Справа № 22-2472-2006 р.                               Головуючий у 1 інстанції - Адаменко І.М.

Категорія- 39,41                                          Доповідач - Суровицька Л.В.

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„12" вересня 2006 року

Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області в складі:      Головуючої судді - Авраменко Т.М.

Суддів - Гайсюка О.В., Суровицької Л.В.

При секретарі: Твердоступ А.О. за участю сторін та представника позивача - адвоката ОСОБА_1., розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства «Цокалова Олексія Степановича» на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 4 липня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Селянського (фермерського) господарства «Цокалова Олексія Степановича» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та відшкодування моральної шкоди.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, колегія суддів,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2006 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Фермерського (селянського) господарства «Цокалова Олексія Степановича» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та відшкодування моральної шкоди.

Зазначав, що з 21 лютого 2003 року працював трактористом у фермерському господарстві відповідача. У зв'язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю 30 червня 2005 року написав заяву про звільнення за власним бажанням з 1 липня 2005 року і вважаючи трудовий договір розірваним, на роботу не виходив.

Всупереч вимог ст.47 КЗпП України відповідач не здійснив з ним в день звільнення розрахунок і не видав трудову книжку. В період з липня 2005 року по квітень 2006 року, незважаючи на його неодноразові звернення, відповідач трудову книжку не видавав.

За захистом своїх порушених прав у березні 2006 року звернувся у прокуратуру, після чого 11 квітня 2006 року отримав трудову книжку із записом про звільнення згідно наказуНОМЕР_1 за п.4 ст.40 КЗпП України - за прогули.

Вважає звільнення із зазначених підстав незаконним, оскільки надавав відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням. При зверненні до відповідача за трудовою книжкою , той не повідомляв про необхідність виходу на роботу.

Також в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що при звільненні відповідачем не дотримані вимоги ст.ст. 148, 149 КЗпП України про порядок і строки застосування дисциплінарних стягнень.

Просив суд визнати неправильним формулювання причини звільнення за прогули та змінити формулювання причини звільнення за власним бажанням, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 2 810 грн. та на відшкодування моральної шкоди 1000 грн.

 

 

В ході розгляду справи позивач доповнив позовні вимоги і просив суд визнати пропуск тримісячного строку на звернення до суду за вирішенням трудового спору з поважних причин та поновити вказаний строк (а.с. 19-20).

Рішенням Бобринецького райсуду від 4 липня 2006 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Поновлено строк звернення до суду за захистом порушеного права. Визнано звільнення ОСОБА_2 незаконним, змінено формулювання причини звільнення по п.4 ст.40 КЗпП України за прогули на ст.38 КЗпП за власним бажанням. З ФГ «Цокалова О.С.» стягнуто на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 2 810 грн., 1000 грн. на відшкодування моральної шкоди та судові витрати.

В апеляційній скарзі Селянське (фермерське) господарство «Цокалова О.С» просить рішення суду скасувати з підстав порушення норм матеріального і процесуального права, невідповідності висновків суду обставинам справи і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

В судовому засіданні апеляційної інстанції представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги і пояснив, що позивач працював у господарстві по 13 липня 2005 року, після чого залишив роботу і в подальшому на роботу не виходив. Письмову заяву про звільнення не надавав, причини невиходу на роботу не пояснював. На його прохання надати заяву про звільнення за власним бажанням, не реагував.

. Позивач та його представник пояснили, що відповідачу надавались дві заяви про звільнення, однак він по них рішення не приймав.

Колегія суддів, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач вважав себе звільненим з 1 липня 2005 року, однак до суду за захистом порушених прав звернувся лише 28 квітня 2006 року з причин юридичної необізнаності та довірливого ставлення до відповідача, визнав причину пропуску трьохмісячного строку звернення до суду поважною і поновив строк.

Також суд прийшов до висновку, що позивач був змушений написати заяву про звільнення за власним бажанням і вважаючи трудовий договір розірваним, з наступного дня на роботу не виходив, однак відповідач в порушення вимог ст. 149 КЗпП України не відібрав пояснення від позивача, не врахував дійсні обставини і з порушенням строку застосування дисциплінарного стягнення, передбаченого ст. 148 КЗпП здійснив звільнення ОСОБА_2 по п.4 ст. 40 КЗпП за прогули. Суд також встановив, що трудову книжку позивач отримав 11 квітня 2006 року, що затримка видачі трудової книжки мала місце з вини відповідача і що діями власника йому було завдано моральну шкоду.

До вказаного висновку суд дійшов з порушенням норм процесуального і матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено і вказані обставини сторонами не оспорюються, 21 лютого 2003 року ОСОБА_2 був прийнятий на роботу у фермерське господарство «Цокалова О.С.» трактористом (а.с.5). У даному господарстві він працював по 13 липня 2005 року ( а.с.56-65), звільнений з 11 квітня 2006 року по п.4 ст.40 КЗпП України за прогули (а.с.5,21,27).

Згідно з п.4 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу ( в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого часу) без поважних причин.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України в постанові від 6 листопада 1992 р. № 9 (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів» при вирішенні спорів щодо законності звільнення судам необхідно з'ясовувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом і перевіряти їх відповідність законові.Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення. Якщо обставинам, які стали

 

підставою звільнення, в наказі дано неправильну юридичну кваліфікацію, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність із чинним законодавством про працю (п. 18).

З матеріалів справи вбачається, в обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2у позові послався на те, що у зв'язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю ЗО червня 2005 року написав заяву про звільнення за власним бажанням з 1 липня 2005 року і вважаючи трудовий договір розірваним, на роботу більше не виходив.

В ході розгляду справи в суді першої інстанції позивач пояснював, що заяву про звільнення ЗО червня 2005 року він залишив у майстерні господарства, де знаходиться робоче місце керівника. Заяву передав ОСОБА_3. у присутності ОСОБА_4. для передачі Цокалову О.С.. Подальшою долею заяви про звільнення не цікавився. Не заперечує, що продовжував працювати по 13 липня 2005 року і не цікавлячись про результати розгляду його заяви, з 14 липня 2005 року на роботу не виходив, вважаючи себе звільненим. У серпні 2005 року на вимогу відповідача надав другу заяву про звільнення за власним бажанням, в якій не зазначав дати звільнення. Цю заяву також залишив на робочому столі Цокалова О.С. в його відсутність і в подальшому не цікавився чи вона розглянута (а.с.96-98). Пізніше в судовому засіданні пояснив, що заяву 30 червня 2005 року залишив на робочому столі керівника у присутності працівників господарства (а.с. 129).

У заяві прокурору Бобринецького району від 22 лютого 2006 року ОСОБА_2 зазначив про те, що заяву про звільнення з роботи за власним бажанням писав у серпні 2005 року. У поясненні помічнику прокурора пояснив, що безпосередньо керівнику господарства заяву не надавав. Коли звертався до Цокалова О.С. за трудовою книжкою, той пояснив, що надасть її після подачі заяви про звільнення. Також в поясненні зазначав, що писав другу заяву про звільнення 17 серпня 2005 року і не знав, що заяву треба писати до припинення виходу на роботу.

Суд першої інстанції не дав належної оцінки вказаним суперечностям у поясненнях позивача щодо обставин подання заяви про звільнення та можливості реєстрації її відповідачем.

Відповідно до ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Як пояснив в судовому засіданні представник відповідача , позивач не надавав жодної письмової заяви про звільнення. З 14 липня 2005 року ОСОБА_2 не виходив на роботу, про причини ні усно, ні письмово не повідомляв. В табелях обліку робочого часу зазначалось про прогули, однак звільняти його з цієї підстави не бажав, згоден був звільнити позивача за власним бажанням, однак при умові подачі ним письмової заяви про це.

У березні 2006 року в прокуратурі пропонувалось ОСОБА_2 написати заяву про звільнення за власним бажанням, однак він відмовився, тому в квітні 2006 року було видано наказ про звільнення його за прогули(а.с.99-100).

Пояснення представника відповідача, надані ним в судовому засіданні суду першої інстанції та в суді апеляційної інстанції, у поясненні прокурору 10 березня 2006 року, узгоджуються між собою та є послідовними.

На підтвердження обставин, викладених у позовній заяві та в поясненнях, позивач послався на показання свідків ОСОБА_4., ОСОБА_2., ОСОБА_3.,ОСОБА_5., ОСОБА_6, ОСОБА_7., ОСОБА_8., ОСОБА_9.

Вказаним доказам суд першої інстанції всупереч вимог ст.ст. 63, 212 ЦПК належної оцінки не надав.Так, пояснення позивача про обставини надання письмових заяв про звільнення спростовуються показами свідківОСОБА_5., ОСОБА_7., ОСОБА_3., ОСОБА_6, ОСОБА_9., ОСОБА_4. (а.с.ЮЗ, 104,105,111-112, 124).

 

Свідок ОСОБА_3. категорично заперечив, що ОСОБА_2 надавав йому заяву про звільнення для передачі керівнику господарства.

Свідок ОСОБА_9., старший помічник прокурора Бобринецького району, який в лютому-березні 2006 року здійснював перевірку заяви ОСОБА_2 про порушення трудових прав, показав, що з пояснень позивача відомо про написання заяви про звільнення, однак заяву особисто керівнику господарства той не надавав. Свої пояснення ОСОБА_2 не обґрунтував ні датою написання та подачі заяви, ні копією заяви. Цокалов О.С. також пояснював, що письмові заяви про звільнення від позивача не надходили. В прокуратурі ОСОБА_2 було запропоновано написати заяву про звільнення, але він відмовився.

Обставини на які послався свідок ОСОБА_9. та відповідач у своїх поясненнях, підтверджуються матеріалами наглядового провадження за скаргою ОСОБА_2 щодо порушень трудового законодавства у ФГ «Цокалова О.С.» (а.с.159-164).

Вказаними матеріалами також спростовуються пояснення позивача щодо обставин надання заяв про звільнення, які він доводив при розгляді справи в суді.

СвідкиОСОБА_5., ОСОБА_7., ОСОБА_6., ОСОБА_4. показали, що особисто не бачили заяву позивача про звільнення, підтвердили факт його невиходу на роботу з липня 2005 року. Пояснили, що всі заяви у господарстві особисто приймає керівник, реєструє їх та розглядає.

Вказані свідки пояснили, що перебувають у добрих стосунках з позивачем, їх показання узгоджуються між собою, тому не прийняття їх до уваги судом першої інстанції з причини їх несуттєвого значення для вирішення справи та їх сумнівності, є безпідставним.

Показання свідка ОСОБА_2., дружини позивача, про обставини надання відповідачеві двох письмових заяв про звільнення, а також про пояснення відповідача прокурору про те, що у нього дійсно є заяви ОСОБА_2 про звільнення, однак він не бажає його звільняти, суд не може прийняти як достовірні, оскільки ОСОБА_2. є особою, яка зацікавлена у результаті розгляду справи і її показання спростовуються показаннями свідка ОСОБА_9., поясненнями відповідача, матеріалами наглядового провадження, показаннями свідків ОСОБА_9., ОСОБА_10., ОСОБА_8.

Свідок ОСОБА_8. пояснив , що у його присутності восени 2005 року ОСОБА_2 вдома писав заяву про звільнення, а потім він особисто підвозив його на автомобілі до господарства.(а.с.Н2 ).

Показання свідка ОСОБА_8. не узгоджуються з поясненнями позивача та показаннями свідка ОСОБА_2. про час написання заяви про звільнення.

В суді першої інстанції встановлено, що у ФГ «Цокалова О.С. ведеться книга реєстрації письмових заяв, яка містить записи, починаючи з 1999 року (а.с.23-25).

Згідно записів у даній книзі, заява про звільнення за власним бажанням від ОСОБА_2 не надходила

Допитані в судовому засіданні першої інстанції свідки ОСОБА_4.,ОСОБА_5., ОСОБА_7. та ОСОБА_3. показали, що проблем з розглядом заяв про звільнення з роботи не існує у господарстві.

Відповідно до ч.І ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст.60 ЦПК).

Аналізуючи і оцінюючи матеріали справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не довів той факт, що він дійсно надав відповідачу письмову заяву про звільнення за власним бажанням .

З матеріалів справи вбачається і вказані обставини не оспорюються сторонами, що позивач працював у господарстві по 13 липня 2005 року, з 14 липня 2005 року на роботу не виходив.Позивач у судовому засіданні підтвердив, що пояснень про причини неявки на роботу керівнику не надавав, чи звільнений з роботи в установленому порядку , не цікавився.

 

Згідно табелів обліку робочого часу з 14 липня 2005 року по 10 квітня 2006 року позивач здійснював прогули.

НаказомНОМЕР_1 ОСОБА_2 звільнено з 11 квітня 2006 року за прогули без поважної причини по п.4 ст.40 КЗпП України (а.с.21).

Доказів того, що на роботі в період з 14 липня 2005 року по 10 квітня 2006 року він був відсутній з поважних причин, позивачем не надано.

Оскільки законодавством не визначено переліку обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим із поважних причин, у справах про звільнення за п.4 ст.40 КЗпП суд вирішує питання про поважність причин відсутності працівника на роботі виходячи з конкретних обставин і враховуючи будь-які докази із числа передбачених ст.57 ЦПК України.

Згідно ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1)  догана;

2)              звільнення.

Законодавством,   статутами   і   положеннями   про   дисципліну   можуть   бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

У Статуті фермерського господарства «Цокалова О.С.» не врегульовано питання про трудову дисципліну, види дисциплінарних стягнень і порядок їх застосування, тому слід виходити із загальних положень КЗпП України (а.с.33-41).

Відповідно до ст. 148 КЗпП дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Оскільки у наказі відсутня вказівка за який саме прогул здійснено звільнення позивача і фактично встановлено, що прогул мав місце протягом значного часу - майже 9 місяців, при цьому притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є правом , а не обов'язком власника, колегія суддів вважає , що позивач дійсно здійснив прогули без поважних причин і відповідач мав підстави звільнити його за п.4 ст.40 КЗпп України. При цьому строк для застосування дисциплінарного стягнення та порядок його застосування не порушено.

Висновок суду першої інстанції про визнання звільнення ОСОБА_2 за п.4 ст.40 КЗпП незаконним є безпідставним , крім того, така позовна вимога позивачем не заявлялась.

Відповідачем в наказі дано правильну юридичну кваліфікацію обставинам, які стали підставою для звільнення позивача, тому у суду першої інстанції не було підстав для зміни формулювання причини звільнення ОСОБА_2 за власним бажанням.

Встановлено, що позивач звільнений з 11 квітня 2006 року, в цей же день відповідачем йому було направлено трудову книжку із записом про звільнення (а.с.6).

Як пояснив позивач, трудову книжку він отримав 11 квітня 2006 року, з датою звільнення згоден.

Цим обставинам суд першої інстанції також дав неправильну оцінку і вирішив питання про стягнення з відповідача коштів за затримку видачі трудової книжки та поновив строк позивачу для звернення до суду за захистом порушеного права.

З матеріалів справи, пояснень сторін вбачається, що позивач не згоден з формулюванням' причини звільнення, з датою звільнення погоджується, трудова книжка йому була видана відповідно до вимог ст. 47 КЗпП в день звільнення.

За таких обставин задоволення вимог позивача та стягнення судом першої інстанції середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, є безпідставним.Відповідно до ст.233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах

 

про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Трудову книжку позивач отримав 11 квітня 2006 року, з позовом до суду звернувся 28 квітня 2006 року, тому строк звернення до суду за вирішенням трудового спору ним не пропущений.

Висновки суду першої інстанції щодо пропуску трьохмісячного строку для звернення до суду є помилковими, а поновлення строку за даних обставин є безпідставним. Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Оскільки наказ про звільнення позивача з роботи відповідає вимогам закону і фактичним обставинам, підстави для зміни формулювання причини звільнення відсутні, відсутня затримка видачі трудової книжкидо відповідно відсутні підстави для задоволення його вимог про відшкодування і моральної шкоди.

Так як висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, суд вважав встановленими обставини, що мають значення для справи, які недоведені і допустив порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, відповідно до п.2, 3, 4 ч.І ст.309 ЦПК України це є підставою для скасування рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно ч.З ст. 81 ЦПК України з ОСОБА_2 підлягають до стягнення витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі ЗО грн.

На підставі п. 4 ст. 40, ст.ст. 47, 148, 149, 233, 235, 237-1 КЗпП України, керуючись ст. 304, п.2 ч.І ст.307, п.2, 3, 4 ч.І ст. 309, ст.313, ч.2 ст. 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства «Цокалов Олексій Степанович» задовольнити.

Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 4 липня 2006 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до Селянського (фермерського) господарства «Цокалова Олексія Степановича» про зміну формулювання причини звільнення, стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки та відшкодування моральної шкоди, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на розрахунковий рахунок Апеляційного суду Кіровоградської області витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового розгляду в сумі ЗО грн. за реквізитами: код ЄДРПОУ 02894616, р/р 37310011001090, банк УДК в Кіровоградській області, МФО 823016, призначення платежу: за інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи від (Прізвище, ім'я, по-батькові позивача).Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ним законної сили.