КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.05.2012 № 41/421

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Чорногуза М.Г

Сухового В.Г.

при секретарі судового засідання Лесковці В.П.,

від позивача: Лисенко М.М., Патова А.І., Трегубова О.С.,Чех Н.В.,

від відповідача: Петренко О.В., Вознюк В.А.,

від третьої особи: Ніколаєнко В.В.,

розглянувши апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрпластик»

на рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року

у справі №41/421 (головуючий суддя Спичак О.М., судді Смирнова Ю.М., Копитова О.С.)

за позовом публічного акціонерного товариства «Укрпластик», м. Київ,

до публічного акціонерного товариства «Оболонь», м. Київ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача приватне акціонерне товариство «Науково-виробниче об'єднання «Агрокомплекс», м. Київ,

про стягнення 11046401,07 грн., -

встановив:

У вересні 2011 року ПАТ «Укрпластик» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ «Оболонь» (далі - відповідач), третя особа яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача ПАТ «НВО «Агрокомплекс», про стягнення 11046401,07 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення відповідачем своїх зобов'язань щодо оплати поставленого позивачем товару в загальній сумі 4 437 693,15 грн. (з урахуванням положень п. 5.7 договору №388 ОПП від 30.12.2010 року, а також пеню у сумі 732 219,37 грн., 3% річних у сумі 20 060,80 грн., втрати від інфляції у сумі 340 398,21 грн., як санкції за неналежне виконання взятих на себе зобов'язань по договору щодо оплати продукції, а також штраф у розмірі 340 398,21 грн., заявлений відповідно до п. 66 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого Радою Міністрів СРСР 25.07.1988 року №888. Крім того, просив стягнути 400 750,37 грн. збитків, пов'язаних з необхідністю понаднормативного залучення кредитних коштів, 474 001,38 грн. збитків у вигляді додаткових витрат на оплату різниці по цінах на поліпропілен та 120 027,12 грн. витрат, пов'язаних з одержанням виконання зобов'язання по вказаному договору.

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421 позов задоволено частково. Провадження по справі в частині стягнення 4437693,15 грн. основного боргу припинено на підставі п. 1-1) ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Присуджено до з ПАТ «Оболонь» на користь ПАТ «Укрпластик» 494467,63 грн. пені, 20060,80 грн. 3% річних, 137256,68 грн. інфляційних втрат, 25500,00 грн. державного мита та 180,01 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині позовних вимог відмовлено. При прийнятті оскаржуваного рішення місцевий господарський суд дійшов до висновку про те, що відповідачем сплачено заборгованість перед позивачем в повному обсязі, що стало підставою для припинення провадження у справі в цій частині. Однак, така сплата була здійснена відповідачем з простроченням, наслідком чого стало стягнення пені (розмір заявленої до стягнення пені судом перераховано з урахуванням Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»), інфляційних нарахувань (розмір перераховано судом) та 3% річних. В задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу, збитків та витрат, пов'язаних з одержанням виконання, судом першої інстанції відмовлено у зв'язку з їх необґрунтованістю та недоведеністю.

Не погодившись із вказаним рішенням, ПАТ «Укрпластик» звернулось до Київського апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421 в частині припинення провадження та відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення в цій частині про задоволення позову. Стягнути з ПАТ «Оболонь» на користь ПАТ «Укрпластик» 4437693,15 грн. боргу, 732219,37 грн. пені, 20060,80 грн. 3% річних, 147189,49 грн. втрат від інфляції, 340398,21 грн. штрафу, 874731,63 грн. збитків та 120027,12 грн. витрат, пов'язаних з одержанням виконання. В решті оскаржуване рішення суду залишити без змін. В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення норм процесуального права (ст. 80 Господарського процесуального кодексу України), на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, на невідповідність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні, обставинам справи, порушення норм матеріального права (ст. 534, 551 Цивільного кодексу України, ст. 231 Господарського кодексу України, а також на ті ж обставини та положення законодавства, що і в мотивувальній частині позовної заяви.

У своєму відзиві відповідач заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення. Зокрема, відповідач зазначає, що станом на час звернення з позовом до суду його борг становив 6 218 092,66 грн. і коригування суми боргу позивачем за правилами п. 5.7 договору у зв'язку з підвищенням курсу Євро є неправомірним, оскільки специфікація до договору не підписувалась, а сам борг повністю сплачений у жовтні 2011 року. Також, відповідач вказує на те, що позивач неправомірно зарахував частину отриманих коштів в рахунок погашення пені та трьох відсотків річних, оскільки платіжні документи містили чітке призначення платежу -оплата за продукцію. На думку відповідача, суд першої інстанції правомірно перерахував пеню з урахуванням положень Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», а вимоги про стягнення штрафу на підставі Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого Радою Міністрів СРСР 25.07.1988 року №888 пред'явлені необґрунтовано, оскільки сторони в договорі інакшим чином врегулювали відповідальність за порушення зобов'язань. Також, за твердженнями відповідача, є необґрунтованими вимоги про стягнення витрат, пов'язаних з одержанням виконання зобов'язання, оскільки кошти на правову допомогу були сплачені до виникнення заборгованості та виникнення предмета позову у даній справі. Крім того, позивач заперечує позовні вимоги про стягнення збитків у вигляді додаткових витрат на оплату різниці по цінах на поліпропілен та збитків, пов'язаних з необхідністю понаднормативного залучення кредитних коштів, оскільки кредити позивачем були отримані до того моменту коли відповідач був стороною за договором №388 ОПП від 30.12.2010 року.

Третя особа не скористалась своїм правом згідно ч. 1 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України та не надала суду відзив на апеляційну скаргу, що, згідно ч. 2 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України, не перешкоджає перегляду рішення місцевого господарського суду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.03.2012 року у справі №41/421 апеляційну скаргу ПАТ «Укрпластик» на рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421 прийнято до провадження та призначено її розгляд на 17.04.2012 року.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.04.2012 року розгляд справи №41/421 відкладався на 15.05.2012 року.

В судовому засіданні 15.05.2021 року представники позивача та третьої особи підтримали вимоги апеляційної скарги та просили їх задовольнити. Представники відповідача в судовому засіданні 15.05.2021 року заперечили проти задоволення вимог апеляційної скарги, просили спірне судове рішення залишити без змін.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 30.12.2010 року між ЗАТ «Науково-виробниче об'єднання Агрокомплекс» (постачальник) та ЗАТ «Оболонь» (замовник) було укладено договір №388 ОПП (далі - договір), відповідно до п. 2.1 та 2.2 якого постачальник зобов'язувався поставити та передати у власність замовника продукцію за фактичними цінами, які розраховані: згідно розділу 5.4 договору та базових цін, які узгоджені у додатках 1, 2 до договору, а замовник, в свою чергу, зобов'язувався прийняти та оплатити її вартість на умовах договору.

Суд першої інстанції вірно визначив, що правовідносини сторін за вказаним договором є правовідносинами, які виникають з договору поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язувався передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язувався прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Строк дії договору сторонами встановлено з дати підписання до 31.12.2011 року.

Продукцією згідно договору є етикетка поліпропіленова рулонного типу.

Згідно п. 3.3 договору поставки датою поставки продукції вважається фактична дата отримання цієї продукції замовником згідно з відміткою замовника в накладній постачальника.

Відповідно до п. 3.4 договору датою оплати вважається дата зарахування коштів на розрахунковий рахунок постачальника або дата внесення готівкових коштів у касу постачальника.

Згідно з п. 5.1 договору загальна сума договору складається із загальної вартості поставленої продукції (підсумкова сума по всім поставкам, згідно накладних).

Пунктом 5.2 договору замовнику надано відстрочку оплати отриманої продукції. Зокрема, оплата продукції повинна бути здійснена замовником по фактичним цінам в національній валюті України (гривня) не пізніше 30 календарних днів з дати її поставки на підставі рахунку-фактури постачальника.

Пунктом 5.4 даного договору сторони погодили, що фактична ціна (за одну тисячу штук) є розрахунковою і визначається на дату поставлення продукції за формулою:

фактична ціна = базова ціна х Кс, (гривень)

де Кс - коефіцієнт постачальника, який дорівнює курсу Євро до гривні, встановленого НБУ на дату замовлення продукції.

Базова ціна - ціна зазначена в додатку №2 до договору.

Пунктом 5.7 договору встановлена можливість коригування у сторону збільшення вартості продукції, що підлягає оплаті. Зокрема, у випадку, якщо з дати підписання специфікації до дати оплати поставленої партії продукції відбулося підвищення курсу Євро до гривні по курсу НБУ більше ніж на 2%, несплачена сума за продукцію підлягає коригуванню (збільшенню) пропорційно зміні курсу на дату здійснення платежу.

01.04.2011 року між ЗАТ «НВО «Агрокомплекс» (первинний постачальник), ВАТ «Укрпластик» (новий постачальник) та ЗАТ «Оболонь» (покупець) було укладено договір про зміну сторони у зобов'язанні за договором №388 ОПП від 30.12.2010 року, відповідно до п. 1 якого первинний постачальник поступається новому постачальнику своїми правами та обов'язками за договором №388 ОПП від 30.12.2010 року, укладеним між первинним постачальником і покупцем.

Пунктом 2 даної угоди встановлено, що новий постачальник отримує право (замість первинного постачальника) вимагати від покупця належного виконання його зобов'язань щодо проведення належної в передбачений договором термін оплати за продукцію, обов'язки з виплати якої на дату вступу в силу цієї угоди не виконані покупцем, і/або термін оплати за яку ще не настав і належного виконання інших зобов'язань, передбачених договором, і стає зобов'язаним перед покупцем замість первинного постачальника належним чином і в повному об'ємі виконувати зобов'язання по виготовленню та поставці продукції, а також переймає на себе зобов'язання перед покупцем по виконанню в повному об'ємі в період терміну дії договору усіх інших обов'язків первинного постачальника, передбачених договором, у тому числі, що виникли до моменту підписання справжньої угоди, але не виконаних первинним постачальником. покупець з моменту набуття чинності справжньої угоди має право вимагати від нового постачальника належного виконання усіх зобов'язань, передбачених договором, як зобов'язання постачальника, а новий постачальник у свою чергу з моменту набуття чинності цієї угоди має право вимагати від покупця належного виконання усіх зобов'язань, передбачених договором, як зобов'язання покупця.

Згідно абзацу 1 п. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 Цивільного кодексу України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, суд першої інстанції вірно встановив, що внаслідок укладення між ВАТ «Укрпластик», ЗАТ «НВО «Агрокомплекс» та ЗАТ «Оболонь» (покупець) договору про зміну сторони у зобов'язанні за договором №388 ОПП від 30.12.2010 року від 01.04.2011 року до ВАТ «Укрпластик» перейшло право вимоги до боржника за договором №388 ОПП від 30.12.2010 року - ЗАТ «Оболонь».

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, в період з лютого 2011 року по квітень 2011 року позивач передав відповідачеві товар на загальну суму 7 087 402,62 грн., що підтверджується накладними на поставку товару, актами виконаних робіт та замовленнями на поставку товару, а відповідач отримав товар, що підтверджується підписами та відбитками печатки відповідача на вказаних накладних та актах.

Згідно зі ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Частиною 2 ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Пунктом 5.2. договору передбачено, що оплата партії продукції по договору здійснюється замовником по фактичним цінам в національній валюті України (гривня) не пізніше тридцяти календарних днів з дати поставки продукції на підставі рахунку-фактури постачальника.

Як свідчать матеріали справи, станом на 30.08.2011 року відповідач частково розрахувався з позивачем за товар на суму 869 309,96 грн., що підтверджується банківськими виписками з рахунку позивача. Отже, станом на 30.08.2011 року сума основного боргу відповідача становила 6 218 092,66 грн.

Платіжними дорученнями №21256, №21254, №21255. №21257, №21258, №10005 та №10004 від 21.10.2011 року відповідач, після порушення провадження у даній справі, сплатив позивачеві 6 218 092,66 грн.

Згідно п. 1-1) ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі якщо відсутній предмет спору.

Тобто, судом першої інстанції правомірно припинено провадження у справі в частині стягнення з відповідача 4 437 693,15 грн. основного боргу, оскільки відповідачем вказана сума заборгованості сплачена в повному обсязі.

Відповідно до абзацу 1 п. 4.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Посилання скаржника на неврегульованість питання щодо суми основного боргу колегія суддів відхиляє, оскільки таке питання виникло з неправомірного збільшення позивачем суми основного боргу шляхом коригування суми боргу на підставі п. 5.7 договору №388 ОПП від 30.12.2010 року, який правомірно відхилено судом першої інстанції.

Пунктом 5.7 договору встановлена можливість коригування у сторону збільшення вартості продукції, що підлягає оплаті, а саме у випадку, якщо з дати підписання специфікації до дати оплати поставленої партії продукції відбулося підвищення курсу Євро до гривні по курсу НБУ більше ніж на 2%, несплачена сума за продукцію підлягає коригуванню (збільшенню) пропорційно зміні курсу на дату здійснення платежу.

Однак, як вірно вказав місцевий господарський суд, необхідними умовами такого збільшення є факт підписання сторонами специфікації, а також підвищення курсу Євро до гривні по курсу НБУ з дати підписання специфікації до дати оплати поставленої партії продукції більше ніж на 2%.

Посилання скаржника на те, що специфікаціями слід вважати будь-які документи, що підписані сторонами та містять відомості, які становлять обов'язковий зміст специфікації, зокрема, накладні, товарно-транспортні накладні та рахунки-фактури, колегією суддів відхиляються.

Згідно розділу 1 договору під терміном «специфікація» сторони узгодили погоджений ними документ, який повинен містити вид продукції, найменування продукції, ціну продукції, одиницю виміру.

Отже, виходячи з визначення специфікації, вона є документом, що повинна додаватись до тексту договору і є його невід'ємною частиною. Зміст специфікації складається з даних, що характеризують предмет постачання, ціну, та інші умови.

Разом з цим, сторонами спору в п. 6.6. договору передбачено, що постачальник надає на кожну фактичну поставлену продукцію накладну, податкову накладну, документ про якість та рахунок-фактуру. Отже, укладаючи договір, сторони чітко визначили, що специфікація є окремим та іншим документом, який не є тотожним накладним, товарно-транспортним накладним та рахункам-фактурам.

Відтак, товарно-транспортні накладні не можна ототожнювати зі специфікаціями у розумінні розділу 1 договору, у зв'язку з чим відсутні необхідні умови, визначені п. 5.7 договору, для збільшення позивачем в односторонньому порядку суми, що підлягає оплаті за поставлену продукцію.

Крім цього, ч. 2 ст. 266 Господарського кодексу України загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом. Тобто, специфікація є окремим документом, який укладається за згодою сторін і є невід'ємною частиною договору поставки.

Також, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду про неправомірність застосування позивачем ст. 534 Цивільного кодексу України, як підставу для зарахування грошових коштів, які надходили від відповідача, в рахунок погашення 3% річних та пені. Так, як свідчать матеріали справи, згідно платіжних доручень №21256, №21254, №21255, №21257, №21258, №10005 та №10004 від 21.10.2011 року відповідачем кошти перераховувались чітко в рахунок оплати поставленого за договором товару.

Колегія суддів вважає, що позивач, зарахувавши перераховані відповідачем грошові кошти з конкретно визначеним у платіжних документах призначенням платежу «оплата за етикетку поліпропіленову рахунок №___ від ___ договір №388 ОПП від 30.12.2010 року» (т. 1, а.с. 108-113) на погашення в першу чергу процентів та неустойки, порушив норми чинного законодавства.

Так, п. 3.8. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 року №22, передбачено, що реквізит «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками (пункт 3.8 в редакції постанови Правління Національного банку України від 15.04.2005 року №132).

Відповідно до п. 1.2. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, господарські операції відображаються у бухгалтерському обліку методом їх суцільного і безперервного документування. Записи в облікових регістрах провадяться на підставі первинних документів, створених відповідно до вимог цього Положення.

Таким чином, черговість погашення вимог за грошовими зобов'язаннями, передбачена ст. 534 Цивільного кодексу України, може застосовуватись при недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання, отриманого без реквізиту «Призначення платежу».

Зі змісту платіжних доручень №21256, №21254, №21255, №21257, №21258, №10005 та №10004 від 21.10.2011 року, що підтверджують факт сплати відповідачем боргу, вбачається, що в графі «Призначення платежу» зазначено номери та дати рахунків, виставлених позивачем, на підставі яких здійснювались оплати.

Отже, позивач не мав права зараховувати кошти, перераховані відповідачем на виконання грошового зобов'язання, як частину штрафних санкцій та відсотків.

Відтак, колегія суддів не вбачає підстав для здійснення позивачем перерозподілу сплачених відповідачем коштів в рахунок інших платежів. Окрім цього, як вірно вказав суд першої інстанції, умовами договору не передбачено черговості погашення вимог за грошовими зобов'язаннями.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Вищого господарського суду від 19.04.2010 року у справі №8/266/09, від 07.04.2010 року у справі №7/44, від 15.09.2011 року у справі №50/5/1494/11.

Поряд із тим, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню у розмірі 732 219,37 грн. за прострочення останнім строків оплати за поставлений товар на підставі п. 8.2 договору.

Судом першої інстанції вірно встановлено факт прострочення відповідачем сплати на користь позивача грошових коштів за поставлений останнім товар.

Пунктом 8.2. договору передбачено, що у випадку прострочення розрахунку проти строків, передбачених п. 5.2. договору, замовник сплачу постачальнику пеню у розмірі 0,3% від несплаченої вартості поставлено партії продукції за кожен день прострочення оплати до повного виконання зобов'язань.

Як вбачається з розрахунку суми пені (т. 3, а.с. 82), позивач нарахував пеню в розмірі 0,3% на суму боргу з урахуванням п. 5.7. договору №388 ОПП від 30.12.2010 року, тобто здійснивши відповідне коригування (збільшення) суми боргу пропорційно зміні курсу Євро до гривні по курсу НБУ на дату здійснення платежу.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції правомірно здійснив перерахунок пені без врахування п. 5.7. договору №388 ОПП від 30.12.2010 року та на підставі ст. с. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Відповідно до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно з ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачає, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовано Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Зазначена правова позиція підтверджується постановами Верховного Суду України від 07.11.2011 року у справі №5002-2/5109-2010 та від 24.10.2011 року у справі №25/128, а згідно ч. 1 ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Враховуючи обставини справи та наведені положення законодавства України, колегія суддів дійшла до висновку про те, що господарський суд міста Києва правомірно задовольнив вимоги позивача в частині стягнення пені частково в сумі 494 467,63 грн.

Крім того, колегія суддів вважає законною відмову суду першої інстанції в задоволенні вимог про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 340 398,21 грн. відповідно до п. 66 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого Радою Міністрів СРСР 25.07.1988 року №888, з огляду на наступне.

Згідно п. 11.3. договору в усьому іншому, що не передбачено умовами договору, сторони керуються Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР №888 від 25.07.1988 року та чинним законодавством України.

Частиною 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Застосування штрафних санкцій врегульовано договором, а саме розділом 8 договору «Санкції та рекламації», який не передбачає встановлення штрафних санкцій у відповідності до Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР №888 від 25.07.1988 року. Отже нарахування штрафу на підставі умов даного положення є неправомірним.

Одночасно, позивач просив суд стягнути з відповідача 20 060,80 грн. 3% річних та 147 189,49 грн. інфляційних нарахувань за прострочення останнім виконання грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів, перевіривши здійснені судом першої інстанції перерахунки 3% річних та інфляційних нарахувань, дійшла до висновку про їх арифметичну правильність. Відтак, висновки суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь 20 060,80 грн. 3% річних (в межах заявленої позивачем до стягнення суми 3% річних) та 137 256,68 грн. інфляційних нарахувань (згідно перерахунку суду) є законним та обґрунтованими.

Окрім зазначеного, позивач просив суд стягнути з відповідача 400 750,37 грн. збитків, що складаються з відсотків, які сплачені позивачем за весь період користування кредитними коштами, які були понаднормово залученні у зв'язку з простроченням оплати за товар відповідачем, та 474 001,38 грн. збитків, які виникли у вигляді додаткових витрат на оплату різниці по цінах на поліпропілен.

Згідно зі ст. 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

Статтею 224 Господарського кодексу України встановлено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Пунктом 1 ст. 225 Господарського кодексу України передбачено, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, зокрема, наявність протиправної поведінки, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.

Як вбачається з наданого позивачем розрахунку збитків у вигляді додатково сплачених відсотків по банківським кредитам, позивачем залучалися кредитні ресурси за період, коли останній не був стороною договору №388 ОП від 30.12.2010 року (до 01.04.2011 року). Тобто, відповідач не міг своїми діями ніяким чином завдати позивачу цих збитків, оскільки неправомірні дії відповідача відбулись пізніше, ніж виникли заявлені позивачем збитки.

Відтак, суд першої інстанції правомірно відмовив у позові в частині стягнення збитків в сумі 400 750,37 грн., що складаються з відсотків, які сплачені позивачем за весь період користування кредитними коштами, які були понаднормово залученні, у зв'язку з відсутністю в діях відповідача складу цивільного правопорушення, а саме причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками позивача.

При цьому, колегія суддів вважає обґрунтованою відмову суду першої інстанції в стягнення 474 001,38 грн. збитків у вигляді додаткових витрат на оплату різниці по цінах на поліпропілен, оскільки відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відтак, при здійсненні господарської діяльності позивач сам несе відповідальність за результати такої діяльності, в тому числі, за отримання прибутку або збитку.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та понесенням позивачем додаткових витрат на оплату різниці в цінах на поліпропілен у розмірі 474 001,38 грн.

Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ним було здійснено додаткові затрати на оплату поліпропілену, а саме за якими цінами закуповувався поліпропілен, коли такі ціни підвищились та на яких підставах, зокрема, договорі. Також, позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що поліпропілен закуповувався виключно для потреб відповідача, а не інших контрагентів позивача.

Поряд із тим, колегія суддів вважає правомірною відмову в позові в частині стягнення витрат, пов'язаних з одержанням виконання зобов'язання у розмірі 120 027,12 грн., які складаються з витрат, понесених позивачем на оплату юридичних послуг, а також внаслідок оплати поштових відправлень, з огляду на таке.

Віднесення позивачем до збитків витрати останнього на правове обслуговування суперечить закону, зокрема положенням ст. 225 Господарського кодексу України, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру, здійснені за власним бажанням позивача і факт їх наявності та розмір не знаходяться у необхідному причинно-наслідковому зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла до висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами чинного матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається. Решта доводів скаржника зводяться до намагань надати їм перевагу над встановленими судом першої інстанції обставинами, та переоцінити ці обставини, що не впливає на результат розгляду справи.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що обставини, на які посилається скаржник, не можуть бути підставою для зміни або скасування господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

постановив:

1. Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрпластик» на рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 13.02.2012 року у справі №41/421 залишити без змін.

3. Справу №41/421 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя Агрикова О.В.

Судді Чорногуз М.Г

Суховий В.Г.

18.05.12 (відправлено)