АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/490/3764/12

Справа №  2-952/11                                                                                Головуючий у 1 й інстанції - Залімська Н.В

      Доповідач  -  Міхеєва В.Ю.   

Категорія  56                                                                                                   

Р І Ш Е Н Н Я

                                            ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

         03 квітня 2012 року                                                                           

         Колегія суддів судової палати по цивільним справам апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

          головуючого                      Міхеєвої В.Ю.

       суддів                                 Демченко Е.Л., Макарова М.О.

          при секретарі            Солодовій І.М.

розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську

апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2011 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на домоволодіння, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння,-

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2009 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_5 про визнання за нею права власності на Ѕ частину домоволодіння  АДРЕСА_1, яке було побудовано у період перебування у шлюбі з відповідачем.

         У квітні 2010 року  позивачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом  до  ОСОБА_5, ОСОБА_2 та просили визнати за ними в цілому право сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1, визнати свідоцтво про право власності на зазначене домоволодіння від 10 вересня 1993 року, видане на ім’я ОСОБА_5 недійсним.  В обґрунтування позовних вимог посилалися на те, що спірне домоволодіння є їх спільною сумісною власністю, оскільки воно побудовано за їхні власні кошти та їх власними силами у період шлюбу.

       Ухвалою суду від 10 березня 2011 року обидва позови було об’єднано в одне провадження (а.с.61).

       Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволені частково.

       Визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_4 право спільної сумісної власності на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, в іншій частині позову відмовлено.

      У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, відмовлено.

Додатковим рішенням від 17 лютого 2012 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

       В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 та задоволення її позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Вислухавши учасників процесу, які з’явилися у судове засідання, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає,  що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України визначено, що рішення суду повинно бути законним  і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

            Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, ОСОБА_4 та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, керувався положеннями ст.ст. 60, 63 Сімейного кодексу України (надалі – СК України) та дійшов висновку, що подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (батьки відповідача ОСОБА_5) у 1986 році придбали земельну ділянку площею 0,21 га за адресою АДРЕСА_1 та розпочали будівництво будинку, яке закінчили у 1993 році.

 Оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_5 визнавали спірне домоволодіння спільною власністю батьків ОСОБА_3 та ОСОБА_4, останні дали згоду на офіційне оформлення домоволодіння на ім’я  сина ОСОБА_5

Враховуючи, що з 1988 по 1993 роки  ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за власні кошти добудували житловий будинок, підвели до нього комунікації та впорядкували земельну ділянку,  ОСОБА_5 ніяких коштів у будівництво будинку не вкладав, допомагав лише фізично, а ОСОБА_2 участі в будівництві не приймала, оскільки ніде не працювала та займалася вихованням малолітніх дітей, суд дійшов висновку, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 являються забудовниками спірного будинку та визнав за ними право спільної сумісної власності на спірне майно, відмовивши у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

Однак погодитись з такими висновками районного суду не можна, оскільки вони не відповідають обставинам справи, суд не правильно застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому на підставі п.п.3 і 4 ст.309 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення із наступних підстав.

          Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 30 січня 1965 року, від шлюбу мають сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження (а.с.5, 13).

          ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з 17 листопада 1984 року перебували у зареєстрованому шлюбу, який розірвали 21 січня 2009 року (а.с.73,163).

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради народних депутатів від 16 липня 1993 року № 244/14 визначено право власності, узаконено та затверджено акт прийняття в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_5(а.с.139).

          На підставі зазначеного рішення Ленінським відділом комунального господарства 10 вересня 1993 року ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок АДРЕСА_1, яке у той же день зареєстровано у комунальному підприємстві «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», реєстрова книга № 564, реєстровий номер 64 (а.с.140).

           Враховуючи, що право власності на житловий будинок відповідачем ОСОБА_5 було отримано у 1993 році, при вирішенні спору застосуванню підлягають норми матеріального права, що діяли на час придбання спірного майна.

Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України (надалі - КпШС України), ст. 16 Закону України «Про власність», які регулюють спірні правовідносини, майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

         Оскільки будівництво спірного житлового будинку велося та  право власності на нього було отримано ОСОБА_5 під час шлюбу з ОСОБА_2,  він є спільною  сумісною  власністю подружжя.

         Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності  подружжя,  частки  майна дружини та чоловіка є рівними, якщо  інше  не  визначено  домовленістю  між  ними   або   шлюбним договором.

         За таких обставин, суд визнає за позивачкою ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_1.

         Позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4  про визнання за ними права сумісної власності на спірне майно з підстав, передбачених ч.2 ст. 331 ЦК України, не можуть бути задоволені, оскільки житловий будинок АДРЕСА_1  введений в експлуатацію у 1993 році та не є новоствореним нерухомим майном.

          Доводи позивачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4   щодо їх участі у будівництві  будинку, та набуття ними у зв’язку з цим права спільної сумісної власності, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки відповідно до норм ст.ст. 12, 16 ЗУ «Про власність», виходячи з роз’яснень Пленуму Верховного Суду України № 7 від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок»(п.п. 4,5) така участь дає право вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування затрат на будівництво.

Висуваючи вимогу щодо визнання Свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок АДРЕСА_1 від 10 вересня 1993 року, виданого на ім’я ОСОБА_5,   позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4   не навели обґрунтувань такій вимозі, не надали на її підтвердження ніяких доказів, тому суд першої інстанції правильно відмовив у  задоволенні позовних вимог в цій частині.

          Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню частково, з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_2 та відмові у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 в частині  визнання права спільної сумісної власності на домоволодіння.

         Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

                    ВИРІШИЛА:

        Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

        Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07 грудня 2011 року скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_1.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_2 в частині  визнання права спільної сумісної власності на домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

           Рішення апеляційного суду  набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржене шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

          Головуючий

          Судді