Категорія №3.5

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 травня 2012 року Справа № 2а/1270/3454/2012

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Ірметова О.В. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням законодавства Нагорної Надії Сергіївни про визнання дій протиправними, -

ВСТАНОВИВ:

03 травня 2012 року на адресу Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням законодавства Нагорної Надії Сергіївни, яким просила:

- визнати акт перевірки №12-12-158/0012 від 15.02.2012 року, протокол №12-12-158/0008 від 15.02.2012 року, припис №12-12-158/0011-0007 від 15.02.2012 року такими, що складені не у відповідності до законодавства про працю;

- визнати дії посадової особи головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням законодавства Нагорною Н.С. неправомірними в частині недотримання вимог Конституції України, Закону України «Про захист персональних даних», законів про працю в Україні, Закону України «Про державну службу», Присягу державного службовця при складанні акту №12-12-158/0012 від 15.02.2012 року, протоколу №12-12-158/0008 від 15.02.2012 року, припису №12-12-158/0011-0007 від 15.02.2012 року та її намірах до наступних перевірок.

Крім того позивачем заявлено клопотання про винесення окремої ухвали.

Ухвалою від 04 травня 2012 року позивачу було відмовлено у відкритті провадження в частині позовних вимог, щодо визнання акту перевірки №12-12-158/0012 від 15.02.2012 року таким, що складений не у відповідності законодавства про працю в України.

Ухвалою від 31 травня 2012 року справу призначено до розгляду в письмовому провадженні.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що 15.02.2012р. інспектором праці Нагорною Н.С. була проведена перевірка ФОП ОСОБА_1 по дотриманню законів про працю в Україні. За результатами перевірки інспектором Нагорною були складені: акт перевірки№12-12-158/0012, протокол №12-12-158/0008 та припис №12-12-158/0011-0007. з результатами перевірки позивач не погоджується, оскільки: підставою для складення цих документів на думку головного державного інспектора праці Нагорної Н.С, як вказано в протоколі «вчинила адміністративне правопорушення, яке виявлене 15 січня 2012 року...» Це є перша фальсифікація офіційного документу державним інспектором Нагорною Н.С., оскільки 15.01.2012р - вихідний день. Другою фальсифікацією, як вказано в протоколі є. дослівно: «та засвідчено актом перевірки від 15.02.12р. №12-12-158/0011...». Позивач зазначив, що вказаний Акт з таким номером йому не відомий. Але далі по тексту протоколу наведені дані та висновки Акту №12-12-158/0012. Ті ж самі дані та висновки цього Акту інспектора праці Нагорної Н.С. дублюються в Протоколі і Припису від 15.02.2012р.

На думку позивача підставами для визнання протиправними припису: відсутність законних підстав; наявність доказів, які повністю спростовують всі фальсифіковані факти, висновки головного інспектора праці Нагорної Н.С.; відсутність підстав використання головним державним інспектором праці Нагорною Н.С. персональних даних в об'ємі, які наведені фактично про позивача, а також збирання, обробка, використання персональних даних позивача та найманих працівників без відповідної згоди на це. В подальшому позивачем наводяться інші факти, які на його думку були сфальсифіковані відповідачем та зазначив, що ним надавалися пояснення, але відповідачем не було враховано їх при складанні припису.

У відзиві на адміністративний позов відповідач зазначив, що на момент складання зазначеного Акту перевірки та протоколу дійсно працював головним державним інспектором праці відділу контролю за додержанням законодавства про працю.

Акт та протокол було складено у відповідності до діючого законодавства та не було допущено дій котрі б суперечили діючому законодавству.

При проведенні перевірки відповідач діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим законодавством, та не допускала жодних порушень прав позивача та вважає викладені у позовній заяві доводи не обґрунтованими та такими, що протирічать нормам права.

Як зазначив відповідач, Кабінет Міністрів України відповідною постановою від 30.08.2000 року № 1351 утворив у складі Міністерства праці та соціальної політики на базі його структурних підрозділів - головної державної інспекції праці та Державної експертизи умов праці України Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю та постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 року № 50 було затверджено Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.03.2011 року № 346 «Про ліквідацію урядових органів» державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю було ліквідовано та встановлено, що постанови Кабінету міністрів України від 30.08.2000 року № 1351 та від 18.01.2003 року № 50 втратили чинність.

Пунктом 2 вказаної Постанови встановлено, що урядові органи, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують виконувати свої повноваження до передачі таких повноважень відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17.08.2011 року № 879 «Про утворення територіальних органів Державної інспекції з питань праці» встановлено, що територіальні органи Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю, які ліквідуються, продовжують виконувати свої повноваження та функції до завершення здійснення заходів з утворення територіальних органів Державної інспекції з питань праці.

Крім цього, згідно пункту 12 постанови Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року передбачено, що орган виконавчої влади, щодо якого набрав чинності акт Президента України про його припинення, продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції з формування і реалізації державної політики у визначеній Президентом України сфері до набрання чинності актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення утвореним органом виконавчої влади його повноважень та виконання функцій.

Таким чином, на думку відповідача зазначений Припис винесено органом, який наділений функціями контролю у сфері дотримання законодавства про працю, а доводи позивача в цій частині є необґрунтованими та безпідставними.

Щодо недотримання під час проведення перевірок вимог Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» зазначив, що відповідно до ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Частиною 6 статті 9 Кодексу встановлено, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті. що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору дійсно, як зазначає позивач, преамбула закону України «про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» встановлює, що цей Закон визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов'язки та відповідальність суб'єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).

Водночас Конвенцією Міжнародної організації праці від 11.07.1947 року № 81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованою згідно Закону України від 08.09.2004 року № 1985-ІУ, встановлені інші ніж Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» порядок та процедура здійснення перевірочних заходів дотримання вимог законодавства про працю.

Так, статтею 12 Конвенції 81 про інспекцію праці у промисловості й торгівлі встановлено, що інспектори праці, забезпечені відповідними документами, що засвідчують їхні повноваження, мають право, зокрема, безперешкодно, без попереднього повідомлення і в будь-яку годину доби проходити на будь-яке підприємство, яке підлягає інспекції, проходити у денний час до будь-яких приміщень, які вони мають достатні підстави вважати такими, що підлягають інспекції та здійснювати будь-який огляд, перевірку чи розслідування, які вони можуть вважати необхідними для того, щоб переконатися у тому, що правові норми суворо дотримуються

Статтею 16 Конвенції 81 передбачено, що інспекції на підприємствах проводяться так часто і так ретельно, як це необхідно для забезпечення ефективного застосування відповідних правових норм.

Таким чином, виходячи з вимог Конвенції, при проведенні перевірок дотримання вимог законодавства про працю щодо направлення підконтрольній установі повідомлення про перевірку та надання відповідного наказу та посвідчення (направлення), а також положення про терміни перевірки, норми ст. ст. 5, 7 Закону країни "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" не застосовуються. Відповідної позиції також дотримується Вищий адміністративний суд України у своїй ухвалі К-17533/08.

Аналогічні положення також визначені у Положенні про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 року №50.

Згідно свого Положення одним із основних завдань Держнаглядпраці є забезпечення захисту прав працівників шляхом здійснення державного нагляду за додержанням законодавства про працю. Відповідно до покладених завдань Держнаглядпраці, зокрема, здійснює контроль додержання законодавства про працю.

Посадові особи Держнаглядпраці (головні державні інспектори праці, їх заступники, державні інспектори праці) мають право, в тому числі, безперешкодно в будь-який час без попереднього інформування з пред'явленням службового посвідчення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю адміністративні і виробничі приміщення роботодавців, давати посадовим особам органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, роботодавців приписи щодо усунення порушень законодавства про працю в частині забезпечення реалізації прав і гарантій працівників, які підлягають обов'язковому виконанню з письмовим повідомленням про вжиті заходи у місячний або в інший зазначений у приписі строк.

Для виконання покладених на Держнаглядпраці завдань утворюються за погодженням з Мінпраці територіальні державні інспекції праці в межах граничної чисельності працівників Держнаглядпраці. Керівники територіальних державних інспекцій праці є головними державними інспекторами праці Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя. На підставі вищевикладеного відповідач просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог та зазначених позивачем підстав, наявних у матеріалах справи доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст.69-72 КАС України, суд встановив наступне.

Фізична особа підприємець ОСОБА_1 зареєстрована виконавчим комітетом Рубіжанської міської ради Луганської області 29 вересня 1999року (а.с. 9).

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем 15 лютого 2012 року було складено акт перевірки № 12-12-158/0012 (а.с.12-14), в якому відображені встановлені порушення ст.ст. 79, 95, 115 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 3, 24, 33 Закону України «Про оплату праці», ст.ст. 10, 21 Закону України «Про відпустки», Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» № 491-IV від 06.02.2003р, Постанови КМУ від 17.07.2003р. №1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення», Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995р. №100.

За результатами перевірки позивачу був виданий припис № 12-12-158/0011-0007 (а.с. 10-11). На виконання припису №12-12-158/0011 від 15.02.2012 року позивачем надано інформацію про його виконання (а.с.20).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 259 КЗпП України визначено, що нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу. Статтею 35 Закону України "Про оплату праці" зазначено, що контроль за додержанням законодавства про оплату праці здійснюють Міністерство праці та його органи. Статтею 27 Закону України "Про відпустки" також зазначено, що нагляд за додержанням законодавства про відпустки здійснюють спеціально уповноважені на те органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.

Положенням про Державну інспекцію України з питань праці, затвердженим Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 386/2011 передбачено, що Державна інспекція України з питань праці є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України.

Держнаглядпраці України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань нагляду та контролю за до держанням законодавства про працю, зайнятість населення, законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного ви падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, на випадок безробіття в частині призначення нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Держнаглядпраці та його територіальні державні інспекції праці є органами, уповноваженими здійснювати державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю.

Державна інспекція України з питань праці є правонаступником прав та обов'язків Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю - урядового органу, що діяв у системі Міністерства праці та соціальної політики України.

Процедуру здійснення державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю (крім питань охорони праці) та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування в установах і організаціях усіх форм власності та у фізичних осіб, які використовують найману працю врегульовано Порядком проведення перевірки стану додержання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що проводиться посадовими особами Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю та його територіальних органів, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 21 березня 2003 року N 72, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 03 червня 2003 року за N 432/7753, який був чинним на момент проведення перевірки.

Відповідно до пункту 2.3 Порядку інспектор праці має право безперешкодно в будь-який час без попереднього повідомлення відвідувати для перевірки додержання законодавства про працю та про загальнообов'язкове державне соціальне страхування: підприємства, робочі органи виконавчих дирекцій фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, виробничих приміщень суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб, які використовують найману працю.

Крім того, повноваження державних інспекторів праці Держнаглядпраці та територіальних державних інспекцій визначені, крім загальних законів, КУпАП та конвенціями Міжнародної організації праці (далі - МОП), ратифікованих законами України "Про ратифікацію Конвенцій міжнародної організації праці".

Частиною 1 статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» зазначене, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до приписів статті 9 Конституції України чинні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховою Радою України, є частиною національного законодавства.

Норми Конвенції № 81 Міжнародної організації праці 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованої Законом України від 08 вересня 2004 року № 1985-ІУ, а саме підпункт «а» пункту 1 та пункту 2 статті 12 Конвенції № 81, дозволяє інспекторам праці не повідомляти роботодавця або його представника про свою присутність на підприємстві, якщо вони вважатимуть, що таке повідомлення може завдати шкоди виконанню їх обов'язків, тобто ефективності здійснення контрольних заходів.

Статтею 2 Конвенції передбачено, що система інспекції праці на промислових підприємствах застосовується до всіх підприємств, щодо яких інспектори зобов'язані забезпечити застосування правових норм щодо умов праці та охорони працівників під час їхньої роботи. Національне законодавство може звільняти від застосування цієї Конвенції підприємства гірничої промисловості і транспорту або частини цих підприємств.

Статтею 18 Конвенції передбачено, що відповідні санкції за порушення правових норм, виконання яких повинні забезпечувати інспектори праці, та за перешкоджання інспекторам праці у виконанні їхніх обов'язків, повинні передбачатися національним законодавством та ефективно застосовуватися. Діючим законодавством не передбачено підстав щодо звільнення підприємств певної галузі від державного контролю.

Із аналізу зазначених норм вбачається, що відповідач при проведенні перевірки діяв у межах повноважень (компетенції) та у спосіб, що передбачений діючим законодавством України, яке регламентує порядок проведення перевірок відповідачем.

Як посилається позивач у своєму позові, підставою для визнання дій протиправними та скасування припису є фальсифікація фактів в частині дотримання позивачем норм законів про працю. Інших підстав позивач у своїх позовних вимогах не зазначав.

Оцінюючі зазначені позивачем підстави, суд виходить з наступного.

Згідно з ч.2 ст.2 КЗпП України працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З аналізу зазначених норм КЗпП України вбачається, що обов'язковою умовою трудового договору, як реалізація права громадянина на працю, є виплата заробітної плати у розмірі не меньш гарантованої на державному рівні.

Однією з інстотних умов праці є система та розмір оплати праці. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплатут праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до ч.4 ст.128 ГК України громадянин як суб'єкт господарювання здійснює управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом.

Як вбачається з акту перевірки від 15.02.2012 №12-12-158/0012 та не спростовано позивачем під час розгляду справи, позивач на момент перевірки використовувала найману працю 3 працівників. Так, у п.3 трудового договору від 01.03.2004, укладеного між позивачем та громадянкою ОСОБА_5, визначена оплата праці у розмірі 205,00 грн. на місяць, яка відповідає розміру мінімальної заробітної плати станом на березнь 2004 року. У період з 2004 року по 01.01.2012 року відбувалося підвищення мінімального розміру заробітної плати. Як зазначено в акті перевірки зміни до трудового договору не вносилися, та про це не заперечував позивач в поясненнях та запереченнях позивача на акт перевірки. Позивач в запереченнях на акт перевірки зазначив, що фактично працівники отримують заробітну плати не меншу за мінімальну (згідно діючого законодавства) та не погіршує стан працівників.

Як було зазначено вище, чинним законодавством встановлено, що умови оплати праці найманого працівника, який працює за трудовим договором у окремого громадянина (фізичної особи) визначаються угодою між роботодавцем і працівником. Застосування встановлених умов праці шляхом конкретизації розміру оплати праці, надбавок, доплат, премій здійснюється власником за погодженням з працівником при укладенні трудового договору.

Протоколи зборів трудового колективу ФОП ОСОБА_1 від 29 грудня 2010 року (а.с.21), від 20 лютого 2012 року (зворотній бік а.с.21) не є належними доказами погодження роботодавця з найманими працівниками умов оплати праці, оскільки тільки громадянин (суб'єкт господарювання) безпосередньо здійснює управління заснованим підприємством, а тому наділений повноваженнями укладати трудові договори.

Сам протокол є документом який фіксує проведення певні подій, в даному випадку - зборів колективу, під час якого обговорюються питання

Оскільки під час проведення перевірки відповідачем було встановлено відсутність подальшого погодження власника та найманого працівника умов оплати праці шляхом укладання додаткової угоди, суд вважає, що вимога відповідача в частині приведення у відповідність до вимог ст.95 КЗпП України оплати праці найманих працівників є законною та обґрунтованою.

Відповідно до ст. 115 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні не рідше 2 разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів, та не пізніше 7 днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Тобто, заробітна плата за першу половину місяця (15 календарних днів) має виплачуватись в період з 16 по 22 число, а за другу - з 1 по 7 число.

Конкретні терміни виплати заробітної плати встановлюються підприємствами самостійно в колективному договорі або нормативному акті роботодавця, погодженому з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом).

Як зазначено в акті перевірки та не спростовано позивачем під час розгляду справи, позивачем відповідним нормативним актом (наказом, розпорядженням тощо) конкретні терміни виплати заробітної плати не встановлені та не погоджені з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом. Таким чином суд дійшов висновку про обгрунтованісдть відповідача щодо приведення у відповідність до виомг ст. 115 КЗпП України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці» оплати праці працівників шляхом встановлення відповідним актом роботодавця строків виплати заробітної плати.

Під час перевірки відповідачем було встановлено, що позивачем протягом перевіряємого періоду працівникам надавалися відпустки відповідно до встановленого графіку, але порушено порядок ознайомлення працівників з гафіком відпусток.

Згідно зі статтею 10 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР черговість надання відпусток визначається графіками, які затвер джує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) (далі - профспілка) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом і доводить до відома всіх працівників.

Про дату початку щорічної відпустки роботодавець зобов'язаний письмово повідомити працівника. Згідно із частиною одинадцятою статті 10 Закону № 504 це треба зробити не пізніше ніж за два тижні до встановленого графіком терміну. Порушення строку такого повідомлення дасть можливість працівникові вимагати перенесення щорічної відпустки на інший період.

Письмовим повідомленням у цьому разі може слугувати як окремо складений документ довільної форми, так і підпис працівника про ознайомлення у наказі про надання щорічної відпустки. Це повідомлення доцільно складати у двох примірниках: один - для працівника, другий (з відміткою про ознайомлення працівника) - для кадрової служби роботодавця.

Наданий позивачем протокол зборів колективу від 20 лютого 2012 року не є належним доказом повідомлення найманих працівників з графіком відпусток, оскільки нормами закону передбачено письмове повідомлення роботодавця та відповідних доказів позивач суду не надав.

Під час проведення перевірки відповідачем було встановлено, що позивачем протягом перевіряє мого періоду згідно графіку відпусток надавалися щорічні відпустки. Виплата заробітної плати здійснювалась частинами, що є порушенням ст.21 Закону України «Про відпустки».

Так відповідно до ст. 21 Закону України «Про відпустки» заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку. Таким чином законодавець встановив порядок оплати заробітної плати за час відпустки без надання альтернативи роботодавцю встановлювати інший порядок оплати.

Крім того, у перевіряємий період законодавством змінювався розмір мінімальної заробітної плати, та як зазначено в акті перевірки та не спростовано позивачем під час розгляду справи, не здійснювалися нарахування індексації, що є порушенням вимог ч.5 ст.95 КЗпП України, ст. 33 Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».

Таким чином в судовому засіданні знайшли своє підтвердження обставини, які були враховані відповідачем при прийнятті оскаржуваного припису.

Посилання позивача на неправомірність дій відповідача в частині недотримання вимог Конституції України, ст.19 Закону України «Про захист персональних даних» є незмістовним з наступних підстав.

Відповідно до ст.19 Закону України «Про захист персональних даних», яку вважає порушеною позивач, запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про захист персональних даних» розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:

1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання;

2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;

4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.

Також до розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють:

1) інформацією про стан довкілля;

2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;

3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;

4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про інформацію» предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

З аналізу зазначених норм вбачається, що інформація отримана під час перевірки не становить суспільний інтерес та отримана для здійснення контролю за дотриманням норм чинного трудового законодавства, а тому позивач не є розпорядником інформації відповідно до Закону України «Про захист персональних даних».

За таких обставин, позовні вимоги слід визнати необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч.2 ст.94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Керуючись статтями 71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного державного інспектора праці відділу контролю за додержанням законодавства ОСОБА_2 про визнання дій протиправними відмовити.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Постанова суду може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

На підставі частини 3 статті 160 КАС України у судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено, про що згідно вимог частини 2 статті 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.

Постанова складена та підписана в повному обсязі 05 червня 2012 року.

Суддя О.В. Ірметова