№ 2-7145

провадження 2/412/519/2012

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2012 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі -Пасько Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 і ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа Перша Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання не дійсними заяви про прийняття спадщини і заповіту, стягнення витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 і ОСОБА_2 10 лютого 2011 року звернулися до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про визнання не дійсними заяви про прийняття спадщини і заповіту, стягнення витрат. Позивачі в своїх позовних вимогах посилалися на те, що їх батько ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, після його смерті залишилося спадкове майно, в тому числі і частина домоволодіння. Вони звернулися до нотаріальної контори з питанням прийняття спадщини, але після цього з'ясувалося, що заповітом від 11 березня 1998 року батько заповідав все своє майно ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року і спадщину за неї прийняла її дочка - відповідач. Позивачі добре знають батька і стан його здоров'я, тому вважають, що заповіт батьком складено незаконно і не вірно, це було зроблено під час його хвороби, що не дозволяло йому керувати своїми діями. Заяву до нотаріальної контори від імені ОСОБА_5 складено і оформлено з численними порушеннями законів, що унеможливлювало прийняття спадщини за вказаним заповітом згідно цієї заяви. Просили визнати вказану заяву про прийняття спадщини і заповіт батька не дійсними, залишивши за ними право спадкування батькового нерухомого майна, задовольнивши позов в повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, про день та час слухання справи повідомлялася належним чином, про причини неявки суду не повідомила. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача осіб згідно ст. 169 ЦПК України.

Представник третьої особи Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив, в зверненні до суду просили справу розглянути без їх участі і рішення винести на розсуд суду. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи згідно ст. 169 ЦПК України.

З'ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивачі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є рідними сестрами, їх батьком є ОСОБА_4, останній був зареєстрований і постійно мешкав в квартирі АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 помер, після його смерті залишилося спадкове майно, в тому числі і вказана частина домоволодіння. Вони звернулися до нотаріальної контори з питанням прийняття спадщини, але після цього з'ясувалося, що заповітом від 11 березня 1998 року батько заповідав все своє майно ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року і спадщину за неї прийняла її дочка -відповідач ОСОБА_3. Позивачі добре знають батька і стан його здоров'я, тому вважають, що заповіт батьком складено незаконно і не вірно, це було зроблено під час його хвороби, що не дозволяло йому керувати своїми діями. Заяву до нотаріальної контори від імені ОСОБА_5 складено і оформлено з численними порушеннями законів, що унеможливлювало прийняття спадщини за вказаним заповітом згідно цієї заяви. Виник спір, в добровільному порядку спір не вирішено і позивачі вимушені були звернутися зі своїми позовними вимогами до суду.

Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню з наступних підстав.

На підставі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що після смерті батька позивачів ОСОБА_4 відкрилася спадщина на Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_1, яке належало йому на праві приватної власності згідно договору дарування № б/н від 26 липня 1972 року, посвідченого Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстром № 2-4525. 06 червня 2007 року, тобто в межах строку, встановленого ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини, ОСОБА_6, яка є дружиною померлого ОСОБА_4 та матір'ю позивачів, звернулась до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори з приводу заведення спадкової справи та перевірки у Спадковому реєстрі наявності або відсутності заповіту. Така перевірка була зроблена й був зроблений витяг з Спадкового реєстру, відповідно до якого ОСОБА_4 не залишив заповіту після своєї смерті. І лише після ознайомлення з цим витягом ОСОБА_6 надала заяву про відмову від спадщини на користь ОСОБА_1, який є рідним сином ОСОБА_6 та ОСОБА_4, та ОСОБА_2, яка є рідною донькою ОСОБА_6 та ОСОБА_4 ОСОБА_6 відповідно до пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 03 березня 1997 року є пенсіонеркою за віком, тобто непрацездатною особою, а тому відмовляючись від своєї частки у спадщині за законом, ОСОБА_6 в силу імперативного характеру ч. 1 ст. 1241 ЦК України за будь-яких умов має спадкувати половину частки (обов'язкова частка), яка б належала їй у разі спадкування за законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Але під час заведення спадкової справи № 591-07 щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 державний нотаріус Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори В.А. Сидоревич припустилася декількох помилок, внаслідок яких було грубо порушено законні права та інтереси ОСОБА_6, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 По-перше, державний нотаріус В.А. Сидоревич належним чином не виконала вимоги п. 3.3. Положення про Спадковий реєстр, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 17 жовтня 2000 року № 51/5, п. 11.1. Інструкції користувача АРМ «Спадковий реєстр», та ретельно не перевірила наявність або відсутність заповіту померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 з урахуванням всіх можливих варіантів написання прізвища спадкодавця. Лише за допомогою комп'ютерно-технічного дослідження Спадкового реєстру або експертизи на предмет проведення 06 червня 2007 року перевірки щодо наявності або відсутності заповіту померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 можливо встановити, яким чином державний нотаріус В.А. Сидоревич проводила таку перевірку, а також вирішити питання щодо дотримання нею встановлених правил проведення перевірки. Через таке неналежне виконання своїх службових обов'язків державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори В.А. Сидоревич про наявність заповіту від 11 березня 1998 року на ім'я ОСОБА_8 позивачам стало відомо лише через півроку після смерті батька, коли вони звернулися для оформлення спадщини до держнотконтори, але одержали листи з відмовою за вих. №1156/02-14 та № 1158/02-14 від 18 березня 2009 року. По-друге, державний нотаріус В.А. Сидоревич всупереч вимогам п. 212 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 18/5, не перевірила непрацездатність не тільки ОСОБА_6, а від того її безперечне право на обов'язкову частку в спадщині, але ще й залишила поза увагою наявність пенсійного посвідчення № НОМЕР_2 від 13 травня 2005 року на ім'я ОСОБА_1, тобто сина ОСОБА_6 та ОСОБА_4, який має третю групу інвалідності, та який також незалежно від наявності заповіту має спадкувати половину частки (обов'язкова частка), яка б належала йому в разі спадкування за законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 69 Закону України «Про нотаріат»нотаріус зобов'язаний перевірити коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині.

Наведені вище помилки державного нотаріуса Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори В.А. Сидоревич призвели до того, що в березні 2008 року ОСОБА_9, яка є рідною донькою ОСОБА_5, звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про визнання за нею права власності на Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_1, обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що її мати через свою смерть ІНФОРМАЦІЯ_2 року не встигла оформити на себе право власності на вказане вище домоволодіння. В ході зазначеного судового процесу з'ясувалося, що 11 березня 1998 року ОСОБА_10 на випадок своєї смерті було зроблено розпорядження стосовно однієї другої частини належної йому Ѕ частини житлового будинку, розташованого на земельній ділянці в цілому площею 1329 кв. м. в АДРЕСА_1, яку він заповідав ОСОБА_8. Заповіт був зареєстрований в реєстрі за № 2 -1531 та посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори І.М. Ладою.

27 листопада 2007 року, тобто в останній день строку, встановленого ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини, громадянка ОСОБА_5 звернулася до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4. Заяву було зареєстровано в реєстрі за № 2 -3023 та нібито посвідчено державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори І.М. Ладою.

Але при ознайомленні з копіями заповіту від 11 березня 1998 року ОСОБА_4, посвідченого державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою І.М. на ім'я ОСОБА_8 від 11 березня 1998 року і заяви ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року, також посвідченої державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою І.М у позивачів виникли сумніви щодо об'єктивності та безумовності даних документів. В судовому засіданні знайшла підтвердження суттєву відмінність підписів державного нотаріуса І.М. Лади, яка посвідчувала обидва документа. Більше того, в спадковій справі № 591-07 зберігається другий примірник заповіту на ім'я ОСОБА_8 від 11 березня 1998 року, що містить підпис державного нотаріуса І.М. Лади, який також значно відрізняється від підпису нотаріуса на заяві ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року Таке порівняння підписів державного нотаріуса І.М. Лади, що містяться на різних документах, дає змогу стверджувати, що заява ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року посвідчена не державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори І.М. Ладою, а зовсім іншою особою, що є грубим порушенням законодавства України.

Вказані обставини беззаперечно підтверджуються висновками судової почеркознавчої експертизи від 10 лютого 2012 року про те, що підписи в заповіті ОСОБА_4 від 11 березня 1998 року виконані не державним нотаріусом Ладою І.М., а іншою особою з наслідуванням справжньому підпису Лади І.М. Аналогічна ситуація і з заявою про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року, яка надана до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_5, складена та оформлена з порушенням вимог нотаріального процесу та чинного законодавства України, а тому така заява підлягає визнанню недійсною у судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно з п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03 березня 2004 року № 20/5, письмова заява про прийняття спадщини та відмову від неї подається спадкоємцем особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою.

В силу ч. 2 ст. 1 Закону України «Про нотаріат»вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

За ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як встановлено ч, 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Отже, визнання недійсною у судовому порядку заяви ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року буде спрямовано на реальний захист майнових прав та інтересів ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Також при детальному вивченні змісту вказаного вище заповіту від 11 березня 1998 року та заяви про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року судом робиться висновок про те, шо документи містять суттєві помилки та розбіжності, а саме спадкоємцем за заповітом від 11 березня 1998 року є ОСОБА_8, а з заявою про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року до держнотконтори звернулася ОСОБА_5, тобто прізвища спадкоємців різні, а стверджувати, що ОСОБА_8 та ОСОБА_5 -одна й та ж особа - неможливо. До того ж заповіт від 11 березня 1998 року, посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори І.М. Ладою, не містить будь-яких інформативних даних, за допомогою яких можливо було б ідентифікувати особу ОСОБА_8. Крім того, заява ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року містить суттєву помилку, а саме посилання на заповіт, посвідчений Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-1831, хоча з змісту самого заповіту ОСОБА_10 від 11 березня 1998 року вбачається, що він зареєстрований у реєстрі за № 2-1531, дійсне прізвище спадкодавця ОСОБА_4, а в заповіті вказано ОСОБА_10. Всі ці помилки та розбіжності у документах, свідчать про недбалість дій та некомпетентність державних нотаріусів Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори І.М. Лади та В.А. Сидоревич.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних, або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. За правилами ст. 31 ЦПК України крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Право пред'явити зустрічний позов надано відповідачу законодавцем виходячи з принципу рівності сторін та з метою захисту прав відповідача у спосіб, передбачений цивільно-процесуальним законодавством.

Судом встановлено, що сторони скористалися повністю своїми правами, позовні вимоги не змінювалися та не доповнювалися, зустрічні вимоги в передбаченому законом порядку своєчасно заявлені не були.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набутгя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У відповідності до ст. 1257 ЦК України недійсним може бути визнаний заповіт, який «складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення або якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Оспорюваний заповіт не відповідає вимогам закону і відповідного належного волевиявлення батька позивачів не було, заява про прийняття спадщини державним нотаріусом не посвідчувалася і в передбаченому законом порядку (спочатку посвідчення нотаріусом, а потім відповідна реєстрація і оформлення її до спадкової справи -цей порядок було порушено: підпис за нотаріуса поставила невідома особа і після цього помилкова реєстрація) до нотаріальної контори не надходила.

Оцінюючи дії відповідача та третьої особи (нотаріусів, що посвідчували правочини, оспорюваний заповіт, заяву про прийняття спадщини) можна прийти до висновку щодо їх не прозорості, не відкритості та не відповідності чинному законодавству. Посвідчений заповіт від 11 березня 1998 року від імені ОСОБА_10 не законний, при його посвідченні були порушені вимоги закону, ОСОБА_10 не бажав цього, а отже і є підстави для визнання вказаного заповіту не дійсним.

Відповідно до вимог ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до вимог ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).… Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до вимог ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти:… 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

У відповідності до вимог ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підстави своїх вимог. Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна доводити ті обставини, на які вона посилається як на підстави свої вимог. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Заперечення ОСОБА_3 нічим не підтверджені, спростовуються матеріалами справи. Таким чином, твердження позивачів про не дійсність заповіту і заяви про прийняття спадщини містить під собою доказовий ґрунт.

Відповідно до вимог ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Відповідно до вимог ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.… Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У відповідності до вимог ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підстави своїх вимог. Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі. Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна доводити ті обставини, на які вона посилається як на підстави свої вимог. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями позивачів відповідачу було завдано ушкодження здоров'я, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв'язку зі вказаними діями цього позивача і підлягають відновленню чи повному відшкодуванню за рахунок винної особи.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивачі заперечують будь-які інші (крім законних) домовленості і зобов'язання стосовно відповідача та їх батька по оформленню, виконанню та реєстрації заповіту і заяви про прийняття спадщини, спадкування, а відповідач цього не довів, твердження відповідача про наявність будь-яких інших зобов'язань, не обізнаність, оману та ін. є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позов задовольнити та визнати не дійсною заяву ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року, посвідчену державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою Іриною Миколаївною 27 листопада 2007 року, реєстраційний номер 2-3023, визнати не дійсним заповіт, складений ОСОБА_10 11 березня 1998 року та посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою Іриною Миколаївною 11 березня 1998 року, реєстраційний номер 2-1531 та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 34 грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи в сумі 296 грн., а всього 330 грн.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання не дійсними заяви про прийняття спадщини і заповіту, стягнення витрат в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону і підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 202, 203, 204, 205, 207, 208, 209, 210, 215, 1218, 1241, 1257, 1269, 1270 ЦК України, ст. ст. 1, 21, 69 Закону України «Про нотаріат», ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати не дійсною заяву ОСОБА_5 про прийняття спадщини від 27 листопада 2007 року, посвідчену державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою Іриною Миколаївною 27 листопада 2007 року, реєстраційний номер 2-3023.

Визнати не дійсним заповіт, складений ОСОБА_10 11 березня 1998 року та посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Ладою Іриною Миколаївною 11 березня 1998 року, реєстраційний номер 2-1531.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 34 грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду справи в сумі 296 грн., а всього 330 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -