Справа № 2-4620/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2011 року м.Дніпропетровськ

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:

головуючої судді Шавули В.С.

при секретарі Грицай Ю.В.

за участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Астеліт»про поновлення на роботі, стягнення коштів за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ :

Позивач у серпні 2011 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Астеліт»про поновлення на роботі, стягнення коштів за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що на підставі наказу № 2131/10-к від 08.12.2006 року він працював у відповідача на посаді представника торгівельного залу. Оскільки адміністрація іншого підприємства запропонувала йому посаду із кращими умовами праці та більшим заробітком, він вирішив звільнитися за власним бажанням за попереднім місцем роботи із 20 липня 2011 року, у зв'язку із чим 18 липня 2011 року подав відповідачу відповідну заяву. Але інше підприємство 19 липня 2011 року відмовило йому у прийомі на роботі, тому того ж дня він відкликав свою заяву про звільнення, яку зважаючи на відмову уповноваженої особи у прийнятті, направив відповідачу засобами поштового зв'язку. 20 липня 2011 року він приступив до роботи, проте його ознайомили із наказом про звільнення № 428-к від 18 липня 2011 року та попросили покинути приміщення. Посилаючись на доводи, що його звільнення за власним бажанням не було зумовлено неможливістю продовжувати дану роботу, тому що він повинен був попередити власника про своє звільнення за два тижні, позивач вважає, що подана ним заява та наказ про звільнення не відповідають вимогам чинного законодавства, просив суд поновити його на посаді представника торгівельного залу ТОВ «Астеліт»із виплатою суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1, його представник ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали, просили суд задовольнити.

Представник відповідача за довіреністю -ОСОБА_3 обставини позову та позовні вимоги не визнав, заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на надані суду докази.

У судовому засіданні 07 листопада 2011 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення складено 11 листопада 2011 року.

Відповідно до вимог ч.ч.1,6 ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Підставою звернення позивача до суду із позовом є захист прав та майнових інтересів сторони за трудовим правовідношенням, пов'язаних із реалізацією гарантованого ст.43 Конституції України права на працю.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст.13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

За ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За ст.59 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Для встановлення правовідносин між сторонами та при вирішенні спору щодо спірних правовідносин суд застосовує положення Конституції України, Кодексу законів про працю України, інших законів України практику Верховного Суду України.

Суд, вислухавши пояснення позивача, представників сторін, з'ясувавши обставини справи, дослідивши їх доказами, вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що із 08 грудня 2006 року позивач ОСОБА_1 працював на посаді торгівельного представника відділу територіальних продажів та обслуговування клієнтів у м.Дніпропетровську Департаменту з управління роздрібними продажами Східного регіону Товариства з обмеженою відповідальністю «Астеліт»(а.с.10. 44).

За вх.№ 4160 18 липня 2011 року адміністрація ТОВ «Астеліт»одержала від ОСОБА_1 заяву, у якій позивач просив звільнити його з роботи 20 липня 2011 року за власним бажанням (а.с.42).

У відповідності до вимог ч.1 ст.38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

За змістом положень цієї норми, право на розірвання трудового договору за власним бажанням належить усім без винятку працівникам, а перелік зазначених поважних обставин, за наявності яких працівник попереджує роботодавця про наміри припинити трудові відносини раніше двотижневого строку, не є вичерпним і за розсудом роботодавця завжди може бути розширеним.

Враховуючи законодавчо закріплений пріоритет інтересів працівника, принципове значення у цих випадках має лише те, щоб ініціатива про скорочення попереджувального строку виходила саме від працівника.

На підставі поданої позивачем заяви від 18 липня 2011 року, наказом № 428-к від 18 липня 2011 року ОСОБА_1 звільнено з роботи із 20 липня 2011 року за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України (а.с.23).

Після закінчення 19 липня 2011 року робочого дня, о 19-36 год. цінним листом із повідомленням позивач надіслав до роботодавця письмове повідомлення, у якому просив відкликати заяву про своє звільнення від 18 липня 2011 року з підстав нововиявлених обставин та відмовою у звільненні з посади за власним бажанням, а також у зв'язку із тим, що заяву було прийнято адміністрацією товариства із порушенням правил діловодства та надіслано до керівництва товариства без його відома (а.с.7, 12, 13, 35). Дану заяву товариством одержано 20 липня 2011 року о 17-27 год., про що свідчить відмітка на поштовому відправленні (а.с.13).

У відповідності до ч.2 ст.38 КЗпП України, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

20 липня 2011 року позивач ознайомився із даним наказом під розписку, не висловлюючи письмово своїх заперечень, одержав копію наказу, трудову книжку, перерахований на платіжну картку розрахунок при звільненні у сумі 8 419, 58 грн. і більше до роботи не приступив (а.с.9, 23, 25, 39, 40).

Таким чином, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості та достовірності, а також достатності і взаємності зв'язку у сукупності, суд першої інстанції вважає у повному обсязі недоведеними доводи позивача щодо допущених з боку власника товариства порушень, оскільки при звільненні ОСОБА_1 за ст.38 КЗпП України адміністрацією підприємства було додержано встановлені ст.38, 47, 116 КЗпП України вимоги. Обставини на які позивач посилався як на підставу позовних вимог щодо поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, є такими, що спростовуються встановленими у судовому засіданні дійсними обставинами по справі, необґрунтованими. Тому позовні вимоги є незаконними і задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Вирішуючи питання щодо судових витрат, суд враховує, що в силу ч.1 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21.01.1993 року позивач звільнений від сплати судових витрат, тому судові витрати по справі слід покласти за рахунок держави.

На підставі викладеного, і керуючись ч.4 ст.55, ст.43, 124 Конституції України, ст.38, 47,116 КЗпП України, ст.23 ЦК України в редакції 2004 року, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», ст. ст. 5,6,10,11,27,57-61, 88, 209, 212-215, 218, 222 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Астеліт»про поновлення на роботі, стягнення коштів за час вимушеного прогулу, -відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. Якщо було подано апеляційну скаргу рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Особи, які не приймали участь у справі, мають право подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення суду.

Суддя В. С. Шавула