Справа № 2-0342-2008 рік
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
7 травня 2008 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючої судді Дубіжанської Т.О.
при секретарі Рожко Я.С.
за участю позивачки ОСОБА_1.
за участю представників відповідача Пруднікової Л.М., Здесенко В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську справу за позовом ОСОБА_1до ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» про стягнення заробітної плати та моральної шкоди, -
ВСТАНОВИВ :
У жовтні 2007 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, в якій просила ухвалити рішення, яким стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платні в сумі 100 000 грн. та моральну шкоду в сумі 100 000 грн. В обґрунтуванні своїх вимог позивачка вказала на те, що з 1954 року по 1990 рік вона працювала у відповідача на посаді крановика. З 1964 року відповідач невірно розраховував її дні щорічної чергової відпустки, чим значно знизив їй оплату за час відпустки. Дані ствердження вона ґрунтує на тому, що відповідач в 1964 році перейшов з шестиденного робочого тижня на п'ятиденний. При п'ятиденному робочому тижні тривалість її робочого часу за тиждень залишилася - 41 година, тривалість щорічної відпустки залишилася - 15 робочих днів, загальний вихідний день залишився - «неділя». Що стосується другого вихідного дня, то він встановлювався графіком роботи підприємства та надавався підряд з загальним вихідним днем. При цьому, відповідач нараховував їй дні щорічної чергової відпустки включаючи в них «суботу», яка по календарю була робочим днем, однак при п'ятиденному робочому тижні вихідним днем. На її думку, відповідач порушував її права враховуючи «суботу» у дні щорічної відпустки, оскільки ст. 78-1 КЗпП України передбачає, що святкові і неробочі дні при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються. Таким чином, розраховуючи їй середню заробітну плату для оплати відпускних, відповідач виходив з робочих днів по календарю шестиденної робочої неділі, чим занижував розміри її середнього заробітку для оплати відпускних. Крім того, при даному розрахунку відповідач враховував заробітну плату тільки даного підприємства незалежно від того, чи мали місце на протязі року зміни її розміру, чим також занижував розміри виплат. Отже, позивачка вважає, що незаконними діями відповідача їй було завдано матеріальної шкоди, яку вона оцінює в сумі 100 000 грн. Також, цими незаконними діями відповідач завдав їй моральної шкоди, яка полягає у моральних стражданнях, яких вона зазнала у зв'язку з довготривалими переживаннями, які відобразилися на її здоров'ї та самопочутті, вона втратила спокій та сон, нехватка грошей вимусила її обмежуватися в деяких потребах на протязі 25 років. Завдану моральну шкоду вона оцінює в сумі 100 000 грн. У зв'язку з цим, позивачка вимушена звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.
У судовому засіданні позивачка свої позовні вимоги підтримала, віднесла їх до недоплати середньої заробітної плати за дні щорічної чергової та додаткової відпустки та до завданої їй матеріальної шкоди в сумі 100 000 грн., зазначивши, що їй також була завдана моральна шкода, яку вона оцінює в сумі 100 000 грн., просила вказані суми стягнути з відповідача на її користь. При цьому, позивачка посилалася на підстави зазначені в позовній заяві, а також на ст. 49 Конституції України, яка передбачає її право звернення до суду з даним позовом.
Представники відповідача у судовому засіданні вимоги позивачки не визнали в повному обсязі та просили відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що відповідач з 01 січня 1968 року перейшов на п'ятиденний робочий тиждень, а не з 1964 року, як зазначає позивачка. Відповідач з 1968 року по час звільнення позивачки нараховував їй середню заробітну плату за дні щорічної чергової та додаткової відпустки у відповідності з діючим на той час законодавством СРСР.
Вислухавши позивачку та представників відповідача, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають по наступним підставам.
У судовому засіданні встановлено, що позивачка з 03.11.1954 року по 27.06.1990 року працювала у відповідача на посаді крановика. (а.с. 13, 15). Згідно Витягу з постанови Ради Міністрів СРСР від 19.12.1967 року № 1132 (а.с. 42), ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» з 01.01.1968 року переведений на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями: субота та неділя, з тривалістю роботи по дням тижня: понеділок, вівторок, середа, четверг - по 8 годин 15 хвилин, п'ятниця - 8 годин. Як передбачає ч. 1 ст. 52 Кодексу законів про працю Української РСР (із змінами і доповненнями, внесеними з 10.12.1971 року по 30.12.1981 рік), для робітників і службовців установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує адміністрація за погодженням з фабричним, заводським, місцевим комітетом професійної спілки з додержанням установленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51). Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 24.01.1983 року N 4617-X «Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР», у статті 52 найменування "фабричний, заводський, місцевий комітет професійної спілки" замінено найменуванням "профспілковий комітет підприємства, установи, організації". Зміни в дану статтю по час звільнення позивачки (27.06.1990 року) більш не вносилися. Згідно ст. 50 Кодексу законів про працю Української РСР (із змінами і доповненнями, внесеними з 10.12.1971 року по 14.05.1990 рік), нормальна тривалість робочого часу робітників і службовців на підприємствах, в установах, організаціях не може перевищувати 41 години на тиждень.
Як вбачається з матеріалів справи, генеральним директором ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» були затверджені та узгоджені з головою профспілкового комітету графіки роботи об'єднання при п'ятиденному робочому тижні на 1979, 1981, 1982, 1983, 1984, 1985, 1986, 1987, 1988, 1989 роки. Дані графіки визначали робочі суботи в місяцях кожного року та тривалість окремих робочих днів в роках. (а.с. 26-31). Згідно трудової книжки позивачки, 17.12.1974 року її переведено в цех № 70 крановиком 5 розряду. (а.с. 13). 29.09.1989 року розпорядженням № 263 по цеху № 70, що винесено на підставі рішення генерального директора, профспілкового комітету та СТК об'єднання, встановлено новий режим роботи змін, без робочих субот. (а.с. 6).
З пояснень позивачки та представників відповідача у судовому засіданні вбачається, що тривалість робочого часу позивачки на ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» не перевищувала 41 години на тиждень.
Отже, суд приходить до висновку, що при переведені відповідача з шестиденного на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, порушень з боку відповідача законодавства про працю, що діяло в період з 01.01.1968 року по 27.06.1990 року, відносно тривалості робочого тижня позивачки та надання їй вихідних днів, немає.
Згідно ст. 74 Кодексу законів про працю Української РСР (із змінами і доповненнями, внесеними з 10.12.1971 року по 14.05.1990 рік), всім робітникам і службовцям надаються щорічні відпустки із збереженням місця роботи (посади) і середнього заробітку (статті 75 і 76). Відповідно до ч. 1 ст. 75 цього кодексу, в той самий період, щорічна відпустка надається робітникам і службовцям тривалістю не менш як 15 робочих днів, з поступовим переходом до надання відпустки більшої тривалості. Порядок обчислення тривалості щорічної відпустки визначається законодавством Союзу РСР.
У відповідності до п. 4 роз'яснень Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати та Президії Всесоюзної Центральної Ради Професійних Рад від 08.04.1967 року № 4/П-10 «Про деякі питання, що пов'язані з переведенням робочих та службовців підприємств, установ та організацій на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями» (а.с. 43), при введені на підприємствах, в установах та організаціях п'ятиденного робочого тижня чергова та додаткова відпустки повинні надаватися робочим та службовцям на встановлені діючим законодавством кількість робочих днів по календарю (а не по графіку). За рахунок другого дня вихідного в тижні тривалість відпустки не збільшується. Якщо закінчення відпустки настає перед вихідними днями по графіку, наприклад, перед суботою та неділею, то працівник повинен вийти на роботу в понеділок. В цьому випадку суботній день виплаті не підлягає.
Згідно п. 5 вказаних вище роз'яснень, середній заробіток для оплати відпустки або виплати компенсації за невикористану відпустку розраховувався шляхом ділення заробітку за передуючі 12 календарних місяців на 12 (дні щорічної чергової відпустки в 1967 році) і на 25,4 та множення отриманого середньоденного заробітку на кількість робочих днів відпустки по календарю (а не по графіку).
Таким чином, в період з 01.01.1968 року по 27.06.1990 року (час звільнення позивачки) на ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» чергова та додаткова відпустки надавалися позивачці на встановлену кількість робочих днів по календарю, тобто враховуючи другий вихідний день суботу, при цьому за суботній день оплачувався середній заробіток за день відпустки, що відповідає діючому на той час законодавству про працю. Також, законодавство про працю того часу передбачало не виплату працівнику середнього заробітку за суботній день тільки тоді, коли закінчення відпустки перепадало на останній день перед вихідними днями по графіку, але при цьому працівник виходив на роботу в понеділок.
Виходячи з наведеного вище, суд вважає, що вимоги позивачки в частині стягнення з відповідача недоплаченої середньої заробітної плати за дні щорічної чергової та додаткової відпустки в сумі 100 000 грн. задоволенню не підлягають, оскільки в період роботи позивачки з 01.01.1968 року по 27.06.1990 року порушень з боку відповідача діючого на той час трудового законодавства в частині надання позивачці днів щорічної чергової та додаткової відпустки і оплати їй середнього заробітку за дні відпустки не було.
Що стосується посилань позивачки на порушення відповідачем ст. 78-1 КЗпП України, в якій зазначено, що святкові і неробочі дні при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються, то дані посилання являються безпідставними та необґрунтованими, оскільки в період роботи позивачки з 03.11.1954 року по 27.06.1990 року дана норма закону не була передбачена Кодексом законів про працю Української РСР. Крім того, якщо виходити з норми ч. 1 ст. 73 Кодексу законів про працю Української РСР (із змінами і доповненнями, внесеними з 10.12.1971 року по 14.05.1990 рік), то робота на підприємствах, в установах, організаціях не провадилась в такі святкові дні: 1 січня - Новий рік; 8 березня - Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 7 жовтня - День Конституції СРСР; 7 і 8 листопада - річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції; 5 грудня - День Конституції СРСР. В судовому засіданні встановлено, що при введені з 01.01.1968 року на ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» п'ятиденного робочого тижня чергова та додаткова відпустки надавалися позивачці на встановлені діючим в той час законодавством кількість робочих днів по календарю (а не по графіку), тому святкові дні в дні відпустки не враховувалися.
Що стосується стверджень позивачки на недоплату відповідачем середнього заробітку за 1 час кожного дня відпустки протягом з 01.01.1968 року по 27.06.1990 року, через тривалість роботи 7 годин на день при п'ятиденному робочому тижні, то вони також являються безпідставними та необґрунтованими, оскільки в судовому засіданні встановлено, що тривалість робочого тижня позивачки як при шестиденному так і при п'ятиденному робочому тижні не перевищувала 41 години на тиждень, при цьому за другий вихідний день, що перепадав на дні відпустки позивачки по календарю (а не по графіку), відповідач оплачував їй середній заробіток, як за день відпустки.
Разом з тим, являються безпідставними та необґрунтованими і доводи позивачки про те, що відповідач при розрахунку середнього заробітку для оплати їй відпустки враховував заробітну плату тільки свого підприємства (заробітну плату позивачки) незалежно від того, чи мали місце на протязі року зміни її розміру, чим занижував розміри її виплат.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Як передбачає п. 2 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу, збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 року N 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» є роз'яснення, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Оскільки в судовому засіданні не встановлено порушення будь-яких прав позивачки з боку відповідача при нарахуванні їй днів щорічних чергових та додаткових відпусток, а також при виплаті їй середнього заробітку за відпустки, то вимоги позивачки в частині стягнення з відповідача матеріальної шкоди в сумі 100 000 грн. являються безпідставними та необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявністю її вини. Статтею 23 ЦК України визначено поняття моральної шкоди, в чому вона полягає, порядок визначення та стягнення. Крім того, в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 року є роз'яснення, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позначених моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України власник або уповноважений їм орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав привели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Оскільки в судовому засіданні не встановлено неправомірних дій відповідача і не доведено факту спричинення такими діями моральної шкоди, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача на користь позивачки моральної шкоди в сумі 100 000 грн.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 50, 52, 73, 74, 75 Кодексу законів про працю Української РСР (із змінами і доповненнями, внесеними з 10.12.1971 року по 14.05.1990 рік), ст. ст. 16, 22, 23, 1166, 1167 ЦК України (в редакції 2003 року), ст. 237-1 КЗпП України, ст. ст. 10, 15, 57-61, 79, 81, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд, -
В И Р І Ш И В:
В задоволенні позову ОСОБА_1до ВО «Південний машинобудівний завод ім. Макарова А.М.» про стягнення заробітної плати та моральної шкоди - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги або в порядку ч. 4 ст. 295 ЦПК України.
Суддя Т. О. Дубіжанська