ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"11" квітня 2012 р. Справа № 48/287 (289)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:
суддів:Козир Т.П.,
Губенко Н.М.,
Іванової Л.Б.,
розглянувши матеріали касаційної скаргиФірми “Т.М.М.” –товариства з обмеженою відповідальністю
на рішення
та постановуГосподарського суду міста Києва від 26.09.2011
Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012
у справі №48/287(289) Господарського суду міста Києва
за позовомФірми “Т.М.М.” –товариства з обмеженою відповідальністю
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Ласка Лізинг”
провизнання частково недійсними договорів фінансового лізингу №1139/12/2007 від 25.12.2007, №806/04/2007 від 25.04.2007, №1182/02/2008 від 13.02.2008
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_1, дов. від 23.06.2010 б/н;
відповідача: ОСОБА_2, дов. від 10.01.2012 б/н;
ВСТАНОВИВ:
Фірма “Т.М.М.” –товариство з обмеженою відповідальністю звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" про визнання недійсними пунктів 7.1.2, 13.4., 13.5, 13.6., 13.8. договору фінансового лізингу від 25.12.2007 № 1139/12/2007.
Фірма “Т.М.М.” –товариство з обмеженою відповідальністю звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" про визнання недійсними пунктів 6.1.2, 12.4., 12.5, 12.6., 12.8. договору фінансового лізингу від 25.04.2007 № 806/04/2007.
Також, Фірма “Т.М.М.” –товариство з обмеженою відповідальністю звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" про визнання недійсними пунктів 7.1.2, 13.4., 13.5, 13.6., 13.8. договору фінансового лізингу від 13.02.2008 № 1182/02/2008.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 29.08.2011 (суддя Бойко Р.В.) справи №48/287, №48/288, № 48/289 за вказаними позовами об'єднані в одну справу, якій присвоєно №48/287(289).
Рішенням господарського суду міста Києва від 26.09.2011 у справі №48/287(289) (суддя Бойко Р.В.) в задоволенні позову про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу від 25.12.2007 №1139/12/2007 відмовлено, в задоволенні позову про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу від 13.02.2008 № 1182/02/2008 відмовлено, в задоволенні позову про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу від 25.04.2007 №806/04/2007 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 у справі №48/287(289) (колегія суддів у складі: головуючого судді - Корсакової Г.В., суддів Суліма В.В., Чорногуза М.Г.) рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2011 у справі №48/287(289) залишено без змін.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Фірма “Т.М.М.” –товариство з обмеженою відповідальністю звернулася до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 та рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2011 у справі №48/287(289) та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
До Вищого господарського суду України надійшов відзив на касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг", в якому відповідач просив в задоволенні касаційної скарги Фірми “Т.М.М.” –Товариства з обмеженою відповідальністю відмовити, рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2011 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 у цій справі залишити без змін.
Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги та скористалася передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, між відповідачем (лізингодавцем) та позивачем (лізингоодержувачем) укладені договори фінансового лізингу № 806/04/2007 від 25.04.2007 (далі - Договір 1), № 1139/12/2007 від 25.12.2007 (далі –Договір 2) та № 1182/02/2008 від 13.02.2008 (далі - Договір 3).
За умовами п. 1.1. вказаних Договорів лізингодавець зобов’язався придбати в свою власність техніку у відповідності з встановленою лізингоодержувачем специфікацією та передати його без надання послуг по управлінню та технічній експлуатації лізингоодержувачу в якості предмету лізингу в тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов’язався прийняти його на умовах даного договору.
Згідно вказаного вище пункту Договору 1 - предметом лізингу є ескаватор-погрузчик 4 СХ SМ (одна одиниця), Договору 2 - автомобіль дорожній комбінований на шасі МАЗ-533702 (одна одиниця) та Договору 3 - трьохвісний сидельний самохвальний напівпричіп ШМІТЦ Каргобулл тип SKI 24 S-8.2 (три одиниці).
Відповідно до п. 6.1.2 Договору 1 та п.7.1.2 Договорів 2 та 3 поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в "у.о." згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та курсу 2. При цьому, в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та курсу 1. Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця. У разі, якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату та курсу 1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату і курсу 1 та 20,00 грн. При цьому, в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.о." зазначеної в Графі 4 додатку № 1 і Курсу 1, а різниця - в комісію лізингодавця. Сторони домовились що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 1 періоду, починаючи з 1 періоду збільшується на 1/1 (згідно Договору 1), на 1/7 (згідно Договору 2) та на 1/2 (згідно Договору 3) грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії. Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку № 1.
Предметом спору у даній справі є вимога позивача про визнання недійсними п.6.1.2 Договору 1 та п. 7.1.2 Договорів 2, 3 з підстав непогодження істотної умови договору та невідповідності застосування валютних коефіцієнтів структурі лізингових платежів, встановлених ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг", а також визнання недійсними п.п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору 1 та п.п. 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 Договорів 2, 3 з підстав суперечності їх приписам ст. 1212 ЦК України.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.
Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Стаття 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачає, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
Частиною 2 статті 189 ГК України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається у договорі у гривнях.
Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п. 2.3 Договору 1 вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу складає суму еквівалентну 87261,00 "у.о.", в тому числі ПДВ в розмірі 20% - 14543,50 "у.о."; згідно Договору 2 - вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу складає суму еквівалентну 68515,00 "у.о.", в тому числі ПДВ в розмірі 20% - 11419,17 "у.о"; згідно Договору 3 вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу складає суму еквівалентну 165000,00 "у.о.", в тому числі ПДВ в розмірі 20% - 27500,00 "у.о." виражена в гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 6.4. Договору 1 та п. 7.4 Договорів 2, 3, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток №1 до договору) по Курсу 1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу 1.
Судами також з'ясовано, що сторонами в додатку №1 –Графік внесення платежів, який є невід’ємною частиною договорів, погоджено загальну суму платежів в погашення вартості майна та загальну суму лізингових платежів, а відтак колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правомірно відхилили доводи позивача щодо непогодження сторонами істотної умови договорів фінансового лізингу –ціни.
Відносно посилань позивача на невідповідність п. 6.1.2 Договору 1 та п. 7.1.2 Договорів 2, 3 частині 2 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", суди виходили з того, що ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Господарськими судами встановлено, що згідно з п. 6.1 Договору 1 та п. 7.1 Договорів 2, 3 сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному Євро (Договори 1, 3), одному Долару США (Договір-2) по курсу згідно п. 6.1.1 Договору-1 та п. 7.1.1 Договорів 2, 3.
Пунктом 6.1.1. Договору 1 та 7.1.1 Договорів 2 та 3 визначені наступні поняття: курс 1 - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 21.05.2007 (Договір - 1) та станом на 13.05.2008 (Договір - 3) та для одного Долара США станом на 25.12.2007 (Договір - 2); курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного Євро (одного Долара США) на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до договорів.
Згідно статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Враховуючи, що чинне законодавство України забороняє застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами, однак, не містить приписів щодо заборони на визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що спірні пункти 6.1.2 Договору 1 та 7.1.2 Договорів 2, 3, зміст яких спрямований на встановлення порядку здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу НБУ національної валюти України по відношенню до іноземної валюти, не суперечать чинному законодавству, в тому числі ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", яка не містить прямої заборони щодо встановлення в договорі порядку визначення розміру лізингових платежів та комісії внаслідок збільшення курсу євро по відношенню до гривні.
Також, колегія суддів вважає законним та обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що п.п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору 1 та п.п. 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 Договорів 2, 3 узгоджуються з вимогами чинного законодавства та не суперечать ним.
При цьому, суд касаційної інстанції враховує, що за приписами ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 6 цього ж Кодексу встановлено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.
Таким чином, суперечність правочину актам законодавства, як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін. Саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Колегія суддів відзначає, що судами попередніх інстанцій встановлено не доведення позивачем невідповідності та суперечності п. п. 12.4, 12.5, 12.6, 12.8 Договору 1 та п.п. 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 Договорів 2, 3 актам цивільного законодавства. Посилання позивача на ст. 1212 ЦК України, як на підставу для визнання спірних пунктів договорів недійсними, правомірно не прийняті судами, оскільки положення цієї статті визначають загальні умови існування цивільно-правових зобов'язань, які виникають у зв'язку із так званим безпідставним збагаченням, тобто набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави, а оспорюваними пунктами договорів врегульований порядок вилучення та реалізації предмета лізингу у випадку порушення лізингоотримувачем умов договорів, що передбачено п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг".
Наявність умов, за яких виникає зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави у відповідності до ст. 1212 ЦК України, підлягає доведенню та встановленню на загальних підставах при вирішенні спору про право, а, отже доводи скаржника щодо обов'язку лізингодавця повернути лізингоодержувачу сплачені кошти в частині, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу, у випадку розірвання договору, жодним чином не стосуються предмету спору та не спростовують правильного висновку судів про відсутність обставин, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання частково недійсними Договорів фінансового лізингу №1139/12/2007 від 25.12.2007, №806/04/2007 від 25.04.2007, №1182/02/2008 від 13.02.2008.
Доводи касаційної скарги не спростовують вказаних висновків суду, та, крім того, пов'язані з переоцінкою доказів, що виходить за межі повноважень касаційної інстанції.
Статтею 1117 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, якою рішення суду першої інстанції залишено без змін, відповідає нормам матеріального і процесуального права та підстав для її зміни або скасування не вбачається.
З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Фірми “Т.М.М.” –товариства з обмеженою відповідальністю, а тому оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції залишаються без змін.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Фірми “Т.М.М.” –товариства з обмеженою відповідальністю
залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 та рішення господарського суду міста Києва від 26.09.2011 у справі №48/287(289) залишити без змін.
Головуючий суддя: Т. Козир
судді: Н. Губенко
Л. Іванова