АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
03110 м. Київ, вулиця Солом'янська, 2-а
Справа №22-ц/2690/5686/12
Головуючий у 1-й інстанції -Жежера О.В.
Доповідач - Кирилюк Г.М.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 квітня 2012 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва
в складі: головуючого-судді Кирилюк Г.М.
суддів: Панченка М.М., Вербової І.М.
при секретарі Зражевській Н.О.
з участю представника відповідача Нарапович О.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2, поданою його представником ОСОБА_3, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 лютого 2012 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» про визнання недійсними частини кредитних договорів та про внесення змін до кредитних договорів,-
встановила:
В травні 2009 року ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, в якому з урахуванням змін від 06.02.2012 р. просив суд визнати несправедливими та недійсними пункти 1.1, 2.4 договорів про надання споживчого кредиту №001-2902/840-0235 від 28.09.2007 р., №001-2902/840-0236 від 28.09.2007 р., №007-2902/840-0233 від 28.09.2007 р., що укладені між позивачем та відповідачем; внести зміни до пунктів 1.1., 2.4 вказаних кредитних договорів, вказавши ціну договору у гривнях по курсу НБУ на момент їх укладення; зобов'язати відповідача розробити графік погашення заборгованості шляхом щомісячного внесення платежів виходячи із вартості кредиту, вираженої в гривні, процентної ставки за користування кредитом 13,45%, а також зазначити в графіку погашення заборгованості формулу та методу , по якій розраховується вартість платежу, та зазначити склад кожного платежу, що направляється на погашення кредиту і частину, що сплачується за користування кредитними коштами.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 06 лютого 2012 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
Зазначила, що відповідач не мав банківської та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій на час укладення кредитних договорів у вересні 2007 р., позивач був позбавлений можливості повертати позику через встановлення порядку погашення заборгованості, згідно якого зарахування коштів відбувається в порядку черговості, встановленої п 2.8 кожного з кредитних договорів. Судом не взято до уваги фактичне грубе порушення відповідачем Закону України «Про захист прав споживачів».
Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову в поновному обсязі.
В судове засідання позивач повторно не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Представник відповідача просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 28.09.2007 року між ВАТ «Банк Універсальний» та позивачем було укладено договір про надання споживчого кредиту №001-2902/840-0235, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 суму кредиту в іноземній валюті в розмірі 56 254,27 доларів США зі сплатою процентів за користування в розмірі 13,45%. Також 28.09.2007 року між ВАТ «Банк Універсальний» та позивачем було укладено договір про надання споживчого кредиту №001-2902/840-0236, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 суму кредиту в іноземній валюті в розмірі 134699,53 доларів США зі сплатою процентів за користування в розмірі 13,45%. Крім цього, 28.09.2007 року між ВАТ «Банк Універсальний» та позивачем було укладено договір про надання споживчого кредиту №007-2902/840-0233, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_2 суму кредиту в іноземній валюті в розмірі 56 046,20 доларів США зі сплатою процентів за користування в розмірі 13,45% в порядку, на умовах та в строки , визначені договором.
Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що банк, як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, а положення Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні оспорюваного кредитного договору не були порушені.
Цей висновок суду узгоджується з обставинами справи, вірно встановленими судом, та відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" термін «кошти» у цьому Законі вживається у значенні «гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент».
За положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадку і в порядку, встановлених законом.
Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19,47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу ІІ Закону України від 15 лютого 2011 року №3024-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).
Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року №483, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028 (п.1.5), передбачає, що використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Щодо вимог п.п. "в" п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.
Листом НБУ від 07 грудня 2009 року № 13-210/7871-22612 щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 вказаного Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, роз'яснено, що на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, а тому операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою і єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 вказаного Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою, і операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії. Надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
На спростуванням тверджень апелянта відповідачем надано докази , що ВАТ «Банк Універсальний» на час укладення даних кредитних договорів мав банківську ліцензію НБУ №92 від 04 грудня 2001 року , а також дозвіл №92-1 на право здійснення операцій з валютними цінностями, а тому доводи апелянта в тій частині є необґрунтованими.
Встановивши, що здійснення банком валютних операцій проводилося на підставі отриманої в установленому порядку ліцензії, врахувавши умови договорів сторін, валютою яких визначено долари США, врахувавши зміст наведених правових норм, місцевий суд дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Є необґрунтованими посилання позивача на несправедливість умов договору про покладення на позичальника ризику знецінення національної валюти, як на підставу для визнання пунктів договорів недійсними.
Відповідно до ст. 36 Закону України «Про Національний банк України» офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України.
Згідно ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», валютні курси встановлюються Національним банком за погодженням з Кабінетом Міністрів.
Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затверджене постановою правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 496, визначає, що офіційний курс гривні до іноземних валют, в тому числі до долару США, установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.
З вказаного вбачається, що незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.
При укладенні кредитного договору в іноземній валюті та взятті на себе зобов'язань на підставі його умов сторони не мали підстав вважати, що валютний курс буде незмінним, повинні були враховувати підвищений валютний ризик за таким кредитом, який, виходячи зі змісту ст. ст. 1046, 1054 ЦК України, несе позичальник.
Відповідно до п. 3 ст. 3 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні їх умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості, а п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року за № 541/13808, встановлює, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач. Така норма запроваджена на виконання Закону України "Про захист прав споживачів " і виконана банком перед укладенням позивачем кредитних договорів.
Отже, вказані норми Закону не зобов'язують банки брати на себе будь-які ризики, пов'язані з кредитуванням.
Посилання в апеляційній скарзі на обман з боку відповідача, ненадання позичальнику інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту як на підставу визнання договору недійсним, передбачену ч. 1 ст. 230 ЦК України, також є безпідставним і не підтверджуються доказами в справі.
Відповідно до змісту ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.
Згідно з текстом укладеного сторонами кредитного договору такі умови договором передбачені.
Згідно додатків №1 від 28.09.2007 р. до кредитних договорів, визначено перелік та вартість супутніх послуг і пов'язані з отриманням та обслуговуванням кредиту.
Пунктом 8.5 кредитних договорів позичальник підтвердив, що до їх укладення він був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту у кредитора,а саме: найменування та місцезнаходження кредитора - юридичної особи та його структурного підрозділу; умови кредитування (зокрема щодо можливої суми кредиту, строку на який кредит може бути одержаний; мети, для якої кредит може бути використаний; форми та видів його забезпечення ; необхідності здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявних форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними, утому числі між зобов'язаннями позичальника; типу відсоткової ставки (фіксованої, плаваючої тощо); переваг та недоліків пропонованих схем кредитування); орієнтовну сукупну вартість кредиту ( з урахуванням процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг,а також інших фінансових зобов'язань споживача , які пов'язані з отриманням,обслуговуванням і погашенням кредиту ( у тому числі на користь третіх осіб -страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів , їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту) тощо.
За таких підстав є необґрунтованими та підлягають відхиленню доводи апелянта в частині ненадання відповідачем зазначеної інформації.
Відповідно до ч.1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (ч.2 ст. 18 Закону).
У ч. 3 ст. 18 Закону України визначений приблизний невичерпний перелік несправедливих умов договору.
Позивач не надав суду належних доказів на підтвердження того, що дисбаланс прав та обов'язків не на його користь є істотним.
Здійснення виконання зобов'язань в порядку черговості згідно п. 2.8 кредитних договорів не позбавляли позивача можливості повертати позику.
Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Судом було правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, дана вірна оцінка зібраним доказам по справі, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,-
ухвалила:
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2, подану його представником ОСОБА_3, відхилити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 лютого 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: