У х в а л а
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 березня 2012 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
Головуючого: Олійник А.С.,
суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,
Дербенцевої Т.П., Нагорняка В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ «КБ «Приват Банк») до ОСОБА_3, Дочірнього підприємства «Інкар» Закритого акціонерного товариства «Оветри» (далі - ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри») про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 14 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2011 року,
в с т а н о в и л а:
У червні 2003 року ЗАТ «КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приват Банк», звернулося до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що 17.05.2002 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри» м. Орджонікідзе Дніпропетровської області був укладений кредитний договір № В 08, відповідно до якого ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри» було надано кредит в сумі 57 202 доларів США зі сплатою 20% річних строком до 19.05.2003 року. 17.05.2002 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки, відповідно до якого остання зобов'язалася відповідати за виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором. Оскільки позичальник не виконує своїх зобов'язань за кредитним договором, ПАТ КБ «ПриватБанк» з врахуванням уточнень та доповнень до позову просило стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором, яка станом на 26.07.2010 року становила 373 537, 58 доларів США.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 14 січня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2011 року, в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
У касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати ухвалені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 213 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st213/> рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України <nau://ukr/1618-15|st214/> під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам рішення судів попередніх інстанцій не відповідають.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог банку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідачем в порушення вимог ст. ст. 57, 60 ЦПК України не надано доказів, які б свідчили про наявність заборгованості за кредитним договором від 17 травня 2002 року. Крім того, суд зазначив, що у стадії ліквідації ДП «Ю-Топаз» ЗАТ «Оветри», який виступав майновим поручителем за кредитним договором від 17 травня 2002 року, ліквідатором за рахунок закладеного майна були частково задоволені вимоги ЗАТ КБ «ПриватБанк» на суму 62 250 грн. Інші вимоги кредитора на суму 320 102, 18 грн. були погашені на підставі ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 15.12.2005 року у справі № Б24/221/02, якою згідно п.6 ст. 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» незадоволені за недостатністю майна вимоги визнані погашеними.
Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись не можна, оскільки суди дійшли їх із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Відповідно до ст. 151 ЦК Української РСР, 1963 року (далі - ЦК УРСР), чинного на час виникнення спірних правовідносин, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.
Згідно положень ст.ст. 161, 162 ЦК УРСР зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.
Відповідно до ст. 175 ЦК УРСР при солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.
Кредитор, який не одержав повного задоволення від одного з солідарних боржників, має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не погашено повністю.
Виконання солідарного зобов'язання повністю одним з боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.
Відповідно до положень ст.ст. 191, 192 ЦК УРСР за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.
В разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки.
Поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.
Судами встановлено, що 17.05.2002 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри» м. Орджонікідзе Дніпропетровської області був укладений кредитний договір № В 08, відповідно до якого ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри» було надано кредит в сумі 57 202 доларів США зі сплатою 20% річних строком до 19.05.2003 року. 17.05.2002 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки, відповідно до якого остання зобов'язалася відповідати в повному обсязі за виконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором (п.1 договору поруки). Згідно п.2 договору поруки у разі невиконання боржником своїх зобов'язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (т.1, а.с. 7).
З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір також був забезпечений договором застави, укладеним 17.05.2002 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та юридичною особою ДП «Ю-Топаз» ЗАТ «Оветри».
Обґрунтовуючи позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, позивач ПАТ КБ «ПриватБанк» посилався на те, що зобов'язання за кредитним договором не виконані і продовжують існувати. Зокрема, зазначав, що висновок районного суду про погашення боргу за кредитним договором №В 08 від 17.05.2002 року на підставі ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 15.12.2005 року є безпідставним, оскільки відповідно до ст. 554 ЦК України (ст. 192 ЦК Української РСР, 1963 року) та п.2 договору поруки у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. За таких обставин, процедура ліквідації юридичної особи ДП «Ю-Топаз» ЗАТ «Оветри», як одного з майнових поручителів, не позбавляє кредитора (позивача) права заявляти позов до іншого боржника, який повинен виконати зобов'язання за кредитною угодою на суму фактично не відшкодованого боргу. Ліквідація юридичної особи може бути підставою для припинення її власних зобов'язань відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», однак не може бути підставою для припинення зобов'язань інших солідарних боржників.
Всупереч вимогам ст.ст. 212, 214 ЦПК України суд зазначеним обставинам оцінки не дав, належним чином не з'ясував і не вирішив, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги й заперечення на них та якими доказами вони підтверджуються або спростовуються.
Крім того, посилаючись як на підставу для відмови в задоволенні позову на ту обставину, що договір поруки від 17.05.2002 року не відповідає вимогам ст. 238 ЦК України і не може бути способом забезпечення виконання кредитного договору, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 11 ЦПК України не звернув увагу на те, що відповідачем договір поруки не оспорювався і позовні вимоги про визнання його недійсним не заявлялися.
Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини між сторонами виникли під час дії ЦК Української РСР, 1963 року. Усупереч вимог закону щодо дії актів цивільного законодавства у часі суд першої інстанції помилково застосував до цих правовідносин норми ЦК України 2003 року, який набрав чинності з 01.01. 2004 року.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, у порушення вимог ст. ст. 303 <nau://ukr\1618-15|st303>, 315 ЦПК України <nau://ukr\1618-15|st315> не перевірив доводів апеляційної скарги щодо невиконання відповідачами зобов'язання за кредитним договором, а також у порушення вимог ст. 212 ЦПК України <nau://ukr\1618-15|st212> належним чином не оцінив наданих банком на підтвердження цього доказів, не перевірив законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції по суті вирішеного спору; не навів мотивів ухваленого ним судового рішення та обставин, які б спростовували доводи скарги, та з урахуванням цього не вирішив питання, чи правильно судом відмовлено в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_3 та ДП «Інкар» ЗАТ «Оветри» суми боргу за кредитним договором.
Оскільки порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального й процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню на підставі частини другої статті 338 ЦПК України, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приват Банк» задовольнити частково.
Рішення Орджонікідзевського міського суду Дніпропетровської області від 14 січня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 травня 2011 року скасувати.
Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий А.С. Олійник
Судді: В.І. Амелін В.П. Гончар Т.П. Дербенцева В.А. Нагорняк