Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Справа № 22-3155/2012р. Головуючий у 1 інстанції: Скользнєва Н.Г.

Суддя-доповідач Боєва В.В.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 червня 2012 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Боєвої В.В.

Суддів: Денисенко Т.С., Коваленко А.І.

При секретарі: Посник Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк", товариства з обмеженою відповідальністю „ОТП Факторинг Україна" про тлумачення змісту правочину,

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ПАТ „ОТП Банк", ТОВ „ОТП Факторинг Україна" про тлумачення змісту правочину.

В позовній заяві зазначав, що 26 березня 2008 року між ним та ЗАТ „ОТП Банк" , правонаступником якого є ПАТ „ОТП Банк" був укладений кредитний договір № CM-SME 200/128/2008 про надання кредиту в сумі 545461,31 доларів США під 4,4% річних. Кредит був наданий строком до 20 березня 2018 року.

13.02.2009 року між ним та ЗАТ „ОТП Банк", правонаступником якого є ПАТ „ОТП Банк" був укладений Додатковий договір №1 до цього кредитного договору.

Підпунктом 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року встановлено, що банк має право в будь-який момент строку дії цього договору, в односторонньому порядку відмовитись від свого зобов'язання за цим договором щодо надання позичальнику кредиту, без зазначення причини відмови. У зв'язку з різним розумінням змісту п. 2.1.3 Додаткового договору сторонами, просив розтлумачити зміст підпункту 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року до кредитного договору № CM-SME 200/128/2008 від 26.03.2008 року, зазначивши, що вказаний підпункт договору не встановлює право ПАТ „ОТП Банк" відмовити у кредитуванні без наявності підстав для відмови, передбачених законом або Кредитним договором № CM-SME 200/128/2008 від 26.03.2008 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2012 року відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, або змінити рішення.

Відповідно ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на положення статті 213 ЦК України, якою встановлено право сторони (сторін) на тлумачення змісту правочину та на статті 627, 629 ЦК України, якими передбачені свобода договору та обов'язковість договору.

При цьому суд виходив з того, що вимоги позивача є недоведеними, оскільки сторони уклали Додатковий договір добровільно, цей договір підписаний сторонами, а підпункт 2.1.3 Додаткового договору тлумаченню не підлягає, оскільки сторони дійшли згоди щодо такого його формулювання.

Основний довід апеляційної скарги полягає в тому, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам статей 213, 215 ЦПК України.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції є непослідовним в вирішенні спору, оскільки цим же судом 29.02.2012 року було ухвалено заочне рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено в повному обсязі. Після скасування заочного рішення суд першої інстанції ухвалив протилежне рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 При новому розгляді справи у суді першої інстанції відповідачем не надано будь-яких інших доказів, які б могли вплинути на вирішення спору на користь відповідачів.

Також апелянт вказує на те, що всупереч вимогам частини 3 статті 215 ЦПК України в мотивувальній частині оскаржуваного рішення відсутні мотиви, з яких суд вважає встановленою відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та не зазначив відповідні нормативно-правові акти.

Ці доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу.

Так, статтею 213 ЦК України передбачено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Згідно частин 3-4 цієї статті при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

З огляду на положення частин 2-4 статті 213 ЦК України та на судову практику з розгляду аналогічних справ вбачається, що учасники (учасник) правочину не обмежені в праві тлумачити правочин. Вимога про тлумачення закону фактично є різновидом вимоги про визнання (або не визнання) права.

Викладене в частині 3 статті 213 ЦК України стосовно того, що словам і виразам, які вживаються в тексті правочину в різних його частинах, слід надавати однакового значення, н6е викликає будь-яких заперечень. Проте припис брати до уваги «загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів»є надто загальним. При цьому слід виходити з наступного: 1) оскільки правочин, як і цивільне законодавство, встановлює цивільні права та обов'язки, терміни в правочинах належить тлумачити так, як вони визначаються в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства; 2) якщо правочин впливає на права та обов'язки, його учасників, що мають іншу галузеву належність,термінам має надаватися у відповідній частині таке значення, яке надається їм нормативними актами відповідних галузей законодавства; 3) за наявності суперечності в розумінні термінів в різних галузях законодавства слід враховувати, що є базові визначення термінів, що повинні використовуватися в різних галузях законодавства, є специфічно галузеві визначення, а є й такі, що не можуть використовуватися за межами сфери дії нормативно-правового акта, в якому їх зміст визначено; 4) якщо законодавство не розкриває змісту відповідного терміну, він повинен тлумачитись та, як він розуміється у відповідній галузі науки; 5) за відсутності нормативно-правового та наукового визначення терміну, слід звернутися до тлумачного словника мови, на якій викладено зміст (або вчинено) правочин; 6) якщо запропонованими способами не вдається встановити значення терміну, що вживається в правочині, його слід тлумачити так, як він розуміється в повсякденному спілкування; 7) при тлумаченні правочину слід враховувати нормативно-правову термінологію, що існувала на день вчинення правочину, тобто, наступна зміна нормативного визначення поняття, що вживається в правочині, не повинна братися до уваги при тлумачення останнього.

При апеляційному розгляді справи встановлено, що вимога ОСОБА_2 стосується тлумачення правочину щодо визначення суті виразу «без зазначення причини відмови», викладеному в підпункті 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року, яким встановлено, що банк має право в будь-який момент строку дії цього договору, в односторонньому порядку відмовитись від свого зобов'язання за цим договором щодо надання позичальнику кредиту, без зазначення причини відмови.

Позивач вважає, що такий вислів стосується саме виду оформлення банком відмови від свого зобов'язання за цим договором щодо надання позичальнику кредиту, тобто, надання письмової відповіді про відмову, в якій не зазначаються причини відмови.

Проте, як вбачається з подальших дій банку, який відмовив у позивачеві у наданні наступного траншу, працівниками банку цей вислів трактовано таким чином, що банк може відмовитись від свого зобов'язання взагалі без причин (безпідставно).

Судова колегія вважає, що за вказаних обставин право банку не зазначати причини відмови від свого зобов'язання не є тотожнім поняттю відмовити у наданні кредиту за відсутності причин або підстав щодо невиконання банком взятих на себе зобов'язань.

Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а згідно статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Також до даних правовідносин слід застосувати приписи частини 1 статті 1054 ЦК України, згідно якої за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як встановлено судом, між сторонами укладено кредитний договір № CM-SME 200/128/2008 від 26 березня 2008 року (а. с. 7-12). Згідно пункту 2 Частини № 1 кредитного договору передбачено, що банк надає Позичальнику кредит у вигляді трьох Траншів (а. с.7).

Пунктом 2.1.1. Частини № 2 кредитного договору передбачено, що банк зобов'язаний за умови беззастережного виконання позичальником прийнятих на себе зобов'язань за цим Договором надати Позичальнику кредитні кошти в порядку та на умовах, визначених в цьому Договорі (а. с. 11).

Момент виникнення у позичальника права на отримання кредиту поставлений пунктом 1.3 Частини № 2 кредитного договору в залежність від виконання перелічених в цьому пункті (з підпунктами) умов кредитного договору (а. с. 9).

У відповідності до пункту 1.7.4. частини № 2 кредитного договору банк має право відмовити Позичальнику в наданні чергового Траншу в разі невиконання Позичальником умов цього Договору та /або інших договорів, що пов'язані з цим Договором (а. с. 10 - на звороті).

Виходячи з вищевикладеного та правовідносин, які виникли між сторонами на підставі укладеного кредитного договору № CM-SME 200/128/2008 від 26 березня 2008 року, зазначене формулювання підпункту 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року, яким встановлено: «банк має право в будь-який момент строку дії цього договору, в односторонньому порядку відмовитись від свого зобов'язання за цим договором щодо надання позичальнику кредиту, без зазначення причини відмови» - не звільняє банк від обов'язку діяти у відповідності до загальних норм цивільного законодавства та умов Кредитного договору.

Відмова банку від свого зобов'язання має бути викладена письмово. Якщо в такій відмові банка не буде зазначено причин відмови (як-то вказано в підпункті 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року), то при цьому беззаперечно повинні існувати (без зазначення причин у письмовій відмові) передбачені законом та кредитним договором підстави для відмови Позичальнику у наданні наступного Траншу.

З огляду на вищевикладене судова колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 317, 319 ЦПК України, судова колегія

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2012 року скасувати.

Ухвалити нове рішення наступного змісту:

Розтлумачити зміст підпункту 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року до кредитного договору № CM-SME 200/128/2008 від 26 березня 2008 року, укладеного між Закритим акціонерним товариством „ОТП Банк" та ОСОБА_2, зазначивши, що підпункт 2.1.3 Додаткового договору від 13.02.2009 року до кредитного договору № CM-SME 200/128/2008 від 26.03.2008 року не встановлює право ПАТ „ОТП Банк", який є правонаступником ЗАТ „ОТП Банк", відмовити у кредитуванні без наявності підстав для відмови, передбачених законом або Кредитним договором № CM-SME 200/128/2008 від 26 березня 2008 року.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: