АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2012 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - Доценко Л.І.,

суддів - Журавльова О.Г., Оверіної О.В.,

за участю секретаря - Стоянової Л.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок за набувальною давністю, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 12 вересня 2011 року,

ВСТАНОВИЛА :

22.02.2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просив визнати за ним право власності на будинок на підставі ст.344 ЦК України за набувальною давністю.

Позивач обгрунтовує свої вимоги тим, що перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2, вони придбали будинок, який розташований в АДРЕСА_2. Договір купівлі-продажу укладено 22 березня 1991 року на ім'я ОСОБА_2, однак незважаючи на це, відповідачка фактично у спірному будинку з дня його придбання не проживала і не використовувала його як житло. Відповідачка постійно мешкає в м. Мурманську Російської Федерації АДРЕСА_1. Позивач користується будинком в с. Тузли, в тому числі і частиною ОСОБА_2, постійно ремонтує його, обробляє присадибну ділянку, значно поліпшив його вартість. Крім того, державний акт на присадибну ділянку, на якій розташований будинок, виданий на його ім'я. ОСОБА_2 ніякої участі в збереженні своєї частини будинку не приймає, не сплачує ніяких платежів, байдуже ставиться до нерухомості, та, якщо б він не здійснював ремонт, будинок втратив будь-яку цінність. У зв'язку з тим, що він протягом дев'ятнадцяти років володіє та користується нерухомим майном, придивляється за ним, проводить ремонтні роботи, а відповідачка недбало відноситься до своєї власності, забезпечена житлом в Російській Федерації, позивач просив визнати за ним право власності на будинок за набувальною давністю.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, пояснивши, що після придбання спірного будинку сторони побудували господарські споруди, відповідачка сплачувала земельний податок. Оскільки її діти навчались у Російській Федерації, то відповідачка періодично виїздила до них. 19 червня 2005 року позивач заподіяв відповідачці тілесні ушкодження, у зв'язку з чим вона зверталась за медичною допомогою до Татарбунарської ЦРЛ. Позивача за його дії було притягнуто до юридичної відповідальності. Вона довгий час не могла одужати і змушена була виїхати до своїх дітей у м. Мурманськ, а 02 грудня 2005 року шлюб між сторонами розірвано. У 2007-2011 роках вона приїздила до с. Тузли, але позивач не допускав її до користування будинком, тому вона змушена була проживати у своїх знайомих. Отже, відповідачка не залишала житловий будинок і бажає в ньому проживати, але позивач їй в цьому перешкоджає, порушуючи її законні права і інтереси.

Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 12 вересня 2011 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок за набувальною давністю - задоволено. Суд визнав за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок зі спорудами по АДРЕСА_2

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати і закрити провадження у справі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача , доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Так, звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, позивач посилався на положення ст.344 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги та визнавши за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно за набувальною давністю, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 з 1991року - більше 19 років мешкає у АДРЕСА_2 постійно ремонтує його, значно поліпшив його вартість, обробляє присадибну ділянку. Державний акт на земельну ділянку видано на його ім;я.

Однак погодитись з такими висновками суду першої інстанції не можна, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи, суд не правильно застосував норми матеріального закону.

Колегія суддів вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі п.п.3,4 ст.309 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовує, ухвалює нове рішення із наступних підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони з 30.06.1972року перебували у зареєстрованому шлюбі ( а.с.5 зворот).

22 березня 1991року ОСОБА_2 згідно договору купівлі- продажу придбала житловий будинок , який розташований в АДРЕСА_2 ( а.с.6-7). Даний договір купівлі- продажу до теперішнього часу ніким не оскаржений.

Після припинення шлюбних відносин між сторонами, ОСОБА_2 стала проживати в м. Мурманськ, де живе її дочка с сім;єю, а ОСОБА_1 залишився жити в спірному будинку.

02.12.2005року шлюб між сторонами був розірваний ( а.с.8).

Згідно ст.22 КпШС України ( яка діяла на час оформлення договору) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Відповідно до ч.1 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно ( набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

За змістом зазначеного закону для набуваття права власності на чужі речи за набувальною давністю необхідне добросовісне заволодіння і наявність умов, які б свідчили про те, що встановити попереднього власника не має можливості, а майно , на яке претендує особа, надійшло до неї законно, як-то із правочину чи як безхазяйна річ.

Спірний житловий будинок не являється чужим, а являється спільною сумісною власністю сторін. Відповідачка ніколи не відмовлялась від своєї власності.

Відповідно до ст.41 Конституції України та ст.321 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права. Право приватної власності є непорушним.

Жодних підстав визначених у ст.346 ЦК України для припинення права власності ОСОБА_2 не встановлено.

На підставі наведеного, колегія суддів прийшла до висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю.

Керуючись ст.ст. 307 ч.1п.2, 309 ч.1п.п.3,4, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 12 вересня 2011 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на будинок за набувальною давністю відмовити.

Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ним

законної сили.

Головуючий Л.І. Доценко

Судді О.В.Оверіна

О.Г.Журавльов