ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" березня 2009 р. м. Київ К-24346/07

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Гашицького О.В. (головуючий, суддя-доповідач),

Головчук С.В.,

Розваляєвої Т.С.,

Цуркана М.І.,

Юрченка В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження за касаційними скаргами

Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської

області (далі -УПФ) і управління праці та соціального захисту населення

Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області (далі -УПСЗН) на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня

2007 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Обласного центру по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат Головного управління праці та соціального захисту населення Житомирської обласної державної адміністрації, УПСЗН і УПФ про стягнення невиплачених коштів,

установила:

Звернувшись у жовтні 2005 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6

зазначав, що є пенсіонером, постійно проживає в населеному пункті, віднесеному

до зони гарантованого добровільного відселення, і має право відповідно до

положень статей 37, 39 Закону України від 28 лютого 1991 року «Про статус

і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської

катастрофи»(далі -Закон № 796-XII) на одержання щомісячної грошової

допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства і доплати непрацюючому песіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення. Посилаючись

на виплату йому допомоги і доплати в менших розмірах, ніж визначено Законом

№ 796-XII, позивач просив стягнути на його користь у судовому порядку недонараховані і недоотримані ним 3030 грн. з УПСЗН та 15150 грн. з УПФ.

Постановою Лугинського районного суду Житомирської області від 4 квітня 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2007 року зазначену постанову суду першої інстанції скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6

У касаційних скаргах УПФ і УПСЗН, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просять скасувати його судове рішення: УПСЗН -із залишенням у силі рішення суду першої інстанції в частині вимог до цього відповідача, УПФ -із закриттям провадження у справі в частині вимог до УПФ.

У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_6 просить залишити оскаржене судове рішення без змін.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність

застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової

оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_6 є потерпілим

від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, непрацюючим пенсіонером, постійно проживає в с. Липники Лугинського району Житомирської області, яке згідно з Переліком населених пунктів Житомирської та Київської областей, віднесених до

зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 р. № 106 «Про організацію виконання постанов Верховної Ради Української РСР про порядок введення в дію законів Української РСР «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»(розділ 3 додатка 1), відноситься до зони гарантованого добровільного відселення. Відповідно до положень статей 37, 39 Закону № 796-XII позивач як особа, яка проживає на території радіоактивного забруднення, має право на одержання щомісячних грошової допомоги в розмірі 40 % мінімальної заробітної плати у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства і доплати в розмірі 2 мінімальних заробітних плат непрацюючому песіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення. Упродовж указаного позивачем періоду він отримував зазначені допомогу і доплату в розмірах, обчислених відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 р. № 836 «Про компенсаційні виплати особам, які постраждали

внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі - Постанова № 836).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що виплати, про які йдеться в позові, здійснювалися згідно з положеннями статті 62 Закону № 796-XII на підставі Постанови № 836 у межах видаткової частини держбюджету, а тому будь-яка заборгованість держави з цих виплат відсутня.

Із таким висновком суду першої інстанції обґрунтовано не погодився суд апеляційної інстанції.

За змістом частини першої статті 37 Закону № 796-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) громадянам, які проживають у зоні гарантованого добровільного відселення, передбачена виплата щомісячної грошової допомоги у зв'язку з обмеженням споживання продуктів харчування місцевого виробництва та особистого підсобного господарства в розмірі 40 % мінімальної заробітної плати.

Частиною першою статті 39 цього ж Закону встановлено, що непрацюючим пенсіонерам провадиться доплата, розмір якої у зоні гарантованого добровільного відселення становить 2 мінімальні заробітні плати.

Суд першої інстанції помилково вважав, що положення статті 62 Закону

№ 796-XII щодо встановлення Кабінетом Міністрів України порядку здійснення виплат і допомоги, передбачених цим Законом, дає підстави відповідачам застосовувати розміри таких виплат і допомоги виходячи з розмірів, установлених не Законом № 796-XII, а Постановою № 836.

Однак Законом № 796-ХІІ не уповноважено Кабінет Міністрів України зменшувати суми доплат і допомоги, встановлених цим Законом.

Більше того, частиною першою статті 67 зазначеного Закону передбачено, що конкретні розміри всіх виплат підвищуються Кабінетом Міністрів України відповідно до зміни індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати.

Незважаючи на постійне збільшення мінімальної заробітної плати, розміри допомоги і доплат, передбачених статтями 37, 39 Закону № 796-ХІІ, залишались незмінними з 1996 року, тобто не відповідали розмірам, установленим цим Законом

та іншими законами України. У період, за який заявлені вимоги про стягнення

доплати і допомоги, розміри допомоги і доплати були сталими, їх виплата здійснювалася на підставі Постанови № 836, водночас розміри мінімальної заробітної плати постійно змінювалися.

Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції щодо необхідності здійснення виплат у розмірах, визначених Законом № 796-ХІІ, є правильним.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права висновків судів не спростовують, оскільки ґрунтуються на неправильному трактуванні згаданих вище правових норм.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суди не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, то суд

касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові

рішення - без змін.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України

ухвалила:

Касаційні скарги Управління Пенсійного фонду України в Лугинському районі Житомирської області і управління праці та соціального захисту населення Лугинської районної державної адміністрації Житомирської області залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від

4 грудня 2007 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена до Верховного Суду України у порядку провадження за винятковими обставинами відповідно до положень статей 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.

Cудді О.В. Гашицький

С.В. Головчук Т.С. Розваляєва

М.І. Цуркан В.В. Юрченко

Суддя О.В. Гашицький