ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

Вищий  господарський  суд  України  в  складі  колегії  суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” на постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2007 р. в справі № 6/44 господарського суду міста Києва за позовом акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” до відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” про стягнення заборгованості

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 31.07.2007 р. (суддя Ковтун С.А.) позов акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” до відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” про стягнення заборгованості задоволено частково; стягнуто з відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” на користь акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” 11190897,4 грн. основного боргу, 559544,87 грн. штрафу з підстав правомірності та обґрунтованості позовних вимог, 21351,15 грн. державного мита та 98,88 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в іншій частині позовних вимог про стягнення 1455557,05 грн. інфляційних нарахувань, 390433,77 грн. трьох відсотків річних відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2007 р. (судді: Дикунська С.Я. –головуюча, Сотніков С.В., Дзюбко П.О.) рішення господарського суду м. Києва від 31.07.2007 р. скасовано;  відмовлено в задоволенні позову; стягнуто з акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” на користь відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” 12750 грн. держмита, сплаченого платіжним дорученням № 3422 від 20.08.2007 р.

Постанова мотивована відсутністю правових підстав для задоволення позову.

Не погоджуючись з прийнятою постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2007 р., позивач - акціонерна енергопостачальна компанія “Київенерго” звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2007 р. та залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 31.07.2007 р.

Касаційна скарга обґрунтована порушенням і неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що 10.01.1991 р. між підприємством Київські кабельні мережі ВЕО “Київенерго” (енергозабезпечувальна організація), правонаступником якого є акціонерна енергопостачальна компанія “Київенерго” та підприємством по експлуатації артезіанських свердловин і насосних водопровідних станцій (споживач), яке було структурним підрозділом відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” і на даний час входить до складу Департаменту експлуатації водопровідного господарства відкритого акціонерного товариства “Акціонерна компанія “Київводоканал” укладено договір № 97 на користування електричною енергією.

Відповідно до умов договору, позивач зобов'язується відпустити відповідачу електричну енергію, а відповідач зобов'язується сплачувати надану електричну енергію своєчасно та в повному обсязі на умовах, зазначених у договорі.

Згідно пункту 17 договору, договір укладається строком до 31.12.1991 р., вступає в силу з дня його підписання та вважається щорічно продовженим, якщо за місяць до закінчення строку від однієї із сторін не надійде заява про відмову від договору або про його перегляд.

Позивач на виконання умов договору за період з лютого 2004 року по лютий 2007 року (включно) відпустив відповідачеві електричну енергію на суму 26506826,33 грн., яку відповідач сплатив частково в сумі 15315938,93грн., залишивши за собою заборгованість в сумі 11190897,4 грн., про що свідчать розрахунок заборгованості та копії звітів про використану електричну енергію.

У пункті 7 договору зазначено, що розрахунки за електроенергію здійснюються платіжними вимогами, шляхом безакцептного списання з розрахункового рахунку абонента та встановлено строки для такого списання, згідно платіжних вимог.

Статтею 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства самостійно встановлюють черговість і напрями списання коштів з власних рахунків, яке здійснюється установами банків за дорученням таких підприємств, крім випадків, передбачених законами України. Розрахунки підприємств за своїми зобов'язаннями провадяться через установи банків у порядку, встановленому Національним банком України, відповідно до законів України.

Таким чином, з часу набрання вказаним Законом чинності, порядок розрахунків встановлений пунктом 7 договору не відповідає вимогам закону, а тому не підлягає застосуванню.

У зв'язку з набранням чинності з 01.01.2004 р. Господарським кодексом України, Закон України "Про підприємства в Україні" втратив чинність.

Одночасно, 01.01.2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України, відповідно до статті 316 цього кодексу, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно частини 1 статті 319 Цивільного кодексу України, власник  володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Таким чином, повнота панування власника над річчю означає можливість здійснення з цією річчю будь-яких дій.

В силу частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина 2 статті 321 Цивільного кодексу України).

Таким чином, позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.

Гроші у національній та іноземній валюті, в силу статті 139 Господарського кодексу України, відносяться до коштів у складі майна суб'єктів господарювання, які є об'єктом власності і виходячи з вищенаведеного, розпорядження ними повинно здійснюватись на власний розсуд власника.

Одним із способів розпорядження власником грошовими коштами є їх переказ, порядок якого в межах України визначається Законом України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”.

Вказаним законом передбачена можливість договірного списання коштів, яким є списання банком з рахунку клієнта коштів без подання клієнтом платіжного доручення, що здійснюється банком у порядку, передбаченому в договорі, укладеному між ним і клієнтом (пункт 1. 38 статті 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”).

Статтею 26 Закону України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” передбачено, що ініціювання переказу при договірному списанні у небанківській платіжній системі визначається правилами відповідної платіжної системи, погодженими з Національним банком України.

Таким чином, в даному випадку право власника на розпорядження своїм майном на власний розсуд реалізується шляхом надання за власною ініціативою банку права самостійно, без його доручення, здійснювати переказ коштів на умовах договору.

Зважаючи на викладене, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, що строк виконання зобов'язання за договором є невизначеним.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Позивач 02.02.2005 р. направив відповідачу лист № Д07/611 з вимогою сплатити борг в сумі  4750088,33 грн.,  який відповідач отримав  14.02.2005 р.

Чергову вимогу про сплату боргу позивач вручив відповідачу 17.05.2007 р.

Відповідачем не спростована наявність боргу за використану електроенергію,  а тому сума основного боргу відповідача за спірний період складає 11190897,4 грн.

Пунктом 5.5 договору передбачено, що абонент (відповідач) за несвоєчасну сплату спожитої електричної енергії, повну або часткову відмову від сплати сплачує енергопостачальній організації (позивачу) штраф у розмірі  5 % від несвоєчасно сплаченої суми.

Таким чином, суд першої інстанції правильно стягнув суму штрафу в розмірі 559544,87 грн. нарахованого на підставі пункту 5.5 договору.

Водночас, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що вимоги про стягнення інфляційних та трьох відсотків річних задоволенню не підлягають, оскільки останні нараховані до моменту пред'явлення вимоги про оплату, тобто за час відсутності прострочення зобов'язання.

Приймаючи постанову про відмову в позові про стягнення боргу за електроенергію, апеляційний суд послався на неможливість здійснення розрахунків відповідно до умов укладеного між сторонами договору, оскільки сторони у договорі припинили свою діяльність внаслідок реорганізації, а до договору зміни щодо складу його учасників не вносилися; водночас договір суперечить вимогам чинного законодавства, а тому  відмовлено в задоволенні позову.

Колегія суддів Вищого господарського суду України з даними твердженнями суду апеляційної інстанції не погоджується, оскільки судовими актами  Київського апеляційного господарського суду та господарського суду міста Києва в справі № 35/69 встановлено правонаступництво за договором № 97 від 10.01.1991 р.

Згідно частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи нове рішення у справі, суд апеляційної інстанції в порушення вимог частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, без всебічного, повного і об’єктивного розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, а також не спростував доводів суду першої інстанції та помилково  дійшов висновку про відмову в позові, а тому постанова суду апеляційної інстанції, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції –залишенню в силі.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2007 р. скасувати.

Рішення господарського суду міста Києва від 31.07.2007 р. в справі № 6/44 залишити в силі.