Справа № 2-718/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2012 року Ленінський районний суд міста Луганська у складі:

судді Золотарьова О.Ю.

при секретарі Поповій М.В., Михайліченко Є.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луганську справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк»в особі Луганського про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, посилаючись на ту обставину, що 28.04.2006 року між ним та Відповідачем був укладений кредитний договір № 550-3/1-001037 згідно якого відповідач видав ОСОБА_1 15800 доларів США, з оплатою 13% річних.

Забезпеченням виконання зобов'язань за кредитним договором є предмет іпотеки - квартира за адресою: АДРЕСА_1.

Посилаючись на укладання договору в іноземній валюті, що суперечить вимогам Законодавства України, зростання зобов’язань позивача в зв’язку із зміною курсу валюти кредиту у відношенні до гривні, а при укладенні кредитного договору позивач не мав реальної можливості розраховувати на те, що співвідношення курсу валюти кредиту і гривні настільки зміняться, що його доходів, які він отримував у гривнях не буде вистачати на погашення платежів по кредиту, що призвело до порушення співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило позивача, як позичальника, можливості платити за своїми зобов'язаннями так як він розраховував це робити при укладанні договору, при оформленні кредитного договору позивач не був попереджений про те, що валютні ризики несе споживач, йому не була надана інформація про методику, яка використовується банком для визначення валютного курсу, несправедливість умов кредитного договору оскільки має місце дисбаланс договірних прав і зобов'язань на шкоду позичальника, споживача кредитних послуг, просив визнати недійсним кредитний договір № 550-3/1-001037, укладений 28.04.2007 року між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк»з моменту його укладення, визнати недійсним іпотечний договір від 28.04.2007 року, скасувавши заходи забезпечення на заборону відчуження предмета іпотеки, що належить ОСОБА_1, зобов’язати відповідача визнати борг за ОСОБА_1 в сумі 42 207,55 грн.

В судовому засіданні представники позивача підтримали позовні вимоги та просили позов задовольнити в повному обсязі, надавши відповідні пояснення.

Представник відповідача Луганського відділення ПАТ «Укрсоцбанк» позов не визнала, надала суду письмові заперечення проти позову. З вказаних підстав просила відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Заслухавши сторони, вивчивши матеріали справи та оцінивши надані сторонами докази, суд прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що 28 квітня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерно-колмерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк»було укладено кредитний договір № 550-3/1-001037 (а.с.11-14), відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит у сумі 15800 доларів США з кінцевим терміном погашення 20.04.2022 р. включно, на умовах виплати щомісяця Банку 87,78 доларів США в якості погашення заборгованості за кредитним договором. Відсоткова ставка складає 13,00 % вічних, цільове призначення кредиту –споживчі цілі.

В забезпечення повернення кредиту між названими сторонами було укладено іпотечний договір, засвідчений нотаріусом Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_3 28.04.2007 р. за реєстровим № 29, предметом іпотеки за яким є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1.

(а.с. 15-17).

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак у той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі –Декрет КМУ).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», кошти –це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 і 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Відповідно до п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21.08.2001 за №730/5921) за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, серед яких неторговельні операції з валютними цінностями; операції з готівковою іноземною валютою (купівля, продаж, обмін), що здійснюються в пунктах обміну іноземної валюти, які працюють на підставі укладених банками агентських договорів з юридичними особами-резидентами; ведення рахунків клієнтів (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів-нерезидентів у грошовій одиниці України; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на валютному ринку України.

З наведеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті, а тому, враховуючи наявність у відповідача банківської ліцензії (а.с. 25-26) та письмового дозволу (а.с. 27-28), додатку до дозволу (а.с. 29), його дії щодо видачі валютного кредиту є законними.

Судом встановлено, що при укладанні кредитного договору та визначення його умов сторони діяли добровільно, їх зовнішній вираз волі відповідав внутрішньому, позивачу було надано повну та достовірну інформацію про умови отримання, використання та повернення кредиту, що підтверджено запитом на отримання кредиту (а.с. 36-39), а тому кожна сторона повинна була реально оцінювати ті обставини, які можуть вплинути на виконання зобов’язання, в тому числі і тенденції по зростанню курсу іноземної валюти. Доводи представників позивача про зазначення у запиті відомостей про сімейний стан позивача, на думку суду не впливають на його обов’язок за кредитним договором а тому ніяким чином не є підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США, встановлюється щоденно, тобто незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавством не закріплено, отже, курс національної валюти України до долару США не може бути незмінним і те, що даний факт не було враховано ОСОБА_1 при укладенні кредитного договору № 550-3/1-0011037 від 28.04.2007 року в іноземній валюті не може бути підставою для визнання договору недійсним.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

В даному випадку посилання позивача у позові та його представників в поясненнях, наданих суду в засіданні на порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів» не може братись судом до уваги, виходячи з наступного.

Дійсно, як зазначив Конституційний Суд України в рішенні від 10.11.2011 року по справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) - в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України „Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року № 1023-ХП з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Частиною другою цієї статті встановлено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про особу та місцезнаходження кредитодавця та кредитні умови. У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Таким чином, в разі ненадання споживачу інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів», може наставати відповідальність, яка встановлена виключно статями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів», положення яких не передбачають визнання кредитного договору недійсним.

Доводи позивача про несправедливість умов кредитного договору суд вважає безпідставними виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст.11 Закону, у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються, зокрема, детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача. Вартість кредиту може складатися з: процентів за користування кредитом; комісійної винагороди; інших платежів, які зобов'язаний сплатити Позичальник при отриманні кредиту. Сукупність зазначених платежів становить загальну вартість кредиту. Укладаючи договір, сторона з'ясовує, на яких умовах він укладається, а відтак, з власної ініціативи приймає його умови.

Відповідач ОСОБА_1, підписавши договір кредиту погодився з його умовами, а тому був обізнаний про розмір процентів та порядок їх нарахування. Відповідач, згідно умов договору іпотеки на добровільних засадах передав у забезпечення кредитного договору в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Із матеріалів справи вбачається, що спірний договір укладено 28.04.2007 року, а до суду позивач звернувся у вересні 2011 року. Доказів тому, що позивач намагався змінити умови договору, його розірвати відразу після його укладення або звертався до відповідача за роз’ясненням його умов, суду не надав, що свідчить про прийнятність для нього умов спірного договору на момент укладення.

Суд також не погоджується з доводами представників позивача, що кредитний договір є договором приєднання.

Так, відповідно до частини першої статті 634 ЦП України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору. Частиною другою цієї статті встановлено, що договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Із змістовного аналізу наведеної норми вбачається, що спірний кредитний договір не може бути віднесений до договору приєднання, оскільки у випадку незгоди з конкретними умовами запропонованого відповідачем договору позивач не був позбавлений права укласти договір на інших умовах та мав можливість вибору іншого банку. Крім того, законодавство не містить формулярів або стандартних форм кредитних договорів, оскільки це суперечило б нормам ЦК України, Господарського кодексу України та іншим законодавчим актам.

Таким чином, під час розгляду справи не встановлено підстав для визнання кредитного договору недійсним.

У зв’язку з тим, що кредитний договір є основним зобов’язанням позивача, стосовно якого суд не зайшов підстав для визнання недійсним, то і стосовно договору іпотеки, укладеного у забезпечення виконання кредитного договору, на що посилається позивач, немає підстав для визнання його недійсним.

Відповідно, немає підстав і для зобов’язання відповідачів вчиняти певні дії, про що просить позивач.

На підставі п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, ст. ст. 6, 192, 203, 509, 524, 533, 638 Цивільного Кодексу України, Закону України «Про банки та банківську діяльність»та керуючись ст.ст. 3, 10, 31, 36, 57, 60, 77, 88, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 –відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Луганської області через Ленінський районний суд міста Луганська шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: суддя                      О.Ю.Золотарьов