Справа № 127/26030/24

Провадження № 22-ц/801/1555/2025

Категорія: 72

Головуючий у суді 1-ї інстанції Дернова В. В.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2025 рокуСправа № 127/26030/24м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Берегового О. Ю. (судді – доповідача),

суддів: Панасюка О. С., Сала Т. Б.,

за участю секретаря судового засідання: Куленко О. В.,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 ,

відповідач: ОСОБА_2 ,

за участі Служби у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Власюка Ігоря Тимофійовича на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2025 року, ухвалене місцевим судом за головування судді Дернової В. В., повний текст рішення суду складений 05 травня 2025 року,

встановив:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участі Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про позбавлення батьківських прав.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 лютого 2024 року. У шлюбі сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який уже є повнолітнім, та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

На підставі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 березня 2024 року з відповідача стягуються аліменти на утримання неповнолітнього сина в розмірі частини від усіх видів її заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50% від прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи стягнення з 25 січня 2024 року до досягнення дитиною повноліття. Однак ОСОБА_2 участі в утриманні сина не бере, станом на 30 липня 2024 року наявна заборгованість зі сплати аліментів в розмірі 21456,00 грн.

Позивач вважає, що ОСОБА_2 навмисно та свідомо ухиляється від свого обов`язку утримувати дитину, після розірвання шлюбу припинила брати участь у вихованні сина та цікавитися його життям та здоров`ям, хоча для цього позивачем не вчиняються перешкоди. Вихованням, навчанням, розвитком та здоров`ям сина займається виключно батько, який має постійне місце працевлаштування, позитивно характеризується за місцем роботи.

За таких обставин, в інтересах неповнолітнього сина, просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 – адвокат Власюк І. Т. оскаржує його в апеляційному порядку. Вважаючи оскаржуване рішення ухваленим через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, за невідповідності висновків суду обставинам справи, просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Як зазначає адвокат, у судовому засіданні були допитані свідки, які підтвердили, що відповідач перебуває у Польщі, кілька разів приїздила в Україну, з грудня 2023 року і до цього часу участі у вихованні сина не бере та взагалі з ним не спілкується. Неповнолітній ОСОБА_5 у судовому засіданні фактично підтвердив викладені свідками обставини, пояснивши, що з грудня 2023 року він проживає з батьком, з матір`ю не спілкується, йому відомо, що мати приїздила в Україну, проте йому не телефонувала, не намагалася з ним зустрітися, не дарувала та не передавала жодних подарунків.

Крім того, скаржник зазначає, що до позовної заяви було додано ряд письмових доказів, що свідчать про свідоме ухилення відповідача від обов`язків по вихованню та догляду дитини, наявності заборгованості зі сплати аліментів, однак, вважає, що такі докази помилково не були взяті до уваги судом першої інстанції та суд дійшов хибного висновку про можливість зміни поведінки відповідача.

Також вказує, що попри висновок органу опіки та піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав, у судовому засіданні представник Служби у справах дітей Вінницької міської ради фактично визнав, що відповідач не виконує батьківські обов`язки щодо неповнолітнього сина, але прийняття саме такого висновку було обґрунтоване нетривалим періодом невиконання обов`язків. Проте питання тривалості невиконання батьківських обов`язків чинним законодавством не врегульовано, а на думку позивача період у майже півтора роки є тривалим.

Правом подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористалася. Таких до апеляційного суду не надходив.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції цілком відповідає.

Судом установлено, що сторони у справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 14 жовтня 2022 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 лютого 2024 року у справі №127/1517/24 шлюб між батьками дитини розірвано.

Згідно висновку органу опіки та піклування від 16 грудня 2024 року №01/00/011/181336 є недоцільним позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Як слідує з цього висновку, ОСОБА_2 , не з`явилася на засідання комісії з питань захисту прав дитини; у надісланому до служби у справах дітей електронному листі вона повідомила про свою відмову брати участь у засіданнях комісії у зв`язку із зайнятістю на роботі та просила не позбавляти її батьківських прав.

Суд першої інстанції, допитавши свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , заслухавши думку дитини ОСОБА_4 , встановив що малолітній ОСОБА_8 на даний час проживає в Україні з батьком – позивачем ОСОБА_1 , а після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року хлопчик разом з матір`ю виїхав до Польщі, однак, надалі висловив бажання повернутися в Україну та проживати з батьком, а мати знову поїхала до Польщі, де і проживає та працює до цього часу.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що матеріали справи не містять доказів того, що поведінка матері дитини не може змінитися, натомість, остання висловлювала бажання, щоб син проживав разом з нею у Польщі, як це відбувалося після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року (вказане було повідомлено у судовому засіданні представником органу опіки та піклування на підставі електронного листування з ОСОБА_2 ), стосунки між матір`ю та сином частково обумовлені стосунками між батьками дитини, а також пубертатним (перехідним) віком хлопчика, тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування такого виключного і надзвичайного способу впливу як позбавлення батьківських прав.

Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на наступне.

У ч. 1 ст. 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм ст. 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У ст. 18 цієї Конвенції визначено, що батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено ст. 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, у тому числі шляхом застосування ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення наведених положень ст. 164 СК України свідчить, що ухилення від виконання обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграфи 57, 58).

ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

ЄСПЛ наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення ЄСПЛ від 30 червня 2020 року у справі «Ілля Ляпін проти росії», заява № 70879/11)

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17.

Судова практика у цій категорії справ є сталою, відмінність стосується лише фактичних обставин конкретної справи й доказування.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має один з батьків.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У постанові Верховного Суду від 04 квітня 2024 року в справі № 553/449/20 (провадження № 61-2701св24), зазначено, що «очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім`я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини. Простої бездіяльності з боку батька (матері) недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька (матері) призвела до розриву зв`язків між ним та його донькою, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дитиною з боку її матері (батька), то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька (матері) батьківських прав. Діти мають право на врахування їхньої думки і на те, щоб бути заслуханими з питань, що торкаються їх інтересів. Зокрема, в силу того, як із спливом часу діти стають більш зрілими і здатними сформулювати свою думку, суди повинні належним чином враховувати їх погляди і почуття, а також їх право на повагу до їхнього особистого життя. Водночас їх погляди необов`язково залишаються незмінними, і їх заперечення, яким слід надавати належного значення, необов`язково є достатніми для того, щоб превалювати над інтересами батьків, особливо щодо того, що стосується регулярного спілкування зі своєю дитиною. Вочевидь право дитини на висловлення своєї думки не потрібно тлумачити як фактичне надання дітям безумовного права вето без аналізу будь-яких інших факторів або без проведення оцінки для визначення їхніх найкращих інтересів […] Посилання на те, що відповідач не виконує свої батьківські обов`язки не можуть бути підставною скасування судових рішень, оскільки простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька призвела до розриву зв`язків між ним та дітьми, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дітьми з боку їх матері, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його дітей. Особливо в ситуації, коли батько наполегливо вказував, що він хоче відновити та розвивати стосунки зі своїми дітьми».

Згідно з положеннями ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, суд першої інстанції, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом і допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Колегія суддів з такими висновкам суду першої інстанції погоджується, оскільки судом враховано інтереси дитини, а також думку відповідачки, що була висловлена органу опіки та піклування з проханням не позбавляти її батьківських прав.

У свою чергу позивачем не доведено необхідності застосування до ОСОБА_2 такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, недоцільність вжиття якого орган опіки та піклування належно арґументував. При цьому колегія суддів наголошує, що позивач при розгляді спору не довів суду, яка реальна мета має бути досягнута шляхом позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, як це змінить існуючу ситуацію і сприятиме захисту інтересів дитини.

Озвучена в судовому засіданні думка дитини, не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона через свій вік неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, апеляційний суд у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому. Також, суд не встановив, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно сина.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1  – адвоката Власюка Ігоря Тимофійовича залишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 квітня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Головуючий О. Ю. Береговий

Судді О. С. Панасюк

Т. Б. Сало