ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" травня 2012 р. Справа № 18/3776/11

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Черленяк М.І., суддя Ільїн О.В., суддя Тихий П.В.,

при секретарі Голозубовій О.І.,

за участю представників:

позивача - Лисанець А.Ф.

відповідача -ОСОБА_2, ОСОБА_3

третьої особи -ОСОБА_2, ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. № 1253 П/1-12) на рішення господарського суду Полтавської області від 5 березня 2012 року у справі №18/3776/11

за позовом Полтавської міської ради, м. Полтава

до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4, м. Полтава

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача -ОСОБА_5, м. Полтава

про визнання договору недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2011 року Полтавська міська рада (далі - позивач) звернулась до господарського суду Полтавської області з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 (далі - відповідач) з позовною заявою про визнання недійсним договору суперфіцію, укладеного 20.09.2010 р. між сторонами.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 5 березня 2012 року у справі № 18/3776/11 (суддя Кульбако М.М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення мотивоване тим, що позивачем не надано доказів порушення прав територіальної громади м. Полтави укладенням договору суперфіцію від 17.10.2010 р. А враховуючи те, що сторонами додержано вимог при укладенні спірного договору та його відповідність нормам чинного законодавства, а також те, що дотримання усіх необхідних вимог для чинності правочину виключає наявність підстав для визнання його недійсним, відсутні підстави для визнання договору недійсним.

Позивач із рішенням місцевого господарського суду не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 5 березня 2012 року у справі №18/3776/11 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Полтавської міської ради у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального права при його прийнятті. Крім того, зазначає, що під час вирішення питання про продовження права суперфіцію та укладання оспорюваного договору суперфіцію позивач діяв не на підставі, не в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством. Всупереч встановленому ст. 134 Земельного кодексу України порядку, в редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору суперфіцій, позивач в значній мірі позбувся можливості щодо реалізації відповідно компетенції власника зазначеної земельної ділянки на більш вигідних для територіальної громади м. Полтави умовах. І єдиним способом, за яким можливо поновити порушене право позивача є визнання оспорюваного договору суперфіцію недійсним.

В додаткових доводах, поданих до апеляційної скарги позивач зазначає, що висновки суду щодо поновлення рішенням Полтавської міської ради від 06.07.2010р. договору суперфіцію від 30.07.2008 р. є помилковими, незаконними та необґрунтованими.

Відповідач надав відзиви на апеляційну скаргу та додаткові доводи позивача, в яких зазначає, що ні у позовній заяві, ні у апеляційній скарзі позивачем не зазначено яке саме його право було порушено внаслідок укладення спірного договору та підстави для визнання недійсним договору суперфіцію. На думку відповідача, твердження позивача щодо висновку суду першої інстанції про те, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України не ґрунтується на обставинах справи, оскільки відповідач набув право користування за договором від 30.07.2008 р. до того, як згадана норма набрала чинності у тій редакції, якою передбачено, що земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах). А тому відповідач вважає, що відсутні підстави для застосування цієї норми у такій редакції до правовідносин, що склалися між сторонами ще у 2008 році.

Третя особа надала відзиви на апеляційну скаргу та додаткові доводи позивача, в якому зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що підстави для визнання недійсним договору суперфіцію відсутні. В зв'язку з чим просить рішення господарського суду Полтавської області від 5 березня 2012 року у справі № 18/3776/11 залишити без змін, а апеляційну скаргу -без задоволення.

В судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представники відповідача та третьої особи, посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі доводи позивача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу у відповідності до вимог статті 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, зважаючи на наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, на підставі рішення двадцять восьмої сесії п'ятого скликання Полтавської міської ради від 19.06.2008 р. між позивачем (суперфіціар) та відповідачем (суперфіціарій) 30.07.2008 р. укладено договір суперфіцію, відповідно до умов якого позивач надав, а відповідач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться в розпорядженні Полтавської міської ради за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва торгово-офісного центру. В спільне користування для забудови надано земельну ділянку загальною площею 1445 кв. м., при цьому частка земельної ділянки відповідача становить 722 кв. м., кадастровий номер земельної ділянки: 5310136400:11:004:0148 (т. 1 а. с. 43-51).

Пунктом 3.1. договору сторони визначили строк користування земельною ділянкою - з 19 червня 2008 року по 19 червня 2010 року, та передбачили, що строк користування земельною ділянкою може бути продовжено лише за письмовою згодою сторін, за умови прийняття відповідного рішення міської ради, про що сторони укладають додаткову угоду до даного договору. Строк дії договору відповідає строку користування земельною ділянкою, зазначеному у п. 3.1. договору.

Рішенням п'ятдесят п'ятої сесії п'ятого скликання Полтавської міської ради від 06.07.2010 р. «Про надання земельних ділянок, оформлення та продовження права користування земельними ділянками»відповідачу продовжено право користування вищевказаною земельною ділянкою.

На підставі зазначеного рішення 20 вересня 2010 року між позивачем та відповідачем укладено договір суперфіцію, відповідно до умов якого позивач надав, а відповідач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва торгово-офісного центру. В спільне користування для забудови була надана земельна ділянка площею 1445 кв. м. при цьому частка земельної ділянки відповідача склала 722 кв. м., кадастровий номер земельної ділянки 5310136400:11:004:0148 (т. 1 а. с. 13-19). Зазначений договір зареєстровано у Полтавській міській раді, про що у книзі реєстрації договорів суперфіцію вчинено запис від 08.10.2010 р. за №31-С (а. с.13-19).

Пунктом 3.1. договору сторони визначили строк користування земельною ділянкою - з 6 липня 2010 року по 6 липня 2015 року. Строк користування земельною ділянкою може бути продовжено лише за письмовою згодою сторін, за умови прийняття відповідного рішення міської ради, про що сторони укладають додаткову угоду до даного договору. Строк дії договору відповідає строку користування земельною ділянкою, зазначеному у п. 3.1. договору.

В обґрунтування як позовних вимог так і вимог апеляційної скарги позивач посилається на те, що спірний договір укладено всупереч інтересам територіальної громади та нормам чинного законодавства, зокрема, статті 134 Земельного кодексу України, якою передбачено обов'язковість надання земельних ділянок на конкурентних засадах. В зв'язку з чим позивач просить визнати недійсним договір суперфіцію від 20.09.2010 р. як такий, що укладений з порушенням вимог чинного законодавства.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За приписами статті 627 Цивільного кодексу України та статті 179 Господарського кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до частини 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Правові підстави визнання недійсним правочину регулюються чинним Цивільним кодексом України, та саме недодержання загальних вимог, додержання яких є необхідними для чинності правочину можуть бути підставою для звернення особи з вимогою про визнання правочину недійсним та за наявності доведення позивачем такої обставини такі правочини можуть бути визнані судом недійсними.

В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначені положення Цивільного кодексу України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Досліджуючи умови договору суперфіцію від 20.09.2010 р., колегія суддів вбачає, що вказаний договір укладений між територіальною громадою м. Полтави в особі Полтавської міської ради, від імені якої діє перший заступник міського голови Герасименка В.В. та ФОП ОСОБА_4

Відповідно до п. 1.1. зазначеного договору позивач надав, а відповідач прийняв в строкове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться в розпорядженні позивача за адресою: АДРЕСА_1 для будівництва торгово-офісного центру. Частка земельної ділянки, переданої відповідачу для забудови складає 722 кв. м., кадастровий номер земельної ділянки 5310136400:11:004:0148.

При цьому, після закінчення строку дії попереднього договору суперфіцію 30.07.2008 р. земельна ділянка не вилучалась у відповідача, що підтверджується доданим до договору від 20.09.2010 р. актом приймання-передачі земельної ділянки Полтавської міської ради в користування для забудови (суперфіцій) за адресою: АДРЕСА_1 від 20.09.2010 р. У вказаному акті зазначено, що частка земельної ділянки в м. Полтаві, вул. Жовтнева, 48, площею 722 кв.м. в межах, визначених кадастровим планом, на час підписання рішення п'ятдесят п'ятої сесії п'ятого скликання Полтавської міської ради від 06.07.2010 р. знаходилась і на цей час знаходиться в користуванні відповідача.

За приписами статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Як вбачається із матеріалів справи, укладення вищевказаного договору суперфіцію від 20.09.2010 р. здійснено на підставі рішення позивача від 06.07.2010 р. «Про надання земельних ділянок, оформлення та продовження права користування земельними ділянками», яким продовжено фізичній особі -підприємцю ОСОБА_5 (пл. 0,0723 га), а також відповідачу (пл. 0,0722 га.) спільне користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 для забудови (суперфіцій) строком на 5 років пл. 0.1445 га для будівництва торгово-офісного центру. Вищевказане рішення є чинним, в судовому порядку не оскаржено, що не заперечується позивачем.

Проаналізувавши матеріали справи та умови спірного договору, колегія суддів вбачає, що строк користування земельною ділянкою, визначений договором суперфіцію від 30.07.2008 р., було продовжено рішенням Полтавської міської ради від 06.07.2010 р., на виконання якого сторонами був укладений договір суперфіцію від 20.09.2010 р. При цьому, можливість продовження строку користування відповідачем земельною ділянкою по АДРЕСА_1 передбачено п. 3.1. договору суперфіцію від 30.07.2008 р.

Доказів порушення відповідачем прав позивача укладенням спірного договору, останнім не надано, зокрема, матеріали справи також не містять доказів того, що права позивача було порушено внаслідок укладення договору суперфіцію від 17.08.2010 р.

Посилання позивача на приписи статті 134 Земельного кодексу України, якими встановлено порядок набуття права суперфіцію, відповідно до змісту якого право суперфіцію земельних ділянок комунальної власності підлягало продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), колегія суддів вважає безпідставними.

Слід зазначити, що на момент укладення договору суперфіцію законодавство України не містило положень щодо надання земельних ділянок для забудови на конкурсних засадах.

Як правомірно зазначає відповідач, він набув право користування земельною ділянкою за рішенням позивача та договором суперфіцію від 30.07.2008 р. до набрання чинності зазначеної норми в тій редакції, якою передбачено, що земельні ділянки державної и комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах). А тому положення ч. 1 статті 134 ЗК України (в редакції, яка діяла на момент прийняття рішення Полтавською міською радою від 06.07.2010 р. про продовження дії договору суперфіцію та укладення договору суперфіцію від 20.09.2010 р.) про надання земельної ділянки на конкурсних засадах не застосовуються.

В даному випадку має місце поновлення (продовження) договору, а не первісне виникнення права суперфіцію, як про те помилково зазначає позивач.

Твердження позивача про те, що відповідачем не було виконано умови договору суперфіцію від 30.07.2008 р. щодо його поновлення, спростовується подачею відповідачем 01.06.2010 р. заяви щодо продовження користування земельною ділянкою (т. 2 а. с. 66).

Як вказує відповідач, саме зазначена заява була підставою для прийняття позивачем рішення від 06.07.2010 р., на підставі якого було укладено оспорюваний договір від 20.09.2010 р. В заяві відповідач просить позивача не про набуття права суперфіцію, а про продовження користування земельною ділянкою, тобто про пролонгацію вже набутого раніше права.

Посилання позивача на те, що в порушення п. 3.1. договору суперфіцію від 30.07.2008 р. сторонами не укладалось додаткової угоди на продовження терміну дії договору, колегія суддів не приймає до уваги. В даному випадку сторони продовжили термін дії договору шляхом укладення договору суперфіцію від 20.09.2010 р., що є волевиявленням сторін в розумінні статті 203 Цивільного кодексу України, а тому неукладення саме додаткової угоди колегія суддів не вважає порушенням умов договору та підставою для визнання вищезазначеного договору недійсним.

Крім того, згідно витягу ПП Полтавського БТІ "Інвентаризатор" про державну реєстрацію прав від 05.12.2011 р. за фізичними особами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровано право приватної спільної сумісної власності на об'єкт незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 103).

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позивачем не доведено та не надано належних доказів в підтвердження того, що договір суперфіцію від 20.09.2010 р., укладений між позивачем та відповідачем, суперечить вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, що особи, які вчинили правочин, не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, а також того, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що були ним обумовлені. Також колегія суддів не вбачає порушення прав територіальної громади м. Полтави укладенням договору суперфіцію від 20.09.2010 р.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача про визнання вищезазначеного договору недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та застосування наслідків недійсності спірного правочину, в зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що твердження позивача, викладені ним в апеляційній скарзі, ґрунтуються на припущеннях, не доведені належними доказами, тоді як господарським судом першої інстанції в повній мірі з'ясовані та правильно оцінені обставини у справі та ухвалене ним рішення є обґрунтованим, у зв'язку з чим підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 33, 43, 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 5 березня 2012 року залишити без змін.

Головуючий суддя Черленяк М.І.

Суддя Ільїн О.В.

Суддя Тихий П.В.

Повний текст постанови по справі підписаний 17 травня 2012 року.