АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 травня 2012 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - судді - Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Соколенко В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15.11.2011 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа - Друга Одеська державна нотаріальна контора про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності,-
встановила:
Позивачка звернулася з вказаним позовом до суду, в якому просила, як зазначено в рішенні суду, розірвати договір довічного утримання, укладений 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори, повернути квартиру АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_5 та визнати за позивачкою право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 року.
Свої позовні вимоги, як зазначено в рішенні суду, позивачка обґрунтовувала тим, що відповідачка ОСОБА_2 належним чином не виконувала покладені на неї обов'язки, що призвело до того, що представник ОСОБА_5 у березні 2010 року звернувся в її інтересах з позовом до суду, який знаходився у провадженні суду до 26.10.2010 року та був залишений без розгляду у зв'язку з тим, що позовна заява була подана представником, який не мав на те повноважень. Зазначена ухвала суду оскаржена в апеляційному порядку не була та у встановлений законом строк набрала законної сили. Однак, провадження у справі було відкрито, та справа розглядалася на протязі восьми місяців. Було проведено попереднє судове засідання, справа призначалась до розгляду, представниками сторін надавались пояснення по суті позовних вимог. Представник позивачки зазначив, що у даних поясненнях представник відповідачки фактично підтвердив факт неналежного виконання відповідачкою умов договору довічного утримання, посилаючись на обставини, які не могла підтвердити, а також вказуючи на обставини, які повністю підтверджували заявлені вимоги, зокрема той факт, що представник відповідачки у судовому засіданні, що відбулося 26.10.2010 року, не заперечуючи нещодавнього спілкування з відповідачкою, ставила представнику позивачки питання про те, коли померла позивачка ОСОБА_5, враховуючи те, що вона померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року.
27.10.2010 року позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з даним позовом, оскільки 18.09.2010 року ОСОБА_5 було залишено на її ім'я заповіт, яким заповіла все майно, що належатиме їй на день смерті позивачці, тому вона вважала себе правонаступником померлої та внаслідок цього особою, права якої порушуються спірним договором довічного утримання.
В судовому засіданні в суді першої інстанції представник позивачки позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити, представник відповідачки позовні вимоги не визнала в повному обсязі, представник третьої особи в судовому засіданні не був присутній.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15.11.2011 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Договір довічного утримання, укладений 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідчений Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори, розірвано. В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15.11.2011 року, в якій просить скасувати рішення суду, в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, укладеного 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченого Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, постановлення його з порушенням матеріального та процесуального законодавства. В суді апеляційної інстанції апелянтка пояснила, що оскаржує рішення суду лише в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3, тому судова колегія не робить висновків щодо, не оскаржуваної частини рішення суду, про відмову в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_3
В судовому засіданні ОСОБА_2 підтримала апеляційну скаргу, ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги. Представник Другої Одеської державної нотаріальної контори в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи Друга Одеська державна нотаріальна контора повідомлялася ОСОБА_2, що підтвердила остання в судовому засіданні, причини неявки свого представника суду не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи від неї на адресу суду не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню, в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3, з ухваленням нового рішення, в цій частині, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є, зокрема: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Задовольняючи позовні вимоги позивачки про розірвання договору довічного утримання, укладеного 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченого Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори, суд першої інстанції виходив з наступного.
Судом встановлено, що 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, посвідчений Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_6
Згідно даного договору ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_2 квартиру за АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язалась довічно повністю утримувати ОСОБА_5, забезпечувати її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, а також зберігати в її довічному безкоштовному користуванні зазначену вище квартиру.
18.09.2010 року ОСОБА_5, у присутності свідків, склала заповіт на ім'я ОСОБА_3, яким заповіла їй усе належне їй на день смерті майно. Даний заповіт був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_7
ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5 померла, що вбачається зі свідоцтва про смерть, актовий запис № 3770, виданого ІНФОРМАЦІЯ_2 року Першим Приморським відділом РАЦС Одеського міського управління юстиції.
Як вбачається з матеріалів цивільної справи за № 2-4436/10, 03.03.2010 року представник ОСОБА_5 в її інтересах звернувся з позовом до суду про розірвання договору довічного утримання.
Ухвалою судді від 12.03.2010 року провадження у зазначеній справі було відкрито. Дана ухвала не була оскаржена та набрала законної сили.
На протязі розгляду справи, представники сторін надавали пояснення, докази, заявляли клопотання щодо витребування доказів, тобто користувалися усіма передбаченими законом цивільно-процесуальними правами.
З урахуванням пояснень позивачки її представника та представника відповідачки в судовому засіданні було встановлено, що після укладення спірного договору та до січня 2010 року ОСОБА_5, знаходячись на утриманні відповідачки, належним чином забезпечувалась харчуванням та одягом, утримувалось її помешкання - сплачувались комунальні послуги. З кінця січня 2010 року ОСОБА_2 не заходила до квартири АДРЕСА_1, де мешкала ОСОБА_5 та не спілкувалася з останньою, в зв'язку з тим, що двері у квартиру були зачинені на верхній замок, від якого у відповідачки не було ключа. Відповідачці не було відомо про день смерті і вона не здійснювала поховання ОСОБА_5 Позивачка з січня 2010 року по день смерті ОСОБА_5 не мешкала разом з останньою, а проживала в іншому місці. Вказані обставини були визнані представниками сторін під час судового засідання, тому у відповідності до ч. 1 ст. 61 ЦПК України, суд першої інстанції вважав, вони не підлягають доказуванню.
Такі доводи суд першої інстанції вважав можливим розцінити лише як такі, що підтверджують доводи представника позивачки щодо неналежного виконання умов договору.
Також суд першої інстанції вважав, що за спірним договором довічного утримання, який є двостороннім договірним зобов'язанням, можливе правонаступництво, тому позивачка, як єдиний спадкоємець за заповітом, вправі звертатись з даним позовом до суду, як особа, яка вважає, що правочином порушено її право.
Таким чином, суд першої інстанції на підставі ст. ст. 509, 510, 512, 744, 749, 755 ЦК України прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо розірвання договору довічного утримання, доведеність представниками позивача неналежне виконання умов спірного договору з боку відповідачки та задовольнив позовні вимоги в цій частині.
Однак, судова колегія не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Згідно зі ст. 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: 1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; 2) на вимогу набувача. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, згідно якого ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язалась забезпечити ОСОБА_5 утриманням довічно, а при втраті здоров'я також довічним доглядом, забезпечувати її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, а також зберігати в її довічному безкоштовному користуванні зазначену вище квартиру (а. с. 15).
ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_5 померла (а. с. 4).
За життя ОСОБА_5 не пред'являла вимогу, відповідно до ст. 755 ЦК України, про розірвання договору довічного утримання, укладеного з ОСОБА_2, докази цьому в матеріалах справи відсутні. Зі смертю ОСОБА_5 договір довічного утримання, укладений нею з ОСОБА_2, припинився.
Таким чином, на час звернення позивачки 27.10.2010 року з позовом до суду про розірвання договору довічного утримання, укладеного ОСОБА_5 з ОСОБА_2, спірний договір довічного утримання припинився, в зв'язку зі смертю ОСОБА_5 та не може бути розірваний, крім того позивачка відповідно до ст. 755 ЦК України не входить до переліку осіб, які можуть пред'являти вимогу в даному випадку про розірвання спірного договору довічного утримання, а тому позовні вимоги позивачки не підлягають задоволенню.
Доводи позивачки, що за життя, в березні 2010 року ОСОБА_5 звернулася з позовом до суду про розірвання договору довічного утримання, судова колегія не може прийняти до уваги, оскільки позовна заява, подана представником в інтересах ОСОБА_5 про розірвання спірного договору довічного утримання залишена ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 26.10.2010 року без розгляду, в зв'язку з поданням її від імені заінтересованої особи особою, яка не має повноважень на ведення справи (а. с 36). Тому посилання суду першої інстанції в рішенні на звернення з позовом до суду представника в інтересах ОСОБА_5 про розірвання договору довічного утримання є помилковим.
Також судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції, до яких суд дійшов на підставі ч. 1 ст. 509, ч. 3 ст. 510, п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України, що за спірним договором довічного утримання, який є двостороннім договірним зобов'язанням можливе правонаступництво, тому позивачка, як єдиний спадкоємець за заповітом, вправі звертатись з даним позовом до суду, як особа, яка вважає, що правочином порушено її право. Оскільки, спірні відносини регулюються Главою 57 ЦК України і в даному випадку підлягає застосуванню ст. 755 ЦК України.
Крім того, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо доведеності неналежного виконання умов спірного договору довічного утримання відповідачкою, оскільки вони є суперечливими та не відповідають встановленим судом обставинам справи, так як судом встановлено (а. с. 117), що після укладення спірного договору та до січня 2010 року ОСОБА_5, знаходячись на утриманні відповідачки, належним чином забезпечувалась харчуванням та одягом, утримувалось її помешкання - сплачувались комунальні послуги. З кінця січня 2010 року ОСОБА_2 не заходила до квартири АДРЕСА_1, де мешкала ОСОБА_5 та не спілкувалася з останньою, в зв'язку з тим, що двері у квартиру були зачинені на верхній замок, від якого у відповідачки не було ключа.
З приводу чинення перепон щодо виконання обов'язків по утриманню ОСОБА_5 зі сторони позивачки, відповідачка зверталася до органів внутрішніх справ, про що вказує в апеляційній скарзі та вбачається з рішення суду, однак судом першої інстанції не прийняті ці доводи відповідачки.
Інші докази, які б підтверджували неналежне виконання відповідачкою за життя ОСОБА_5 обов'язків по утриманню останньої відповідно до спірного договору довічного утримання, в матеріалах справи відсутні.
Таким чином, судова колегія, на підставі наведене, частково погоджується з доводами апеляційної скарги, враховуючи межі оскарження рішення суду, і вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, укладеного 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15.11.2011 року необхідно скасувати в цій чатині і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, укладеного 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2
В іншій частині рішення суду не оскаржується.
Клопотання апелянтки про скасування заходів забезпечення позову, судова колегія залишає без задоволення, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 154 ЦПК України якщо у задоволенні позову було відмовлено, провадження у справі закрито або заяву залишено без розгляду, вжиті заходи забезпечення позову застосовуються до набрання судовим рішенням законної сили.
Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 15.11.2011 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа - Друга Одеська державна нотаріальна контора про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності - скасувати, в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3.
Ухвалити нове рішення, в цій частині, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, укладеного 22.11.2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2, посвідченого Державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори.
В іншій частині рішення залишити без змін
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша
О.А. Ступаков
В.А. Станкевич
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 травня 2012 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого - судді - Варикаші О.Д.
суддів - Ступакова О.А.
- Станкевича В.А.
при секретарі - Соколенко В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_9 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12.01.2012 року по справі за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_9 про стягнення заборгованості по аліментним платежам,-
встановила:
Позивачка звернулася з вказаним позовом до суду, в якому просила, як зазначено в рішенні суду, стягнути з відповідача грошові кошти за прострочення сплати аліментних платежів у загальному розмірі 91 311,55 грн.
Свої позовні вимоги, як зазначено в рішенні суду, позивачка обґрунтовувала тим, що відповідач ухилявся від виконання виконавчого листа № 2-616 від 14.12.1985 року, виданого Київським районним судом м. Одеси про стягнення з нього на її користь аліментів на утримання їхнього сина ОСОБА_11 в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 30.01.1985 року і до досягнення їх дитиною повноліття - 09.09.2001 року, а також ухилявся від виконання виконавчого листа № 2-575/2000 від 20.04.2000 року, виданого Жовтневим районним судом м. Одеси про стягнення з нього на її користь додаткових коштів на їхнього сина ОСОБА_11 - інваліда 1-ої групи в розмірі 70 грн. щомісячно, починаючи з 20.04.2000 року і довічно, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість по пені за прострочення виплати заборгованості по аліментам за виконавчим листом № 2-616 від 14.12.1985 року в розмірі 76 094,85 грн. та заборгованість по сплаті аліментів з урахуванням індексу інфляції за виконавчим листом № 2-575 від 20.04.2000 року в розмірі 15 216,70 грн.
В судовому засіданні в суді першої інстанції представник позивачки підтримав позов в повному обсязі, відповідач не був присутній в судовому засіданні.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12.01.2012 року позов ОСОБА_10 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_10 неустойку за прострочення аліментів за виконавчим листом № 2-616/1985 від 14 грудня 1985 року, виданим Київським районним судом м. Одеси, в розмірі 76 094 грн. 85 коп. та стягнуто заборгованість за виконавчим листом № 2-575/2000 від 20 квітня 2000 року, виданим Жовтневим районним судом м. Одеси, у розмірі 10 286 грн. 12 коп. Стягнуто з ОСОБА_9 в дохід держави судовий збір в розмірі 864 грн.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12.01.2012 року, в якій просить скасувати рішення суду від 12.01.2012 року і постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_10, посилаючись на незаконність рішення суду, постановлення його з порушенням ст. 213 ЦПК України і норм матеріального права.
В судовому засіданні позивачка та її представник заперечували проти задоволення апеляційної скарги, відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи від нього на адресу суду не надходило.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду скасуванню, з ухваленням нового рішення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є, зокрема: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Задовольняючи частково позовні вимоги позивачки, суд першої інстанції виходив з наступного.
Судом встановлено, що 14.12.1985 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-616/1985 про стягнення аліментів з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_10 на утримання їхнього сина ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 30.01.1985 року і до досягнення їхньою дитиною повноліття - 09.09.2001 року.
За цим виконавчим листом відповідачем сплачувались аліменти з 30.01.1985 року по березень 1997 року, що підтверджується розрахунком заборгованості по аліментах від 01.10.2010 року, виконаним державним виконавцем Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Зозулею О.Ю.
З згаданого розрахунку також вбачається, що з квітня 1997 року по 09 вересня 2001 року у відповідача накопичувалася заборгованість за виконавчим листом № 2-616 від 14.12.1985 року в розмірі 1 595,28 грн., яка була погашена відповідачем згідно з квитанцією АВ № 792164 від 27.09.2010 року.
У відповідності з ч. 1 ст. 196 СК України та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 22 постанови від 15 травня 2006 року № 3 „Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів", при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
З огляду на наведене, суд першої інстанції погодився з визначеним позивачкою розміром пені у розмірі 76 094,85 грн., що вважав підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки у зв'язку з виникненням у відповідача заборгованості по сплаті аліментів за 4 770 днів прострочення за вказаний вище час за виконавчим листом № 2-616 від 14.12.1985 року (1 595,28 х 4 770 дн. х 1% = 76 094,85 грн.).
Також судом встановлено, що 20.04.2000 року Жовтневим районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-575/2000 про щомісячне стягнення з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_10 додаткових коштів у розмірі 70 грн. на утримання сина ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 20.04.2000 року і довічно.
Згідно з розрахунком заборгованості по додатковим коштам на утримання від 01.10.2010 року, виконаним державним виконавцем Другого Приморського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Зозулею О.Ю., додаткові кошти на утримання за цим виконавчим листом сплачувались відповідачем з квітня 2000 року по грудень 2004 року, усього в сумі 1 365 грн. Згідно з квитанцією АВ № 792164 від 27.09.2010 року відповідачем також сплачено 5 404,72 грн. Станом на 02.10.2000 року розмір заборгованості відповідача за виконавчим листом № 2-575 від 20.04.2000 року склав 2 003,61 грн., яка була погашена відповідачем в травні 2011 року.
У відповідності до ч. 2 ст. 184 СК України розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.
Виходячи з наведеного і керуючись рекомендаціями, викладеними у листі Верховного Суду України № 62-97 від 03.04.1997 року, суд першої інстанції встановив, що середній індекс інфляції за період, коли відповідач не сплачував платежі за виконавчим листом № 2-575 від 20.04.2000 року, складає 211,8%.
Водночас суд прийняв до уваги той факт, що сума в розмірі 5 404,72 грн. за виконавчим листом № 2-575 від 02.04.2000 року була сплачена відповідачем без урахування індексації.
Таким чином, загальний розмір інфляційного збільшення суми боргу за цим виконавчим листом, суд першої інстанції дійшов висновку, складає 8 282,51 грн., а загальна сума заборгованості відповідача за цим виконавчим листом складає 10 286,12 грн.
Тому суд першої інстанції на підставі ст. ст. 184, 196 СК України частково задовольнив позовні вимоги позивачки та стягнув з відповідача на користь держави судовий збір пропорційно до суми задоволених позовних вимог в розмірі 864 грн.
Однак, судова колегія не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом встановлено, підтверджується матеріалами справи (а. с. 10) та не заперечується сторонами що 14.12.1985 року Київським районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-616/1985 про стягнення аліментів з відповідача на користь позивачки на утримання їхнього сина ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 30.01.1985 року і до досягнення їхньою дитиною повноліття - 09.09.2001 року. З квітня 1997 року по 09.09.2001 року у відповідача виникла заборгованість по аліментах за виконавчим листом № 2-616/1985 від 14.12.1985 року в розмірі 1 595,28 грн., яка була погашена відповідачем згідно з квитанцією АВ № 792164 від 27.09.2010 року.
Тобто, заборгованість по аліментам у відповідача виникла до 01.01.2004 року, до набрання чинності Сімейним кодексом України, яким передбачено відповідальність за прострочення сплати аліментів (ст. 196 СК України).
Як роз'яснено в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 року „Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" за загальними правилами дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі-СК) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК.
Таким чином, при визначенні розміру неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів слід виходити із того, що пеня може нараховуватися тільки на ту суму заборгованості, яка виникла після 1 січня 2004 року, дати набрання чинності Сімейним кодексом України.
Тому на підставі викладеного, враховуючи період виникнення заборгованості по аліментам у відповідача, позовні вимоги позивачки, щодо стягнення неустойки за прострочення сплати аліментів, не ґрунтуються на законі та не підлягають задоволенню.
Також судом встановлено, що 20.04.2000 року Жовтневим районним судом м. Одеси було видано виконавчий лист № 2-575/2000 про щомісячне стягнення з відповідача на користь позивачки додаткових коштів у розмірі 70 грн. на утримання сина ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 20.04.2000 року і довічно. Додаткові кошти на утримання за цим виконавчим листом сплачувались відповідачем з квітня 2000 року по грудень 2004 року, усього в сумі 1 365 грн. Згідно з квитанцією АВ № 792164 від 27.09.2010 року відповідачем також сплачено 5 404,72 грн. Станом на 02.10.2000 року розмір заборгованості відповідача за виконавчим листом № 2-575/2000 від 20.04.2000 року склав 2 003,61 грн. (а. с. 11), яка була погашена відповідачем в травні 2011 року, що встановлено судом першої інстанції, відповідно до рішення суду (рішення позивачкою не оскаржується).
Відповідно до ч. 2 ст. 184 СК України, якою обґрунтовувала позивачка позовні вимоги, в частині стягнення заборгованості за виконавчим листом № 2-575/2000 від 20.04.2000 року, та яку застосовано судом першої інстанції при задоволенні позовних вимог позивачки, в цій частині, при стягненні індексації, передбачено, що розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.
Тобто, індексації підлягають аліменти визначені судом у твердій грошовій сумі.
Відповідно до виконавчого листа № 2-575/2000 з відповідача на користь позивачки стягнуто додаткові коштів у розмірі 70 грн. на утримання сина ОСОБА_11 (а. с. 11), які не є аліментами, що вбачається також з п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 року „Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" та не підлягають індексації, зокрема відповідно до ч. 2 ст. 184 СК України.
Тому судом першої інстанції не неправильно застосовано норму матеріального права, а позовні вимоги позивачки в цій частині також є необгрунтованими не ґрунтуються на законі та не підлягають задоволенню.
Таким чином, судова колегія, на підставі наведене, частково погоджується з доводами апеляційної скарги, і вважає, що позовні вимоги ОСОБА_10 не ґрунтуються на законі та не підлягають задоволенню, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12.01.2012 року необхідно скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_10
Інші доводи апеляційної скарги судова колегія не приймає до уваги, враховуючи викладене.
Також відповідно до ст. 88 ЦПК України не підлягають стягненню і судові витрати.
Керуючись ст. ст. 304, 307, 309, 313, 314, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-
вирішила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12.01.2012 року по справі за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_9 про стягнення заборгованості по аліментним платежам - скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_10.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша
О.А. Ступаков
В.А. Станкевич