ОКРЕМА ДУМКА

06 червня 2025 року

м. Київ

cправа № 908/1721/23

Суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Дроботової Т. Б., Пєскова В. Г., Чумака Ю. Я. щодо ухвали від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23, постановленої об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, у порядку частини третьої статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі ? ГПК України) викладаємо окрему думку, яка полягає у наступному.

Предмет та підстави заявленого у справі № 908/1721/23 позову

У цій справі банк звернувся до суду з позовом про солідарне стягнення з позичальника та поручителів заборгованості з повернення кредитних коштів та сплати відсотків за користування кредитом у розмірі 4 340 622,72 грн.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням від 06.03.2024 Господарський суд Запорізької області позов задовольнив. У задоволенні заяв відповідачів про відстрочення виконання рішення суду строком на один рік (дванадцять місяців) з дня його ухвалення відмовив.

Відповідачі звернулися до Центрального апеляційного господарського суду із апеляційними скаргами, в яких визнали розмір заборгованості і право позивача на її стягнення, проте оскаржували рішення місцевого господарського суду в частині відмови у відстроченні його виконання.

Постановою від 30.10.2024 Центральний апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині залишив без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Один з відповідачів (поручитель) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволені заяви скаржника про відстрочення виконання рішення суду та прийняти у цій частині нове рішення, яким відстрочити йому виконання рішення суду строком на один рік (дванадцять місяців) з дня його ухвалення.

Підстави передачі справи № 908/1721/23 із зазначеною касаційною скаргою на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

На розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду цю справу було передано у зв`язку із необхідністю відступити від висновку щодо застосування частини першої статті 293 ГПК України в сукупності з положеннями частини першої статті 287 ГПК України, згідно з яким наявні підстав для відкриття касаційного провадження за касаційними скаргами на судові рішення, які оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні клопотання про розстрочення/відстрочення їх виконання.

За твердженнями колегії суддів, що передала справу на розгляд об`єднаної палати, судове рішення, яке оскаржується лише в частині відповідної процесуальної дії (відмови у задоволенні клопотання про розстрочення/відстрочення його виконання), не підлягає оскарженню в касаційному порядку згідно з пунктом 2 частини першої статті 287 ГПК України і це зумовлює відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України.

Короткий зміст ухвали об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23 та мотивів її постановлення

Постановляючи цю ухвалу, об`єднана палата виходила з того, що ухвали суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення не підлягають касаційному оскарженню, якщо заяву з цього питання було розглянуто судом першої інстанції, а апеляційний суд здійснив її перегляд, оскільки такі ухвали не входять до переліку судових рішень, що можуть бути самостійно оскаржені в касаційному порядку. Натомість, якщо апеляційний суд вирішив це питання вперше, без попереднього розгляду судом першої інстанції, ухвала підлягає касаційному перегляду для забезпечення права на доступ до правосуддя та дотримання принципу рівності сторін.

Об`єднана палата виснувала, що касаційна скарга на рішення та постанову в частині відмови у задоволенні заяви про відстрочення виконання рішення не відноситься до переліку ухвал, визначених у пункті 2 частини першої статті 287 ГПК України, які підлягають касаційному оскарженню, а тому, ця касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, у зв`язку з чим касаційне провадження у справі належить закрити.

З таких міркувань, ухвалою від 06.06.2025 у справі №908/1721/23 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду закрила касаційне провадження за касаційною скаргою на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 та рішення Господарського суду Запорізької області від 06.03.2024.

Мотиви викладення цієї окремої думки

Вважаємо, що наведені у зазначеній ухвалі висновки не відповідають нормам чинного законодавства, з огляду на таке.

Стаття 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини шостої цієї статті, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Право на звернення до суду гарантовано частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За стандартами Європейського суду з прав людини (далі ? ЄСПЛ) під доступом до правосуддя розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист, як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Як зазначено у Рішенні ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України», заява № 24402/02 право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу.

Такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб (Рішення ЄСПЛ від 28.05.1985 у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства», заява № 8225/78).

Конституційний Суд України (далі ? КСУ) у Рішенні від 28.04.2021 № 2-р(ІІ)/2021 констатував, що держава може регулювати право на доступ до суду та судочинство і встановлювати такі межі доступу до суду, які хоч і будуть обмежувати право на суд, але будуть пропорційними до тої мети, якої прагне досягнути держава, і не будуть порушувати сутнісний зміст права на доступ до суду.

З огляду на викладене, право на доступ до суду може бути обмежено, проте таке обмеження має впроваджуватись державою задля досягнення певної мети та не може нівелювати саму суть права особи звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів.

Відповідно до пункту 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Це стосується і господарського судочинства, позаяк аналогічне положення викладено у пункті 9 частини третьої статті 2 ГПК України.

У частині першій статті 17 ГПК України зазначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках ? на касаційне оскарження судового рішення.

Тобто, законодавець передбачає, що право на касаційне оскарження може бути реалізовано лише у визначених законом випадках.

Отже, право на касаційне оскарження у господарському процесі не є абсолютним, а умови його реалізації мають унормовуватися у національному законодавстві шляхом визначення кола питань, які виключаються з права на касацію, або чіткого встановлення випадків, за яких таке право виникає.

За змістом пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Водночас у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті наведено перелік ухвал судів першої та апеляційної інстанції, які підлягають касаційному оскарженню окремо від рішення чи постанови суду.

Аналіз норм статті 287 ГПК України дає підстави для висновку, що законодавець використовує два відмінних підходи для встановлення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду касаційним судом рішень судів першої інстанції, постанов судів апеляційної інстанції та ухвал цих судів.

Так, у господарському судочинстві рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалену за результатами його перегляду, може бути оскаржено до касаційного суду у випадку, якщо закон не містить заборони на таке оскарження (наприклад, встановленої у частині третій статті 287 ГПК України).

Натомість ухвали місцевого та апеляційного господарських судів підлягають касаційному оскарженню окремо від рішення чи постанови у разі, коли можливість їх оскарження передбачена процесуальним законом (пункти 2, 3 частини першої статті 287 ГПК України).

Вимоги до змісту рішення суду першої інстанції наведено у статті 238 ГПК України, згідно з частиною першою якої рішення суду складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.

У частині п`ятій цієї статті вказано, що саме зазначається у резолютивній частині рішення.

Відповідно до пункту 2 частини шостої названої статті у разі необхідності у його резолютивній частині також вказується про надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Таке право суду передбачено і у статті 239 ГПК України, яка міститься у Кодексі після статті « 238. Зміст рішення», передує статті « 240. Проголошення рішення» та передбачає, що результат вирішення судом в порядку цієї статті питання щодо відстрочення або розстрочення виконання судового рішення буде викладено саме у рішенні суду, тобто, зокрема, у його резолютивній частині.

Очевидно, що висновок про надання відстрочки або розстрочки виконання рішення чи відмову в їх наданні, наведений у резолютивній частині рішення, є невід`ємною частиною цього рішення, як і резолютивна частина в цілому.

Жодної заборони на касаційне оскарження окремої частини рішення суду залежно від її змісту чи характеру вирішеного у ній питання господарське процесуальне законодавство не містить.

Водночас, як вже зазначалось, право на касаційне оскарження може бути обмежене виключно чинним законодавством шляхом чіткого встановлення випадків такого обмеження.

Норми Конституції України та ГПК України не наділяють касаційний суд такою дискрецією. Він має лише перевірити (пересвідчитись у наявності чи відсутності) у конкретному випадку визначеної у законодавстві заборони на касаційне оскарження, проте не може самостійно встановлювати ці заборони на власний розсуд.

Таким чином, за відсутності законодавчо встановленої заборони на оскарження рішення суду, зокрема, як у цій справі в частині відмови у відстроченні його виконання, рішення місцевого господарського суду у цій частині після апеляційного перегляду підлягає касаційному оскарженню.

Аналогічно наведеному касаційному оскарженню підлягає постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за результатами перегляду рішення місцевого господарського суду у зазначеній частині.

Наслідком інакшого застосування чинних норм процесуального права буде незаконне обмеження права особи на касаційне оскарження, а отже і загалом її права на доступ до суду.

Разом з тим правове регулювання порядку оскарження ухвал щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання не є тотожним вищевикладеному.

Згідно із частиною першою статті 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), ?? встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Якщо судове рішення, на підставі якого видано виконавчий документ, чи рішення, що підлягає виконанню, набрало законної сили, то відсутність матеріалів судової справи у зв`язку з їх витребуванням судом апеляційної чи касаційної інстанції не перешкоджає розгляду заяви, передбаченої абзацом першим цієї частини, крім випадку зупинення виконання судового рішення судом касаційної інстанції або зупинення виконавчого провадження.

Наведене свідчить про те, що після ухвалення рішення по суті спору відповідна заява подається до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, і саме ним вирішується питання щодо відстрочення виконання рішення, незалежно від того судом якої інстанції це рішення (остаточне рішення у справі) було ухвалено. За результатами такого розгляду постановляється ухвала.

За приписами частини першої статті 304 ГПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 287 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 287 ГПК України учасники судового процесу мають право подати касаційні скарги на ухвали суду першої інстанції, зазначені в пунктах 3, 6, 7, 13, 14, 21, 25, 26, 28, 30 частини першої статті 255 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Ухвала суду першої інстанції щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання (пункт 24 частини першої статті 255 ГПК України) після її перегляду в апеляційному порядку не належить до переліку ухвал, на які учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки), мають право подати касаційну скаргу.

Результат апеляційного перегляду такої ухвали значення при вирішенні питання про можливість її касаційного оскарження не має.

При цьому визначення нормами чинного процесуального законодавства переліку ухвал судів, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, не є перепоною в отриманні судового захисту, а полягає у встановленні законодавцем розумних обмежень у праві на звернення до касаційного суду, що вважається допустимим як ЄСПЛ, так і КСУ.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11.11.1996 у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, та від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11).

Між тим у Рішенні від 06.02.2025 у справі «Ukrkava, TOV v. Ukraine» («Укркава, ТОВ проти України»), заява № 10233/20, ЄСПЛ, зокрема, констатував порушення принципу правової визначеності через непередбачуване тлумачення, тобто перетлумачення судом чітких та однозначних положень закону, що зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу правової визначеності, за відсутності при цьому обґрунтованих причин для зміни тлумачення.

У такому контексті вбачається, що, постановляючи ухвалу від 06.06.2025 у справі № 908/1721/23, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не дотрималася принципу правової визначеності, позаяк здійснила непередбачуване тлумачення норм ГПК України, безпідставно застосувавши норми, які регулюють порядок касаційного оскарження ухвал місцевих та апеляційних господарських судів, до випадку оскарження рішення та постанови відповідних судів.

Як зазначено у статті 6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Всупереч наведеному об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вийшла за межі наданих їй повноважень та у спосіб непередбачений процесуальним законом самостійно встановила заборону на оскарження у касаційному порядку певної частини рішення суду першої інстанції, після його перегляду апеляційним судом, за відсутності такої заборони у ГПК України, чим фактично перейняла на себе повноваження законодавця.

Підсумки

З викладених вище міркувань, вважаємо, що об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 908/1721/23 дійшла помилкового висновку про закриття касаційного провадження з підстав подання касаційної скарги на рішення суду в частині, що не підлягає касаційному оскарженню. Цей висновок ґрунтується на неправильному тлумаченні та застосуванні норм процесуального права.

На нашу думку, за відсутності будь-яких інших підстав для закриття касаційного провадження подана у цій справі касаційна скарга на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30.10.2024 та рішення Господарського суду Запорізької області від 06.03.2024 мала бути розглянута касаційним судом.

Судді Т. Б. Дроботова

В. Г. Пєсков

Ю. Я. Чумак