадкове майно у виді грошових коштів сумою в 3 195 гривень 37 копійок, які належали спадкодавцю. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна задоволено частково; визнано за відповідачкою-позивачкою право власності на 2\9 частин АДРЕСА_1 Рівненської області та право на спадкове майно у виді грошових коштів сумою в 1 463 гривні 79 копійок, які належали спадкодавцю. В решті позовних вимог ОСОБА_2 - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду, відповідачка-позивачка подала апеляційну скаргу. В скарзі вказує на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та на порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до неправосудного вирішення справи.
Вважає, що суд першої інстанції не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, які зазначали, що на час будівництва спірного житлового будинку ОСОБА_1 був малолітнім, а тому не міг бути рівноцінним учасником будівництва, а лише як дитина допомагав батькам некваліфікованою підсобною працею. Виходячи з цього, він не набув права спільної сумісної власності на будинок. Натомість свідки, які допитані в судовому засіданні за клопотанням позивача-відповідача, є заінтересованими у вирішенні справи на його користь, оскільки є родичами та кумами ОСОБА_1.
Рішення в частині поділу грошових коштів, які знаходяться на банківських вкладах, вважає помилковим, оскільки згідно її позовних вимог просила суд виділити 1\3 частин таких коштів, натомість суд першої інстанції, залишивши поза увагою цю вимогу, присудив суму в 1 463 гривні 79 копійок, яка є значно меншою від дійсної суми банківських вкладів.
Просила апеляційний суд скасувати рішення Рівненського районного суду від 18 квітня 2007 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити зустрічний позов.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна, суд першої інстанції виходив з тієї обставини, що позивач-відповідач набув відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України „Про власність” право спільної сумісної власності на спірний житловий будинок.
Між тим, колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не може погодитися, оскільки жодних договірних зобов'язань між подружжям ОСОБА_8 та ОСОБА_9 і позивачем-відповідачем щодо будівництва спірного будинку і набуття права спільної сумісної власності на вказаний будинок не існувало, наявність таких зобов'язань не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні.
Окрім того, з матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 на час будівництва житлового будинку його батьками (1985-1992 роки) мав вік у 9-16 років. За переконанням колегії суддів, особа в такому віці не може брати повноцінну участь фізичною працею чи грошовими коштами в будівництві житлового будинку.
Виходячи з наведеного, доводи позивача-відповідача про набуття ним права спільної сумісної власності на 1\3 частину житлового будинку №16 по вулиці Л.Українки в смт. Оржеві є необґрунтованими.
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
З'ясовано, що спадкоємцями першої черги за законом є троє дітей спадкодавця. Оскільки спадкоємець ОСОБА_3 згідно положень ч. 2 ст. 1272 ЦК України відмовилася від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1, тому останній набув право успадковувати 2\3 частини складу спадщини.
За змістом ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою чи якщо ним втрачений документ, який засвідчує його право власності.
Отже, вимога ОСОБА_1 підлягає до задоволення в частині визнання права власності на 2\3 частин спірного житлового будинку. Так само колегія суддів визнає підставною вимогу про визнання права на вклад у банку сумою в 3 195 гривень 37 копійок, оскільки ця вимога ґрунтується на нормах ч. 2 ст. 1228 ЦК України.
Водночас, вимога ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно у виді 1\2 частини житлового будинку з надвірними будівлями та 1\2 частини приватизованої земельної ділянки підлягає до задоволення частково. Доводи відповідачки-позивачки про те, що вона вступила разом із матір'ю у фактичне управління або володіння спадковим майном після смерті батька, а тому набула права на спадкове майно в 1\4 частину, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Показання свідків колегія суддів визнає суперечливими і непослідовними, такими, що не збігаються із сукупністю перевірених доказів, а тому не можуть бути визнані достатніми і достовірними доказами для підтвердження зазначеної вимоги.
Колегія судів вважає, що ОСОБА_2 набула право на 1\3 частину спадкового майна.
Таким чином, вимога відповідачки-позивачки про визнання права власності на 1\2 частину земельної ділянки підлягає до часткового задоволення. Як з'ясовано колегією суддів, ОСОБА_2 набула в порядку спадкування за законом право на спадкове майно розміром у 1\3 частину, куди включено і право на спірну земельну ділянку. Даний висновок колегії суддів ґрунтується на перевіреній довідці Оржівської селищної ради від 8 серпня 2007 року №267. Згідно цього письмового доказу присадибна ділянка, розташована в смт. Оржеві по вулиці Л.Українки, 16, цільовим призначенням якої є будівництво і обслуговування житлового будинку та господарських споруд, складає площу в 0, 086 га і належить на підставі державного акта серії ІІІ-РВ №022342 ОСОБА_8, тобто померлому батькові сторін. Зазначена обставина визнана сторонами і ними не оспорюється.
Сукупністю письмових доказів з'ясовано, що банківські вклади спадкодавця у відкритому акціонерному банку „Державний ощадний банк України” становлять 5 628 гривень 06 копійок(а.с. 9). Із зустрічного позову ОСОБА_2 вбачається, що відповідачка-позивачка просила суд поділити грошові кошти, які знаходяться на банківських вкладах спадкодавця, на умовах виділення їй 1\3 частини. Вказана вимога під час судового розгляду нею не змінювалась, проте від вимоги про визнання права на частину банківського вкладу в філії „Рівненського центрального відділення Промінвестбанку” представник ОСОБА_2 в засіданні апеляційного суду відмовився.
В контексті ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Виходячи з наведених обставин, ОСОБА_2, успадковуючи третю частину майна, набула право на третину грошових коштів у банківських вкладах сумою в 1 876 гривень 02 копійки.
Колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції помилково визнав доведеними обставини, що мають значення для справи, та допустив порушення процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому ухвалене ним рішення підлягає скасуванню і ухваленню нового рішення.
На підставі ст.ст. 1216, 392, ч. 2 ст. 1228, ст. 1261 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду від 18 квітня 2007 року - скасувати.
Позов ОСОБА_1до ОСОБА_2, Оржівської селищної ради Рівненського району про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1право власності на 2\3 частину житлового АДРЕСА_1
Визнати за ОСОБА_1право на спадкове майно у виді вкладу у відкритому акціонерному банку „Державний ощадний банк України” сумою в 3 195 (три тисячі сто дев'яносто п'ять) гривень 37 копійок, які належали спадкодавцю (рахунок № 91551\1949).
Зустрічний позов ОСОБА_2до ОСОБА_1про визнання права власності на спадкове майно, поділ спадкового майна - задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_2право власності на 1\3 частину житлового АДРЕСА_1Рівненської області та 1\3 частину земельної ділянки, розташованої за цією ж адресою і призначеною для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.
Визнати за ОСОБА_2право на спадкове майно у виді вкладу у відкритому акціонерному банку „Державний ощадний банк України” сумою у 1 876 (одна тисяча вісімсот сімдесят шість) гривень 24 копійки, які належали спадкодавцю (рахунок № 91551\764 у ВАТ „Державний ощадний банк України”).
В решті зустрічного позову - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-789\07 Головуючий в 1 інстанції: Остапчук А.О.
Категорія:40 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
17 вересня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Оніпко О.В.
Суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивача та представників сторін
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Дубенського міськрайонного суду від 8 травня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням.
В обґрунтування позову зазначав, що наказом директора державного професійно-технічного навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” від 29 січня 2007 року №5 його звільнено з посади майстра виробничого навчання на підставі п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, тобто в в зв'язку із прогулом без поважних причин.
Вважає наказ незаконним, оскільки 1 листопада 2006 року він брав участь в судовому засіданні як позивач в справі про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки. Про свою відсутність на робочому місці попереджав директора навчального закладу та майстра виробничого навчання ОСОБА_2. Вказує на поважність причин своєї відсутності.
Дійсною підставою для звільнення вважає упереджене та необ'єктивне відношення до нього зі сторони відповідача.
Відповідачем проводилися відрахування у виді внесків із його заробітку на рахунок профспілки, натомість він не був членом первинної профспілкової організації.
З огляду на зазначені обставини просив суд визнати дії директора державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” такими, що порушують його конституційні права на працю, визнати незаконним наказ від 29 січня 2007 року №5 про звільнення, анулювати запис в трудовій книжці про звільнення, поновити на роботі на посаді майстра виробничого навчання, стягнути із відповідача суму в 67 гривень 02 копійки відрахованих коштів на рахунок профспілкових внесків, стягнути із відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнути з відповідача моральну шкоду сумою в 5 000 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 8 травня 2007 року в позові ОСОБА_1. відмовлено за безпідставністю.
В апеляційній скарзі на рішення суду ОСОБА_1 покликається на його незаконність і необґрунтованість, вказуючи на порушення і неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи; висновки суду не відповідають обставинам справи; обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, є недоведеними,
Зокрема, його відсутність на робочому місці 1 листопада 2006 року була викликана поважними причинами. Дисциплінарне провадження щодо нього проведено з порушенням вимог законодавства про працю. Згода первинної профспілкової організації надана з порушенням законодавства про професійні спілки, так як він не є членом такої організації.
Просив рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким його вимоги задовольнити.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив із доведеності вчинення позивачем прогулу 1 листопада 2006 року без поважних причин.
Між тим, з матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, наказ про звільнення ОСОБА_1. з посади майстра виробничого навчання за прогул винесено 29 січня 2007 року. Впродовж часу з 14 грудня 2006 року по 27 січня 2007 року позивач перебував у щорічній основній відпустці (а.с. 49).
Частиною 1 ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника передбачено тільки один з таких заходів стягнення:
1.) догана;
2.) звільнення.
Згідно ч. 1 ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці.
Окрім того, відповідачем при обранні заходу дисциплінарного стягнення не враховано положення ч. 3 ст. 149 цього Кодексу, згідно чого при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
На зазначених підставах колегія суддів дійшла висновку про порушення відповідачем порядку і строку застосування дисциплінарного стягнення, а тому ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі згідно ч. 1 ст. 235 КЗпП України.
Відповідно до п. 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 з наступними змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року №348, 24 лютого 1997 року №185, 30 липня 1999 року №1398, 26 вересня 2001 року №1266, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів\годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Колегією суддів встановлено, що позивач в зв'язку із незаконним звільненням має вимушений прогул строком у 158 робочих днів. Позивач працював за графіком у виді п'ятиденного робочого тижня.
Оскільки середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1. становить 1 494 гривні 14 копійок, то відповідно середньоденна заробітна плата становитиме 67 гривень 90 копійок, що вираховується шляхом ділення середньомісячного заробітку на кількість робочих днів одного місяця.
Сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 10 728 гривень 20 копійок, що вираховується шляхом множення кількості робочих днів, тобто 158, на середньоденний заробіток, тобто на 67 гривень 90 копійок.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України зазначена сума підлягає стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1..
Виходячи з наведеного, наказ від 29 січня 2007 року №5 про звільнення позивача з роботи є незаконним.
Відповідно до ст. 237 (1) КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Суд бере до уваги доводи позивача як обґрунтовані і приходить до висновку, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку із незаконним звільненням. Виходячи із засад розумності, виваженості і справедливості, колегія суддів розмір моральної шкоди визначає у 500 гривень.
Доводи ОСОБА_1. про порушення законодавства про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності спростовуються сукупністю перевірених письмових доказів (а.с.а.с. 47, 64-68). Цими ж доказами підтверджено його членство у первинній профспілковій організації.
Отже, вимога про стягнення з відповідача незаконно відрахованих профспілкових внесків є безпідставною.
Крім того, безпідставними є вимоги про визнання неправомірними дій директора навчального закладу та анулювання запису в трудовій книжці про звільнення, оскільки ці вимоги нерозривно пов'язані із вимогою про поновлення на роботі, є похідними від цієї вимоги і охоплюються нею, а тому додаткового задоволення не потребують.
Враховуючи те, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, та зроблено помилкові висновки, які не відповідають обставинам справи, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
На підставі ч. 2 ст. 235, ч. 1 ст. 148, ч. 3 ст. 149, ст. 237 (1) КЗпП України, керуючись п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 309, ст. 313, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 8 травня 2007 року - скасувати.
Позов задовольнити частково.
Визнати наказ директора державного професійно-технічного навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” від 29 січня 2007 року №5 про звільнення ОСОБА_1- незаконним.
Поновити ОСОБА_1на посаді майстра виробничого навчання державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” з 29 січня 2007 року.
Стягнути з державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” на користь ОСОБА_1середній заробіток за час вимушеного прогулу сумою у 10 728 (десять тисяч сімсот двадцять вісім) гривень 20 копійок.
Стягнути з державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” на користь ОСОБА_1моральну шкоду, завдану незаконним звільненням, сумою в 500 (п'ятсот) гривень.
В решті позовних вимог - відмовити за безпідставністю.
Стягнути із державного професійно-навчального закладу „Дубенське професійно-технічне училище” судовий збір (державне мито) сумою в 112 гривень та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою в 30 гривень.
Відповідно до п.п. 2, 4 ст. 367 ЦПК України рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один місяць, та про поновлення на роботі - допустити до негайного виконання.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-945\07 Головуючий в 1 інстанції: Поліщук Т.М.
Категорія: 23 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
24 вересня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів апеляційного суду Рівненської області в складі:
Головуючого - судді: Оніпко О.В..
Суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивачів та представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк” на рішення Острозького районного суду від 26 червня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2до закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк”, товариства з додатковою відповідальністю „Страхової компанії „Кредо” про відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
У березні 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю комерційного банку „Приватбанк” та товариства з додатковою відповідальністю „Страхова компанія „Кредо” про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначали, що з вини відповідачів повністю порушено їхній звичний ритм життя, відповідачі, безпідставно відмовляючи у страхових виплатах, унеможливлювали виконання зобов'язань за договором страхування. Внаслідок таких дій позивачі зазнали приниження, були позбавлені займатися господарською діяльністю, оскільки коштів на ремонт пошкодженого пожежею застрахованого приміщення не було, натомість вони розраховували на належне виконання договору страхування і отримання страхових виплат. Пожежею, яка визнана страховим випадком, пошкоджено офісне приміщення, де знищено всі документи, а також частину ремонтної майстерні та кафе. В результаті неправомірних дій зі сторони відповідачів ОСОБА_1 переніс розлади центральної нервової системи, що посилило наслідки черепно-мозкової травми, отриманої в 2004 році. Крім того, нервові розлади, перенесені позивачем, збільшилися внаслідок дій відповідача комерційного банку „Приватбанк” у виді нарахування відсотків простроченого платежу та накладення арешту на майно. Також він лікувався від хвороби туберкульозу легень, що виник на ґрунті нервового виснаження. В зв'язку із цим він лікувався у різних медичних закладах, ОСОБА_1 на час лікування був відірваний від спілкування із сім'єю. Про його хворобу члени його сім'ї не знали, повідомлення родичам про її наявність призвело до психологічного розладу.
На вказаних підставах просили суд стягнути на їхню користь моральну шкоди, завдану неправомірними діями і рішеннями відповідачів, відповідною сумою ОСОБА_1 в 50 000 гривень, ОСОБА_2 - у 25 000 гривень.
Рішенням Острозького районного суду від 26 червня 2007 року позов задоволено частково; стягнуто солідарно із товариства з додатковою відповідальністю „Страхової компанії „Кредо” та закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк” на користь ОСОБА_1 моральну шкоду сумою в 15 000 гривень та на користь ОСОБА_2 моральну шкоду сумою в 10 000 гривень.
Стягнуто з відповідачів на користь ОСОБА_1 витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою в 30 гривень і витрати на правову допомогу сумою у 8 795 гривень та в дохід держави судовий збір (державне мито) сумою в 1 759 гривень.
У поданій апеляційній скарзі закрите акціонерне товариство комерційний банк „Приватбанк” зазначає, що суд першої інстанції порушив норми матеріального і процесуального права та дійшов помилкових висновків, які суперечать дійсним обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи.
Вважає, що судом всупереч ст. 131 ЦПК України прийнято докази позивачів поза терміном, ним визначеним. Докази, надані суду позивачем у підтвердження своїх доводів про наявність шкоди, не можуть бути належними, оскільки не доводять причинного зв'язку між його хворобою і страховим випадком. ОСОБА_2 не може вважатися позивачкою з правами та обов'язками, передбаченими стороні цивільним процесуальним законом, так як її підпис у позовній заяві відсутній. Вина кожного із відповідачів у заподіянні шкоди ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ними не доведена, тоді як суд помилково вирішив питання про їх вину та солідарну відповідальність.
Суд першої інстанції помилково відкрив провадження в справі, оскільки позов адресовано до Рівненської філії закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк”, яка не є юридичною особою, а тому не може бути стороною в справі. Натомість суд першої інстанції провів заміну відповідача з порушенням процесуального закону, не повідомивши закрите акціонерне товариство комерційний банк „Приватбанк” про спір.
Відмову суду у призначенні експертизи вважають безпідставною, наполягаючи на порушенні строків судового розгляду саме з вини ОСОБА_1 і ОСОБА_2, а не відповідачів.
Окрім наведеного, вважає, що судом не враховано чинність рішення в попередньому спорі між цими ж сторонами, де позивачі відмовилися від позовної вимоги до закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк” та товариства з додатковою відповідальністю „Страховою компанією „Кредо” про відшкодування моральної шкоди. Питання наявності такої шкоди за договором страхування вважають необґрунтованим, оскільки товариство з додатковою відповідальністю „Страхова компанія „Кредо” жодним чином не принижувала честь, гідність, престиж чи ділову репутацію позивачів.
На вказаних підставах просив апеляційний суд рішення Острозького районного суду від 26 червня 2007 року скасувати повністю і направити справу на новий судовий розгляд.
В судовому засіданні представник закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк” Лукашин Є.В. підтримав апеляційну скаргу, суду надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1. ОСОБА_2 та їхній представник ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечили проти задоволення апеляційної скарги, покликаючись на її необґрунтованість.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частково задовольняючи позов про відшкодування моральної шкоди і стягуючи суми у 15 000 гривень моральної шкоди на користь ОСОБА_1 і 10 000 гривень на користь ОСОБА_2 та судові витрати у виді витрат на правову допомогу сумою у 8 795 гривень, що становить 5 відсотків від ціни задоволеного позову, суд першої інстанції виходив із доведеності неправомірних дій та рішень відповідачів у заподіянні позивачам такої шкоди.
Доводи апеляційної скарги про відсутність моральної шкоди спростовуються сукупністю перевірених колегією суддів доказів та висновками про позадоговірний, деліктний характер такої шкоди.
При цьому колегія суддів бере до уваги, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях, приниженні позивачів, ускладненні хвороби ОСОБА_1 з приводу перенесеної черепно-мозкової травми, яких завдано в зв'язку із невиконанням відповідачами зобов'язань. Виходячи із засад розумності, виваженості і справедливості, розмір моральної шкоди вірно визначений судом першої інстанції.
За наведених обставин колегія суддів вважає правильним посилання суду першої інстанції на положення ст. 1167 ЦК України.
Водночас, ст. 84 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані із оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
З перевірених колегією суддів матеріалів справи не вбачається письмових доказів, які засвідчували сплату позивачами суми у 8 795 гривень на користь адвоката за надання ним правової допомоги. Натомість, такий розмір цього виду судових витрат є явно необґрунтованим і не відповідає вимогам ч. 1 ст. 88 ЦПК України, за змістом чого видно, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.
Аналогічно колегія суддів спростовує висновки суду першої інстанції про стягнення судового збору сумою у 1 759 гривень та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою в 30 гривень, оскільки розміри цих видів судових витрат є значно меншими.
Враховуючи обставину помилковості висновків суду першої інстанції, які не відповідають обставинам справи, та порушення норм процесуального права, ухвалене ним рішення підлягає частковому скасуванню.
Керуючись п.3 ч.1 ст.307, п.п.3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства комерційного банку „Приватбанк” задовольнити частково.
Рішення Острозького районного суду від 26 червня 2007 року в частині стягнення витрат на правову допомогу, судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи - скасувати.
Стягнути із товариства з обмеженою відповідальністю комерційного банку „Приватбанк”, товариства з додатковою відповідальністю „Страхова компанія „Кредо” на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2судовий збір сумою у 8 (вісім) 50 копійок, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 7 (сім) гривень 50 копійок.
У стягненні із товариства з обмеженою відповідальністю комерційного банку „Приватбанк”, товариства з додатковою відповідальністю „Страхова компанія „Кредо” на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2витрат на правову допомогу - відмовити.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-873\07 Головуючий в 1 інстанції: Доля В.А.
Категорія: 39 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
20 серпня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В..
суддів: Міщенко О.А., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Сеньків Т.Б.
за участю сторін та їх представників
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації та ОСОБА_2про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним,
в с т а н о в и л а:
В лютому 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2. про визнання наказу про дисциплінарне стягнення незаконним.
в обґрунтування позову зазначала, що відповідач всупереч своїм службовим повноваженням провів розподіл службових обов'язків, передавши до відання ОСОБА_3 склад гуманітарної допомоги. ОСОБА_3 є його дружиною, з якою перебувають у фактичних сімейних відносинах, а тому такий захід є способом незаконного збагачення вказаних осіб.
5 лютого 2007 року ОСОБА_2 оголосив позивачці догану за невиконання вказівок керівника закладу, оскільки позивачка зажадала пояснень щодо розподілу таких обов'язків.
Вважаючи зазначений наказ незаконним, просила суд визнати його недійсним і притягнути відповідача до відповідальності, передбаченої чинним законодавством.
В судовому засіданні фактично залучено притулок для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації як співвідповідача.
Рішенням Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року в позові ОСОБА_1 до притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі позивачка зазначає, що суд першої інстанції не з'ясував усіх обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Так, всупереч заявлених вимог судом першої інстанції розглянуто позов до притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації, натомість позовна вимога адресована до керівника цього закладу.
Вважає, що місцевий суд не врахував тієї обставини, що праля ОСОБА_3, якій доручено частково обов'язки кастелянки, є дружиною завідувача притулку ОСОБА_2., що свідчить про незаконність наданих переваг. В зв'язку із цим вбачає в діях ОСОБА_2. ознаки корупційного діяння.
Також покликалася на порушення процедури дисциплінарного провадження, оскільки на її вимоги про пояснення причин розподілу обов'язків, їй було необґрунтовано відмовлено.
На вказаних підставах просила апеляційний суд рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року скасувати і направити справу на новий судовий розгляд.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2, будучи керівником притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації, при притягненні позивачки до дисциплінарної відповідальності діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог ст. 149 КЗпП України.
Погоджуючись з таким висновком, колегія суддів натомість враховує, що судом не вирішено вимоги ОСОБА_1 про притягнення ОСОБА_2. до юридичної відповідальності.
Між тим, зазначена вимога, спрямована до відповідача, є неконкретизованою; ані в позовній заяві, ані в судовому засіданні позивачкою не наведено, до якого виду юридичної відповідальності вона просить суд притягнути ОСОБА_2., не визначено, в який спосіб та в якій формі ця вимога, на її думку, може бути задоволена, відсутні посилання на норми матеріального права, які підтверджували б її позов.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Таки чином колегія суддів, враховуючи обставину порушення норм процесуального права, дійшла висновку про зміну ухваленого судом першої інстанції рішення з ухваленням додаткового рішення.
На підставі ст. 149 КЗпП України, керуючись п.3 ч.1 ст.307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року - змінити, відмовивши ОСОБА_1в позові до ОСОБА_2про притягнення до юридичної відповідальності за безпідставністю.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-873\07 Головуючий в 1 інстанції: Доля В.А.
Категорія: 39 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
22 серпня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В..
суддів: Міщенко О.А., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Чалій Н.О.
за участю сторін та їх представників
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації та ОСОБА_2про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним,
в с т а н о в и л а:
В лютому 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2. про визнання наказу про дисциплінарне стягнення незаконним.
в обґрунтування позову зазначала, що відповідач всупереч своїм службовим повноваженням провів розподіл службових обов'язків, передавши до відання ОСОБА_3 склад гуманітарної допомоги. ОСОБА_3 є його дружиною, з якою перебувають у фактичних сімейних відносинах, а тому такий захід є способом незаконного збагачення вказаних осіб.
5 лютого 2007 року ОСОБА_2 оголосив позивачці догану за невиконання вказівок керівника закладу, оскільки позивачка зажадала пояснень щодо розподілу таких обов'язків.
Вважаючи зазначений наказ незаконним, просила суд визнати його незаконним.
В ході судового розгляду справи залучено притулок для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації як співвідповідача.
Рішенням Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі позивачка зазначає, що суд першої інстанції не з'ясував усіх обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, та порушив норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Так, всупереч заявлених вимог судом першої інстанції розглянуто позов до притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації, натомість позовна вимога адресована до керівника цього закладу.
Вважає, що суд не врахував тієї обставини, що праля ОСОБА_3, якій доручено згідно наказу завідувача притулком частково обов'язки кастелянки, є дружиною завідувача притулку ОСОБА_2., що свідчить про незаконність наданих переваг. В зв'язку із цим вбачає в діях ОСОБА_2. ознаки корупційного діяння.
Також покликалася на порушення процедури притягнення до дисциплінарної відповідальності, оскільки на її вимоги про пояснення причин розподілу обов'язків, ОСОБА_2необґрунтовано відмовлено.
На вказаних підставах просила апеляційний суд рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року скасувати і направити справу на новий судовий розгляд.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Відмовляючи ОСОБА_1 в позові, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2, будучи керівником притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації, при притягненні позивачки до дисциплінарної відповідальності діяв у межах своїх повноважень і відповідно до вимог ст. 149 КЗпП України.
Між тим, такий висновок не відповідає фактичним обставинам справи та суперечить наявним доказам.
Наказом завідувача притулком від 5 лютого 2007 року №12-осн позивачку притягнуто до дисциплінарної відповідальності у виді догани за невиконання прямих вказівок керівника установи щодо проведення інвентаризації гуманітарних товарів, взявши до уваги невиконання нею наказу від 31 січня 2007 року. Інвентаризація пов'язана із передачею складу гуманітарної допомоги із відання позивачки до відання пралі. ОСОБА_1 на момент накладення стягнення працювала кастелянкою.
Із посадової інструкції кастелянки притулку для неповнолітніх, затвердженої директором притулку та головою профспілкового комітету, вбачається, що до кола функцій та службових обов'язків кастелянки, яка є матеріально-відповідальною особою згідно відповідного договору від 3 вересня 2001 року (а.с. 70-70, зворот), входить, зокрема, своєчасний ремонт білизни, нагляд за графіком обміну білизни, якістю прання білизни та регулярне проведення інвентаризації майна (а.с. 20).
Колегія суддів знаходить, що незгода ОСОБА_1 із вимогою завідувача притулком для неповнолітніх викликана обмеженням спірним наказом її функцій та службових обов'язків, встановлених чинною посадовою інструкцією кастелянки. Зазначені обмеження встановлені наказом від 31 січня 2007 року №11-осн, згідно якого вирішено „з метою раціонального використання своїх прямих обов'язків” двох працівників, в тому числі позивачки, створити комісію для передачі продуктового складу та складу гуманітарної допомоги.
Натомість, доводи позивачки про нерозривність її функціональних обов'язків, передбачених посадовою інструкцією кастелянки притулку для неповнолітніх, із перебуванням складу гуманітарної допомоги у її віданні знаходяться у безпосередньому зв'язку. Передача вказаного складу до відання пралі суперечить її обов'язкам згідно посадової інструкції, а тому є не лише недоцільною і нераціональною, а й неправомірною. Колегія суддів при цьому враховує, що зміни до посадової інструкції позивачки у передбаченому законом порядку не вносились і не затверджувались.
Частиною 1 ст. 147 КЗпП України передбачено за порушення трудової дисципліни застосування до працівника одного із двох заходів стягнення - догани або звільнення.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що у відповідача притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації не було законних підстав для застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення, оскільки в її діях відсутній склад дисциплінарного правопорушення.
Водночас, колегія суддів знаходить, що ОСОБА_2 за позовною вимогою ОСОБА_1 про визнання наказу про накладення дисциплінарного стягнення незаконним не є належним відповідачем, оскільки в спорах, де предметом виступає законність дисциплінарного заходу, відповідачем має бути юридична особа, з якою позивач перебуває у трудових відносинах і від імені якої керівник застосував таке стягнення.
Отже, у зазначеній частині позов підлягає відмові.
Враховуючи обставину помилковості висновків суду першої інстанції, які не відповідають обставинам справи, та неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, ухвалене ним рішення підлягає скасуванню.
На підставі ч. 1 ст. 147 КЗпП України, керуючись п.2 ч.1 ст.307, п.п.1, 3 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2007 року - скасувати.
Позов ОСОБА_1задовольнити частково.
Визнати наказ від 5 лютого 2007 року № 12-осн про накладення на ОСОБА_1дисциплінарного стягнення у виді догани - незаконним.
В позові ОСОБА_1до ОСОБА_2про визнання наказу від 5 лютого 2007 року №12-осн про накладення дисциплінарного стягнення у виді догани - відмовити.
Стягнути із притулку для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх Рівненської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 понесену нею суму витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в апеляційному суді розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок та в доход держави суму судового збору за розгляд справи в апеляційному суді розміром у 4 (чотири) гривень 25 копійок; до державного бюджету суму витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в суді першої інстанції розміром у 7 (сім) гривень 50 копійок та місцевого бюджету суму судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції розміром у 8 (вісім) гривень 50 копійок.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-981\07 Головуючий в 1 інстанції:Болотвіна Л.О.
Категорія: 39 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
3 вересня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Григоренка М.П., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Чалій Н.О.
за участю позивачки та представників відповідачів,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Сарненського управління по експлуатації газового господарства і відкритого акціонерного товариства „Рівнегаз” на рішення Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до Сарненського управління по експлуатації газового господарства і відкритого акціонерного товариства „Рівнегаз” про укладення трудового договору, стягнення допомоги по вагітності та пологах і відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
У серпні 2006 року до суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до Сарненського управління по експлуатації газового господарства (далі - управління) про укладення трудового договору та стягнення суми допомоги по вагітності та пологах.
В обґрунтування позову зазначала, що впродовж тривалого часу працювала головним бухгалтером управління. 26 січня 2006 року між нею та відповідачем досягнуто домовленості про прийняття її на посаду бухгалтера в порядку переведення з 1 лютого 2006 року, про що нею була підготовлена письмова заява. В зв'язку із цим була звільнена з роботи на підставі п. 5 ст. 36 КЗпП України, однак відповідачем безпідставно не видано наказу про прийняття на її роботу в порядку переведення. 15 травня 2006 року позивачка народила дитину, проте листи непрацездатності в зв'язку із вагітністю і пологами управлінням не прийняті до оплати, чим порушено її право на отримання грошової допомоги як застрахованої особи.
На вказаних підставах просила суд поновити строк звернення до суду як пропущений з поважних причин, визнати неправомірними дії керівництва управління по відмові в укладенні трудового договору в порядку переведення, зобов'язавши відповідача укласти такий трудовий договір з 1 лютого 2006 року. Також просила суд стягнути на її користь з відповідача належну допомогу по вагітності та пологах за час із 10 лютого по 8 вересня 2006 року сумою у 17 042 гривні 31 копійку.
В суді першої інстанції позивачка збільшила позовні вимоги, доповнивши вимогою про відшкодування моральної шкоди, завданої грубим порушенням її трудових прав, сумою в 10 000 гривень.
Ухвалою колегії суддів Судової палати Апеляційного суду Рівненської області від 15 лютого 2007 року рішення Сарненського районного суду від 3 листопада 2006 року скасовано, а справу повернуто на новий судовий розгляд. Підставою для постановлення такого судового рішення слугувала обставина неналежності відповідача, натомість зроблено висновки, що належним відповідачем в цьому спорі є відкрите акціонерне товариство „Рівнегаз” (далі - ВАТ „Рівнегаз”).
Рішенням Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року строк позовної давності поновлено, позов задоволено частково; зобов'язано управління укласти з позивачкою трудовий договір в порядку переведення на посаду бухгалтера з 1 лютого 2006 року, стягнено із ВАТ „Рівнегаз” на користь ОСОБА_1 розмір допомоги по вагітності і пологах за час із 10 лютого 2006 року по 8 вересня 2006 року сумою в 9 229 гривень та моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, сумою в 3 000 гривень.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, управління та ВАТ „Рівнегаз” подали апеляційні скарги.
У поданій скарзі управління, вважаючи рішення неправосудним, вказує на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неправильність застосування судом норм матеріального права.
Зокрема посилається, на неналежність наданих позивачкою доказів, які суд безпідставно використав при обґрунтуванні своїх висновків, незаконність рішення суду в частині зобов'язання управління з укладення трудового договору з позивачкою з 1 лютого 2006 року, а також на неправильність застосування судом положень Закону України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” і правил ст. 237 (1) КЗпП України.
ВАТ „Рівнегаз” в апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні рішення допущено порушення норм матеріального і процесуального права.
На думку відповідача, покладення обов'язку із стягнення грошових коштів із допомоги по вагітності та пологах і моральній шкоді на ВАТ „Рівнегаз” суперечить обставинам справи, оскільки управління має поточні банківські рахунки і самостійно проводить оплату праці працівників, а тому має повністю відповідати за позовом.
Судом першої інстанції невірно оцінено надані сторонами докази, зокрема щодо достатності доказів про подачу заяви про прийняття на роботу до управління чи відмову про це. Також допущено помилку стосовно виникнення права позивачки на спірну допомогу по вагітності та пологах відповідно до ст. 255 КЗпП України згідно положень про державне соціальне страхування, натомість вважає, що позивачка набула такого права в порядку, встановленому Законом України „Про державну допомогу сім'ям з дітьми” як непрацездатна особа.
Крім того, вважаючи доводи обґрунтованими, також посилався на неправильність застосування судом положень ст. 237 (1) КЗпП України.
На зазначених підставах відповідачі просили скасувати рішення Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року й ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у позові.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Сарненського управління по експлуатації газового господарства підлягає задоволенню, а апеляційна скарга відкритого акціонерного товариства „Рівнегаз” - відхиленню, виходячи з такого.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із доведеності позовних вимог та із висновку про належність відповідачів у справі.
Погоджуючись із висновком про доведеність позову до ВАТ „Рівнегаз”, колегія суддів не поділяє висновок суду першої інстанції про належність управління як відповідача.
Так, відповідно до змісту ст. 80 ЦК України юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Аналогічна теза зазначена в ст. 30 ЦПК України.
З „Положення про структурний підрозділ відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації „Рівнегаз” - Сарненське управління по експлуатації газового господарства”, затвердженого протоколом №52 від 25 лютого 2005 року правлінням ВАТ „Рівнегаз” (а.с. 29), та із пояснень в судовому засіданні осіб, які беруть участь в справі, вбачається, що управління діє без статусу юридичної особи.
Таким чином, позов ОСОБА_1 до управління про визнання дій неправомірними у виді укладення трудового договору, стягнення допомоги по вагітності та пологах і відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає, оскільки зазначений відповідач не є належним і не може відповідати за порушені ним права позивачки в порядку цивільного судочинства.
Виходячи із наведених обставин, колегія суддів знаходить, що належним відповідачем є ВАТ „Рівнегаз”, структурним підрозділом якого є управління.
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права та неповне з'ясування ним обставин, що мають значення для справи, колегія суддів дійшла висновку про зміну ухваленого рішення.
Керуючись ст. 80 ЦК України, керуючись п.3 ч.1 ст.307, п.п.1, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу Сарненського управління по експлуатації газового господарства на рішення Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року - задовольнити повністю.
Апеляційну скаргу відкритого акціонерного товариства „Рівнегаз” на рішення Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року - відхилити.
Рішення Сарненського районного суду від 4 червня 2007 року - змінити.
Позов задовольнити частково.
Зобов'язати відкрите акціонерне товариство „Рівнегаз” укласти із ОСОБА_1трудовий договір в порядку переведення на посаду бухгалтера Сарненського управління по експлуатації газового господарства з 1 лютого 2006 року.
У позові ОСОБА_1до Сарненського управління по експлуатації газового господарства про укладення трудового договору, стягнення допомоги по вагітності та пологах і відшкодування моральної шкоди - відмовити, виключивши із резолютивної частини рішення, положення про стягнення із Сарненського управління по експлуатації газового господарства судових витрат.
В решті рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1113\07 Головуючий в 1 інстанції: Чорноус Л.І.
Категорія: 40 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
19 жовтня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Міщанюк Т.А.
за участю позивача та представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Гощанського районного суду від 24 липня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітку за роботу в надурочний час та відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
В березні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітку за роботу в неурочний час та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що 20 грудня 2006 року його переведено на посаду робітника сільського господарства в товаристві з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод”. 24 січня 2007 року за систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором, з урахуванням догани від 16 січня 2007 року і суворої догани від 17 січня 2007 року.
Наказ про звільнення вважає незаконним, виходячи із того, що такий вид дисциплінарного стягнення як сувора догана законодавством про працю не передбачений. З цих міркувань переконаний у відсутності системності порушень, які призвели до його звільнення.
Наказ про переведення також вважає незаконним, оскільки про скорочення штатів його роботодавець за два місяці не попереджав.
Пропуск строку звернення до суду за вирішенням спору, на думку позивача, зумовлений поважними причинами, а саме з вини фахівця у галузі права, який вчасно не виготовив позовної заяви.
Крім того, товариством з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” за час роботи з 24 лютого 2004 року по 24 березня 2007 року не виплачено повністю суму заробітної плати у 2 080 гривень 8 копійок.
Вважає, що внаслідок незаконного звільнення йому завдано моральної шкоди, яка полягає у зникненні звичного ритму життя, прикладанні додаткових зусиль до його відтворення, позивачем отримано психологічний стрес, він став нервовим. Моральну шкоду визначив у 5 000 гривень.
Просив суд визнати незаконними накази від 20 грудня 2006 року №78 про звільнення його із посади сторожа в зв'язку із скороченням штатів і наказ від 24 січня 2007 року №8 про звільнення його з посади робітника в зв'язку із систематичним невиконанням трудових обов'язків. Просив також поновити на посаді сторожа з моменту подання позову, стягнути із відповідача на його користь суму у 854 гривні 9 копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суму у 2 080 гривень 8 копійок недоотриманої заробітної плати, моральну шкоду, завдану неправомірним рішенням, сумою у 5 000 гривень та понесені витрати на правову допомогу сумою у 500 гривень.
Рішенням Гощанського районного суду від 24 липня 2007 року в позові ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі позивач покликається на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції, зокрема на неповноту з'ясування обставин справи й невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи.
Мотивуючи апеляційну скаргу, виходив із того, що підмітання території заводу до його обов'язків, як робітника у сільському господарстві, не входило, йому заборонена важка фізична праця, в тому числі і підмітання; для виконання робіт із підмітання території заводу його не забезпечили спецодягом (чобітьми) та не ознайомили із посадовою інструкцією, яка регламентувала б виконання цих робіт.
Вважає висновок суду першої інстанції про чинність наказу про накладення дисциплінарного стягнення у виді суворої догани в частині законності догани і незаконності ознаки її „суворості” таким, що суперечить постанові Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів” від 6 листопада 1992 року (з наступними змінами).
Так само переконаний, що висновок суду про пропуск строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору не ґрунтується на фактичних обставинах справи, оскільки наказ про переведення на роботу робітника сільського господарства видано 20 грудня 2006 року, натомість заяву про забезпечення доказів позивачем подано до суду 15 січня 2007 року.
На вказаних підставах просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким його вимоги задовольнити.
В судовому засіданні позивач та його представник просили суд задовольнити апеляційну скаргу.
Представник відповідача в суді, заперечуючи проти апеляційної скарги, покликався на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Просив суд відхилити апеляційну скаргу.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із пропуску позивачем строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору й безпідставності позовних вимог.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає положенням цивільного процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Частиною 2 цієї статті передбачено, що законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
З абзацу третього п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року №11 „Про судове рішення” (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 24.04.1981 року №4, від 25.12.1992 року №13, від 25.05.1998 року №15) видно, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, наказом від 16 січня 2007 року, за порушення позивачем трудової дисципліни 15 січня 2007 року, до нього застосовано дисциплінарне стягнення у виді догани. Указаний наказ є чинним і ОСОБА_1 не оспорювався.
17 січня 2007 року на нього в зв'язку із порушенням трудової дисципліни накладено сувору догану. За ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:
1.) догана;
2.) звільнення.
Хоча зазначеною нормою закону не передбачено такого виду дисциплінарного стягнення як сувора догана, сам по собі факт порушення трудових обов'язків ОСОБА_1 17 січня 2007 року перевіреними колегією суддів доказами не спростовується.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.
Таким чином, наказ про звільнення ОСОБА_1 в зв'язку із систематичним невиконанням без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором, а саме відмовою підмітати територію заводу, з урахуванням накладення на нього 16 січня 2007 року дисциплінарного стягнення за аналогічний проступок, є законним, а права позивача не є порушеними, а тому судовому захисту не підлягають.
Поряд з цим, сукупністю перевірених колегією суддів доказів підтверджено, що наказ від 20 грудня 2006 року №78 про звільнення ОСОБА_1 з посади сторожа в зв'язку із скороченням штатів скасовано наказом №79 від того ж числа. Виходячи з наведених обставин, права, про захист яких шляхом визнання наказу від 20 грудня 2006 року №78 незаконним вимагає позивач, товариством з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” на час судового розгляду не порушені.
З огляду на зазначені обставини, позовні вимоги про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, заробітку за роботу в надурочний час та відшкодування моральної шкоди, як похідні вимоги, задоволенню не підлягають за їх безпідставністю.
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування ухваленого рішення.
На підставі абзацу третього п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року №11 „Про судове рішення” (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України від 24.04.1981 року №4, від 25.12.1992 року №13, від 25.05.1998 року №15), ст. 147, п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити частково.
Рішення Гощанського районного суду від 24 липня 2007 року - скасувати.
В позові ОСОБА_1до товариства з обмеженою відповідальністю „Гощанський сортонасінневий завод” про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заробітку за роботу в надурочний час та відшкодування моральної шкоди - відмовити за безпідставністю.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа 22-1065\07 Головуючий в 1 інстанції: Ковтунович М.І.
Категорія: 32 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
19 жовтня 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Шеремет А.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Міщанюк Т.А.
за участю сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Кузнецовського міського суду від 9 липня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють вимог щодо предмета спору,: група громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Кузнецовського МВ УМВС України в Рівненській області, орган опіки та піклування виконавчого комітету Кузнецовської міської ради; про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2007 року до суду звернулися ОСОБА_3, ОСОБА_2 й ОСОБА_4 із позовом до ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позову зазначали, що ОСОБА_3 та відповідач до 12 березня 2007 року знаходилися в шлюбних відносинах. ОСОБА_1, разом із малолітньою дитиною від шлюбу з позивачем, зареєстрована за місцем проживання ОСОБА_1.
Припинивши проживати в спірній квартирі невдовзі після розірвання шлюбу, відповідач проживає в іншій квартирі. Знятися з реєстрації місця проживання за адресою позивачів вона відмовляється.
Посилаючись на положення Законів України „Про власність”, „Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” та ЦК України, просили суд визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме АДРЕСА_1, належній позивачам на праві спільної сумісної власності.
Рішенням Кузнецовського міського суду від 9 липня 2007 року позов задоволено повністю; визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме АДРЕСА_1
Не погодившись із рішенням суду, відповідач подала апеляційну скаргу. У поданій скарзі зазначає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, порушено норми матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.
Вважає, що спір вирішено, ґрунтуючись винятково на доказах, наданих суду позивачами, а з'ясування обставин справи провадилось однобічно. Взято до уваги, що договір найму житла між сторонами не укладено, порушено права позивачів як власників спірної квартири, в зв'язку із чим вони змушені нести додаткові витрати на комунальні послуги.
Судом першої інстанції не взято до уваги доводи представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - виконавчого комітету Кузнецовської міської ради - про те, що у разі визнання відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням, й зняття із реєстраційного обліку разом із малолітньою дитиною можуть виникнути труднощі при визначенні статусу дитини, яка постраждала від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Крім того, судом не враховано тієї обставини, що після розірвання шлюбу із ОСОБА_3 відповідач вимушено залишила спірне місце проживання, оскільки підставою для цього була непристойна й неетична поведінка цього позивача.
На вказаних підставах просила апеляційний суд скасувати рішення Кузнецовського міського суду від 9 липня 2007 року й ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
В апеляційному суді ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу в повному обсязі, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити.
Позивачі в судовому засіданні, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалися на її безпідставність. Просили колегію суддів скаргу відхилити, а рішення - залишити без змін.
Представники третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, в судове засідання не з'явились, про час і місце судового розгляду справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 фактично втратила право користування спірним жилим приміщенням, залишивши спірну квартиру після розірвання шлюбу, не маючи наміру проживання. Вона ж не скористалась своїм правом, передбаченим ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР стосовно користування жилим приміщенням як колишнього члена сім'ї власника квартири.
Разом із тим, суд першої інстанції в своєму рішенні, а саме в його мотивувальній частині, прийшов до висновку про визнання такою, що втратила право користування жилим приміщенням, малолітньої дитини - ОСОБА_5, вирішивши таким чином питання про права й обов'язки цієї дитини.
Між тим, з матеріалів справи видно, що предметом позову є визнання відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням, аналогічної вимоги до малолітньої дитини позивачами в ході судового розгляду не ставилося.
Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права та невідповідність висновків дійсним обставинам справи, колегія суддів вважає, що рішення підлягає зміні.
На підставі ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 313, 316 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Кузнецовського міського суду від 9 липня 2007 року - змінити, виключивши із мотивувальної частини рішення вказівки суду про визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1089\07 Головуючий в 1 інстанції: Ведяніна Т.О.
Категорія:16 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
26 листопада 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю відповідача й представника позивача,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Сарненського районного суду від 19 липня 2007 року в справі за позовом комунального підприємства „Сарникомуенергія” до ОСОБА_1про стягнення заборгованості за договором про надання послуг,
в с т а н о в и л а:
В червні 2007 року комунальне підприємство „Сарникомуненергія” звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання послуг.
В обґрунтування позову зазначалось, що згідно з довідкою про розрахунки заборгованості від 24 травня 2007 року за спожиту відповідачем за договором про надання послуг теплову енергію комунальним підприємством „Сарникомуненергія” надано ОСОБА_1. такої енергії сумою у 3 893 гривні 1 копійка. В зв'язку із відхиленням якості наданих послуг постачання теплової енергії та гарячого водопостачання від якості, що визначається чинними законодавчими й нормативними актами, здійснено перерахунок отриманої теплової енергії сумою у 1 509 гривень 12 копійок. Станом на 1 травня 2007 року заборгованість складала 2 383 гривні 89 копійок, що вираховується шляхом віднімання від суми боргу за спожиту теплову енергію суми перерахунку спожитої теплової енергії. Натомість відповідач оплати за надані послуги не провів.
Просить суд стягнути із ОСОБА_1 на користь комунального підприємства „Сарникомуенергія” заборгованість за спожиту теплову енергію сумою в 2 383 гривні 89 копійок.
В судовому засіданні позивач змінив вимоги, зменшивши до стягнення заборгованості сумою у 506 гривень 42 копійки, починаючи з жовтня 2004 року.
Рішенням Сарненського районного суду від 19 липня 2007 року задоволено повністю, стягнуто із відповідача на користь комунального підприємства „Сарникомуненергія” заборгованість за спожиту теплову енергію згідно із договором сумою у 506 гривень 42 копійки.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 покликається на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції, а зокрема на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи.
Мотивуючи апеляційну скаргу, виходив із того, що 1 квітня 2004 року він подарував квартиру, куди надавалися послуги з теплопостачання, своїй дочці. З часу укладення договору дарування мешкає в житловому будинку дачного типу, який не має поштової адреси. В зв'язку із цим він зареєстрований за адресою колишньої квартири.
Крім того, підтверджуючи факт укладення договору про надання послуг з теплопостачання, наполягав на тому, що зазначений правочин не виконувався саме із вини позивача. Багатоквартирні житлові будинки, між власниками квартир та комунальним підприємством „Сарникомуенергія” було укладено договори, не опалювалися з початку 1990-х років. 26 травня 2005 року дочірнє підприємство „Сарникомуненергія” (правонаступником якого є позивач) повідомило ОСОБА_1 про відмову від виконання договору про надання послуг.
Суд першої інстанції не взяв до уваги зазначених доводів відповідача, знехтувавши ними.
На вказаних підставах просив апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити в позові за безпідставністю.
Відповідач у суді, підтримуючи апеляційну скаргу, просив колегію суддів її задовольнити, скасувати рішення Сарненського районного суду й ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
В судовому засіданні представник позивача просила суд відхилити апеляційну скаргу, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь й з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням у справі нового рішення, виходячи з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності факту порушення ОСОБА_1 зобов'язань перед позивачем згідно із договором про надання послуг.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він не відповідає дійсним обставинам справи.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, між дочірнім підприємством „Сарникомуненергія” (правонаступником якого є комунальне підприємство „Сарникомуненергія”) та ОСОБА_1 18 жовтня 2000 року укладено договір про надання послуг з теплопостачання (а.с. 28).
1 квітня 2004 року відповідач відчужив квартиру, на теплопостачання якої була спрямована дія договору про надання послуг, подарувавши її іншій особі (а.с. 47).
Згідно із ч. 1 ст. 19 Закону України „Про житлово-комунальні послуги” відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Беручи до уваги ту обставину, що власником квартири, якій надавалися послуги з теплопостачання, є інша особа, колегія суддів знаходить, що ОСОБА_1 не є належним відповідачем у спорі. Такий висновок ґрунтується саме на тому, що він не може набувати права та створювати обов'язки за договором від 18 жовтня 2000 року, починаючи із часу відчуження квартири на користь іншої особи, тобто з часу фактичного припинення договірних зобов'язань між ОСОБА_1 і комунальним підприємством „Сарникомуенергія”.
Таким чином, колегія суддів вважає, що позов про стягнення заборгованості за договором про надання послуг, починаючи з жовтня 2004 року, є безпідставним.
Враховуючи неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, колегія суддів дійшла висновку про скасування ухваленого рішення.
На підставі ч. 1 ст. 19 Закону України „Про житлово-комунальні послуги”, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити повністю.
Рішення Сарненського районного суду від 19 липня 2007 року - скасувати.
В позові комунального підприємства „Сарникомуенергія” до ОСОБА_1про стягнення заборгованості за договором про надання послуг - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1101\07 Головуючий в 1 інстанції: Шуляк А.С.
Категорія: 18 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
12 листопада 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельник Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М
за участю сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Здолбунівського районного суду від 3 серпня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_3, ОСОБА_1про визнання договору позики дійсним та визнання права власності,
в с т а н о в и л а:
В червні 2006 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання договору позики дійсним та визнання права власності.
В обґрунтування позову зазначала, що 1 червня 2004 року між сторонами укладено договір позики, згідно умов якого вона надала відповідачу позику сумою у 100 000 гривень строком на два роки з метою придбання земельної ділянки в селі Ільпінь Здолбунівського району Рівненської області й будівництва житлового будинку. За цим договором ОСОБА_3. зобов'язався повернути позику та проценти до 1 червня 2006 року, однак ці зобов'язання не виконав. На її прохання повернути позику відповідач ухиляється, наводячи як підставу невиконання зобов'язань відсутність грошей.
Зазначений договір нотаріально не посвідчено, оскільки ОСОБА_3. ухилився від цього, покликаючись на відсутність коштів для посвідчення цього правочину. Для переконливості зобов'язань позивач наполягла на внесенні до договору умови, згідно якої за невиконання зобов'язань ОСОБА_3. має передати ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку й житловий будинок в рахунок погашення боргу за позикою.
Просила суд визнати дійсним договір позики від 1 червня 2004 року та звернути стягнення на земельну ділянку й житловий будинок шляхом визнання за нею права власності на земельну ділянку та незавершене будівництво.
В засіданні судом першої інстанції залучено співвідповідача ОСОБА_1. як колишню дружину ОСОБА_3 й співвласника спільного сумісного майна.
Рішенням Здолбунівського районного суду від 3 серпня 2007 року позов задоволено повністю; договір позики визнано дійсним й визнано за позивачем право власності на земельну ділянку і об'єкт незакінченого будівництва АДРЕСА_1
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1. покликається на незаконність і необґрунтованість рішення суду першої інстанції, зокрема на порушення судом норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та неправильного застосування норм матеріального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, виходила із того, що факт укладення договору позики є недоведеним, а сторони не укладали договору позики. Суд першої інстанції не взяв до уваги показання свідка ОСОБА_4, не враховано положення сімейного законодавства про спільну сумісну власність подружжя, чим позбавлено її частки нерухомого майна як співвласника.
Також наполягала на тому, що укладений між сторонами договір позики є нікчемним, оскільки його укладено з порушенням норм сімейного й цивільного права. При цьому виходила із того, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично укладено договір застави земельної ділянки й житлового будинку, для чого вимагається обов'язкове нотаріальне посвідчення правочину та його державна реєстрація.
На вказаних підставах просила апеляційний суд скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у позові.
В судовому засіданні ОСОБА_1., підтримуючи доводи й обґрунтування апеляційної скарги, просила задовольнити апеляційну скаргу.
Позивач, заперечуючи проти апеляційної скарги, покликалася на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції й безпідставність скарги. Просила суд відхилити апеляційну скаргу.
Відповідач в суді висловився про залишення рішення суду без змін та відхилення апеляційної скарги.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із підставності й доведеності позову.
Між тим, з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального права.
Статтею 3 ЦПК України передбачено право на звернення до суду за захистом, зокрема вказано, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, 1 червня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3. уклали в письмовій формі договір позики.
Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Із ч. 1 ст. 1047 цього Кодексу вбачається, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Колегія суддів знаходить, що оскільки договір позики укладено у відповідності до вимог щодо форми й змісту, передбачених цивільним законом, він не є оспорюваним правочином із підстав його дійсності, а тому право, свобода чи інтерес ОСОБА_2 не є порушеними, сторонами не оспорюються і ними ж визнаються.
Отже, зазначена позовна вимога є безпідставною.
Статтею 392 ЦК України передбачено повноваження власника пред'явити позов про визнання його права власності у разі оспорювання чи невизнання цього права іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, тобто визначено чіткий перелік підстав для звернення особи до суду за захистом свого права.
Вбачається, що позивач всупереч правилам цієї норми закону просить визнати право власності за нею.
Окрім того, згідно із положеннями ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За змістом зазначеного закону, договір позики є реальним і спрямованим на настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Таким чином, позовна вимога про визнання права власності на земельну ділянку та об'єкт незакінченого будівництва із підстав неплатоспроможності відповідача, що призвело до невиконання договірних зобов'язань, є безпідставною.
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування ухваленого рішення.
На підставі ст. 392, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 1047, ч. 1 ст. 1046 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу задовольнити повінстю.
Рішення Здолбунівського районного суду від 3 серпня 2007 року - скасувати.
В позові ОСОБА_2до ОСОБА_3, ОСОБА_1про визнання договору позики дійсним та визнання права власності - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа 22-1077\07 Головуючий в 1 інстанції: Куцоконь Ю.П.
Категорія: 23 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
12 листопада 2007 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю позивача та представників сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами товариства з обмеженою відповідальністю українсько-словацького підприємства „Ріко” та відкритого акціонерного товариства національної акціонерної страхової компанії „Оранта” на рішення Рівненського міського суду від 18 червня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до товариства з обмеженою відповідальністю українсько-словацького підприємства „Ріко”, відкритого акціонерного товариства національної акціонерної страхової компанії „Оранта”, ОСОБА_2про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2005 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю українсько-словацького підприємства „Ріко” (далі - ТОВ „Ріко”) про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, залучивши як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_2.
В обґрунтування позову зазначав, що 14 червня 2005 року близько 15 години 30 хвилин в місті Рівному на вулиці Млинівській ОСОБА_2, керуючи автомобілем „ЗИЛ-130”, номерний знак НОМЕР_1, порушуючи Правила дорожнього руху, здійснив поворот з правої смуги руху за 20-25 метрів від автомобіля „Мersedes-Benz ML-430”, номерний знак НОМЕР_2 яким керував позивач, внаслідок чого ОСОБА_1, уникаючи зіткнення з відповідачем, повернув ліворуч, переїхав зустрічну смугу і вдарився спочатку в бордюр, а згодом - у стовбур дерева. Такими діями ОСОБА_2 позивачу завдано майнової шкоди, яка полягала у механічних пошкодженнях автомобіля, сумою у 27 633 гривні 21 копійку.
ОСОБА_2 на час дорожньо-транспортної пригоди перебував у трудових відносинах із ТОВ „Ріко”, яке, на переконання позивача, має відшкодувати йому завдану майнову шкоду та понесену у зв'язку з цим моральну шкоду, розмір якої визначив у 5 000 гривень.
Просив суд стягнути із відповідача на його користь зазначені суми шкоди.
В судовому засіданні позивач частково змінив позовні вимоги, залучивши як співвідповідачів відкрите акціонерне товариство національну акціонерну страхову компанію „Оранта” (далі - ВАТ НАСК „Оранта”) й ОСОБА_2, та просячи стягнути із ВАТ НАСК „Оранта” на його користь страхове відшкодування сумою у 24 990 гривень, з ТОВ „Ріко” - майнову шкоду сумою у 2 643 гривні 21 копійку, з ОСОБА_2 - моральну шкоду сумою у 5 000 гривень.
Рішенням Рівненського міського суду від 18 червня 2007 року позов задоволено частково; стягнуто із ВАТ НАСК „Оранта” на користь ОСОБА_1 страхове відшкодування сумою у 24 990 гривень, з ТОВ „Ріко” - майнової шкоди сумою у 2 643 гривні 21 копійку, витрати, пов'язані із проведенням автотоварознавчого дослідження сумою у 590 гривень й судовий збір сумою у 282 гривні 23 копійки.
Не погодившись із рішенням суду, ТОВ „Ріко” і ВАТ НАСК „Оранта” подала апеляційні скарги. У поданих скаргах вказують на незаконність й необґрунтованість рішення суду.
Зокрема, ВАТ „НАСК” зазначає, що судом неправильно застосовано норми ст.ст. 1166, 1187, 1194 ЦК України та порушено вимоги „Положення про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів”, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 28.09.1996 року №1175, а також зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи, виходячи із природи дорожньо-транспортної пригоди, оскільки шкоду позивачу завдано не джерелом підвищеної небезпеки і немає прямого причинного зв'язку між діями ОСОБА_3 та шкодою. Крім того, висновок експерта у судовій автотехнічній експертизі від 24.01.2007 року №20 вважає недостовірним доказом, так як ґрунтується на невірних вихідних даних.
Вважає, що дорожньо-транспортна пригода настала внаслідок перевищенні позивачем швидкості автомобіля та недостатніх практичних навичок керування ОСОБА_1.. На думку ВАТ НАСК „Оранта”, має місце наїзд з вини самого позивача.
В зв'язку із наведеним просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.
ТОВ „Ріко” в апеляційній скарзі піддає сумніву критичну оцінку судом доказів свідків ОСОБА_2 й ОСОБА_4, висловлює думку щодо недопустимості висновку експерта в судовій автотехнічній експертизі в зв'язку із неправильністю вихідних даних, зауважує про недостовірність показань свідка ОСОБА_5 й неналежність протоколів огляду, освідування та відтворення обстановки і обставин події.
На підставі зазначених доводів і міркувань апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та закрити провадження у справі.
В апеляційному суді ТОВ „Ріко” і ВАТ НАСК „Оранта” підтримали апеляційні скарги в повному обсязі, надавши колегії суддів пояснення в межах скарги.
ОСОБА_1 в судовому засіданні, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність. Просив скаргу відхилити, а рішення - залишити без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, виходячи з такого.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення ст.ст. 9, 20 Закону України „Про страхування”, ст.ст. 6, 9, 22, 28, 29 Закону України „Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”, ст.ст. 22, 979, 980, 999, 1172, 1187, 1194 ЦК України й дав належну правову оцінку діям ОСОБА_2 та ОСОБА_1. Також дійшов правильного висновку про доведеність вини ОСОБА_2 у дорожньо-транспортній пригоді, наявність причинного зв'язку між його діями і шкодою.
Разом із тим, суд першої інстанції вирішив стягнути із ТОВ „Ріко” на користь позивача судові витрати, пов'язані і з проведенням автотоварознавчого дослідження, сумою у 590 гривень.
Між тим, ст. 79 ЦПК України надано вичерпний перелік видів витрат, пов'язаних із розглядом справи, серед яких не зазначено витрат, пов'язаних із проведенням дослідження.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України колегія суддів, не обмежуючись доводами апеляційної скарги,
Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права та невідповідність висновків дійсним обставинам справи, колегія суддів вважає, що рішення підлягає зміні.
На підставі ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ч. 2 ст. 314, ст.ст. 313, 316 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Кузнецовського міського суду від 9 липня 2007 року - змінити, виключивши із мотивувальної частини рішення вказівки суду про визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-13\08 Головуючий у 1 інстанції: Гладюк Г.Л.
Категорія: 9 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
14 січня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Хилевича С.В., Мельника Ю.М.
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3., представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та представника закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» - Буднього М.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4та апеляційною скаргою закритого акціонерного товариства „СП РЗВА” на рішення Рівненського міського суду від 23 травня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4до закритого акціонерного товариства „СП РЗВА” про захист прав власників патенту на корисну модель,
в с т а н о в и л а:
У березні 1999 року до суду звернулись ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_4 із позовом до спільного підприємства у формі закритого акціонерного товариства «АББ РЗВА» про захист прав власників патенту на корисну модель.
В обгрунтування позову зазначали, що відповідач без укладення з ними ліцензійного договору чи договору переуступки з власниками патенту використовував корисну модель «Комплектний розподільний пристрій зовнішньої установки» згідно з патентом України №132 (заявка №95031250-к від 21 березня 1995 року) у виробництві комплектних розподільних пристроїв зовнішньої установки типу КПРЗ-10. Позивачі є авторами цієї корисної моделі. Протягом 1996-1999 років відповідачу було направлено ряд листів щодо необхідності узаконення використання корисної моделі, однак він продовжував незаконно використовувати корисну модель і на час звернення до суду не відновив порушеного права.
Просили суд зобов*язати відповідача припинити подальше використання корисної моделі, стягнути з нього на їхню користь компенсацію за порушення патентних прав та моральну шкоду.
В ході судового розгляду правонаступниками ОСОБА_6 і ОСОБА_7 визнано відповідно ОСОБА_2 та ОСОБА_3., а правонаступником спільного підприємства у формі закритого акціонерного товариства «АББ РЗВА» - закрите акціонерне товариство «СП РЗВА» (далі - ЗАТ «СП РЗВА»).
Позивачі в суді уточнили свої вимоги і просили суд стягнути на їхню користь із відповідача збитки, завдані порушенням прав власників патенту України на корисну модель «Комплектний розподільний пристрій зовнішньої установки» у виді неотриманого ліцензійного платежу сумою у 121 310 гривень, суму у три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов*язання, що становить 33 959 гривень 19 копійок, збитки, завдані інфляцією, сумою у 222 070 гривень 87 копійок та моральну шкоду сумою у 25 000 гривень кожному.
Рішенням Рівненського міського суду від 23 травня 2007 року позов задоволено частково; стягнуто із закритого акціонерного товариства „СП РЗВА” на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3., ОСОБА_4 збитки у виді неотриманого ліцензійного платежу сумою у 11 774 гривні 00 копійок кожному. В решті позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивачі та відповідач подали апеляційні скарги.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3., ОСОБА_4 зазначають, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального й процесуального права, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи.
Незрозумілим для позивачів при визначенні збитків у виді неотриманого ліцензійного платежу є залишення поза увагою суду договору №613-84-97, який діяв до 31.12.1998 року, а тому мав би враховуватися при обчисленні збитків.
Вважають незаконною відмову суду в застосуванні положень ст. 214 ЦК Української РСР та ст. 625 ЦК України щодо прострочення виконання грошового зобов'язання й обов'язку сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних.
Крім того, позивачі наполягають на неправильності висновків суду щодо відсутності моральної шкоди у діях (бездіяльності) закритого акціонерного товариства „СП РЗВА”.
Просили змінити рішення суду першої інстанції, стягнувши із відповідача на їхню користь збитки (неотримані доходи) сумою у 20 130 гривень 46 копійок кожному, моральну шкоду сумою у 25 000 кожному, розмір трьох відсотків річних у сумі 5 019 гривень 77 копійок кожному та збитки, завдані внаслідок інфляції сумою у 22 002 гривні 59 копійок кожному, залишивши в решті рішення без змін.
ЗАТ „СП РЗВА” в апеляційній скарзі покликається на неправильність застосування судом норм матеріального права, неповне з*ясування обставин, що мають значення для справи, та на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Так, судом невірно визначено спірні правовідносини, згідно чого відповідач не зобов*язаний укладати з позивачами ліцензійний договір, тому що є суб'єктом права попереднього користування, передбаченого ст. 25 Закону України „Про охорону прав на винаходи та корисні моделі”.
ЗАТ „СП РЗВА” в ході судового розгляду доведено здійснення значної і серйозної підготовки до використання корисної моделі АТ „РЗВА”, правонаступником якого є відповідач.
Судом першої інстанції залишено поза увагою обставину фактичного ініціювання ЗАТ „СП РЗВА” розробки та фінансування спірної корисної моделі.
Також вважає необґрунтованим посилання позивачів, які враховані судом, на Рекомендації Академії правових наук України, які містять лише приблизні розміри ставок роялті при визначенні вартості ліцензії у сім відсотків.
На думку ЗАТ „РЗВА”, позивачами не виконано вимоги ст. 623 ЦК України щодо збитків, завданих порушенням зобов'язання. Розмір збитків також є недоведеним, оскільки його визначення на підставі приблизних ставок роялті є недопустимим.
Просить колегію суддів рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3., ОСОБА_4 та відхилення апеляційної скарги ЗАТ «СП РЗВА», виходячи з такого.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності вимоги про відшкодування збитків у виді неотриманого ліцензійного платежу та безпідставності решти позовних вимог.
Колегія суддів, погоджуючись із висновками суду першої інстанції про наявність збитків у виді неотриманого ліцензійного платежу, відсутність підстав для стягнення суми у три відсотки річних за прострочення грошового зобов*язання і збитків, завданих внаслідок інфляції, як законними та обгрунтованими, не може погодитись із висновком про безпідставність вимоги про відшкодування моральної шкоди.
Колегією суддів установлено, що спірні правовідносини носять деліктний характер, а тому вимоги, пов*язані із зобов*язальними правовідносинами, не заслуговують на увагу.
Водночас, згідно із ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв*язку із протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім*ї чи близьких родичів.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 цього Кодексу моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
З матеріалів справи видно, що строк дії спірного патенту продовжено до 21 березня 2003 року. На той час у справі вже брав участь правонаступник спільного підприємства у формі закритого акціонерного товариства «АББ РЗВА» - ЗАТ «СП РЗВА». Оскільки правонаступником добровільно не відновлено порушеного права позивачів, що призвело до їхніх тривалих душевних страждань, то ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3. та ОСОБА_4 завдано моральної шкоди ЗАТ «СП РЗВА».
Виходячи із засад розумності та справедливості, беручи до уваги, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, колегія суддів визначає розмір моральної шкоди, завданої позивачам, у 5 000 гривень кожному.
Враховуючи невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає частковому скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ст. 23, ч. 1 ст. 1167 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 3 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» - відхилити.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4- задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 23 травня 2007 року в частині відмови у позові ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4до закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» про відшкодування моральної шкоди - скасувати.
Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4до закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.
Стягнути із закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4моральну шкоду сумою у 5 000 (п*ять тисяч) гривень кожному.
В решті - рішення залишити без змін.
Стягнути із закритого акціонерного товариства «СП РЗВА» судовий збір сумою у 8 гривень 50 копійок.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту його проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-1348\07 Головуючий в 1 інстанції: Дужич С.П.
Категорія: 23 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
21 січня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Григоренка М.П., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_13
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_14на рішення Рівненського міського суду від 18 лютого 2005 року в справі за позовом ОСОБА_13до ОСОБА_14про відшкодування моральної і майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
На підставі ст.ст. 1167, 1187 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_14- задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 18 лютого 2005 року - скасувати.
Позов задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_14на користь ОСОБА_13майнову шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 7 609 (сім тисяч шістсот дев'ять) гривень 03 копійки.
Стягнути із ОСОБА_14на користь ОСОБА_13моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 1 000 (одну тисячу) гривень 00 копійок.
Стягнути із ОСОБА_14витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень до державного бюджету м. Рівного(ЄДРОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 833017, р\р 31219259700002, код платежу - 22050000 - ІТЗ для Апеляційного суду Рівненської області) та судовий збір (державне мито) сумою у 42 гривні 25 копійок до місцевого бюджету м. Рівного (ЄДРПОУ: 22586331, банк одержувача: ГУДКУ в Рівненській області, МФО: 833017, р\р 31414537700002, код платежу - 22090100.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-81\08 Головуючий в 1 інстанції: Ходак С.К.
Категорія: 34 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
4 лютого 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_1 і ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів та за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами,
в с т а н о в и л а:
У липні 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів.
В обґрунтування вимог зазначала, що рішенням суду від 6 вересня 2006 року з відповідача на її користь на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 стягнуто аліменти в твердій грошовій сумі розміром у 300 гривень щомісячно до досягнення нею повноліття.
Протягом часу до її звернення до суду з позовом відповідач не провів жодної оплати аліментів, внаслідок чого станом на 1 липня 2007 року утворилась заборгованість сумою у 1 500 гривень. В той же час, ОСОБА_2. має порівняно високі доходи, оскільки займається підприємницькою діяльністю.
Посилаючись на положення ст. 196 СК України, просила стягнути із відповідача на її користь пеню сумою у 900 гривень.
У липні 2007 року до звернувся ОСОБА_2. із позовом до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами. В заяві підтвердив, що заборгованість за аліментами на користь ОСОБА_1 становить суму у 1 300 гривень. Не заперечуючи факту зайняття підприємницькою діяльністю, свої вимоги обґрунтовував тим, що його доходи становлять невисоку суму, що підтверджував письмовими доказами органів податкової служби. Крім того, наявна заборгованість за комунальні платежі, про що покликався на довідку комунального підприємства «Дубнокомуненергія».
В зв'язку із наведеними обставинами та на підставі ст. 197 СК України просив суд розстрочити суму заборгованості за аліментами сумою у 1 300 гривень строком на 13 місяців, зобов'язавши його сплачувати щомісячно на користь ОСОБА_1 суму у 100 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю і стягнуто із відповідача на її користь неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень; в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами - відмовлено за безпідставністю.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2. подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність й необґрунтованість.
В обґрунтування скарги зазначав, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, та на порушення норм матеріального права.
Вказував, що окрім аліментів сумою у 300 гривень на утримання дочки ОСОБА_3, йому присуджено стягнення аліментів на користь дочки Юлії сумою у 200 гривень. Враховуючи наведені обставини, щомісячний сукупний розмір аліментів перевищує його дохід більше ніж удвічі. Вважає, що саме в зв'язку з цим і утворилась оспорювана заборгованість. Водночас, покликався на наявність його заборгованості за комунальні платежі сумою у 593 гривні 46 копійок. Крім цього, він заборгував суму аліментів у 1 200 гривень на утримання дочки Юлії.
За таких обставин, рішення, що оскаржується, зумовлює його повну убогість й подальше зростання заборгованості за аліментами.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким задовольнити його позов повністю, а позов ОСОБА_1 - частково, стягнувши суму неустойки за прострочення сплати аліментів у 450 гривень.
В поданих на апеляційну скаргу запереченнях ОСОБА_1, вважаючи скаргу безпідставною, просила колегію суддів її відхилити, а рішення - залишити без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_2. апеляційну скаргу підтримав повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 в суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалась на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позову ОСОБА_1 і безпідставності позову ОСОБА_2.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про стягнення із ОСОБА_2 неустойки за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень, виходячи із існуючої на час звернення заборгованості за аліментами сумою у 1 500 гривень. Під час судового розгляду розмір позовних вимог нею не змінювався.
Суд першої інстанції погодився із доводами позивачки, задовольнивши позов у повному обсязі.
Натомість, згідно з ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
З довідки відділу державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (а.с. 3) видно, що за ОСОБА_2рахується заборгованість за аліментами станом на 1 липня 2007 року сумою 1 500 гривень. Зважаючи на розмір аліментів, присуджених судом до сплати щомісячно, що становить 300 гривень, та враховуючи наявну заборгованість за п'ять місяців, а саме за час з лютого 2007 року по червень 2007 року включно, колегія суддів знаходить, що неустойка складає суму в 447 гривень. Така сума вираховується шляхом додавання суми неустойки за лютий 2007 року (81 гривня), березень 2007 року (93 гривні), квітень 2007 року (90 гривень), травень 2007 року (93 гривні) та червень 2007 року (90 гривень).
Крім того, вбачається, що суд першої інстанції вирішив вимогу про відстрочення сплати заборгованості за аліментами, тоді як предметом позову є розстрочення сплати цієї заборгованості.
За правилами ч. 1 ст. 197 СК України, з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами.
Вбачається, що рішенням Дубенського міськрайонного суду від 6 вересня 2006 року встановлено, що матеріальний стан ОСОБА_2 змінився в бік його покращення (а.с. 4).
Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
За таких обставин, вимога ОСОБА_2 про розстрочення сплати заборгованості за аліментами не підлягає задоволенню за безпідставністю.
Враховуючи неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, та порушення і неправильне застосування норм матеріального й процесуального права, рішення, яке оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ч. 1 ст. 196, ч. 1 ст. 197 СК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 312, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2- задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року - скасувати повністю.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2на користь ОСОБА_1 неустойку за прострочення сплати аліментів сумою у 447 (чотириста сорок сім) гривень 00 копійок.
В позові ОСОБА_2до ОСОБА_1 про розстрочення сплати заборгованості за аліментами - відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-81\08 Головуючий в 1 інстанції: Ходак С.К.
Категорія: 34 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
4 лютого 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_1 і ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів та за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами,
в с т а н о в и л а:
У липні 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів.
В обґрунтування вимог зазначала, що рішенням суду від 6 вересня 2006 року з відповідача на її користь на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 стягнуто аліменти в твердій грошовій сумі розміром у 300 гривень щомісячно до досягнення нею повноліття.
Протягом часу до її звернення до суду з позовом відповідач не провів жодної оплати аліментів, внаслідок чого станом на 1 липня 2007 року утворилась заборгованість сумою у 1 500 гривень. В той же час, ОСОБА_2. має порівняно високі доходи, оскільки займається підприємницькою діяльністю.
Посилаючись на положення ст. 196 СК України, просила стягнути із відповідача на її користь пеню сумою у 900 гривень.
У липні 2007 року до звернувся ОСОБА_2. із позовом до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами. В заяві підтвердив, що заборгованість за аліментами на користь ОСОБА_1 становить суму у 1 300 гривень. Не заперечуючи факту зайняття підприємницькою діяльністю, свої вимоги обґрунтовував тим, що його доходи становлять невисоку суму, що підтверджував письмовими доказами органів податкової служби. Крім того, наявна заборгованість за комунальні платежі, про що покликався на довідку комунального підприємства «Дубнокомуненергія».
В зв'язку із наведеними обставинами та на підставі ст. 197 СК України просив суд розстрочити суму заборгованості за аліментами сумою у 1 300 гривень строком на 13 місяців, зобов'язавши його сплачувати щомісячно на користь ОСОБА_1 суму у 100 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю і стягнуто із відповідача на її користь неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень; в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відстрочку сплати заборгованості за аліментами - відмовлено за безпідставністю.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2. подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність й необґрунтованість.
В обґрунтування скарги зазначав, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, та на порушення норм матеріального права.
Вказував, що окрім аліментів сумою у 300 гривень на утримання дочки ОСОБА_3, йому присуджено стягнення аліментів на користь дочки Юлії сумою у 200 гривень. Враховуючи наведені обставини, щомісячний сукупний розмір аліментів перевищує його дохід більше ніж удвічі. Вважає, що саме в зв'язку з цим і утворилась оспорювана заборгованість. Водночас, покликався на наявність його заборгованості за комунальні платежі сумою у 593 гривні 46 копійок. Крім цього, він заборгував суму аліментів у 1 200 гривень на утримання дочки Юлії.
За таких обставин, рішення, що оскаржується, зумовлює його повну убогість й подальше зростання заборгованості за аліментами.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким задовольнити його позов повністю, а позов ОСОБА_1 - частково, стягнувши суму неустойки за прострочення сплати аліментів у 450 гривень.
В поданих на апеляційну скаргу запереченнях ОСОБА_1, вважаючи скаргу безпідставною, просила колегію суддів її відхилити, а рішення - залишити без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_2. апеляційну скаргу підтримав повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 в суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалась на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позову ОСОБА_1.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про стягнення із ОСОБА_2 неустойки за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень, виходячи із існуючої на час звернення заборгованості за аліментами сумою у 1 500 гривень. Під час судового розгляду розмір позовних вимог нею не змінювався.
Суд першої інстанції погодився із доводами позивачки, задовольнивши позов у повному обсязі.
Натомість, згідно з ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
З довідки відділу державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (а.с. 3) видно, що за ОСОБА_2рахується заборгованість за аліментами станом на 1 липня 2007 року сумою 1 500 гривень. Зважаючи на розмір аліментів, присуджених судом до сплати щомісячно, що становить 300 гривень, та враховуючи наявну заборгованість за п'ять місяців, а саме за час з лютого 2007 року по червень 2007 року включно, колегія суддів знаходить, що неустойка складає суму в 447 гривень. Така сума вираховується шляхом додавання суми неустойки за лютий 2007 року (81 гривня), березень 2007 року (93 гривні), квітень 2007 року (90 гривень), травень 2007 року (93 гривні) та червень 2007 року (90 гривень).
Рішення суду в частині відмови у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відстрочення сплати заборгованості за аліментами сумнівів у колегії суддів не викликає, оскільки є законним і обґрунтованим.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального права, рішення, яке оскаржується, підлягає частковій зміні.
На підставі ч. 1 ст. 196 СК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 312, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2- задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року - змінити частково, стягнувши із ОСОБА_2на користь ОСОБА_1 неустойку за прострочення сплати аліментів сумою у 447 (чотириста сорок сім) гривень 00 копійок.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-81\08 Головуючий в 1 інстанції: Ходак С.К.
Категорія: 34 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
4 лютого 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю ОСОБА_1 і ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів,
в с т а н о в и л а:
У липні 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів.
В обґрунтування вимог зазначала, що рішенням суду від 6 вересня 2006 року з відповідача на її користь на утримання малолітньої дочки ОСОБА_3 стягнуто аліменти в твердій грошовій сумі розміром у 300 гривень щомісячно до досягнення нею повноліття.
Протягом часу до її звернення до суду з позовом відповідач не провів жодної оплати аліментів, внаслідок чого станом на 1 липня 2007 року утворилась заборгованість сумою у 1 500 гривень. В той же час, ОСОБА_2. має порівняно високі доходи, оскільки займається підприємницькою діяльністю.
Посилаючись на положення ст. 196 СК України, просила стягнути із відповідача на її користь неустойку (пеню) сумою у 900 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року позов ОСОБА_1 задоволено повністю і стягнуто із відповідача на її користь неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_2. подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність й необґрунтованість.
В обґрунтування скарги зазначав, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, та на порушення норм матеріального права.
Вказував, що окрім аліментів сумою у 300 гривень на утримання дочки ОСОБА_3, йому присуджено стягнення аліментів на користь дочки Юлії, від другого шлюбу, сумою у 200 гривень. Враховуючи наведені обставини, щомісячний сукупний розмір аліментів перевищує його дохід більше ніж удвічі. Вважає, що саме в зв'язку з цим і утворилась оспорювана заборгованість. Водночас, покликався на наявність його заборгованості за комунальні платежі сумою у 593 гривні 46 копійок. Крім цього, він заборгував суму аліментів у 1 200 гривень на утримання дочки Юлії.
За таких обставин, рішення, що оскаржується, зумовлює його повну убогість й подальше зростання заборгованості за аліментами.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким позов ОСОБА_1 задовольнити частково, стягнувши суму неустойки за прострочення сплати аліментів у 450 гривень.
В поданих на апеляційну скаргу запереченнях ОСОБА_1, вважаючи скаргу безпідставною, просила колегію суддів її відхилити, а рішення - залишити без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_2. апеляційну скаргу підтримав повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 в суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалась на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про стягнення із ОСОБА_2 неустойки за прострочення сплати аліментів сумою у 900 гривень, виходячи із існуючої на час звернення заборгованості за аліментами сумою у 1 500 гривень. Під час судового розгляду розмір позовних вимог нею не змінювався.
Суд першої інстанції погодився із доводами позивачки, задовольнивши позов у повному обсязі.
Натомість, згідно з ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
З довідки відділу державної виконавчої служби Дубенського міськрайонного управління юстиції (а.с. 3) видно, що за ОСОБА_2рахується заборгованість за аліментами станом на 1 липня 2007 року сумою 1 500 гривень.
Встановлено, що ОСОБА_2. сплачував аліменти частково, не повними щомісячними платежами, присудженими судом.
Розмір суми неустойки за прострочення сплати аліментів колегія суддів обчислює таким чином.
Сума заборгованості за аліментами, тобто 1 500 гривень, необхідно поділити на щомісячний платіж за аліментами, тобто 300 гривень; внаслідок цього кількість місяців прострочення становить 5. Оскільки достовірно з'ясувати протягом яких саме календарних місяців не проводилась сплата аліментів ОСОБА_2неможливо, в зв'язку з чим неможливо встановити і точну кількість днів, тому колегія суддів вважає за доцільне врахувати, що середня кількість днів у місяці становить 30, а загальна кількість днів прострочення сплати аліментів вираховується шляхом множення середньої кількості днів місяця, тобто 30, на кількість місяців, тобто 5, і становить 150 днів.
Позаяк один відсоток від суми несплачених аліментів складає 3 гривні, то розмір суми заборгованості становить 450 гривень, що обчислюється шляхом множення одного відсотка від суми несплачених аліментів, тобто 3 гривень, на кількість днів прострочення, тобто на 150.
Колегія суддів бере до уваги, що відсутності своєї вини у виникненні заборгованості за аліментами ОСОБА_2. не довів.
Враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, рішення, яке оскаржується, підлягає зміні із зменшенням розміру неустойки.
На підставі ч. 1 ст. 196 СК України, керуючись ст. 303, п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2- задовольнити.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 7 листопада 2007 року - змінити, стягнувши із ОСОБА_2на користь ОСОБА_1 неустойку за прострочення сплати аліментів сумою у 450 (чотириста п'ятдесят) гривень.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-237\08 Головуючий в 1 інстанції: Куцоконь Ю.П.
Категорія: 32 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
11 лютого 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Томашевській І.М.
за участю представника Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» - адвоката ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, що приєдналось до апеляційної скарги, на рішення Рівненського міського суду від 12 жовтня 2007 року в справі за позовом Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» до ОСОБА_2, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Рівненській області; про визнання таким, що втрати право користування житловим приміщенням,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2005 року Рівненська міська громадська організація «СИНДИКАТ» звернулася із позовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування позову зазначала, що відповідачу під час дії трудового договору із акціонерним товариством закритого типу фірмою «Рівнебуд» на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету та згідно з розпорядженням об'єднання підприємств «Рівнепромбуд» корпорації «Укрбуд» від 26 жовтня 1993 року №13 виділено АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та члени його сім'ї проживали та були зареєстровані за цією адресою до 17 січня 2005 року, тобто до часу зняття членів сім'ї відповідача з реєстраційного обліку. Відповідач з реєстраційного обліку не знімався.
Впродовж восьми місяців ОСОБА_2 в спірному приміщенні не проживає, мешкаючи в іншій квартирі разом з сім'єю. Позивач вважав, що останній втратив прав користування житловим приміщення згідно з положеннями ст. 107 ЖК Української РСР.
Гуртожиток знаходиться в оперативному управлінні Регіонального відділення Фонду державного майна по Рівненській області, а питання поселення і виселення з гуртожитку, реєстрації в установленому порядку громадян, захисту прав та інтересів громадян об'єднання в суді покладено відповідно до договору на рівненську міську громадську організацію «СИНДИКАТ».
Просить визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.
Рішенням Рівненського міського суду від 20 вересня 2006 року позов задоволено і визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування АДРЕСА_1
Ухвалою апеляційного суду від 15 березня 2007 року рішення Рівненського міського суду від 20 вересня 2006 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.
В ході розгляду справи судом першої інстанції Рівненська міська громадська організація «СИНДИКАТ» змінила позовні вимоги на визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням з підстав, передбачених ст.ст. 71, 72 ЖК Української РСР.
Рішенням Рівненського міського суду від 12 жовтня 2007 року в позові відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність, що полягає у невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи та неправильному застосуванні норм матеріального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що члени сім'ї відповідача знялися з реєстраційного обліку по АДРЕСА_1 17 січня 2005 року, а ОСОБА_2, залишаючись зареєстрованим за цією адресою, почав проживати із сім'єю в АДРЕСА_2. З часу його вибуття в спірній квартирі ніхто із членів сім'ї відповідача не мешкав, натомість цим житловим приміщенням користувались піднаймачі.
Зазначена обставина досліджена судом першої інстанції, однак ним зроблено неправильні висновки про недоведеність позову щодо непроживання відповідача у квартирі понад шість місяців.
Крім того, вважає, що суд припустився помилки щодо неналежності позивача в зв'язку із відсутністю права на пред'явлення позову, оскільки додатковою угодою від 5 квітня 2004 року №2 передбачено, що Рівненська міська громадська організація «СИНДИКАТ» уповноважена вирішувати питання поселення та виселення з будинку, реєстрації в установленому порядку громадян за місцем проживання та захищати права та інтереси об'єднання в судових органах, виступати позивачем та відповідачем відповідно до чинного законодавства.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог.
В судовому засіданні представник Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» - адвокат ОСОБА_1, підтримуючи апеляційну скаргу, надала колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_4, заперечуючи проти задоволення скарги, покликався на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення, виходячи з такого.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із безпідставності та недоведеності позовних вимог.
Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції щодо обґрунтованості висновків про сумнівність й непереконливість показань свідків та актів обстеження квартири, а тому - й про відмову в позові за недоведеністю.
Однак із висновком про безпідставність позову із підстави відсутності в Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» права вимоги апеляційний суд погодитись не може.
Згідно із ст. 18 ЖК Української РСР управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні, пунктом 3 додаткової угоди №2 від 5 квітня 2004 року до договору передачі на утримання будинку і прибудинкової території від 27 лютого 2001 року, укладених між Регіональним відділенням Фонду державного майна по Рівненській області і Рівненською міською громадською організацією «СИНДИКАТ», уповноважено позивача вирішувати питання поселення та виселення з будинку, реєстрації в установленому порядку громадян за місцем проживання, захищати права та інтереси об'єднання в судових органах, виступати позивачем та відповідачем відповідно до чинного законодавства (а.с. 22).
Виходячи з наведених обставин та беручи до уваги особливості правовідносин, що виникають при користуванні гуртожитками, колегія суддів вважає, що саме Рівненська міська громадська організація «СИНДИКАТ», як уповноважена особа Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, наділена в цьому спорі правом вимоги відповідно до ст. 3 ЦПК України.
Враховуючи те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та зроблено висновки, які не відповідають обставинам справи, рішення, яке оскаржується, підлягає зміні із виключенням посилання про безпідставність позову.
На підставі ст. 18 ЖК Української РСР, керуючись ст. 303, п. 3 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Рівненській області, що приєдналось до апеляційної скарги, на рішення Рівненського міського суду від 12 жовтня 2007 року - задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 12 жовтня 2007 року - змінити.
Виключити із мотивувальної і резолютивної частин рішення суду першої інстанції посилання про безпідставність позову Рівненської міської громадської організації «СИНДИКАТ» до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
В решті - рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-117\08 Головуючий в 1 інстанції: Юзьвяк Б.Г.
Категорія: 23 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
18 лютого 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2на рішення Дубенського міськрайонного суду від 6 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2та ОСОБА_4про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданих джерелом підвищеної небезпеки,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_4 про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданих джерелом підвищеної небезпеки.
В обґрунтування позову зазначав, що 30 січня 2006 року ОСОБА_2, керуючи автомобілем «ФОРД-ЕСКОРТ», номерний знак НОМЕР_1, належним його батькові - ОСОБА_4, рухаючись по вулиці Замковій в м. Дубно, не вибрав безпечної швидкості руху, не врахував дорожньої обстановки та несправного стану автомобіля для змоги постійного контролю руху, допустив зіткнення з автомобілем «ФІАТ ПУНТО», який перебував під керуванням ОСОБА_1. Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди автомобілі отримали механічні пошкодження.
Просив солідарно стягнути із урахуванням ступеня вини кожного відповідача на його користь з ОСОБА_2 і ОСОБА_4 майнову шкоду сумою у 20 605 гривень 91 копійку та моральну шкоду сумою у 10 000 гривень.
В ході судового розгляду справи позивач зменшив розмір позову, вимагаючи стягнути на його користь із ОСОБА_4 суму майнової шкоди розміром у 2 057 гривень 91 копійку, з ОСОБА_2 - суму майнової шкоди розміром у 7 931 гривню 62 копійки, моральну шкоду просив стягнути з відповідачів на його користь у розмірі, заявленому в позові, тобто 10 000 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 6 листопада 2007 року позов задоволено частково; стягнуто із ОСОБА_4 майнову шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 3 000 гривень та із ОСОБА_2 майнову шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 6 741 гривню 77 копійок, моральну шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, сумою у 3 000 гривень та судові витрати загальною сумою у 767 гривень на користь ОСОБА_1.
Не погодившись із ухваленим рішенням в частині стягнення із нього на користь позивача майнової і моральної шкоди, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність, що полягає у невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги покликався на безпідставність висновку суду про винність апелянта у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди. Вказував, що суд, обґрунтовуючи рішення, використав як базовий доказ вини протокол про адміністративне правопорушення, скоєне ОСОБА_2. Натомість, в протоколі необ'єктивно відображено обставини дорожньо-транспортної пригоди, також вважає, що зазначений документ не встановлює наявність вини, а лише фіксує подію. Судом першої інстанції не взято до уваги, що провадження в справі про адміністративне правопорушення щодо відповідача закрите через недоведеність вини та за спливом строків притягнення до адміністративної відповідальності.
Крім наведеного, посилався на обставини, які виключають його вину у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди, про порушення судом норм процесуального права при призначенні автотехнічної експертизи та при дослідженні обставин справи.
На його думку, суд першої інстанції, необ'єктивно оцінивши всі докази і факти в справі, зробив необґрунтований висновок про неправомірне заволодіння автомобілем, який належить батькові, та його самовільне використання.
Переконаний, що майнову й моральну шкоду завдано йому, а не позивачу.
ОСОБА_2 просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, в частині стягнення майнової і моральної шкоди з нього та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 в позові до нього за безпідставністю та недоведеністю.
В судовому засіданні ОСОБА_2, підтримуючи апеляційну скаргу повністю, надав пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність.
Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 у судовому засіданні просив колегію суддів відхилити апеляційну скаргу, залишивши рішення без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Як вбачається з апеляційної скарги, ОСОБА_2 просить перевірити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в частині відшкодування шкоди з нього на користь ОСОБА_1, а тому апеляційний суд не вправі виходити за межі скарги, оскільки неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, не встановлено.
З матеріалів справи видно, що 30 січня 2006 року відбулась дорожньо-транспортна пригода за участю автомобілів під керуванням ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Постановою Голови Апеляційного суду Рівненської області від 17 травня 2006 року скасовано постанову судді Дубенського міськрайонного суду від 3 травня 2006 року про притягнення ОСОБА_2 до адміністративної відповідальності, а провадження у справі закрите в зв'язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення (а.с. 56, т. 1). Колегія суддів вважає, що хоча провадження в справі про адміністративне правопорушення закрите, однак зазначеною постановою не заперечується факт самої дорожньо-транспортної пригоди. Крім того, з пояснень ОСОБА_2 до протоколу серії АЗ 0194015 про адміністративне правопорушення (а.с. 20, т. 1) вбачається визнання ним обставини зіткнення автомобілів з його вини.
Перевірені в сукупності докази, які містяться в матеріалах справи, підтверджують винність ОСОБА_2 у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди, заподіянні джерелом підвищеної небезпеки, яким відповідач заволодів неправомірно, шкоди позивачу, наявність причинного зв'язку між подією і наслідками, які випливають із деліктних правовідносин.
Апеляційний суд вважає, що розмір майнової шкоди правильно визначений судом першої інстанції з урахуванням обставин справи та норм цивільного права.
Поряд з тим, колегія суддів не може погодитись із розміром моральної шкоди, стягнутої із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1.
Згідно із положеннями ст.ст. 23 і 1167 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку із пошкодженням її майна; така шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди колегія суддів, виходячи із вимог розумності і справедливості, визнає розмір цієї шкоди, присуджений судом першої інстанції, завищеним, і вважає за доцільне зменшити його до 1 000 гривень.
Враховуючи неправильне застосування судом норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає зміні.
На підставі ст.ст. 23, 1167 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 314, 315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2- задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 6 листопада 2007 року в частині стягнення із ОСОБА_2на користь ОСОБА_1 моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, - змінити, зменшивши розмір моральної шкоди, стягнутої судом першої інстанції, до 1 000 (одна тисяча) гривень.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-227\08 Головуючий в 1 інстанції:Єремейчук С.В.
Категорія: 34 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
31 березня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.С.
за участю сторін та їх представників - адвокатів ОСОБА_2 і ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рокитнівського районного суду від 7 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_4до ОСОБА_1про визнання права особистої приватної власності та поділу спільного сумісного майна і зустрічним позовом ОСОБА_1до ОСОБА_4про поділ спільного майна,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2006 року до суду звернулась ОСОБА_4 із позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна.
В обґрунтування позову зазначала, що 21 жовтня 2002 року під час шлюбу сторони придбали за рахунок спільних коштів АДРЕСА_1Право власності на приміщення зареєстровано за відповідачем. Рішенням виконавчого комітету Рокитнівської селищної ради №153 від 9 серпня 2004 року всьому житловому будинку надано статус нежитлового.
Оскільки шлюб між сторонами 24 січня 2005 року розірвано, а згоди про добровільний поділ спірного майна не досягнуто, позивач просила суд поділити приміщення в натурі, виділивши їй у власність належну частку.
В ході судового розгляду ОСОБА_4 збільшила розмір позову, вимагаючи поділити приміщення №3, виділивши їй у власність спірне приміщення з виплатою відповідачу грошової компенсації розміром у 1\2 її дійсної вартості, а також визнати за нею право особистої приватної власності на АДРЕСА_2
У грудні 2006 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов до ОСОБА_4 із вимогою поділити приміщення №1, згодом збільшивши розмір позову і вимагаючи визнати зазначене приміщення спільною сумісною власністю, провести поділ обох спірних приміщень шляхом виділу їх у приватну власність відповідачу з виплатою грошової компенсації їх вартості ОСОБА_4.
Обґрунтовуючи позов, покликався на те, що під час шлюбу ними також придбано 9 січня 2003 року приміщення №1. Вказане приміщення вважає спільною сумісною власністю сторін, згоди про його поділ у добровільному порядку між ними не досягнуто.
Рішенням Рокитнівського районного суду від 7 листопада 2007 року позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про визнання права особистої приватної власності на приміщення №1 та поділ спільного сумісного майна задоволено повністю; визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на спірне приміщення, виділено їй у особисту приватну власність приміщення №3, стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість частки у праві спільної сумісної власності сумою у 6 221 гривень 50 копійок.
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання приміщення №1 спільною сумісною власністю та виділ йому в особисту приватну власність цього приміщення та приміщення №3 із виплатою грошової компенсації позивачу - відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В скарзі вказує на порушення судом норм матеріального й процесуального права.
Зазначає, що висновок суду про те, що приміщення №1 є особистою приватною власністю позивача не відповідає обставинам справи, оскільки спірне приміщення придбане під час шлюбу за спільні кошти подружжя.
Докази, перевірені судом, і покладені в основу зазначеного висновку вважає непереконливими і суперечливими.
Судом першої інстанції всупереч вимогам сімейного законодавства ухвалено рішення про виділ йому грошової компенсації сумою у 6 221 гривню, натомість вартість приміщення є значно вищою. Крім того, дана компенсація допускається лише за згодою сторони, тобто відповідача, тоді як такої згоди він не давав.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, й ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_4 у позові до нього про визнання права особистої приватної власності на приміщення №1 та поділити майно, яке є спільною сумісною власністю сторін, виділивши відповідачу приміщення №3, а позивачу - приміщення №1.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник, підтримуючи апеляційну скаргу, надали колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_4 та її представник у суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її задоволення, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із доведеності позову ОСОБА_4 про те, що приміщення №1 є її особистою приватною власністю, оскільки придбане за кошти її матері особисто для позивача; можливості грошової компенсації відповідачу замість його частки у власності приміщення №3 та безпідставності позовних вимог ОСОБА_1.
Між тим, колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду першої інстанції, позаяк вони суперечать обставинам справи та нормам матеріального права.
З договорів купівлі-продажу нерухомості (а.с.а.с. 3-3, зворот, 19-19, зворот) видно, що їх укладено відповідно - 21 жовтня 2002 року на купівлю-продаж приміщення №3, де покупцем виступив ОСОБА_1, та 10 січня 2003 року на купівлю-продаж приміщення №1, де покупцем виступила ОСОБА_4.
Зазначені правочини, спрямовані на набуття права на спірні квартири, вчинено під час перебування сторін у шлюбних відносинах, що ними не заперечується.
Згідно із ч. 1 ст. 22 КпШС Української РСР (який діяв на час придбання приміщень) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Таким чином, приміщення №1 слід вважати спільним сумісним майном подружжя.
З п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» видно, що при вирішенні спорів між подружжям про майно необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
За змістом ч. 3 ст. 70 СК України (який діє на час вирішення спору), за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти.
Висновками експерта в судових будівельно-технічних експертизах №88 від 27 червня 2007 року та №89 від 27 червня 2007 року встановлено, що проведення поділу приміщень №№1 і 3 є неможливим (а.с.а.с. 57, 68).
Частиною 2 ст. 71 СК України передбачено, що неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Задовольняючи апеляційну скаргу, колегія суддів виходить із того, що спірні квартири є неподільними речами, а вимога, висунута ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, повністю узгоджується із правилами ч. 3 ст. 70 СК України щодо збільшення частки позивача в зв'язку із проживанням разом з нею дитини.
Враховуючи невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, рішення, яке оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ч. 1 ст. 22, ч. 1 ст. 24 КпШС Української РСР, ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 70, ч. 2 ст. 71 СК України, п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити повністю.
Рішення Рокитнівського районного суду від 7 листопада 2007 року - скасувати.
В позові ОСОБА_4до ОСОБА_1про визнання права приватної власності та поділу спільного сумісного майна - відмовити повністю.
Зустрічний позов ОСОБА_1до ОСОБА_4про поділ спільного майна - задовольнити частково.
Виділити в натурі ОСОБА_4приміщення АДРЕСА_1із майна, що є у спільній сумісній власності.
Виділити в натурі ОСОБА_1приміщення АДРЕСА_2із майна, що є у спільній сумісній власності.
Стягнути із ОСОБА_4витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду апеляційної скарги сумою у 30 гривень, звільнивши від сплати судового збору на підставі п. 18 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-375\08 Головуючий в 1 інстанції:Зозуля П.Г.
Категорія: 39 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
24 березня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю представника закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» Сократової А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» на рішення Демидівського районного суду від16 січня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» (далі - ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО») про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування вимог зазначав, що протягом часу з 13 листопада 2007 року 16 листопада 2007 року на виконання розпорядження №449 від 9 жовтня 2006 року голови обласної державної адміністрації, постанови Кабінету Міністрів України №209 від 4 березня 1997 року та графіку проведення розчищення трас від дерев у охоронній зоні низьковольтних ліній по Боремельській сільській раді зусиллями жителів провадилось розчищення електролінії по вулиці Горохівській в селі Боремелі Демидівського району. Протягом указаного часу з ініціативи Млинівського району електромереж було припинено подачу електроенергії по цій вулиці.
Жителі звертались до чергового диспетчера Млинівського району електромереж та інженера виробничої дільниці з проханням відновити подачу електроенергії, на що їм службовими особами повідомлено про те, що вимкнення проведено за вказівкою ОСОБА_1. При цьому радили звертатись до позивача за вирішенням питання.
Після звернень до відповідача жителі вулиці Горохівської села Боремеля протягом доби впродовж часу вимкнення електроенергії дзвонили ОСОБА_1 із вимогою відновити подачу електроенергії, деякі нецензурно висловлювались, принижуючи честь і гідність позивача і завдаючи йому моральної шкоди.
28-29 листопада та 3 грудня 2007 року в селі Набережному та по вулиці Набережній в селі Боремелі мало місце аналогічне проведення робіт із розчищення ліній електропередач, внаслідок чого вимкнено електроенергію.
На звернення жителів до інженера виробничої дільниці останній знову порадив звертатись за вирішенням питання до ОСОБА_1, оскільки вимкнення електроенергії відбулося за його вказівкою.
Внаслідок неправомірних дій закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» позивач хворів на гіпертонічний криз.
Вважає, що в результаті таких дій відповідача він втратив довіру виборців, йому завдано моральної шкоди та принижено честь, гідність і ділову репутацію.
Просив зобов'язати відповідача через газету «Вісник Демидівщини» та радіомовлення вибачитись перед жителями сільської ради за незручності, які були створені внаслідок неправомірних дій товариства, спростувати причетність сільського голови ОСОБА_1 до вимкнення електроенергії та стягнути із ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» на його користь моральну шкоду сумою у 1 500 гривень, що перерахувати дитячому навчальному закладу «Малятко».
Рішенням Демидівського районного суду від 16 січня 2008 року позов задоволено частково, зобов'язано ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» через газету «Вісник Демидівщини» та районне радіомовлення спростувати відомості, доведені посадовими особами відповідача до жителів Боремельської сільської ради про те, що постачання електроенергії по вулиці Горохівській в селі Боремелі та в селі Набережному Демидівського району 13-16, 28-29 листопада та 3 грудня 2007 року було припинено через невиконання ОСОБА_1 обов'язків, покладених на нього як на сільського голову; стягнуто із ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» на користь позивача моральну шкоду сумою у 1 500 гривень.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» подало апеляційну скаргу, де покликається на порушення норм матеріального й процесуального права, невідповідність висновків обставинам справи та неповне з'ясування обставин.
В обґрунтування скарги вказує, що судом першої інстанції при розгляді справи не здобуто жодного доказу, який свідчив би про порушення відповідачем особистих немайнових прав ОСОБА_1. Також судом взято до уваги недопустимі докази, оскільки клопотання про допит свідків ані в позовній заяві, ані під час попереднього судового засідання та в ході судового розгляду позивачем не заявлялося. На думку апелянта, обставина порушення встановленого процесуальним законом порядку здобуття доказів підтверджена відсутністю ухвали про допит осіб як свідків.
Крім того, посилається на порушення норм процесуального права при подачі позову, оскільки заяву подано 12 грудня 2007 року, а провадження у справі відкрито вже 6 грудня 2007 року; сама позовна заява не відповідає вимогам ч. 2 ст. 119 ЦПК України, а також ОСОБА_1 не в повній мірі сплачено судовий збір.
Просить рішення, що оскаржується, скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в позові.
В судовому засіданні представник ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО», підтримавши апеляційну скаргу повністю, надала пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, про час і місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідача, пояснення представника ЗАТ «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО», перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позову.
Між тим, погоджуючись із обґрунтованістю факту поширення відповідачем недостовірної інформації та наявності і розміру моральної шкоди, колегія суддів не може погодитись із способом спростування такої інформації, обраним позивачем та застосованим судом, виходячи з такого.
Згідно із положеннями ч. 7 ст. 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Натомість колегією суддів установлено, що спосіб, у який відповідачем поширено недостовірну інформацію, неможливо обрати як адекватний для її спростування.
Відповідно ж до роз'яснень, даних у абзаці другому п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року №7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (з наступними змінами), за загальним правилом відомості, що порочать особу, повинні спростовуватись у спосіб найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документу та ін.).
Виходячи з наведених обставин, колегія суддів знаходить, що допустимим і найбільш близьким до способу їх поширення є спростування недостовірної інформації на засіданні чергової сесії Боремельської сільської ради.
Враховуючи порушення норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає частковій зміні.
На підставі ч. 7 ст. 277 ЦК України, абзацу другого п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 року №7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (з наступними змінами), керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» - задовольнити частково.
Рішення Демидівського районного суду від 16 січня 2008 року в частині задоволення позову ОСОБА_1до закритого акціонерного товариства «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» про захист честі, гідності і ділової репутації - змінити, зобов'язавши закрите акціонерне товариство «ЕЙ-І-ЕС РІВНЕЕНЕРГО» спростувати на засіданні чергової сесії Боремельської сільської ради причетність Боремельського сільського голови ОСОБА_1до вимкнення електроенергії з 13 по 16 листопада 2007 року по вулиці Горохівській в селі Боремелі Демидівського району, 28-29 листопада 2007 року по вулиці Набережній в селі Боремелі Демидівського району та 3 грудня 2007 року в селі Набережному Демидівського району.
В решті - рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути поряд із рішенням суду першої інстанції оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-363\08 Головуючий в 1 інстанції: Красовський О.О.
Категорія: 37 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
24 березня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ОСОБА_1, представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3, представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського районного суду від 11 грудня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2007 року до суду звернулась ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1помер її племінник ОСОБА_5.. Він проживав одиноко, близьких родичів у нього не було. Позивач набула права третьої черги спадкоємців за законом.
Відповідач, приховавши від нотаріуса факт існування спадкоємця третьої черги, прийняла спадщину, яка відкрилась у зв'язку із смертю ОСОБА_5 в АДРЕСА_1. Як на підставу спадкування послалась на те, що вона проживала із ОСОБА_5 однією сім'єю не менше п'яти років до часу відкриття спадщини. Натомість позивач вважає наведену обставина такою, що не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_2 до грудня 2003 року мешкала у м. Запоріжжі.
ОСОБА_1 вчасно не звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у зв'язку з правовою необізнаністю та тяжким захворюванням.
Вважаючи зазначені обставини поважними, просила суд визначити строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась у зв'язку із смертю ОСОБА_5, тривалістю у два місяці.
Рішенням Рівненського районного суду від 11 грудня 2007 року в позові відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, де покликається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, на неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначала, що у вступній частині рішення не наведено даних про участь сторін у справі, а в мотивувальній частині - перекручено зміст її пояснень в судовому засіданні.
Судом першої інстанції не враховано, що поряд із стаціонарним лікуванням вона знаходилась і на амбулаторному лікуванні, що позбавляло її права на звернення до нотаріуса із відповідною заявою.
Крім того, вважає, що фактично судом визнано правомірними дії відповідача, яка ввела в оману нотаріуса, приховавши при прийнятті спадщини ту обставину, що існує також спадкоємець третьої черги, яка має переважне право на спадкування майна.
Просила колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали апеляційну скаргу повністю, надавши колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_2 у суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог.
Між тим, такий висновок суду суперечить нормам матеріального права і фактичним обставинам справи, виходячи з такого.
Згідно із ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Обставина перебування ОСОБА_1 і ОСОБА_5 у родинних відносинах як тітки і племінника сторонами не оспорюється і підтверджується сукупністю письмових доказів, перевірених колегією суддів (а.с.а.с. 5-8).
Відповідно до положень ст. 1263 ЦК України позивач має право на третю чергу на спадкування за законом.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 підтвердила в суді першої інстанції обставину проживання разом із спадкодавцем лише після смерті його батька, тобто з грудня 2003 року (а.с. 32). Таким чином, на момент відкриття спадщини вона не набула права спадкоємця п'ятої черги за законом, оскільки проживала із ОСОБА_5 менше ніж п'ять років і не могла бути його утриманцем, позаяк з її пояснень видно, що спадкодавець зловживав спиртними напоями.
Задовольняючи апеляційну скаргу, колегія суддів бере до уваги, що ОСОБА_1 після відкриття спадщини періодично знаходилась на стаціонарному лікуванні (а.с. 9) та лікується амбулаторним способом, що позбавляло її права на звернення до нотаріуса із відповідною заявою.
Виходячи з наведених обставин, причини пропущення строку для прийняття спадщини колегія суддів вважає поважними.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ч. 3 ст. 1272, ст. 1263 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6- задовольнити повністю.
Рішення Рівненського районного суду від 11 грудня 2007 року - скасувати повністю.
Позов задовольнити повністю.
Визначити ОСОБА_1додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1ОСОБА_5, тривалістю у два місяці з моменту набрання рішенням апеляційного суду законної сили.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржене поряд із рішенням суду першої інстанції в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-481\08 Головуючий в 1 інстанції: Красько В.Й.
Категорія: 51 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
31 березня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.С.
за участю ОСОБА_1, представників Дубровицької районної державної адміністрації - Яцути А.І. та Дубровицької районної ради - Рябої О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку із порушенням термінів її виплати,
в с т а н о в и л а:
У серпні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку із порушенням термінів її виплати.
В обґрунтування позову зазначав, що 14 жовтня 2003 року звільнений за власним бажанням з посади редактора Дубровицького районного проводового радіомовлення.
Відповідачі як засновники ліквідованого Дубровицького районного проводового радіомовлення, безпідставно відмовлялись добровільно виплатити розрахункові кошти із заробітної плати протягом часу з моменту звільнення до 2 березня 2007 року, тобто до моменту примусового виконання рішення суду.
Покликаючись на положення ст. 117 КЗпП України, ст. 34 Закону України «Про оплату праці», Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року №1427, просив суд стягнути солідарно на його користь компенсацію втрати частини заробітної плати з індексом інфляції у зв'язку із порушенням термінів її виплати сумою у 18 595 гривень 21 копійку.
Рішенням Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року в позові відмовлено за недоведеністю.
Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Обґрунтовуючи скаргу, апелянт вважає, що висновок суду про відсутність вини відповідачів у порушенні його трудового права є безпідставним, оскільки саме з його бездіяльності не проведено оплату розрахункових коштів із заробітної плати.
Просив колегію суддів скасувати рішення Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.
В судовому засіданні ОСОБА_1, підтримуючи апеляційну скаргу повністю, надав колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представники Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог.
Між тим, такий висновок суперечить нормам матеріального права, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це підтверджено сукупністю перевірених колегією суддів доказів, що внаслідок винних дій відповідачів порушено трудове право ОСОБА_1, а саме право на своєчасне отримання заробітної плати. Виходячи з наведеного, вимоги позивача про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням термінів її виплати відповідно до ст. 117 КЗпП України є обґрунтованими.
Разом з тим, ч. 1 ст. 233 цього Кодексу передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.
З абзаців п'ятого і шостого п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» видно, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Пропуск без поважних причин тримісячного строку звернення до суду є самостійною підставою для відмови в позові, однак якщо суд установить, що останній є необґрунтованим, він відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав.
Колегією суддів установлено, що суму коштів заборгованості за заробітком з відповідачів на користь ОСОБА_1 стягнуто 1 березня 2007 року, позивач же звернувся до суду за захистом свого порушеного права лише в серпні 2007 року, тобто за спливом строку, визначеного для відповідного звернення. Доказів про поважність причин пропуску цього строку позивач не надав, а тому такий пропуск слід вважати необґрунтованим.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові за пропуском строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.
На підставі ст. 117, ч. 1 ст. 233, абзаців п'ятого і шостого п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_1до Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку із порушенням термінів її виплати - відмовити повністю.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржене поряд із рішенням суду першої інстанції в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-175\08 Головуючий в 1 інстанції: Стадійчук А.О.
Категорія: 32 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
7 квітня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Дубенського міськрайонного суду від 20 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2007 року до суду звернулась ОСОБА_2 із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
В обґрунтування позову зазначала, що 4 квітня 2000 року внаслідок дорожньо-транспортної події автомобілем під керуванням відповідача смертельно травмовано її сина ОСОБА_4.
12 лютого 2007 року провадження у кримінальній справі, порушеній щодо ОСОБА_1 за ознаками, передбаченими ч. 2 ст. 286 КК України, закрито за відсутністю в його діях складу злочину.
Вважаючи, що наслідком дорожньо-транспортної події їй завдано майнової і моральної шкоди, обґрунтовувала наявність шкоди положеннями ст.ст. 1167, 1187, 1166, 1201, 1168 ЦК України.
Виходячи з наведених підстав, просила суд зобов'язати відповідача відшкодувати на її користь майнову шкоду сумою у 20 000 гривень та моральну шкоду сумою у 5 000 гривень.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 20 листопада 2007 року позов задоволено частково; стягнуто із ОСОБА_1 на користь позивача майнову шкоду сумою у 5 454 гривень 20 копійок та моральну шкоду сумою у 5 000 гривень.
Цим рішенням стягнуто із відповідача судовий збір у дохід держави сумою у 54 гривні 54 копійки.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де покликається на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначав, що судом всупереч процесуальному закону зобов'язано його доказувати відсутність вини, натомість ця обставина встановлена постановою слідчого від 12 лютого 2007 року про закриття провадження у кримінальній справі.
Судом при ухваленні рішення не враховано, що спірні правовідносини склались до прийняття чинного ЦК України, ним не застосовано положень ст.ст. 75, 83, 80 ЦК Української РСР щодо обов'язковості застосування позовної давності. Позивач не заявляла клопотання про поважність причин пропуску строку позовної давності, а судом указане питання не вирішувалось.
Суд обґрунтував рішення неналежними доказами, взявши до уваги фактичні дані станом на час судового розгляду справи.
Вважає, що дорожньо-транспортна подія настала в результаті непереборної сили. Крім того, на його думку, судом не застосовано норму ст. 454 ЦК Української РСР щодо врахування вини потерпілого.
Просив колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надали колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 в суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликалась на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог, застосувавши до спірних правовідносин відповідні положення Цивільного кодексу України.
Між тим, з таким висновком суду колегія суддів погодитись не може, оскільки він суперечить нормам матеріального та процесуального права, виходячи з такого.
Колегією суддів установлено, що 4 листопада 2000 року приблизно о 22 годині ОСОБА_1, керуючи автомобілем «Мерседес-Бенц 709 Д», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, який належить йому на праві власності, рухався по автодорозі Київ-Чоп з боку м. Львова в напрямку м. Дубно. У с. Тараканові Дубенського району відповідач допустив наїзд на пішохода ОСОБА_4, що несподівано з'явився на проїжджій частині дороги. Потерпілий на момент дорожньо-транспортної події перебував у стані сильного алкогольного сп'яніння. Внаслідок отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_4 невдовзі помер.
Зазначені обставини з'ясовані судом і перевірені доказами.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Право ОСОБА_2 на пред'явлення позову підтверджено положеннями п. 4 ч. 3 ст. 456 ЦК Української РСР, згідно із чим шкода відшкодовується одному з батьків або подружжя померлого незалежно від віку і працездатності, якщо він не працює і здійснює догляд за дітьми, братами, сестрами або онуками померлого, які не досягли восьми років, - до досягнення ними восьмирічного віку.
В контексті ч. 1 ст. 440 ЦК Української РСР шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка її заподіяла, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством Союзу РСР.
За змістом ст. 459 ЦК Української РСР, особі, яка понесла витрати на поховання потерпілого, відшкодовуються особою, що спричинила пов'язану із смертю шкоду. Вказаний вид шкоди є реальними збитками, тобто такими, що дійсно понесені особою. Виходячи з наведеного, майнова шкода має підтверджуватись належними доказами, а саме такими фактичними даними, що свідчать про очевидність витрат саме на час їх понесення. Оскільки позивач не в повній мірі надала письмові докази про понесення нею витрат на поховання, що мали місце у 2000 році, колегія суддів ставиться до них критично і не бере їх до уваги.
Згідно із ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Частково задовольняючи позов про відшкодування майнової шкоди, колегія суддів враховує, що допустимими і належними доказами засвідчено витрати на поховання, понесені позивачем, на загальну суму у 3 062 гривні 50 копійок (а.с.а.с. 28, 36), а саме розмір витрат на ритуальний обряд при похованні і середню вартість гранітного надмогильного пам'ятника зі встановленням.
Приходячи до висновку про часткове задоволення позову про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів, враховуючи ступінь душевних страждань і моральних переживань ОСОБА_2 як матері, син якої загинув, поряд з цим бере до уваги відповідно до ст. 454 ЦК Української РСР обставину грубої необережності ОСОБА_4, яка сприяла виникненню шкоди.
За правилами ч. 1 ст. 440 (1) ЦК Української РСР моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Виходячи із засад справедливості, розумності і виваженості, розмір моральної шкоди, завданої ОСОБА_1 позивачу, становить суму у 4 000 гривень.
Доводи апеляційної скарги щодо застосування позовної давності не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_2 пред'явлено позов у кримінальному процесі (а.с. 240-241 кримінальної справи, порушеної за ознаками вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, щодо ОСОБА_1), що відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦК Української РСР перериває перебіг строку позовної давності.
Враховуючи незастосування судом першої інстанції норм матеріального права, які підлягали застосуванню, і порушення норм процесуального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового.
На підставі п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, ч. 2 ст. 440, ч. 1 ст. 440 (1), ст.ст. 450, 454, 456, 459 ЦК Української РСР, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 314, 315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 20 листопада 2007 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки - скасувати.
Позов задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_1на користь ОСОБА_2майнову шкоду сумою у 3 062 (три тисячі шістдесят дві) гривні 50 копійок.
Стягнути із ОСОБА_1на користь ОСОБА_2моральну шкоду сумою у 4 000 (чотири тисячі) гривень.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-491\08 Головуючий в 1 інстанції: Бокій В.Ю.
Категорія: 21 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
5 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю _________________________________________________
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1та ОСОБА_2на рішення Рівненського районного суду від 26 лютого 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1та ОСОБА_2до ОСОБА_5та ОСОБА_4про визнання договору дарування недійсним,
в с т а н о в и л а:
Просив колегію суддів скасувати рішення Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов.
В судовому засіданні ОСОБА_1, підтримуючи апеляційну скаргу повністю, надав колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представники Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог.
Між тим, такий висновок суперечить нормам матеріального права, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це підтверджено сукупністю перевірених колегією суддів доказів, що внаслідок винних дій відповідачів порушено трудове право ОСОБА_1, а саме право на своєчасне отримання заробітної плати. Виходячи з наведеного, вимоги позивача про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням термінів її виплати відповідно до ст. 117 КЗпП України є обґрунтованими.
Разом з тим, ч. 1 ст. 233 цього Кодексу передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного в місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли дізнався або повинен був дізнатись про порушення свого права.
З абзаців п'ятого і шостого п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» видно, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Пропуск без поважних причин тримісячного строку звернення до суду є самостійною підставою для відмови в позові, однак якщо суд установить, що останній є необґрунтованим, він відмовляє в його задоволенні саме з цих підстав.
Колегією суддів установлено, що суму коштів заборгованості за заробітком з відповідачів на користь ОСОБА_1 стягнуто 1 березня 2007 року, позивач же звернувся до суду за захистом свого порушеного права лише в серпні 2007 року, тобто за спливом строку, визначеного для відповідного звернення. Доказів про поважність причин пропуску цього строку позивач не надав, а тому такий пропуск слід вважати необґрунтованим.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові за пропуском строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.
На підставі ст. 117, ч. 1 ст. 233, абзаців п'ятого і шостого п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Дубровицького районного суду від 11 січня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_1до Дубровицької районної державної адміністрації та Дубровицької районної ради про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати в зв'язку із порушенням термінів її виплати - відмовити повністю.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржене поряд із рішенням суду першої інстанції в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-542\08 Головуючий в 1 інстанції: Болотвіна Л.О.
Категорія: 57 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
12 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ______________________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Сарненського районного суду від 22 лютого 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про повернення підопічної особи,
в с т а н о в и л а:
У грудні 2007 року до суду звернулась ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2. про повернення підопічної особи.
Обґрунтовуючи позов, покликалась на те, що підопічна особа ОСОБА_3, 1978 року народження, є її дочкою. Рішенням суду від 11 вересня 2006 року останню визнано недієздатною, а рішенням суду від 13 листопада 2006 року ОСОБА_1 призначено її опікуном.
Підопічна особа проживає у ОСОБА_2., яка її утримує, позбавляючи позивача прав та обов'язків із здійснення опіки.
На її звернення посприяти у поверненні підопічної особи органом опіки й піклування запропоновано звернутись до суду за захистом порушеного права.
Просила суд зобов'язати відповідача повернути їй підопічну особу.
Рішенням Сарненського районного суду від 22 лютого 2008 року в позові відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де покликається на неповноту з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, та недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав установленими.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначала, що висновки суду про те, що підопічна особа проживала від дня свого народження разом із відповідачем, а також отримання пенсії на підопічну особу позивачем є помилковими. Безпідставним вважає твердження суду про перевагу ОСОБА_2. при створенні необхідних побутових умов, забезпеченні доглядом та лікуванням ОСОБА_3.
Виходячи з наведеного, просила колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, ухваливши нове рішення про задоволення позову.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_4, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надали колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 та її представник - адвокат ОСОБА_5 у суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із безпідставності позовних вимог.
Між тим, з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального права, виходячи з такого.
Колегією суддів установлено, що рішеннями Сарненського районного суду від 11 вересня 2006 року та від 13 листопада 2006 року ОСОБА_3 визнано недієздатною і призначено її опікуном ОСОБА_1 (а.с.а.с. 5-6, 8).
З акту обстеження матеріально-побутових умов сім'ї (а.с.а.с.36-39) вбачається, що підопічна особа ОСОБА_3. проживає разом із відповідачем без згоди на те позивача.
Зазначена обставина визнана в судовому засіданні відповідачем і ним не оспорюється.
Згідно із ч. 2 ст. 67 ЦК України опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.
Враховуючи незастосування судом першої інстанції норми матеріального права, яка підлягала застосуванню, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового.
На підставі ч. 2 ст. 67 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 314, 315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити повністю.
Рішення Сарненського районного суду від 22 лютого 2008 року - скасувати повністю.
Позов задовольнити повністю.
Зобов'язати ОСОБА_2повернути ОСОБА_1підопічну особу ОСОБА_3.
Стягнути із ОСОБА_2. на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у виді витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 15 (п'ятнадцять) гривень, звільнивши від сплати судового збору на підставі п. 18 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-593\08 Головуючий в 1 інстанції: Бердій М.А.
Категорія: 51 Доповідач: Хилевич С.В.
У Х В А Л А
іменем України
12 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ______________________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному на рішення Рівненського міського суду від 7 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1в інтересах недієздатного ОСОБА_2до СПОРТИВНОГО клубу «РІВНЕ-УКРАЇНА», РІВНЕНСЬКОЇ обласної федерації мотоциклетного спорту, СПІДВЕЙНОГО клубу «СВЯТОСЛАВ», треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ управління Держгірпромнагляду по Рівненській області, ТЕРИТОРІАЛЬНА державна інспекція праці у Рівненській області; про встановлення факту каліцтва на виробництві, зобов'язання скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки, визнання недійсною умови трудового договору (контракту),
в с т а н о в и л а:
У квітні 2007 року до суду, діючи в інтересах недієздатного ОСОБА_2, звернулась його опікун ОСОБА_1 із позовом до СПОРТИВНОГО клубу «РІВНЕ-УКРАЇНА» (далі СК «РІВНЕ-УКРАЇНА), РІВНЕНСЬКОЇ обласної федерації мотоциклетного спорту (далі - федерація спорту), СПІДВЕЙНОГО клубу «СВЯТОСЛАВ» (далі - СК «СВЯТОСЛАВ»), треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ управління Держгірпромнагляду по Рівненській області, ТЕРИТОРІАЛЬНА державна інспекція праці у Рівненській області; про встановлення факту каліцтва на виробництві, зобов'язання скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки, визнання недійсною умови трудового договору (контракту).
Обґрунтовуючи позов, покликалась на те, що 6 січня 2006 року ОСОБА_2 уклав контракт із СК «РІВНЕ-УКРАЇНА». СК «РІВНЕ-УКРАЇНА» створив спідвейну команду «РІВНЕ-УКРАЇНА», до складу якою був включений ОСОБА_2, що виступала на змаганнях із спідвею також і за СК «СВЯТОСЛАВ»
27 квітня 2006 року під час офіційних змагань з мото-спідвею ОСОБА_2 отримав важку черепно-мозкову травму із забоєм головного мозку важкого ступеня з суюарахноїдальним крововиливом. Рішенням медико-соціальної експертної комісії від 16 серпня 2006 року ОСОБА_2 визнано інвалідом другої групи загального захворювання.
На звернення ОСОБА_1 з проханням скласти акт про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, внести запис до трудової книжки та надати документи щодо трудових відносин СК «РІВНЕ-УКРАЇНА», федерація спорту, СК «СВЯТОСЛАВ» відмовились.
Заочним рішенням Рівненського міського суду від 7 березня 2008 року позов задоволено повністю.
Не погодившись із рішенням суду, ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному (далі - ВІДІЛЕННЯ Фонду) подало апеляційну скаргу.
На обґрунтування апеляційної скарги посилається на незаконність рішення, що оскаржується. Вважаючи помилковим висновок суду про існування трудового договору між ОСОБА_2 та СК «РІВНЕ-Україна», наполягає на тому, що контракт від 6 січня 2006 року є цивільно-правовим договором. Судом не враховано, що Кабінетом Міністрів України 31 травня 1995 року затверджено Порядок та умови обов'язкового державного страхування спортсменів вищих категорій. Згідно із цим Порядком здійснюється обов'язкове державне страхування спортсменів збірних команд України на випадок втрати застрахованим працездатності внаслідок травми або каліцтва, що сталися під час підготовки до змагань та участі в них. При цьому зазначено, що страхувальник здійснює обов'язкове страхування у страховика, який одержав відповідну ліцензію Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, натомість ст. 15 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» передбачено, що Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України є некомерційною самоврядною організацією, яка діє відповідно до вказаного Закону і не потребує отримання ліцензії.
Крім того, СК «РІВНЕ-Україна» та федерація спорту не зареєстровані як страхувальники - роботодавці, не сплачують страхові внески, отже на них не поширюється дія закону про страхування від нещасних випадків на виробництві.
Нещасний випадок із ОСОБА_2 стався під час спортивних змагань, тому розслідування має проводитись відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, оскільки до таких випадків відносяться події, які стались під час участі в культурно-масових заходах, спортивних змаганнях тощо (п. 3).
Просить колегію суддів скасувати рішення суду від 7 березня 2008 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
В судовому засіданні представник ВІДДІЛЕННЯ Фонду, підтримавши апеляційну скаргу, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_3, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 на момент нещасного випадку перебував у трудових відносинах із СК «РІВНЕ-УКРАЇНА».
Між тим, з матеріалів справи вбачається, що дані щодо СК «РІВНЕ-Україна» та СК «СВЯТОСЛАВ» в автоматизованій базі даних Рівненського міськвиконкому відсутні (а.с. 57).
Згідно ж із ч. 4 ст. 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.
Справа № 22-572\08 Головуючий в 1 інстанції: Сидорук Є.І.
Категорія:20 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
19 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю _________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» на рішення Рівненського міського суду від 3 березня 2008 року в справі за позовом закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» до ОСОБА_1про відшкодування збитків у порядку регресу,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2006 року до суду звернулось закрите акціонерне товариство «СТРАХОВА компанія «КИЇВ-ЕНЕРГО-ПОЛІС», яке в подальшому замінено на належного позивача - закрите акціонерне товариство «СТРАХОВА компанія «КРОНА» (далі - ЗАТ «СК «КРОНА»), із позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків у порядку регресу.
На обґрунтування позову вказувалось, що 9 липня 2006 року на трасі Київ-Чоп сталась дорожньо-транспортна подія між автомобілем «Opel Omega», реєстраційний номерний знак 75 121 РВ, яким керувала ОСОБА_1, та автомобілем «Nissan X-trail», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_2.
Органом дорожньої автомобільної інспекції складено протокол про адміністративне правопорушення щодо відповідача і матеріали направлено до суду.
Автомобіль «Nissan X-trail» застраховано власником у позивача згідно з договором ДНТ № 63\05 від 5 жовтня 2005 року.
Розмір збитків, понесених ЗАТ «СК «КРОНА» на страхове відшкодування ОСОБА_2, склав суму у 29 044 гривні 65 копійок.
Оскільки у позивача виникло право вимоги до винної особи внаслідок понесеного страхового відшкодування, просив суд стягнути на його користь із ОСОБА_1 суму у 29 044 гривень 65 копійок основного боргу, суму у 250 гривень за послуги експерта, а також судовий збір сумою у 292 гривні 95 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень.
Рішенням Рівненського міського суду від 3 березня 2008 року в позові відмовлено.
Не погодившись із рішенням, ЗАТ «СК «КРОНА» подало апеляційну скаргу, де покликається на неповне з'ясування судом обставин справи та порушення судом норм процесуального права.
Обґрунтовуючи скаргу, зазначав, що висновок суду про відсутність вини в діях відповідача свідчить про неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та про порушення ним норм матеріального права.
Суд при ухваленні рішення не дав повної і об'єктивної оцінки доказам та поясненням позивача, оскільки в рішенні судом не вказано правових підстав, за яких надані докази та пояснення не були взяті до уваги, та не зазначив мотиви, з яких відхилено докази та пояснення відповідача.
Вважаючи рішення суду першої інстанції необґрунтованим, просив скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
У запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_1 покликається на її безпідставність.
В судовому засіданні представник ЗАТ «СК «КРОНА», підтримавши апеляційну скаргу повністю, надав колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_3, заперечуючи проти задоволення скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її задоволення.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із наявності двох схем дорожньо-транспортної події, котрі суперечать одна одній, та зазначенні у протоколах справи про адміністративне правопорушення часу та понятих, які не збігаються.
Між тим, з таким висновком суду погодитись неможливо, виходячи з такого.
Судом встановлено, що 9 липня 2006 року на трасі Київ-Чоп внаслідок дорожньо-транспортної події між автомобілем «Opel Omega», реєстраційний номерний знак 75 121 РВ, під керуванням ОСОБА_1, та автомобілем «Nissan X-trail», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1, власником якого є ОСОБА_2 останній завдано збитків сумою у 29 044 гривні 65 копійок.
Згідно з договором ДНТ № 63\05 автомобіль «Nissan X-trail» застраховано закритим акціонерним товариством «СТРАХОВА компанія «КИЇВ-ЕНЕРГО-ПОЛІС» (а.с.а.с 4-9), правонаступником якого є ЗАТ «СК «КРОНА», а тому ОСОБА_2 позивачем проведено страхове відшкодування у виді ремонтно-відновлювальних робіт автомобіля на вказану суму (а.с.а.с. 64,65).
Вина ОСОБА_1 у заподіянні майнової шкоди підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення (а.с. 44); схемою дорожньо-транспортної події (а.с. 46), звідки видно, що саме неправомірні дії водія автомобіля «Opel Omega» спричинили дорожньо-транспортну подію; поясненнями свідків ОСОБА_4 (а.с.а.с. 48-49), ОСОБА_5 (а.с.а.с. 50-51), які вказали, що водій автомобіля «Opel Omega» провів обгін без попередження, повернув різко праворуч і зіткнувся із автомобілем «Nissan X-trail»; протоколом огляду місця дорожньо-транспортної події (а.с.а.с 54-55) та протоколами огляду і перевірки технічного стану транспортного засобу (а.с.а.с. 56-57, 58-59).
Зазначені докази колегія суддів визнає допустимими та належними, оскільки здобуті відповідно до законодавства про адміністративні правопорушення та містять достатньо фактичних даних, які вказують на вину відповідача у дорожньо-транспортній події.
Доводи ОСОБА_1 про існування альтернативної схеми дорожньо-транспортної події, яка виключає її вину у події, на увагу не заслуговують, оскільки зазначена схема не є допустимим доказом і не може бути використана при доказуванні відсутності вини відповідача.
Розмір збитків сумою у 29 900 гривень 15 копійок підтверджено перевіреним висновком та звітом № 4057 автотоварознавчого дослідження (а.с.а.с. 16, 17-23) і сторонами не оспорюється.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем сплачено в рахунок страхового відшкодування суму у 29 044 гривні 65 копійок (а.с.а.с. 64, 65), на відшкодуванні якої наполягає в суді.
Згідно із ст. 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Враховуючи невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового.
Витрати за проведення дослідження сумою у 250 гривень не підлягають стягненню, позаяк такий вид витрат не передбачений ст. 79 ЦПК України.
Судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду підлягають стягненню в повному обсязі.
На підставі ст. 993 ЦК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 3 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» - задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 3 березня 2008 року - скасувати.
Позов закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» до ОСОБА_1про відшкодування збитків у порядку регресу - задовольнити повністю.
Стягнути із ОСОБА_1на користь закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» завдані збитки в порядку регресу сумою у 29 044 гривні (двадцять дев*ять тисяч сорок чотири) 65 копійок.
Стягнути із ОСОБА_1на користь закритого акціонерного товариства «СТРАХОВОЇ компанії «КРОНА» судовий збір за подачу позову сумою у 292 гривні 95 копійок, за подачу апеляційної скарги сумою у 146 гривень 48 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду в суді першої інстанції сумою у 30 гривень та в суді апеляційної інстанції сумою у 30 гривень.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-491\08 Головуючий в 1 інстанції: Бокій В.Ю.
Категорія:21 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
26 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.М.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2(одночасно є представником ОСОБА_3), представників сторін - адвокатів - ОСОБА_4, ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського районного суду від 26 лютого 2008 року в справі за позовом за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_2, ОСОБА_4про визнання договору дарування недійсним,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2008 року до суду звернулась ОСОБА_1. із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_5. про визнання договору дарування недійсним.
На обґрунтування позову зазначала, що 11 травня 2004 року ОСОБА_6 подарувала квартиру, яка належала їй на підставі договору купівлі-продажу, на користь неповнолітнього сина відповідачів.
27 квітня 2002 року ОСОБА_6 заповіла все своє майно на користь позивача, яка як спадкоємець набула право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов'язаннях (ч. 1 ст. 1230 ЦК України).
Просила суд визнати недійсним зазначений договір дарування.
Рішенням Рівненського районного суду від 26 лютого 2008 року в позові відмовлено.
Не погодившись із рішенням, ОСОБА_1. подала апеляційну скаргу, де покликається на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильність застосування норм матеріального права.
Обґрунтовуючи скаргу, зазначала, що на момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_6 знаходилась у стані фактичної дієздатності. Натомість суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про її юридичну дієздатність, а тому й про безпідставність спору.
Судом також не застосовано положень ст. 225 ЦК України, згідно з чим правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Просила скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
У судовому засіданні ОСОБА_1. і представник - адвокат ОСОБА_7, підтримавши апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2, ОСОБА_5. та представник - адвокат ОСОБА_8, заперечуючи проти апеляційної скарги, покликалися на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із його безпідставності, оскільки в момент укладення оспорюваного договору ОСОБА_6 була фізично і психічно дієздатною.
Між тим, з таким висновком суду першої інстанції неможливо погодитись, виходячи з такого.
Зі свідоцтва про смерть та із пояснень осіб, які беруть участь у справі, видно, що ОСОБА_6 померла 18 лютого 2006 року (а.с. 11).
Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
У судовому засіданні ОСОБА_1. підтвердила, що із заявою про прийняття спадщини після смерті 18 лютого 2006 року ОСОБА_6 до 18 серпня 2006 року, на що мала право за заповітом, не зверталась.
Отже, вона не є спадкоємцем ОСОБА_6, а тому її права не є порушеними.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За наведених обставин права ОСОБА_1 захисту не підлягають, а тому колегія суддів приходить до висновку про безпідставність позову.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового.
На підставі ст.ст. 1216, 225 ЦК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 311, ст.ст. 313-314, 315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2- задовольнити частково.
Рішення Рівненського районного суду від 26 лютого 2008 року - скасувати.
У позові ОСОБА_2до ОСОБА_2, ОСОБА_4про визнання договору дарування недійсним - відмовити.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ухвалою апеляційного суду чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-562\08 Головуючий в 1 інстанції: Дужич С.П.
Категорія: 51 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
26 травня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Івановій І.С.
за участю представників сторін - ОСОБА_3., адвоката ОСОБА_2, представника третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Наконечної І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ» на рішення Рівненського міського суду від 28 лютого 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: управління Пенсійного фонду України в м. Рівному; про визнання права та зобов'язання вчинити дію,
в с т а н о в и л а:
У січні 2008 року до суду звернулась ОСОБА_1 із позовом до відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ» (далі - ВАТ «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ») про визнання права на зарахування до пільгового стажу періоду роботи з шкідливими умовами праці з 5 грудня 1972 року по 21 серпня 1992 року, а також зобов'язання відповідача видати уточнюючу довідку про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пільгової пенсії за віком, де вказати період роботи, що зараховується до спеціального стаж (з 5 грудня 1972 року по 21 серпня 1992 року), професію або посаду, характер виконуваної роботи, розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або номери, до якого включається цей період роботи, первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видано зазначену довідку.
На обґрунтування позову зазначала, що протягом часу із 5 грудня 1972 року по 21 серпня 1992 року вона працювала оператором голкопробивного устаткування, оператором чесально-в'язального устаткування, в'язальницею-чесальницею. Згідно із положеннями Закону України «Про пенсійне забезпечення», «Порядку застосування списків №1 і №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію на пільгових умовах», затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18.11.2005 року №383, постанови від 01.08.1992 року №442 «Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці» позивач вважала, що набула право на пенсію за віком на пільгових умовах.
ВАТ «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ», визнаючи період її роботи на підприємстві з 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року, заперечує проти визнання цього періоду роботи як такого, що пов'язаний із шкідливими та важкими умовами праці.
ОСОБА_1 в ході судового розгляду уточнила позовну вимогу обставиною перебування її у трудових відносинах з відповідачем протягом часу з 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року.
Рішенням Рівненського міського суду від 28 лютого 2008 року позов задоволено повністю; визнано за ОСОБА_1 право на зарахування до її пільгового стажу роботи із шкідливими умовами праці під час трудових правовідносин із ВАТ «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ» з 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року та зобов'язано відповідача видати їй уточнюючу довідку про підтвердження наявного трудового стажу для призначення пільгової пенсії за віком.
Не погодившись із ухваленим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, де вказує на його необґрунтованість у зв'язку із порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Стверджує, що на час роботи позивача діяли Списки виробництв, робіт і професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення, що затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 року №1173. Згідно із зазначеними Списками посади оператора голкопробивного устаткування, оператора чесально-в'язального устаткування, в'язальниці-чесальниці, де працювала ОСОБА_1, не надавали права на пільгове пенсійне забезпечення.
На його думку, позивач не довела суду ту обставину, що період роботи у в'язально-прошивному цеху з 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року був шкідливим для її здоров'я, що могло б підтвердитись наявністю перевищення встановлених норм пилу переважно фіброгенної дії, загальної і локальної вібрації, шуму, відносної вологості повітря, наявністю шкідливих речовин у цеху тощо. Таким чином, вважає, що судом не розглянуто і не дано оцінки факторам виробничого середовища і трудового процесу у в'язально-прошивному цеху, де працювала ОСОБА_1. Також судом залишено поза увагою й те, що у в'язально-прошивному цеху використовуються основні засоби виробництва та обладнання, що були введені в експлуатацію на початку 70-х років минулого століття і діють понині. Ця обставина, на думку апелянта, має вирішальне значення, оскільки умови праці не змінились, а атестаціями, проведеними в 1994, 2000, 2005 роках, їх шкідливість не підтвердилась.
Вважаючи, що позивач не довела обставини шкідливості та важкості умов праці, просить колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 в позові.
У судовому засіданні представник ВАТ - Міроненко В.М., підтримавши апеляційну скаргу повністю, надав колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представник - адвокат ОСОБА_2, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Представник третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, апеляційну скаргу не визнала.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
З матеріалів справи вбачається, і це підтверджено в судовому засіданні поясненнями представників сторін, ОСОБА_1 протягом часу з 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року перебувала у трудових відносинах із ВАТ «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ», де працювала оператором голкопробивного устаткування, оператором чесально-в'язального устаткування, в'язальницею-чесальницею.
Рішення суду першої інстанції в частині позову про зобов'язання видати відповідну уточнюючу довідку є законним та обґрунтованим і сумнівів щодо його правильності у колегії суддів не виникає.
Встановлено, що такий висновок зроблено з урахуванням тієї обставини, що посади, на яких ОСОБА_1 працювала протягом часу із 2 січня 1973 року по 21 серпня 1992 року, входять до Списку №2, «Порядку застосування Списків №1 і №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах», затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України №383 від 18.11.2005 року, а також ґрунтуючись на вимогах п.п. «б» п. 1 ст. 13, ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», п. 20 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637.
Таким чином, доводи апелянта щодо недоведеності позову про зобов'язання видати уточнюючу довідку є необґрунтованими і на увагу не заслуговують.
Водночас, ухвалюючи рішення про задоволення позову про визнання права на зарахування до пільгового стажу періоду роботи із шкідливими умовами праці, суд першої інстанції виходив із підставності позову.
Між тим, з таким висновком колегія суддів погодитись не може, виходячи з такого.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Колегія суддів знаходить, що право ОСОБА_1 на зарахування до пільгового стажу періоду роботи із шкідливими умовами праці ВАТ «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ» не визнається. Натомість ця обставина правових наслідків, необхідних для виникнення спору, не має, оскільки призначення, нарахування та виплата пенсії провадяться виключно органами Пенсійного фонду України, які й визначають наявність або відсутність такого права в особи.
Враховуючи невідповідність висновків суду обставинам справи і неправильне застосування норм процесуального права, рішення, що оскаржується, підлягає частковому скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в позові за безпідставністю і частковому залишенню рішення без зміни.
На підставі п.п. «б» п. 1 ст. 13, ст. 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», п. 20 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637, «Порядку застосування Списків №1 і №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах», затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України №383 від 18.11.2005 року, керуючись ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ» - задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 28 лютого 2008 року в частині задоволення позову ОСОБА_1до відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: управління Пенсійного фонду України в м. Рівному; про визнання права - скасувати.
У позові ОСОБА_1до відкритого акціонерного товариства «РІВНЕНСЬКА ФАБРИКА НЕТКАНИХ МАТЕРІАЛІВ», третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: управління Пенсійного фонду України в м. Рівному; про визнання права - відмовити.
У решті - рішення суду першої інстанції залишити без зміни.
Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду можуть бути оскаржені безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання цим рішенням чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-657\08 Головуючий в 1 інстанції: Сидоренко З.С.
Категорія: 51,52 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
9 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ___________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Дубровицького районного суду від 13 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування та дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування про визнання незаконним переведення, визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по заробітній платі і відшкодування моральної шкоди,
в с т а н о в и л а:
У травні 2007 року до суду звернулася ОСОБА_1 із позовом до підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування та дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування про визнання незаконним переведення, визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по заробітній платі і відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування вимог зазначала, що 1 листопада 2006 року за її згодою переведено буфетницею на підприємство райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування (далі - підприємство райспоживспілки), а 23 березня 2007 року прийнята в порядку переведення до дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування (далі - дочірнє підприємство «ЛАКОМКА») на посаду продавця-касира. 4 травня 2007 року звільнена з роботи у зв'язку із втратою довір'я з боку роботодавця.
Оскільки своєї згоди на переведення з підприємства райспоживспілки до дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» не давала, тому вважає його незаконним.
Причиною звільнення стали результати перевірки роботи буфету кафе, проте вважає, що вона не вчинила винних дій, які спонукали б до розірвання трудового договору.
Просила суд визнати переведення та звільнення незаконними, поновити її на посаді буфетниці, стягнути із дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу сумою у 406 гривень 36 копійок та моральну шкоду, яку визначила у 20 000 гривень.
Рішенням Дубровицького районного суду від 13 березня 2008 року в позові відмовлено повністю.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де посилається на його незаконність і необґрунтованість, що полягають у неправильному застосуванні судом норм матеріального права та невідповідності висновків суду обставинам справи.
Обґрунтовуючи скаргу, зазначала, що судом першої інстанції при застосуванні норми матеріального права до спірних правовідносин порушено вимоги ч. 1 ст. 32 КЗпП України щодо переведення на роботу на інше підприємство лише за згодою працівника. Судом помилково використано положення ч. 4 ст. 267 ЦК України про сплив позовної давності, застосування чого заявлено стороною у спорі, як на підставу для відмови в позові. Натомість в трудовому праві існують строки звернення до суду за вирішенням трудового спору. Наявність моральної шкоди та її відшкодування судом при ухваленні рішення не спростовано.
Крім того, стверджує, що висновки суду про неправомірність дій, які слугували підставою для втрати довір'я, не ґрунтуються на дійсних обставинах справи. Зокрема, перевірка кафе проводилась 8 лютого 2007 року, а товарно-матеріальні цінності позивачем передані іншому продавцю 7 лютого 2007 року. Отже, недоліки, які могли бути виявлені, на її думку, допущені не при виконанні її робочих обов'язків.
Просить рішення, що оскаржується, скасувати та ухвалити нове рішення, яким визнати переведення незаконним, у зв'язку із ліквідацією дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» поновити на роботі буфетниці підприємства райспоживспілки, стягнувши із підприємства райспоживспілки середній заробіток за час вимушеного прогулу і моральну шкоду.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_2, підтримавши апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів.
Представник підприємства райспоживспілки, заперечуючи проти задоволення скарги, посилалась на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд першої інстанції виходив із обставини пропущення позовної давності за вимогою про визнання переведення незаконним та із обґрунтованості звільнення позивача, а тому й відсутності підстав для задоволення позову про поновлення на роботі.
Між тим, колегія суддів не може погодитись з такими висновками, оскільки вони суперечать нормам матеріального і процесуального права, а обставини, що мають значення для справи, судом з'ясовані неповно.
Колегією суддів установлено, що 23 березня 2007 року ОСОБА_1 переведено із буфетниці підприємства райспоживспілки на роботу касира-продавця дочірнього підприємства «ЛАКОМКА».
Згідно із ч. 1 ст. 32 КЗпП України, переведення на іншу роботу допускається тільки за згодою працівника.
Вбачається, що ОСОБА_1 дала свою згоду на переведення. Ця обставина стверджується наявністю відповідного запису в трудовій книжці, відсутністю з цього приводу заперечень протягом часу понад у два місяці аж до моменту звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. Приходячи до такого висновку, також враховується те, що всі наступні після переведення дії позивача свідчать про її погодження із рішенням роботодавця.
Абзацом другим п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 6 листопада 1992 року (з наступними змінами) передбачено, що звільнення з підстав втрати довір'я (п. 2 ст. 41 КЗпП України) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).
Підтвердженням того, що позивач виконувала роботи, пов'язані із безпосереднім обслуговуванням грошових та товарних цінностей, є те, що з нею 27 березня 2007 року укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність (а.с.а.с. 44, 44, зворот).
Про обставини винності дій ОСОБА_1, які дали підстави для втрати до неї довір'я з боку відповідача, свідчать чинність наказу про накладення дисциплінарного стягнення у виді догани за допущені недоліки в роботі від 21 лютого 2007 року (а.с. 30), звернення громадян про порушення нею фінансової дисципліни, що стверджено показаннями свідків (а.с.а.с. 105, зворот; 106, зворот; 107; 107, зворот; 108), продаж неоприбуткованих курячих яєць, що позивач підтвердила в суді (а.с. 105), а також визнання нею факту таких порушень на засіданні профспілкового комітету при розгляді подання адміністрації підприємства райспоживспілки про дачу згоди на звільнення за п. 2 ст. 41 КЗпП України (а.с. 45).
Встановлено, що роботодавцем дотримано при переведенні і звільненні ОСОБА_1 вимоги ст.ст. 43, 32, п. 2 ст. 41 КЗпП України, тому підстав для задоволення позовних вимог в порядку ст. 235 КЗпП України не вбачається.
Виходячи з наведених обставин, колегія суддів знаходить, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди також задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від позову про визнання звільнення незаконним і поновлення на роботі і випливають із обґрунтованості його вирішення.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, рішення, яке оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі ч. 1 ст. 32, ст. 235 , п. 2 ст. 41 КЗпП України, абзацу другого п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 6 листопада 1992 року (з наступними змінами), керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Дубровицького районного суду від 13 березня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_1до підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування та дочірнього підприємства «ЛАКОМКА» підприємства райспоживспілки Дубровицького об'єднання підприємств громадського харчування про визнання незаконним переведення, визнання незаконним звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по заробітній платі і відшкодування моральної шкоди - відмовити повністю.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Питання: як укладався трудовий договір, яким переведено на іншу посаду?
За що накладено дисциплінарне стягнення у виді догани?
Коли перебувала на лікарняному?
Що робити із позовною вимогою про стягнення заборгованості по заробітній платі?
Коли відсторонювалась від роботи?
Справа № 22-826\08 Головуючий в 1 інстанції: Коробов С.О.
Категорія: 20 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ___________________________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Рівненського районного суду від 24 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: відкрите акціонерне товариство «РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ»; про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу, процентів від простроченої суми за час прострочення і зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним, визнання договору купівлі-продажу частково недійсним, визнання покупцем і визнання права власності на житловий будинок,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: комунальне підприємство «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації»; про відмову від правочину і розірвання договору.
На обґрунтування позову зазначав, що 9 грудня 2005 року між сторонами укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями в АДРЕСА_1. За умовами договору суму у 45 450 гривень відповідачі сплатили перед укладенням правочину, а решту суми у 106 050 гривень з розстрочкою платежу зобов'язались передати до 12 грудня 2005 року; право власності на предмет договору зберігатиметься за позивачем і будинок не буде передано до сплати його вартості. Цим договором передбачено, що в разі несплати ціни ОСОБА_1 набуває права на відмову від договору і відшкодування збитків.
Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 своїх зобов'язань не виконали, що вважав істотним порушенням умов договору, просив суд розірвати оспорюваний договір.
У судовому засіданні ОСОБА_1 змінив розмір позовних вимог та підставу позову, просив суд стягнути із відповідачів на його користь несплачені за купівлю житлового будинку з надвірними будівлями грошові кошти сумою у 106 050 гривень, суму у 4 507 гривень в рахунок відшкодування збитків, завданих несвоєчасним розрахунком, та витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги, сумою у 10 605 гривень.
Згодом, доповнивши позовні вимоги, просив суд стягнути з кожного із відповідачів на його користь суму у 69 430 гривень та суму у 5 302 гривні 50 копійок у рахунок витрат, пов'язаних із оплатою правової допомоги.
ОСОБА_3 подав зустрічний позов, де вказував, що 17 листопада 2004 року він придбав житловий будинок з надвірними будівлями в АДРЕСА_1. На той час із ОСОБА_1 відповідач знаходився у довірчих відносинах. Титульне право на предмет договору оформлено за позивачем, оскільки ОСОБА_2 - дочка останнього - тоді перебувала в іншому шлюбі, відповідачі бажали придбати будинок як спільну сумісну власність, а ОСОБА_3 мав право на отримання службового пільгового житла. Відповідач вклав значних коштів у покращення стану будинку, реконструкцію та ремонт приміщень. Вважає, що так як сімейні відносини із ОСОБА_2 не склались, тому позивач вирішив позбавити його права на цей будинок.
Просив суд визнати договір купівлі-продажу від 9 грудня 2005 року удаваним правочином.
У доповненнях до зустрічного позову ОСОБА_3 просив суд визнати договір купівлі-продажу від 17 листопада 2004 року в частині визначення покупця недійсним, визнати його покупцем за цим договором та визнати за ним право власності на житловий будинок з надвірними будівлями.
Рішенням Рівненського районного суду від 24 березня 2008 року позов ОСОБА_1задоволено частково; стягнуто із ОСОБА_2 на його користь суму у 74 732 гривні 50 копійок у рахунок несплачених коштів за договором купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, трьох процентів річних та понесених витрат на правову допомогу, в решті позову відмовлено. У зустрічному позові ОСОБА_3 відмовлено.
Не погодившись із ухваленим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність, що полягає у недоведеності обставин справи, які суд визнав установленими, невідповідність висновків суду матеріалам справи та порушення норм процесуального права.
Обґрунтовуючи скаргу вказував на відсутність переконливих доказів на підтвердження зустрічного позову, частково покладених у мотивацію рішення суду першої інстанції. Зокрема, зазначав, що боргова розписка, надана відповідачем, є неналежним, а носій звукової інформації - як неналежним, так і недопустимим доказами.
Просив апеляційний суд скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове, яким задовольнити позов, стягнувши із ОСОБА_3 на його користь суму в 74 732 гривні 50 копійок у рахунок несплачених коштів за договором купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, індексу інфляції, трьох відсотків річних і понесених витрат на оплату правової допомоги.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та представник - адвокат ОСОБА_4, підтримуючи апеляційну скаргу, надали колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_3, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, посилався на її безпідставність.
ОСОБА_2 висловилась про задоволення - а може - про відхилення апеляційної скарги. А може і не з'явилась.????
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно із ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Таким чином, перегляду в порядку апеляційного провадження підлягає рішення лише в частині відмови ОСОБА_1 в позові до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу, процентів від простроченої суми за час прострочення.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів обставини існування такої заборгованості за ОСОБА_3., позаяк між сторонами провадились певні грошові розрахунки.
Між тим, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, оскільки він суперечить нормам матеріального і процесуального права, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це встановлено в судовому засіданні поясненнями сторін, що 9 грудня 2005 року між ОСОБА_1 з однієї сторони та ОСОБА_2 і ОСОБА_3. з другої сторони укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с. 6-6, зворот).
Згідно із ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
З абзацу другого п. 5 цього договору видно, що відповідачі сплатили ОСОБА_1 суму у 45 450 гривень, решту суми у 106 050 гривень зобов'язались сплатити у термін до 12 грудня 2005 року.
Відповідно ч. 2 ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Колегія суддів знаходить, що ОСОБА_3 не надав достатніх і переконливих доказів на підтвердження сплати решти суми за договором.
У контексті ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За таких обставин, розрахунок суми заборгованості, запропонований позивачем на підтвердження своїх вимог, колегія суддів визнає правильним та обґрунтованим.
Враховуючи порушення судом норм матеріального та процесуального права, рішення, що оскаржується, підлягає частковому скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову.
Судові витрати підлягають стягненню із відповідача на користь ОСОБА_1в порядку, визначеному ст. 88 ЦПК України.
На підставі ст. 655, ч. 2 ст. 614, ч. 2 ст. 625 ЦК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити повністю.
Рішення Рівненського районного суду від 21 листопада 2007 року в частині відмови в позові ОСОБА_1до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу, процентів від простроченої суми за час прострочення - скасувати.
Позов задовольнити повністю.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1суму у 69 430 (шістдесят дев'ять тисяч чотириста тридцять) гривень у рахунок заборгованості за договором купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями (з індексом інфляції) і процентів від простроченої суми за час прострочення.
Стягнути із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1судові витрати, пов'язані із правовою допомогою, сумою у 5 302 гривні 50 копійок, судовий збір сумою у 520 гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-783\08 Головуючий в 1 інстанції: Таргоній В.О.
Категорія: 48 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.С.
за участю сторін,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Костопільського районного суду від 8 квітня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про стягнення аліментів на сина, що продовжує навчання,
в с т а н о в и л а:
У березні 2008 року до суду звернулась ОСОБА_1 із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на сина, що продовжує навчання.
На обґрунтування позову зазначала, що від шлюбу з відповідачем мають дитину - сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1народження. З 2007 року син навчається на денній формі навчання у Національному університеті водного господарства та природокористування, в зв'язку з чим потребує матеріальної допомоги. Відповідач працює, має стабільний дохід; його стан здоров'я та матеріальне становище дозволяють сплачувати аліменти.
Просила стягнути із ОСОБА_2 на її користь на утримання дитини - сина ОСОБА_3 аліменти розміром у 1\4 частину всіх видів заробітку щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову і до закінчення навчання, але не більше як до досягнення сином двадцяти трьох років.
Рішенням Костопільського районного суду від 8 квітня 2008 року позов задоволено частково: стягнуто із позивача на користь дитини - сина ОСОБА_3 аліменти на його утримання розміром у 1 000 гривень щомісячно на час його навчання до досягнення ним двадцятитрьохрічного віку.
Цим рішенням стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де вказує на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, та невідповідність висновків суду обставинам справи.
Обґрунтовуючи скаргу, покликається на неврахування судом тих обставин, що до досягнення сином повноліття відповідач сплачував аліменти розміром у 1\4 частину заробітку або доходу, проте син на той час проживав разом з нею і навчався у школі; матеріальні витрати сина є значно більшими, ніж встановлено судом; майнове становище ОСОБА_2 не погіршилось, а тому він має можливість сплачувати аліменти у розмірі, в якому сплачував до досягнення повноліття дитиною.
Крім того, вважає, що суд невірно взяв до уваги те, що на утриманні відповідача знаходяться неповнолітня дитина, яка за станом здоров'я потребує додаткових витрат, що батько - інвалід, а мати - пенсіонер, натомість син ОСОБА_3 є хронічно хворим, потребує медикаментозного і санаторно-курортного лікування, заробіток апелянта становить суму у 700 гривень, що є значно меншим від заробітку ОСОБА_2.
Просила рішення, що оскаржується, змінити, визначивши стягнення аліментів у 1\4 частину заробітку (доходу) відповідача.
У судовому засіданні ОСОБА_1, підтримуючи апеляційну скаргу, надала колегії суддів пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2., заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із зміни позовної вимоги на стягнення аліментів у частці, прийшовши до висновку про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі на користь сина на його утримання.
Між тим, колегія суддів з таким висновком погодитись не може, оскільки його зроблено із порушенням норм матеріального і процесуального права, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це встановлено в судовому засіданні поясненнями сторін, ОСОБА_2. і ОСОБА_1 від шлюбу мають дитину - сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1народження (а.с. 3). Син проживає разом із позивачем, є студентом першого курсу факультету водного господарства денного відділення Національного університету водного господарства та природокористування (а.с. 4).
Згідно із ч. 1 ст. 199 СК України якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
За змістом ст.ст. 200, 182 цього Кодексу, визначаючи розмір аліментів у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів, суд враховує стан здоров'я та матеріальне становище дитини, стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, а також інші обставини, що мають істотне значення.
Встановлено, що син отримує стипендію сумою у 300 гривень, хворіє на хронічний гастродуоденіт, часто рецидивуючий перебіг з больовим і диспепсичним синдромом, в зв'язку з чим потребує медикаментозного і санітарно-курортного лікування (а.с. 18).
Зі слів відповідача з'ясовано, що він має задовільний стан здоров'я, загальна сума заробітку за час із жовтня 2007 року по березень 2008 року становить 89 032 гривні 23 копійки (а.с. 19), середньомісячний заробіток складає суму у 14 838 гривень 70 копійок, що вираховується шляхом ділення суми заробітку у 89 032 гривні 23 копійки на кількість місяців, тобто на 6.
За таких обставин ОСОБА_2. спроможний сплачувати аліменти.
Разом з тим, відповідач має дитину від нового шлюбу - дочку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2народження (а.с. 8), яка хворіє, їй рекомендовано нагляд педіатра, загальний режим із обмеженням великих фізичних навантажень, симптоматичне лікування та систематичний контроль (а.с.а.с. 9-10). Також у відповідача є непрацездатні батьки - мати пенсіонер та батько інвалід (а.с.а.с. 11-12).
Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Виходячи з наведених обставин та засад розумності, колегія суддів знаходить, що розмір аліментів має становити 1\14 частину заробітку (доходу) відповідача.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, рішення, яке оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ст. ст. 200, 182, ч. 1 ст. 199 СК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 312, ст. ст. 313-315, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Костопільського районного суду від 8 квітня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2про стягнення аліментів на сина, що продовжує навчання, - скасувати повністю.
Позов задовольнити частково.
Стягнути із ОСОБА_2на користь ОСОБА_1аліменти на утримання дитини - сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1народження, який продовжує навчання, починаючи з 23 червня 2008 року до досягнення сином двадцяти трьох років, розміром у 1\14 частину від заробітку (доходу).
Стягнути із ОСОБА_2 судовий збір сумою у 133 гривні 47 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду сумою у 30 гривень.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 367 ЦПК України рішення в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць допустити до негайного виконання.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-593\08 Головуючий в 1 інстанції: Бердій М.А.
Категорія: 51 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ______________________________________________________,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному на рішення Рівненського міського суду від 7 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_2до СПОРТИВНОГО клубу "РІВНЕ-УКРАЇНА", РІВНЕНСЬКОЇ обласної федерації мотоциклетного спорту, СПІДВЕЙНОГО клубу "СВЯТОСЛАВ", треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ управління Держгірпромнагляду по Рівненській області, ТЕРИТОРІАЛЬНА державна інспекція праці у Рівненській області; про встановлення факту каліцтва на виробництві, зобов'язання скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки, визнання недійсною умови трудового договору (контракту),
в с т а н о в и л а:
У квітні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_2 із позовом до СПОРТИВНОГО клубу "РІВНЕ-УКРАЇНА" (далі СК "РІВНЕ-УКРАЇНА), РІВНЕНСЬКОЇ обласної федерації мотоциклетного спорту (далі - федерація спорту), СПІДВЕЙНОГО клубу "СВЯТОСЛАВ" (далі - СК "СВЯТОСЛАВ"), треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ управління Держгірпромнагляду по Рівненській області, ТЕРИТОРІАЛЬНА державна інспекція праці у Рівненській області; про встановлення факту каліцтва на виробництві, зобов'язання скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки, визнання недійсною умови трудового договору (контракту).
Обґрунтовуючи позов, покликався на те, що 6 січня 2006 року. уклав контракт із СК "РІВНЕ-УКРАЇНА". СК "РІВНЕ-УКРАЇНА" створив спідвейну команду "РІВНЕ-УКРАЇНА", до складу якої був включений ОСОБА_2. Команда виступала на змаганнях із спідвею також і за СК "СВЯТОСЛАВ"
27 квітня 2006 року під час офіційних змагань з мото-спідвею ОСОБА_2 отримав важку черепно-мозкову травму із забоєм головного мозку важкого ступеня з субарахноїдальним крововиливом. Рішенням медико-соціальної експертної комісії від 16 серпня 2006 року його визнано інвалідом другої групи загального захворювання.
На звернення опікуна позивача - ОСОБА_1 з проханням скласти акт про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, внести запис до трудової книжки та надати документи щодо трудових відносин СК "РІВНЕ-УКРАЇНА", федерація спорту, СК "СВЯТОСЛАВ" відмовились.
Заочним рішенням Рівненського міського суду від 7 березня 2008 року позов задоволено повністю.
Не погодившись із рішенням суду, ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному (далі - ВІДІЛЕННЯ Фонду) подало апеляційну скаргу.
На обґрунтування апеляційної скарги посилається на незаконність рішення, що оскаржується. Вважаючи помилковим висновок суду про існування трудового договору між ОСОБА_2 та СК "РІВНЕ-Україна", наполягає на тому, що контракт від 6 січня 2006 року є цивільно-правовим договором.
Крім того, СК "РІВНЕ-Україна" та федерація спорту не зареєстровані як страхувальники - роботодавці, не сплачують страхові внески, отже на них не поширюється дія закону про страхування від нещасних випадків на виробництві.
Нещасний випадок із ОСОБА_2 стався під час спортивних змагань, тому вважають, що розслідування має проводитись відповідно до Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, оскільки до таких випадків відносяться події, які стались під час участі в культурно-масових заходах, спортивних змаганнях тощо (п. 3).
Просив скасувати рішення суду від 7 березня 2008 року та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
В судовому засіданні представник ВІДДІЛЕННЯ Фонду, підтримавши апеляційну скаргу, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_5, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликались на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 на момент нещасного випадку перебував у трудових відносинах із СК "РІВНЕ-УКРАЇНА", а тому визнав обґрунтованими вимоги про встановлення факту каліцтва, пов'язаного із виконанням трудових обов'язків, зобов'язання відповідачів скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки і визнання трудового договору (контракту) частково недійсним.
Між тим, з матеріалів справи вбачається, що 6 січня 2006 року між ОСОБА_2 і СК «РІВНЕ-Україна» укладено контракт про участь у спортивних змаганнях (а.с.а.с. 9-9,зворот), фактично ж 27 квітня 2006 року він виступав у складі СК «СВЯТОСЛАВ».
Згідно із ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Колегією суддів установлено, що зазначений контракт за своєю правовою природою не є трудовим договором.
За таких обставин колегія суддів знаходить, що ОСОБА_2 не перебував у трудових правовідносинах ані з СК «РІВНЕ-Україна», ані з СК «СВЯТОСЛАВ», а тому вимоги, що обґрунтовуються положеннями Кодексу Законів про працю України, є безпідставними.
Враховуючи невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового.
На підставі ч. 1 ст. 21 КЗпП України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному - задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 7 березня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_2до СПОРТИВНОГО клубу "РІВНЕ-УКРАЇНА", РІВНЕНСЬКОЇ обласної федерації мотоциклетного спорту, СПІДВЕЙНОГО клубу "СВЯТОСЛАВ", треті особи на стороні відповідачів, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ВІДДІЛЕННЯ виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Рівному, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ управління Держгірпромнагляду по Рівненській області, ТЕРИТОРІАЛЬНА державна інспекція праці у Рівненській області; про встановлення факту каліцтва на виробництві, зобов'язання скласти акт про нещасний випадок та внести запис до трудової книжки, визнання недійсною умови трудового договору (контракту) - відмовити повністю.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-752\08 Головуючий в 1 інстанції: Федорова Л.П.
Категорія: 37 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
27 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Сеньків Т.Б.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Дубенського міськрайонного суду від 18 квітня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_2до ПТИЦЬКОЇ сільської ради, ОСОБА_1про визначення додаткового строку для прийняття спадщини,
в с т а н о в и л а:
У травні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_2. із позовом до ОСОБА_1 і ПТИЦЬКОЇ сільської ради про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
На обґрунтування позову зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_3померла ОСОБА_4, яка склала заповіт на користь позивача. Про наявність заповіту ОСОБА_2. дізнався в лютому 2007 року.
Просив суд визначити додатковий строк для прийняття спадщини.
У засіданні суду першої інстанції позивач змінив підставу позову, додавши ту обставину, що під час шестимісячного строку, встановленого для прийняття спадщини, він знаходився у службовому відрядженні, що позбавило його вчасно звернутись до нотаріуса.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 18 квітня 2008 року позов задоволено і визначено додатковий термін до 10 червня 2008 року для подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4.
Не погодившись із ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність, що полягає у недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав установленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального права.
Обґрунтовуючи скаргу зазначала, що докази про відрядження ОСОБА_2 не є належними, оскільки відрядження за відсутності відрядних посвідчень підтверджено лише довідкою.
Посилалася на те, що відрядження позивача тривало мінімальний термін, про наявність заповіту йому було відомо, свого права на спадщину не бажав набувати.
Крім того, вважала себе єдиним спадкоємцем за законом, оскільки прийняла спадщину. Також висловила думку про те, що ПТИЦЬКА сільська рада є неналежною стороною у спорі.
Просила скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове про відмову в позові.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_5 підтримуючи апеляційну скаргу, надали пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2., заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність.
ПТИЦЬКА сільська рада, бувши повідомленою про час і місце судового розгляду належним чином, направила суду листа з проханням справу розглянути за відсутності їхнього представника.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що протягом часу із 10 липня 2006 року по 14 липня 2006 року ОСОБА_2. знаходився у відрядженні, що позбавило його вчасно звернутись для прийняття спадщини.
Між тим, колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду, оскільки він суперечить дійсним обставинам справи та нормам матеріального права.
З матеріалів справи вбачається, і це з'ясовано в судовому засіданні поясненнями сторін, ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3(а.с. 4). 10 березня 2000 року вона склала заповіт на користь ОСОБА_2, за яким належне право на земельну ділянку (пай) заповіла позивачу (а.с. 7).
Встановлено, що позивач відповідно ч. 1 ст. 1270 ЦК України в шестимісячний строк з часу відкриття спадщини свого права на спадкування не здійснив. Його доводи про незнання існування заповіту від 10 березня 2000 року спростовуються показаннями свідків ОСОБА_6 (а.с. 92) і ОСОБА_7 (а.с. 95), які підтвердили, що ОСОБА_2. знав про наявність заповіту. Крім того, з пояснень позивача в судовому засіданні з'ясовано, що про заповіт від 12 червня 1997 року, який передував заповіту від 10 березня 2000 року, йому було відомо.
Обставина перебування ОСОБА_2 у відрядженні протягом часу із 10 липня 2006 року по 14 липня 2006 року (на що він покликається як на підставу для задоволення позову) на строки для прийняття спадщини істотно не вплинула.
Згідно із ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Виходячи з наведеного, колегія суддів знаходить, що строк для прийняття спадщини ОСОБА_2 пропущено з причин, які не є поважними, а тому підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини не встановлено.
Крім того, з'ясовано, що ПТИЦЬКА сільська рада є неналежним відповідачем у спорі, оскільки цей орган місцевого самоврядування не може брати участі у спадкових правовідносинах за наявності інших можливих спадкоємців, а тому підстав для захисту прав позивача не вбачається.
Враховуючи невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі ч. 3 ст. 1272, ч. 1 ст. 1270 ЦК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст. ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити повністю.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 18 квітня 2008 року - скасувати.
У позові ОСОБА_2до ПТИЦЬКОЇ сільської ради, ОСОБА_1про визначення додаткового строку для прийняття спадщини - відмовити повністю.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
Сторони мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду протягом двох місяців з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-669\08 Головуючий в 1 інстанції: Куцоконь С.П.
Категорія: 2 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.С.
за участю представників закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» - Качан Т.Г. і Поліщук Г.В., представника ОСОБА_1 -ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» на заочне рішення Рівненського міського суду від 7 грудня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1до закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» про усунення перешкод у здійсненні права власності,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» (далі - ЗАТ «ПОЛІССЯ-92») про усунення перешкод у здійсненні права власності.
На обґрунтування позову зазначав, що за договором купівлі-продажу від 5 вересня 2007 року він придбав нежиле приміщення, а саме приміщення магазину по АДРЕСА_1Право власності зареєстроване за ним у органах державної реєстрації прав на нерухомість.
Відповідач неправомірно займає і використовує спірне приміщення для здійснення підприємницької діяльності та створює перешкоди ОСОБА_1. у володінні, користуванні, розпорядженні майном на власний розсуд.
Просив суд зобов'язати ЗАТ «ПОЛІССЯ-92» звільнити приміщення магазину.
Заочним рішенням Рівненського міського суду від 7 грудня 2007 року позов задоволено повністю; зобов'язано відповідача звільнити нежиле приміщення, приміщення магазину на АДРЕСА_1, яке належить на праві приватної власності ОСОБА_1. на підставі договору купівлі-продажу від 5 вересня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстрованого в реєстрі за №5188.
Ухвалою від 26 березня 2008 року заяву ЗАТ «ПОЛІССЯ-92» про перегляд заочного рішення суду від 7 грудня 2007 року - залишено без задоволення.
Не погодившись із ухваленим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, де вказує на його необгрунтованість й незаконність у зв'язку із недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд уважав установленими; невідповідністю висновків суду дійсним обставинам справи та порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Обґрунтовуючи скаргу, покликається на те, що постановою Вищого господарського суду України від 21 березня 2007 року рішення господарського суду Рівненської області від 26 серпня 2004 року, яким договір купівлі-продажу спірного приміщення від 15 липня 2002 року визнано недійсним з моменту його укладення.
Натомість суд першої інстанції знехтував зазначеними обставинами, не застосувавши положення ч. 3 ст. 61 ЦПК України щодо преюдиціальності обставин, встановлених судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили.
Також посилається на вимоги ч. 1 ст. 145 ЦК Української РСР (який діяв на час посвідчення договору купівлі-продажу, що визнаний недійсним), згідно із чим якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник управі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно вибуло з володіння власника або володільця іншим шляхом поза їх волею. Аналогічні норми вказані в п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Вважає наявними правові підстави для витребування належного ЗАТ «ПОЛІССЯ-92» приміщення магазину в ОСОБА_1, а тому й відсутність підстав для звільнення приміщення.
Крім того, стверджує про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо належного повідомлення учасників судового процесу про час і місце розгляду справи.
Просить колегію суддів скасувати рішення, що оскаржується, а справу направити на новий судовий розгляд.
У судовому засіданні представники ЗАТ «ПОЛІССЯ-92», підтримавши апеляційну скаргу повністю, надали колегії суддів пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, заперечуючи проти задоволення скарги, покликалася на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ЗАТ «ПОЛІССЯ-92», займаючи та використовуючи належне на праві власності позивачу нежиле приміщення, порушує права останнього як власника майна.
Між тим, з таким висновком суду колегія суддів погодитись не може, оскільки він суперечить нормам матеріального права та дійсним обставинам справи, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, що 5 вересня 2007 року було укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 прийняв у власність від ОСОБА_5 нежиле приміщення, приміщення магазину, що знаходиться в АДРЕСА_1(а.с.а.с. 7-8).
Постановою Вищого господарського суду України від 21 березня 2007 року касаційну скаргу ЗАТ «ПОЛІССЯ-92» задоволено, рішення господарського суду Рівненської області від 20 червня 2006 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 7 листопада 2006 року скасовано, а рішення господарського суду Рівненської області від 26 серпня 2004 року залишено в силі (а.с.а.с. 47-49).
Зазначеним рішенням господарського суду встановлено обставину вибуття приміщення магазину по АДРЕСА_1 із власності відповідача поза його волею (а.с.а.с. 45-46).
Відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Частиною 1 ст. 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Виходячи з наведеного, колегія суддів знаходить, що оскільки майно від ЗАТ «ПОЛІССЯ-92» вибуло помимо його волі, тому відповідач як власник був незаконно позбавлений своїх прав.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Враховуючи порушення судом норм матеріального права та неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 321 ЦК України, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» - задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 7 грудня 2007 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_1до закритого акціонерного товариства «ПОЛІССЯ-92» про усунення перешкод у здійсненні права власності - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-688\08 Головуючий в 1 інстанції: Чорноус Л.І.
Категорія: 37 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
23 червня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Оніпко О.В.
суддів: Мельника Ю.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Демчук О.С.
за участю сторін та представника ОСОБА_2 - адвоката ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Гощанського районного суду від 26 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6; про визнання права на спадкове майно,
в с т а н о в и л а:
У травні 2007 року до суду звернулась ОСОБА_2 із позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності і на спадкове майно, обґрунтовуючи тим, що вона тривалий час користувалась АДРЕСА_1Рівненської області за згодою відповідача. Зазначений будинок належав брату сторін - ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1. Його опікуном був ОСОБА_1. Врахувавши ту обставину, що вона є нарівні із відповідачем спадкоємцем другої черги, просила суд визнати за нею право власності на 1\2 частину вказаного житлового будинку.
У судовому засіданні ОСОБА_2 збільшила розмір позовних вимог і остаточно просила суд визнати причини пропуску прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7. поважними та поновити їх, визнати право власності на спадкове майно після смерті матері на 1\2 частину будинку та визнати право власності на спадкове майно після смерті брата на 1\4 частину будинку, а всього - на 3\4 частини; просила визнати право власності на сарай, побудований нею.
Рішенням Гощанського районного суду від 26 березня 2008 року позов ОСОБА_2 - задоволено частково: визнано причини пропуску прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7. поважними і їх поновлено; визнано за позивачем право на спадщину, а саме на 1\2 частину житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходяться в АДРЕСА_1, який належав ОСОБА_7, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1; визнано право власності за нею ж на сарай, що значиться в технічній документації під літерою «Б» вартістю у 2 165 гривень, який належить до зазначеного житлового будинку, та стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму у 1 423 гривень судових витрат, а з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 - суму у 820 гривень.
Не погодившись із рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, де покликався на його незаконність і необґрунтованість.
На його думку, судом неправильно зроблено висновок про поважність причин пропуску строку на прийняття спадщини позивачем, оскільки фактичне володіння і управління спадковим майном протягом двадцяти років. Позивачу було достовірно відомо про час смерті ОСОБА_7.. Також з боку відповідача не було жодних дій, які свідчили б про їх оманливість. Судом залишено поза увагою ту обставину, що право власності на земельні ділянки зареєстровано саме за ОСОБА_1
Просив скасувати рішення, що оскаржується, та ухвалити нове про відмову в позові.
У судовому засіданні ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу, надав пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 та її представник - адвокат ОСОБА_8, заперечуючи проти задоволення скарги, покликалась на її безпідставність.
Третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, в судове засідання не з'явився, про час і місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із поважності причин пропуску для прийняття спадщини у зв'язку з неправдивістю повідомлення відповідача про реєстрацію права власності на житловий будинок, із обґрунтованістю позову про визнання права власності на 1\2 частину житлового будинку, а також із законності набуття права на сарай.
Між тим, з таким висновком колегія суддів погодитись не може, оскільки він суперечить нормам матеріального і процесуального права, виходячи з такого.
Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Як вбачається з матеріалів справи, і це встановлено в судовому засіданні поясненнями сторін, житловий АДРЕСА_1 в органах державної реєстрації прав на нерухомість не зареєстрований. Правовстановлюючі документи на цей будинок відсутні.
Статтею 391 ЦК України (на застосуванні якої до спірних правовідносин наполягає позивач) передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За наведених обставин доводи ОСОБА_2, які ґрунтуються на положеннях зазначеної норми матеріального права, на увагу не заслуговують, оскільки відповідач її права жодним чином не порушив, як і не порушив її прав за рештою позовних вимог.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі ст. 391 ЦК України, керуючись ст. 303, п. 2 ч. 1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1на рішення Гощанського районного суду від 26 березня 2008 року - задовольнити повністю.
Рішення Гощанського районного суду від 26 березня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_2до ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6; про визнання права на спадкове майно - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-895\08 Головуючий в 1 інстанції: Драновська С.З.
Категорія:33 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
7 липня 2008 року м.Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Буцяка З.І.
суддів: Ковальчук Н.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника прокуратури Рівненської області - Іванціва М.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1, прокуратури Рівненської області, Головного управління ДЕРЖАВНОГО казначейства України в Рівненській області на рішення Радивилівського районного суду від 28 квітня 2007 року в справі за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Рівненської області, прокуратури Радивилівського району та її посадових осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4, старшого слідчого прокуратури Рівненської області ОСОБА_5та ДЕРЖАВНОГО казначейства України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури розміром у 100 000 гривень та майнової шкоди розміром у 1 800 гривень,
в с т а н о в и л а:
У липні 2005 року до суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до прокуратури Рівненської області, прокуратури Радивилівського району, прокурора Радивилівського району ОСОБА_3, помічника прокурора Радивилівського району ОСОБА_2, старшого слідчого прокуратури Рівненської області ОСОБА_5 про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства і прокуратури, розміром у 100 000 гривень.
На обґрунтування позову покликався на вчинення 9 лютого 2005 року незаконних дій з боку помічника прокурора ОСОБА_2, котрий із застосуванням тиску примушував його написати пояснення, а згодом рапортував прокурору району ОСОБА_3 про вчинення позивачем злочину. Також вважав незаконним порушення прокурором району кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 191 КК України, яка направлена до прокуратури області і передана слідчому ОСОБА_5 для провадження досудового слідства. ОСОБА_5 пред'явлено позивачу обвинувачення і застосовано щодо нього запобіжний захід у виді підписки про невиїзд. 30 травня 2005 року провадження у кримінальній справі закрите за відсутністю у діях ОСОБА_1 складу злочину, а 9 червня 2005 року постановою судді Радивилівського районного суду постанову про порушення кримінальної справи скасовано.
У ході судового розгляду ОСОБА_1 позов доповнено вимогою про відшкодування майнової шкоди.
Судом залучено до участі в справі як відповідача ДЕРЖАВНЕ казначейство України.
Рішенням Радивилівського районного суду від 28 квітня 2007 року позов задоволено частково: стягнуто із ДЕРЖАВНОГО казначейства України на користь позивача моральну шкоду розміром у 10 000 гривень; в решті позову - відмовлено.
Не погодившись із рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що присуджений розмір моральної шкоди є заниженим і не відповідає ступеню його душевних страждань, внаслідок чого істотно погіршився стан здоров'я.
Просив скасувати рішення, що оскаржується, і ухвалити нове про повне задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди.
Прокуратура Рівненської області обґрунтовувала апеляційну скаргу порушенням судом першої інстанції норм матеріального права і нез'ясуванням обставин, що мають значення для справи, покликаючись при цьому на недоведеність позову.
Просить рішення Радивилівського районного суду від 28 квітня 2007 року змінити, зменшивши присуджений розмір моральної шкоди.
Головне управління ДЕРЖАВНОГО казначейства України в Рівненській області, обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування судом обставин справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд уважав установленими, і невідповідність висновків суду обставинам справи.
Просить скасувати рішення, що оскаржується, і ухвалити нове про відмову в позові.
Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 27 червня 2007 року апеляційні скарги задоволено частково: рішення Радивилівського районного суду від 28 квітня 2008 року частині стягнення моральної шкоди розміром у 10 000 гривень скасовано, а позовну заяву залишено без розгляду.
На зазначену ухвалу ОСОБА_1 подав касаційну скаргу з проханням скасувати ухвалу апеляційного суду, задовольнивши його позов повністю.
Ухвалою Верховного Суду України від 21 травня 2008 року касаційну скаргу задоволено частково: ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 27 червня 2007 року скасовано, а справу направлено до апеляційного суду для розгляду в апеляційному порядку.
У судовому засіданні ОСОБА_1, підтримавши подану ним апеляційну скаргу повністю, висловився про відхилення апеляційних скарг прокуратури Рівненської області та Головного управління ДЕРЖАВНОГО казначейства України в Рівненській області.
Представник прокуратури Рівненської області підтримав подану прокуратурою апеляційну скаргу, заперечивши проти задоволення інших апеляційних скарг.
ОСОБА_4 у суді висловився про задоволення апеляційної скарги, поданої прокуратурою Рівненської області, просячи відхилити решту апеляційних скарг.
ОСОБА_3. та ОСОБА_5 у судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду апеляційних скарг повідомлені належним чином.
Головне управління ДЕРЖАВНОГО казначейства України в Рівненській області, ДЕРЖАВНЕ казначейство України та прокуратура Радивилівського району явки своїх представників у суд не забезпечили, про час і місце розгляду апеляційних скарг повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення, виходячи з такого.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із обставин незаконності дій прокуратури Рівненської області, прокуратури Радивилівського району та її посадових осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_2, старшого слідчого прокуратури Рівненської області ОСОБА_5 у зв'язку з тим, що провадження у кримінальній справі за ч. 4 ст. 191 КК України щодо позивача закрите 30 травня 2005 року слідчим прокуратури області, а 24 березня 2006 року постанову про порушення кримінальної справи стосовно ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 191 КК України скасовано місцевим судом. Враховуючи наведене, суд вважав обґрунтованими і законними зобов'язання ДЕРЖАВНОГО казначейства України відшкодувати моральну шкоду позивачу, розмір якої судом визначено у 10 000 гривень.
Між тим, з таким висновком повністю погодитись неможливо, оскільки його зроблено із порушенням норм процесуального та матеріального права і всупереч дійсним обставинам, що мають значення для справи.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність моральної шкоди, завданої ОСОБА_1. прокуратурою Рівненської області, однак не може погодитись із обставинами її заподіяння та розміром.
Згідно із ч. 1 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.
З'ясовано, що ОСОБА_1 набув права на відшкодування такої шкоди, оскільки незаконність притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності (пред'явлення обвинувачення) та обрання запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд встановлено постановою слідчого про закриття провадження в кримінальній справі від 30 травня 2005 року в зв'язку з відсутністю складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 191 КК України (а.с.а.с. 60-62).
Частиною 5 ст. 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду» передбачено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Колегією суддів установлено наявність причинного зв'язку між незаконними діями органів прокуратури Рівненської області та заподіянні ОСОБА_1. моральної шкоди, яка полягає у погіршенні стану здоров'я, втраті вибору і свободи пересування, душевних стражданнях, порушенні нормальних життєвих зв'язків, які вимагали від нього додаткових зусиль і часу для організації свого життя та відновлення попереднього стану.
Виходячи із засад виваженості, розумності, справедливості, колегія суддів визначає розмір заподіяної позивачу моральної шкоди у 8 000 гривень, які підлягають стягненню із держави в особі ДЕРЖАВНОГО казначейства України.
Відповідно до ч. 2 ст. 30 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Колегія суддів знаходить, що прокуратура Радивилівського району не є юридичною особою, тому вона не може брати участь у справі як сторона і нести відповідальність за порушення цивільних прав ОСОБА_1.
Позов ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, адресована до посадових осіб органів прокуратури - ОСОБА_3, ОСОБА_4., ОСОБА_5, також підлягає відмові за безпідставністю.
Правилами ч. 1 ст. 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Як видно з апеляційних скарг та із пояснень ОСОБА_1 в судовому засіданні апеляційного суду, апелянти рішення суду першої інстанції в частині відшкодування майнової шкоди розміром у 1 800 гривень не оскаржують і з ним погоджуються.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм процесуального і матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
На підставі ч. 1 ст. 1176 ЦК України, ч. 5 ст. 4, ч. 3 ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду», керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційні скарги ОСОБА_1, прокуратури Рівненської області, Головного управління ДЕРЖАВНОГО казначейства України в Рівненській області - задовольнити частково.
Рішення Радивилівського районного суду від 28 квітня 2007 року - скасувати частково.
Позов ОСОБА_1 до прокуратури Рівненської області, ДЕРЖАВНОГО казначейства України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, розміром у 100 000 гривень - задовольнити частково.
Стягнути із ДЕРЖАВНОГО казначейства України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду сумою у 8 000 (вісім тисяч) гривень.
У позові ОСОБА_1 до прокуратури Радивилівського району та її посадових осіб - ОСОБА_3, ОСОБА_4, старшого слідчого прокуратури Рівненської області ОСОБА_5про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства та прокуратури, розміром у 100 000 гривень - відмовити.
Рішення Радивилівського районного суду від 28 квітня 2007 року в частині відмови у відшкодування майнової шкоди розміром у 1 800 гривень - залишити без змін.
Стягнути з ДЕРЖАВНОГО казначейства України судовий збір сумою у 8 гривень 50 копійок та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 7 гривень 50 копійок.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання цим рішенням чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-849\08 Головуючий в 1 інстанції: Мичка І.М.
Категорія: 37 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
7 липня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Ковальчук Н.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю сторін та представника ОСОБА_1 - адвоката ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1на рішення Здолбунівського районного суду від 24 березня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_2до ОСОБА_1про поділ в натурі квартири, що є у спільній частковій власності, відшкодування частини витрат на поховання спадкодавця та встановлення порядку користування квартирою,
в с т а н о в и л а:
У червні 2007 року до суду звернувся ОСОБА_2 із позовом до ОСОБА_1 про поділ в натурі квартири, що є у спільній частковій власності, відшкодування частини витрат на поховання спадкодавця та встановлення порядку користування квартирою.
На обґрунтування позову зазначав, що на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 13 жовтня 2006 року він успадкував після смерті матері 1\2 частину АДРЕСА_1. Решта квартири - її 1\2 частина - належить відповідачу на підставі аналогічного свідоцтва від 13 жовтня 2006 року, яка мешкає в цьому житловому приміщенні. Провести поділ спірного нерухомого майна в натурі ОСОБА_1 відмовляється.
Крім того, на поховання матері особисто ним витрачено суму грошових коштів у 2 820 гривень 55 копійок.
Просив суд виділити в натурі 1\2 частину АДРЕСА_1стягнути із відповідача на його користь 1\2 частину суми понесених витрат на поховання спадкодавця, що становить 1 410 гривень.
У жовтні того ж року ОСОБА_2 позивався до ОСОБА_1 із вимогою про встановлення порядку користування АДРЕСА_1
Указані позови 22 жовтня 2007 року судом об'єднані в одне провадження.
Рішенням Здолбунівського районного суду від 24 березня 2008 року позов задоволено частково: в позові про поділ в натурі квартири, що є у спільній частковій власності, та у встановленні порядку користування квартирою - відмовлено; стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесену 1\2 частину витрат на поховання спадкодавця сумою у 1 410 гривень 27 копійок.
Цим рішенням стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_2 судові витрати сумою у 120 гривень.
Не погодившись із ухваленим рішенням у частині стягнення витрат на поховання спадкодавця і судових витрат, відповідач подала апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, зазначала, що нею надано на поховання матері сторін, яка є спадкодавцем, суму грошових коштів у 900 гривень, що судом не взято до уваги. Також не погоджується із висновком суду про присудження 1\2 частини коштів, понесених позивачем на виготовлення і встановлення надгробного пам'ятника, оскільки ці витрати не є витратами відповідно до ст. 1232 ЦК України з утримання, догляду, лікування. Крім того, будь-яких домовленостей між сторонами щодо виготовлення пам'ятника не існувало.
Просила колегію суддів частково скасувати рішення, що оскаржується, ухваливши нове про відмову в позові в частині стягнення суми витрат на поховання спадкодавця.
У запереченнях на апеляційну скаргу ОСОБА_2 покликався на її безпідставність.
У судовому засіданні ОСОБА_1, підтримавши апеляційну скаргу повністю, надала пояснення в межах її доводів.
ОСОБА_2 у суді, заперечуючи проти задоволення скарги, просив апеляційну скаргу відхилити.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її часткове задоволення, виходячи з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, і ця обставина визнана в судовому засіданні поясненнями сторін, ОСОБА_2 і ОСОБА_1 прийняли спадщину за законом кожен у 1\2 частку майна ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Спадщина складається із АДРЕСА_1
Згідно із ч. 1 ст. 1232 ЦК України спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця.
Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про розумність витрат на поховання спадкодавця, понесених позивачем. Правильно встановлено, що ОСОБА_2 обґрунтовано витрати, які він поніс на купівлю труни, жалобний обід, аванс на замовлення надгробного пам'ятника, надгробний пам'ятник, гравірування металевої пластини із написом, транспортні послуги за доставку пам'ятника до місця установлення, плитку тротуарну для облаштування пам'ятника, встановлення пам'ятника. Витрати становлять суму у 2 820 гривень 55 копійок; зазначена сума підтверджена належними і допустимими доказами, перевіреними в судовому засіданні (а.с.а.с. 5-12).
Між тим, судом першої інстанції з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неповно. Так, із перевірених апеляційним судом довідок управління Пенсійного фонду України в Здолбунівському районі від 03.04.2008 року № 273\04-01 та від 06.05.2008 року № 373\04-01 вбачається, що основну допомогу на поховання матері сумою у 581 гривень 90 копійок отримав позивач. Зазначену обставину він підтвердив у судовому засіданні апеляційного суду.
Отже, стягненню підлягає сума понесених ОСОБА_2 витрат на поховання за мінусом суми, наданої державою як основна допомога, що вираховується шляхом віднімання від загальної суми у 2 820 гривень 55 копійок суми у 581 гривню 90 копійок. Оскільки спадкоємців є дві особи, які в рівних частках прийняли спадщину, тому відповідно до набутих прав і обов'язків сума у 1\2 частину цих витрат підлягає діленню на 2 і остаточному стягненню з відповідача на користь ОСОБА_2 суми у 1 119 гривень 33 копійки.
Судові витрати підлягають стягненню відповідно до правил, встановлених Главою 8 Розділу І ЦПК України. Таким чином, слід стягнути із ОСОБА_1 на користь позивача судовий збір сумою у 51 гривню та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень.
На підставі ч. 1 ст. 1232 ЦК України, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 307, п. 1 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1- задовольнити частково.
Рішення Здолбунівського районного суду від 24 березня 2008 року в частині стягнення витрат на поховання спадкодавця та стягнення судових витрат - змінити, стягнувши із ОСОБА_1на користь ОСОБА_2витрати на поховання спадкодавця сумою у 1 119 (одна тисяча сто дев'ятнадцять) гривень 33 копійки та судові витрати сумою у 81 (вісімдесят одна) гривню.
У решті - рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання цим рішенням чинності.
Головуючий:
Судді:
Справа № 22-918\08 Головуючий в 1 інстанції: Олексик Г.Є.
Категорія: 5 Доповідач: Хилевич С.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
7 липня 2008 року м. Рівне
Колегія суддів Апеляційного суду Рівненської області в складі:
головуючого - судді: Мельника Ю.М.
суддів: Ковальчук Н.М., Хилевича С.В.,
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю представників сторін - ОСОБА_4 та ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою РІВНЕНСЬКОЇ обласної асоціації по сільському будівництву «РІВНЕАГРОБУД» на рішення Рівненського міського суду від 25 квітня 2008 року в справі за позовом ОСОБА_1до РІВНЕНСЬКОЇ обласної асоціації по сільському господарству «РІВНЕАГРОБУД» про визнання права власності на частку в майні та визнання недійсним рішення трудового колективу асоціації «РІВНЕАГРОБУД» від 16 жовтня 2001 року,
в с т а н о в и л а:
До суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Рівненської обласної виробничої кооперативно-державної асоціації «РІВНЕАГРОБУД» (далі - асоціація «РІВНЕАГРОБУД» або асоціація) про визначення частки паю у грошовому еквіваленті.
На обґрунтування позову зазначав, що рішенням конференції асоціації «РІВНЕАГРОБУД» від 20 червня 2001 року в розпорядження трудового колективу асоціації «РІВНЕАГРОБУД» передано частку колгоспного майна для розпаювання між його членами. 18 червня 2001 року на зборах трудового колективу асоціації майно було розпайовано і визначено частку кожного члена трудового колективу. Зокрема, ОСОБА_1 отримав частку в майні, яка у пропорційному відношенні становить 4, 21 відсотка. Адміністрація асоціації «РІВНЕАГРОБУД» передати майно в натурі, до складу якого входить приміщення асоціації, відмовляється, використовуючи його для власних корисливих цілей.
У квітні 2005 року позивач, змінивши предмет позову, просив суд визнати за ним право власності на частку паю розміром у 4, 21 відсотка у майні, що належить трудовому колективу виконавчого апарату асоціації «РІВНЕАГРОБУД», яка є еквівалентним сумі у 122 216 гривень 30 копійок, та визнати недійсним рішення трудового колективу асоціації від 16 жовтня 2001 року.
Рішенням Рівненського міського суду від 25 квітня 2008 року позов задоволено повністю: визнано за ОСОБА_1 право власності на його частку розміром у 4, 21 відсотка в майні, що належить трудовому колективу виконавчого апарату асоціації «РІВНЕАГРОБУД», яка у грошовій формі становить суму у 122 216 гривень 30 копійок, та визнано недійсним рішення трудового колективу асоціації від 16 жовтня 2001 року.
Цим рішенням стягнуто із відповідача судовий збір сумою у 1 222 гривні 16 копійок у дохід держави та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи сумою у 30 гривень.
Не погодившись із ухваленим рішенням, асоціація «РІВНЕАГРОБУД» подала апеляційну скаргу, де вказує на його незаконність, що полягає у порушенні норм матеріального та процесуального права.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, асоціація покликалась на помилковість висновку суду про організаційно-правову форму господарювання асоціації як колективну, тоді як ця форма є приватною. Також невірними вважала висновки про те, що виконавчим органом асоціації «РІВНЕАГРОБУД» є правління з виконавчим апаратом; про наявність у майні асоціації кооперативного майна та майна колгоспників-пайовиків; про наявність двох балансів: зведеного, в якому відображаються активи і пасиви усієї асоціації в цілому, та відокремленого - на майно виконавчого апарату; про те, що конференція асоціації вправі приймати рішення щодо відчуження майна, яке є власністю іншої особи. Суд першої інстанції не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_2 і ОСОБА_3, які підтвердили, що виконавчий апарат асоціації не є юридичною особою. Вказує на неправильність твердження про те, що трудовий колектив виконавчого апарату асоціації повноважний самостійно визначити частки кожного працівника.
Вважає невірним висновок суду про передачу у власність трудового колективу виконавчого апарату асоціації за рішеннями п'ятої та десятої конференцій, оскільки суперечить показанням свідків, які одностайно ствердили про відсутність будь-якого переліку майна.
На думку асоціації, суд першої інстанції безпідставно послався у рішенні на те, що на державну реєстрацію подано Статут асоціації всупереч тій редакції, яка була затверджена рішенням одинадцятої конференції. Також зазначає, що трудовий колектив рішенням від 18 червня 2001 року, затверджуючи Положення про паї у майні, що належить трудовому колективу виконавчого апарату асоціації «РІВНЕАГРОБУД» фактично розпорядився майном, яке йому не передавалось засновниками, тобто майном асоціації, позаяк виконавчий апарат ані балансу, ані майна не має. Судом викривлено той факт, що протест прокурора принесений не трудовому колективу, а голові асоціації.
Крім того, покликається на порушення судом положень Законів України «Про підприємства» (ст.ст. 9, 10), «Про власність» (ст. 4), «Про прокуратуру» (ст.ст. 8, 21, 22), «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Статутів асоціації «РІВНЕАГРОБУД» у редакції 1992, 1997, 2001, 2003, 2006 років, Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності в редакції постанови Кабінету Міністрів України № 276\29.4.94 р (ст. 4) та лист прокуратури від 23 січня 2003 року № 29-1826-021.
Просить скасувати рішення, що оскаржується, повністю та ухвалити нове про відмову в позові.
У судовому засіданні представник асоціації «РІВНЕАГРОБУД», підтримавши апеляційну скаргу повністю, надала пояснення в межах її доводів.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на її безпідставність.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь в справі, і з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи й доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про її задоволення.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із обставин правомірності розпаювання майна, яке є власністю асоціації «РІВНЕАГРОБУД», трудовим колективом виконавчого апарату асоціації, із перевищення трудовим колективом асоціації своїх прав при прийнятті 16 жовтня 2001 року рішення про визнання таким, що не має юридичної сили, рішення від 18 червня 2001 року, а також із нікчемності цього рішення.
Між тим, з такими висновками суду погодитись неможливо, оскільки вони суперечать дійсним обставинам справи та нормам матеріального права, виходячи з такого.
З матеріалів справи вбачається, і це підтверджено в судовому засіданні поясненнями представників сторін, асоціація «РІВНЕАГРОБУД» є правонаступником обласного міжгосподарського кооперативно-державного промислово-будівельного об'єднання «Рівнеагробуд».
Вбачається, що вищим органом асоціації є конференція її учасників. До виключної компетенції конференції належать, зокрема, вирішення питань щодо майна асоціації.
Рішенням п'ятої обласної конференції асоціації від 4 серпня 1995 року передано у власність трудовим колективам обласних організацій 49 відсотків майна, яким вони володіють, а за рішенням десятої конференції від 20 червня 2001 року асоціація відмовилась на користь трудових колективів організацій обласного підпорядкування від решти кооперативного майна.
18 червня 2001 року загальними зборами трудового колективу виконавчого апарату асоціації затверджено Положення про визначення долі (частки паю) у майні, що належить трудовому колективу виконавчого апарату асоціації «РІВНЕАГРОБУД», яким визначено частку кожного члена трудового колективу та осіб, що не є членами трудового колективу виконавчого апарату, але внесли значний вклад в його діяльність та діяльність асоціації «РІВНЕАГРОБУД». Цим Положенням частку позивача в майні визначено у 4, 21 відсотка.
Конституцією України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ч. 4 ст. 41).
Встановлено, що власником спірного майна є саме асоціація «РІВНЕАГРОБУД».
Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України «Про власність» (який діяв на час спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Колегія суддів знаходить, що власник, яким є відповідач, безпосереднього і прямого волевиявлення із правом на відчуження свого майна загальними зборами трудового колективу виконавчого апарату асоціації не надавав.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 Закону України «Про власність» власник не може бути позбавлений права на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом або іншими законодавчими актами України.
Враховуючи порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків обставинам справи, рішення, що оскаржується, підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові за безпідставністю.
На підставі ч. 4 ст. 41 Конституції України, ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 55 Закону України «Про власність», керуючись п. 2 ч. 1 ст. 307, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 324, 325 ЦПК України, колегія суддів
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу РІВНЕНСЬКОЇ обласної асоціації по сільському будівництву «РІВНЕАГРОБУД» - задовольнити повністю.
Рішення Рівненського міського суду від 24 квітня 2008 року - скасувати повністю.
У позові ОСОБА_1до РІВНЕНСЬКОЇ обласної асоціації по сільському господарству «РІВНЕАГРОБУД» про визнання права власності на частку в майні та визнання недійсним рішення трудового колективу асоціації «РІВНЕАГРОБУД» від 16 жовтня 2001 року - відмовити повністю.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним чинності.
Головуючий:
Судді: