ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
У Х В А Л А
14 травня 2012 року № 2а-2294/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів
головуючого судді О.М.Чудак,
суддів В.А.Донця, І.О.Іщука,
за участю секретаря судового засідання І.В.Старець,
позивача ОСОБА_1,
представника відповідача ОСОБА_2,
у відсутність третьої особи,
розглянувши у відкритому судовому засіданні питання про визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними у справі за позовом ОСОБА_1, третя особа на стороні позивача без самостійних вимог -ОСОБА_3, до Державного агентства рибного господарства України про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині,
ухвалив:
17 лютого 2012 року ОСОБА_1 (ОСОБА_1) звернувся в суд з позовом до Державного агентства рибного господарства України (ДАРГ України) про визнання незаконним підпункту 4.13.3 пункту 4.13 Правил любительського і спортивного рибальства, затверджених наказом ДАРГ України «Про затвердження Правил любительського і спортивного рибальства та Інструкції про порядок обчислення та внесення платежів за спеціальне використання водних живих ресурсів при здійсненні любительського і спортивного рибальства»від 15 лютого 1999 року №19 в частині заборони лову риби, добування водних тварин протягом усього року у Київському водосховищі перед гирлом річки Тетерів на ділянці, обмеженій з боку водосховища лінією, що йде від південної межі села Страхолісся водною межею Дніпровсько-Тетерівського держлісомисливського господарства до північної межі села Сухолуччя річкою Тетерів до села Приборськ (Правила любительського і спортивного рибальства).
Зазначив, що в силу частин першої та другої статті 13 Конституції України від 26 червня 1996 року №254к/96-ВР, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Відповідно до статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина. За змістом частини другої статті 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України (КМ України), інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
Таким чином виключно законами можуть встановлюватися, як обмеження прав і свобод громадянина, умови та підстави таких обмежень, так і випадки делегування повноважень на таке обмеження.
Правила любительського і спортивного рибальства прийняті з перевищенням повноважень в частині, в якій забороняють протягом року здійснювати лов риби у річці Тетерів. Така заборона щодо лову риби протягом усього року є необґрунтованою та порушує права громадян України на використання природніх об'єктів, зокрема, права мешканців прибережних сіл, територіальних громад, які не давали згоди на такі обмеження прав місцевого населення, якому забороняють не лише ловити рибу, але й плавати на човнах рікою, відпочивати на річці.
Пунктом 3.4 Правил любительського і спортивного рибальства встановлено, що водойми та умови використання водних живих ресурсів для любительського рибальства визначаються органами рибоохорони на підставі науково-біологічних обґрунтувань ... або іхтіологічними службами органів рибоохорони. На окремих водоймах, де науково-дослідні організації не проводять дослідження, обґрунтовані пропозиції щодо визначення водойм для любительського рибальства вносяться іхтіологічними службами органів рибоохорони.
Пунктом 5.3 Правил любительського і спортивного рибальства встановлено, що органи рибоохорони, що здійснюють охорону, відтворення і державний контроль використання водних живих ресурсів, відповідно до законодавства, мають право визначати терміни заборони на лов (добування) водних живих ресурсів на підставі обґрунтувань, що подаються науково-дослідними організаціями та дозволяти у заборонений період здійснення любительського лову риби та водних безхребетних обмеженою кількістю визначених знарядь лову, за винятком місць нересту риби, зимівлі або масового скупчення водних живих ресурсів.
Отже, посилаючись на те, що із наведених положень вбачається що обмеження щодо лову риби можуть вводитись для забезпечення сприятливих умов нересту риби та відтворення інших водних живих ресурсів, а встановлення заборони протягом усього року не відповідає зазначеній меті, - ОСОБА_1 просив визнати вказаний вище нормативно-правовий акт незаконним в окремій його частині.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 лютого 2012 року відкрито провадження в адміністративній справі, а ухвалою суду від 21 лютого 2012 року призначено попереднє судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2012 року залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_3 (ОСОБА_3), а ухвалою суду від 29 березня 2012 року закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду.
В судове засідання 14 травня 2012 року ОСОБА_3 не з'явився, причини неявки не повідомив, хоча про час, дату й місце його проведення повідомлений належним чином. За таких обставин, та керуючись статтею 128 Кодексу адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року №2747-ІV (КАС України), суд ухвалив за можливе провести судове засідання у відсутність третьої особи.
В судовому засіданні позивач надав додаткові пояснення щодо його права оскаржити положення Правил любительського і спортивного рибальства та пояснення щодо строків звернення до суду.
Так, ОСОБА_1 зазначив, що відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»від 03 жовтня 1992 року №493/92 з метою впорядкування видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій з 01 січня 1993 року зазначені нормативно-правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації у Міністерстві юстиції України (МЮ України) чи у його відповідних органах.
Оскаржуваний акт зареєстровано в МЮ України 28 квітня 1999 року під номером 269/3562, а відтак він є нормативно-правовим актом органу виконавчої влади. Тому, при розгляді справи про оскарження такого акту в частині мають враховуватись особливості, передбачені, зокрема, статтею171 КАС України, частиною другою якої встановлено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа має право оскаржити нормативно-правовий акт не лише тоді, коли щодо неї застосовано цей акт, а й на майбутнє - щоб запобігти такому застосуванню, але за умови, що така особа є суб'єктом відповідних правовідносин.
Відповідно до пункту 21 постанови Вищого адміністративного суду України (ВАС України) «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ»від 06 березня 2008 року №2 судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посиланням на частину другу цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).
Обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. В розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу чи інтерес, про захист яких вона просить, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
Аналогічна позиція вбачається з окремих рішень Конституційного Суду України, зокрема, Рішення №6-рп/1997 від 25 листопада 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України та Рішення №9-рп/1997 від 25 грудня 1997 року за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України. Зі змісту вказаних рішень випливає, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Частиною другою статті 13 Конституції України кожному громадянину надано право користуватися природними об'єктами права власності народу. Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до пункту 3.1 Правил любительського і спортивного рибальства, любительський і спортивний лов риби і водних безхребетних для власних потреб дозволяється всім громадянам України, іноземцям, а також особам без громадянства у всіх водоймах України, за винятком вилову у водоймах природно-заповідного фонду, ставкових та інших риборозплідних господарствах, водоймах, спеціальне використання яких обмежене (питні, технічні, лікувальні та інші), водоймах, де лов або добування (далі - лов) заборонені цими Правилами.
Дія вказаних Правил любительського і спортивного рибальства поширюється на всі водні об'єкти України та їх придаткову систему в межах, яких вона сягає за максимальних паводків (за винятком водойм, які знаходяться на території природно-заповідного фонду, риборозплідних господарств, водойм, які мають обмеження щодо їх спеціального використання (питні, технічні тощо), штучно створених ізольованих водойм або їх ділянок, на яких лов (добування) водних живих ресурсів заборонено).
Разом з тим дія норм права та застосування норми права це різні поняття і позивачем надані докази до справи, які підтверджують факт застосування до нього в 2012 році норм Правил любительського і спортивного рибальства, які діють (регулюють відповідні правовідносини) з 1999 року.
Відтак, він є суб'єктом відповідних правовідносин, на які поширює дію оскаржуваний нормативно-правовий акт і має право оскаржити його в частині введення абсолютної заборони вилову риби.
При цьому, ОСОБА_1 зазначено, що 28 січня 2012 року на підставі Правил любительського і спортивного рибальства йому та групі інших людей заборонено ловити рибу в річці Тетерів. Представник рибінспекції, забороняючи усім, хто знаходився на льоду того дня здійснювати вилов риби, послався на підпункт 4.13.3 п. 4.13 Правил любительського і спортивного рибальства, що містить абсолютну заборону протягом усього року здійснювати на цій території вилов риби. Відтак, оскаржуваний нормативно-правовий акт був до нього застосований.
Не дивлячись на те, що заборонили ловити рибу усім, однак у зв'язку із тим, що кількість людей була значна протокол про адміністративне правопорушення складено лише в одному екземплярі стосовно ОСОБА_3
Частиною другою статті 99 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
На думку ОСОБА_1, його права порушені 28 січня 2012 pоку, а відтак даний позов подається в межах передбаченого законом строку.
В свою чергу, представник відповідача -ОСОБА_2 (довіреність від 27.02.2012 №96-Д) подав клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 у зв'язку з пропуском строку звернення до суду без розгляду. Усно представник пояснив, що позивач невірно трактує частину другу статті 99 КАС України аргументуючи тим, що шестимісячний строк обчислюється з 28 лютого 2012 року, коли стосовно ОСОБА_3 складено протокол про адміністративне правопорушення.
Правила любительського і спортивного рибальства опубліковано в Офіційному віснику України від 28 травня 1999 року №19, стор. 372, код акту 7473/1999. Строк оскарження нормативно-правового акта починається з дня опублікування акта, незважаючи на те, що особа, на яку поширює дію цей акт, фактично ознайомилися з ним значно пізніше. Це пояснюється тим, що позивач мав реальну можливість дізнатися про цей акт у день його опублікування.
Дотримання строку звернення з адміністративним позовом є однією з умов реалізації права на позов у публічно-правових відносинах. Вона дисциплінує учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігає зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
У відповідь, ОСОБА_1 зазначено, що така позиція є необґрунтованою та такою, що не ґрунтується ані на теорії права, ані на нормах чинного законодавства.
Так, відповідач вважає, що чітке встановлення строків оскарження нормативно-правових актів, які мають у всіх випадках розраховуватися з дати їх опублікування забезпечує, зокрема, «запобігання зловживанню і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, сприяння стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій». Тобто, в основі позиції суб'єкта владних повноважень підхід «людина для держави»(головне - щоб, не погрожували зверненням до суду та не заважали стабільності діяльності органа влади). Разом з тим, в Конституції України закладено протилежний принцип, відповідно до якого людина є найвищою цінністю («держава для людини»).
Зокрема, статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. КАС України не містить норми про те, що строк оскарження нормативно-правового акта обчислюється з дня його опублікування. Така норма відсутня, як у статті 99 КАС України, яка регулює питання строків, так і у статті 171 КАС України, якою встановлені певні особливості розгляду справ з приводу оскарження нормативно-правових актів.
Якщо стати на позицію відповідача, виходить, що усі нормативно-правові акти, які були опубліковані за один рік до прийняття КАС України (06.07.2005) отримали своєрідний імунітет і взагалі не можуть бути оскаржені до суду будь-якою особою. Можливо це і відповідає тому обґрунтуванню та цілям, з яких виходить ДАРГ України, однак за будь-яких обставин суперечить положенням Конституції України та завданням судочинства.
Саме тому, при розгляді справ в порядку адміністративного судочинства ключовим питанням є захист прав особи, які порушені суб'єктом владних повноважень (зокрема, рішенням індивідуальним чи нормативно-правовим).
Додатковим підтвердженням хибності позиції ДАРГ України є те, що існує ряд нормативно-правових актів, які станом на дату їх опублікування не набрали законної сили, а відтак не могли порушити жодних прав. При чому, іноді між датою опублікування нормативно-правового акта і набранням ним законної сили проходить більше, ніж строк, встановлений статтею 99 КАС України. Це означає що коли до особи будуть застосовані норми відповідного нормативно-правового акта (який опубліковано за 6 місяців до дати набрання ним законної сили), то можливі порушення прав особи не зможуть бути усунуті шляхом звернення до суду. Саме на такому тлумаченні наполягає відповідач.
У випадку оскарження до адміністративного суду індивідуального акта, дійсно, в більшості випадків, дата, з якої обчислюється строк звернення до суду, співпадає з датою ознайомлення (отримання, вручення, опублікування, оголошення акта) особи із оскаржуваним актом. Це тому, що індивідуальні акти зазвичай не публікуються, а вони безпосередньо застосовується до конкретної особи. Тому, у разі невідповідності такого акта закону не виникає питання щодо визначення кола осіб, які його можуть оскаржити до суду, оскільки за такий акт безпосередньо стосується конкретної особи або кола осіб. Індивідуальний акт є актом застосування норми права до конкретної особи.
Разом з тим, переносити викладений вище підхід (момент ознайомлення) на обрахування строків звернення до суду щодо оскарження нормативно-правових актів не можна. Це пояснюється особливістю таких актів у порівнянні з індивідуальними актами - вони завжди стосуються необмеженого кола осіб та випадків, а тому момент їх застосування до конкретної особи не співпадає із датою їх опублікування.
Теорія права виділяє ряд особливостей/характеристик норм права, які мають застосовуватися і до нормативно-правових актів, як актів, що містять такі норми. Це, зокрема, дія норм права, реалізація норм права та застосування норм права.
З теорії права дія права - це здатність права у визначеному середовищі здійснювати інформаційний та мотиваційний вплив на особистість. Дія нормативно-правового акта є передумовою для реалізації норм, що містяться в такому акті.
Дія нормативного акта розповсюджується на визначене коло осіб з певного періоду у часі та на певній визначеній території, і розпочинається з моменту набрання ним чинності. Чинне законодавство охоплює значну кількість нормативно-правових актів, які мають різні показники параметру їх дії: часові, просторові та за колом осіб.
Очевидно, що нормативно-правові акти поширюють свою дію на певні категорії суб'єктів. Наприклад, дія оскаржуваних у даній справі Правил любительського і спортивного рибальства поширюється на всіх фізичних осіб (громадян України, іноземців, а також осіб без громадянства), а тому вони можуть бути оскаржені будь-якою фізичною особою.
Відповідно до пункту 21 постанови ВАС України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ»особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.
Тобто, оскільки ОСОБА_1 є дієздатною фізичною особою, і проживає на території України, то на нього поширюється дія оскаржуваних Правил любительського і спортивного рибальства.
Реалізація права - це перенесення норм права в правомірну поведінку суб'єктів у формі використання належних їм прав, виконання обов'язків та дотримання заборон.
Особливою формою реалізації права є його застосування. Застосування норм права - це владна організуюча діяльність компетентних органів та суб'єктів, що переслідує своєю метою забезпечення адресатам правових норм реалізації належних їм прав та обов'язків, а також гарантування контролю за даним процесом. Застосування нормативно-правового акта - це перенесення норм права на конкретних осіб та конкретні обставини. Основними характеристиками застосування нормативно-правового акта є те, що така діяльність: здійснюється відповідними державними органами; їй притаманний державно-владний характер; вона здійснюється у певних процесуальних формах.
У зв'язку із викладеним, термін «застосовано», який вживається у частині другій статті 171 КАС України по відношенню до нормативно-правового акта не можна розуміти та ототожнювати із опублікуванням нормативно-правового акта або набранням ним законної сили. В частині другій зазначеної статті мова йде про акт застосування норм нормативно-правового акта відносно конкретної особи компетентним органом у формі рішення. За відсутності перенесення правової норми на конкретну особу, нормативно-правовий акт не можна вважати застосованим, хоча б він і діяв та був доведений до відома особи.
При цьому, ОСОБА_1 наголосив, що Правила любительського і спортивного рибальства в оскаржуваній частині до нього застосовані вповноваженими на те органами 28 січня 2012 року без оформлення письмового рішення (протоколу), а у формі вимоги представника рибінспекції залишити місце вилову риби із фактичною забороною продовжувати вилов.
У разі визнання судом недостатності наданих позивачем доказів на підтвердження факту застосування до нього Правил любительського і спортивного рибальства, і не доведення ДАРГ України протилежного, суд має виходити з того, що Правила любительського і спортивного рибальства до позивача взагалі не застосовувались, але позивач є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано оскаржуваний нормативно-правовий акт. Такий висновок суду також підтвердить право позивача на звернення з позовом про оскарження Правил любительського і спортивного рибальства, оскільки дія вказаного нормативно-правового акта поширюється на позивача.
Суд, заслухавши пояснення позивача та заперечення представника відповідача по поставленому на розгляд питанню щодо строків звернення до суду та визнання поважними причин їх пропуску, виходив з того, що статтею 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Тобто, закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини другої статті 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Як вбачається із матеріалів справи, оскаржувані ОСОБА_1 правові положення прийняті 15 лютого 1999 року та опубліковані в Офіційному віснику України від 28 травня 1999 року №19, стор. 372, код акту 7473/1999. Таким чином, суд вважає, що саме з цього моменту особа дізналася та повинна була дізнатися про порушення такими нормами своїх прав та свобод.
Також, слід зазначити, що діючим на той час процесуальним законодавством, а саме Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року №1618-ІV (ЦПК України) передбачався порядок та строк звернення до суду за захистом порушеного права. В тому числі, враховуючи, що позивач був неповнолітнім, стаття 111 вказаного Кодексу визначала, що права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності та громадян, визнаних обмежено дієздатними, захищають у суді їх батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники, які представляють в суд документи, що посвідчують їх права.
Тобто, як встановлено в судовому засіданні, у строк, передбачений ЦПК України батьки позивача в його інтересах про оскарження нормативно-правового акту в частині до суду не зверталися.
Окрім того, суд враховує, що з 01 вересня 2005 року набирає чинності КАС України в статті 104 КАС України якого передбачалось, що особа має право звернутися до суду з адміністративним позовом, якщо вона вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.
При цьому, адміністративний позов, згідно із частиною першою статті 99 КАС України, можливо було подати в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Так, частиною другою вказаної статті передбачалось, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
В подальшому, 30 липня 2010 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів»від 07 липня 2010 року №2453-VI яким внесено зміни до статті 99 КАС України та встановлено обчислення строку в шість місяців.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 у передбачені статтями ЦПК України, КАС України в попередній редакції строки до суду не звертався, первинно позовну заяву підписав і до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся лише 17 лютого 2012 року, про що свідчить штемпель із вхідним номером на позовній заяві.
Тому враховуючи, що відповідно до частини другої статті 5 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, то передбачений частиною другою статті 99 КАС України шестимісячний строк з моменту офіційного опублікування нормативного акта (навіть з часу набуття повноліття) позивачем пропущено.
Тому суд визначаючись щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, виходить з того, що КАС України передбачив і особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ. Так, правила статті 171 КАС України поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: 1) законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 2) законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень.
Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Тобто, ОСОБА_1, посилаючись на те, що оскаржувані правові положення до нього застосовані вперше 28 січня 2012 року, коли представник рибінспекції на підставі Правил любительського і спортивного рибальства заборонив ловити рибу в річці Тетерів, а також на положення частини другої статті 171 КАС України, - звернувся в суд про їх оскарження.
Суд знаходить обґрунтованими доводи позивача щодо необхідності з'ясування у наведеній категорії справ моменту застосування нормативно-правового акта до особи або моменту участі особи у правовідносинах, в яких застосовано такий акт. Відповідно, суд вважає, що наведенні представником відповідача посилання на строк звернення до суду, передбачений статтею 99 КАС України, фактично свідчить про перенесення його на частину другу статті 171 КАС України, а відтак не можу бути визнані обґрунтованими. Інститут строків звернення до суду є самостійною правовою категорію і не може ототожнюватися із застосуванням статті 171 КАС України.
В межах частини другої статті 171 КАС України, суд вважає за можливе застосовувати і те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників цих відносин у випадку, якщо вони стали спірними. У випадку пропуску строку звернення до суду підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин, тобто, обставин, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами.
В межах розгляду даної справи суд враховує ряд обставин. Так, самі Правила любительського і спортивного рибальства відповідно до пунктів 3.1, 3.2 передбачають, що любительський і спортивний лов риби і водних безхребетних для власних потреб дозволяється всім громадянам України, іноземцям, а також особам без громадянства у всіх водоймах України, за винятком вилову у водоймах природно-заповідного фонду, ставкових та інших риборозплідних господарствах, водоймах, спеціальне використання яких обмежене (питні, технічні, лікувальні та інші), водоймах, де лов або добування заборонені цими Правилами рибальства. Любительське і спортивне рибальство на водоймах загального користування здійснюється безоплатно та без надання спеціальних дозволів.
Тобто, дія оскаржуваних у даній справі Правил любительського і спортивного рибальства поширюється на всіх фізичних осіб (громадян України, іноземців, а також осіб без громадянства). При цьому, на думку суду, слід зазначити що Правила любительського і спортивного рибальства поширюється на осіб навіть при наявності у них наміру здійснювати лов риби і водних безхребетних для власних потреб. Наприклад, при купівлі вудочки чи будь-якого спорядження, чи вчинення будь-яких інших реальних дій, підтверджуючих такий намір.
Як пояснював в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 рибальством на розглядуваній ділянці Київського водосховища разом з батьком займався з народження. За цей час, щодо нього чи ряду інших осіб, яких завжди було багато заборони щодо вилову не встановлювалися. Після досягнення повноліття рибальством не займався. Вперше, з метою підготовки до святкових днів на лід вийшов у січні 2012 року й одразу став учасником виявленої заборони.
З такою позицією суд погодитись не може. Так, з одного боку позивачем не надано доказів не зайняття ловом риби і водних безхребетних для власних потреб до січня 2012 року. З іншого боку суд самостійну таку обставину встановити теж не може, як і не може встановити первинність участі ОСОБА_1 у таких відносинах лише у 2012 році, з огляду на наведені вище висновки щодо розповсюдження дії Правил любительського і спортивного рибальства на будь-яких осіб та надані пояснення позивачем щодо участі у врегульованих ними відносинах до досягнення повноліття.
При цьому, слід зазначити, що безпосереднього застосування передбаченої законодавством заборони, тобто застосування конкретної правової норми до особи лише при порушенні норми особою, також немає. Тобто, якщо передбачена Правилами любительського і спортивного рибальства заборона лову риби і водних безхребетних для власних потреб у водоймах природно-заповідного фонду, ставкових та інших риборозплідних господарствах, водоймах, спеціальне використання яких обмежене (питні, технічні, лікувальні та інші), водоймах, де лов або добування заборонені цими Правилами рибальства, то вона є обов'язковою до виконання усіма особами та відповідно, передбачає заборону її порушення. У випадку ж встановлення порушення громадянами чинного законодавства, в тому числі і Конституцією України передбачена відповідальність.
Таким чином, суд доходить висновку про необхідність дотримання ОСОБА_1 підпункту 4.13.3 пункту 4.13 Правил любительського і спортивного рибальства, незалежно від порушення ним цього підпункту.
Крім того, за встановлених обставин та при вирішенні поставленого питання суд вважає, що необхідно враховувати і дисциплінованість учасників врегульованих Правилами любительського і спортивного рибальства відносин у випадку, якщо вони стали спірними, запобігання зловживанням і можливості регулярно погрожувати зверненням до суду, стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Таким чином, на підставі вище викладеного, за відсутності встановлених судом підстав для визнання дотримання позивачем строків звернення до суду чи визнання поважними причин їх пропуску, за правилами, встановленими статтею 100 КАС України, адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
На підставі викладеного, керуючись статтями 100, 155, 165, 186, 254 КАС України,
ухвалив:
позовну заяву ОСОБА_1, третя особа на стороні позивача без самостійних вимог -ОСОБА_3, до Державного агентства рибного господарства України про визнання нормативно-правового акта незаконним в окремій його частині, - залишити без розгляду.
Відповідно до частин першої, третьої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Відповідно до частини третьої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. У разі якщо ухвалу було постановлено у письмовому провадженні або згідно з частиною третьою статті 160 цього Кодексу, або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.
Головуючий суддя О.М.Чудак
Судді В.А.Донець
І.О.Іщук