У х в а л а

іменем україни

11 травня 2012 рокум. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Пшонки М.П.

суддів: Мазур Л.М., Маляренка А.В.,

Матвєєвої О.А., Юровської Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Міністерство закордонних справ України про визнання договору оренди недійсним, усунення перешкод у користуванні власністю, за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника за довіреністю ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року,

в с т а н о в и в :

У січні 2011 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_4, третя особа: Міністерство закордонних справ України, в якому просив:

- визнати недійсним договір оренди житлової будівлі по АДРЕСА_1, укладений між відділом Посольства Республіки Ірак в Україні з питань освіти та культури та ОСОБА_4 з порушенням ч. ч. 1, 2, 3 ст. 203 ЦК України та ст. 215 ЦК України;

- зобов'язати ОСОБА_4 усунути перешкоди у користуванні спільним майном шляхом забезпечення доступу позивача та його представників до спірної житлової будівлі, право власності на Ѕ частину якої визнане за позивачем рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2009 року, та передати позивачу та/або його представникам комплект ключів від вказаної будівлі та воріт;

- зобов'язати ОСОБА_4 забезпечити звільнення спірної житлової будівлі від майна третіх осіб, що орендують будівлю, а саме відділу Посольства Республіки Ірак в Україні з питань освіти та культури;

- заборонити ОСОБА_4 укладати угоди відносно новозбудованої спірної житлової будівлі та земельної ділянки без згоди позивача.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 вересня 2011 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Міністерство закордонних справ України про визнання договору оренди недійсним, усунення перешкод у користуванні власністю задоволено частково.

Визнано недійсним договір оренди будівлі за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 411 кв.м., укладений 1 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та Посольством Республіки Ірак в Україні.

В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діяв представник за довіреністю ОСОБА_7, задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 вересня 2011 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Міністерство закордонних справ України про визнання договору оренди недійсним, усунення перешкод у користуванні власністю відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника за довіреністю ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване судом апеляційної інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги керувався положеннями ст. ст. 203, 215, ч. 1 ст. 358, ч. 2 ст. 369 ЦК України та виходив із того, що спірний договір був укладений без згоди позивача, як співвласника спірної будівлі.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог керувався положеннями ч. 2 ст. 331, ч. 4 ст. 369 ЦК України та дійшов висновку, що право власності на Ѕ частину новозбудованої житлової будівлі у ОСОБА_3 на час укладення договору оренди за правилами ч. 2 ст. 331 ЦК України не виникло, у зв'язку з чим висновки місцевого суду щодо визнання договору оренди недійсним з підстав відсутності згоди іншого співвласника є помилковими.

Проте з висновками апеляційного суду повністю погодитися не можна.

Згідно ст. ст. 213, 214 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суди вирішують такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного провадження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Як встановлено судом першої інстанції, з чим погодився суд апеляційної інстанції, і підтверджується матеріалами справи, 1 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та Посольством Республіки Ірак в Україні укладено договір оренди будівлі за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 411 кв.м..

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2009 року, яке набрало законної сили, за позивачем визнано право власності на Ѕ частину новозбудованої спірної житлової будівлі загальною площею 411 кв.м., яка належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4; новозбудована житлова будівля в експлуатацію не введена, право власності на будівлю не оформлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що, оскільки право власності позивача на Ѕ частину спірного приміщення, яке визнано рішенням суду, не зареєстровано у встановленому порядку в бюро технічної інвентаризації, тому не можна вважати, що його право власності порушено, оскільки воно ще не виникло.

Колегія суддів касаційного суду вважає висновок апеляційного суду з наведених мотивів таким, що не відповідає вимогам закону, оскільки рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 жовтня 2009 року про визнання права власності, прийняте в порядку ст. 392 ЦК України, не породжує право власності, а підтверджує право власності, яке вже виникло у сторін на підставі закону або договору, а тому відсутність реєстрації рішення суду як правовстановлюючого документа в органах БТІ не впливає на правовий статус об'єкта нерухомості.

При цьому, суд апеляційної інстанції, встановивши обставини щодо укладення спірного договору між ОСОБА_4 та Посольством Республіки Ірак в Україні, не звернув уваги на положення ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» та ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 1961 року, оскільки заявлений позов стосується спору, пов'язаного із орендою нерухомого майна саме дипломатичною установою іноземної держави.

За викладених обставин колегія суддів вважає, що рішення апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року ухвалено за неповним з'ясуванням обставин справи, тому підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника за довіреністю ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 22 лютого 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий Пшонка М.П.

судді: Мазур Л.М.

Маляренко А.В.

Матвєєва О.А.

Юровська Г.В.