ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2025 року

м. Київ

справа № 643/17028/20

провадження № 61-545св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди на постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року у складі колегії суддів Чумак О. В., Обідіної О. І., Пилипчук Л. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, третя особа - ОСОБА_2 , про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди (далі - ХНПУ імені Г. С. Сковороди), третя особа - ОСОБА_2 , у якому з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог просила:

- скасувати параграф 2 наказу ХНПУ імені Г. С. Сковороди від 02 жовтня 2020 року № 128 про звільнення позивача з роботи за прогули без поважних причин;

- поновити позивача на посаді доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди;

- стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 вересня 2020 року до 28 березня 2023 року у розмірі 143 616,00 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що з 01 жовтня 2015 року вона працювала на посаді доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди.

Після виходу з лікарняного з 05 вересня 2020 року до 15 вересня 2020 року позивач постійно перебувала на роботі і виконувала свої трудові обов`язки.

З 16 вересня до 01 жовтня 2020 року вона перебувала на лікарняному, а 02 жовтня 2020 року, після виходу на роботу, дізналася, що її звільнено за прогул.

Позивач вважала своє звільнення незаконним, оскільки не було факту прогулу, а наказ відповідача про звільнення не містить даних про дати вчинення нею прогулу. Крім того, всупереч вимогам статті 149 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у неї не відібрано пояснень, первинна профспілка, членом якої вона є, розглянула подання адміністрації роботодавця про згоду на звільнення без її участі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Суди переглядали справу неодноразово.

Октябрський районний суд міста Полтави у складі судді Блажко І. О. рішенням від 03 травня 2023 року в задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що сукупність наявних у матеріалах справи доказів підтверджує факт відсутності позивача на робочому місці без поважних причин 05 і 07 вересня 2020 року, у зв`язку з чим її звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним.

Полтавський апеляційний суд постановою від 06 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 03 травня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив.

Визнав незаконним і скасував параграф 2 наказу ХНПУ імені Г. С. Сковороди від 02 жовтня 2020 року № 128 про звільнення ОСОБА_1 за прогули.

Поновив ОСОБА_1 на посаді доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди.

Стягнув із ХНПУ імені Г. С. Сковороди на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 жовтня 2020 року до 06 листопада 2023 року у сумі 181 360,08 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що відповідач не довів наявності фактів прогулу з боку позивача 05 і 07 вересня 2020 року, тобто відсутності на робочому місці більше трьох годин без поважних причин, а тому трудові права ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом поновлення її на роботі та стягнення із відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу працівника.

Верховний Суд постановою від 27 червня 2024 року касаційну скаргу ХНПУ імені Г. С. Сковороди задовольнив частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що оскільки апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідача, який не був належним чином повідомлений про час і місце слухання справи, то оскаржувана постанова підлягає обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Полтавський апеляційний суд постановою від 12 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив.

Рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 03 травня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив.

Визнав незаконним і скасував параграф другий наказу ХНПУ імені Г. С. Сковороди від 02 жовтня 2020 року № 128 про звільнення ОСОБА_1 07 вересня 2020 року за прогули.

Поновив ОСОБА_1 на посаді доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди.

Стягнув із ХНПУ імені Г. С. Сковороди на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 227 158,08 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що прогулом вважається відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Відсутність працівника за фіксованим та визначеним для нього робочим місцем за умови, що він виконує трудову функцію на території підприємства, не є прогулом.

Суду не надано доказів виконання ХНПУ імені Г. С. Сковороди вимог статті 29 КЗпП України у частині визначення робочого місця позивача, ознайомлення її з правилами внутрішнього трудового розпорядку або умовами встановлення режиму роботи, тривалості робочого часу.

Натомість, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не довів належними доказами наявність правових підстав для застосування норми пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки акти роботодавця від 07 вересня 2020 року та від 08 вересня 2020 року містять інформацію щодо відсутності ОСОБА_1 05 і 07 вересня 2020 року на робочому місці, а не в ХНПУ імені Г. С. Сковороди.

При цьому, наявні у справі докази свідчать і відповідач визнає, що ОСОБА_1 05 вересня 2020 року перебувала на роботі і приймала іспити у студентів. Скасування у подальшому результатів цих іспитів не спростовує факт перебування позивача на роботі.

Також наданими у справі доказами підтверджено те, що ОСОБА_1 не було встановлене педагогічне навантаження на 2020-2021 навчальний рік, у зв`язку з чим вона саме 07 вересня 2020 року була в університеті і зверталася до керівництва із відповідною заявою.

При цьому, з 29 серпня 2019 року ОСОБА_1 , доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти, переведено з 02 вересня 2019 року на 0,5 ставки. Отже, кафедра не може вважатися її основним місцем роботи. Інших внутрішніх документів учбового закладу, які б визначали робоче місце ОСОБА_1 , яка працювала на 0,5 ставки, не надано.

Згідно з табелем використання робочого часу на кафедрі суспільно-правових дисциплін і менеджменту встановлено шестиденний робочий тиждень, тому з урахуванням 0,5 ставки, а також Галузевої угоди між Міністерством освіти України та Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України на 2016-2020 роки тривалість робочого дня ОСОБА_1 мала становити три години.

Враховуючи викладене, відповідач не довів наявності фактів прогулу з боку позивача 05 і 07 вересня 2020 року, тобто відсутності на робочому місці більше трьох годин без поважних причин, а тому трудові права ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом поновлення її на роботі та стягнення із відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, а саме з 05 жовтня 2020 року до дня ухвалення судового рішення у цій справі, тобто до 12 листопада 2024 року, в сумі 227 158,08 грн.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2025 року ХНПУ імені Г. С. Сковороди подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, а рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 03 травня 2023 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/6744/21, від 06 лютого 2023 року у справі № 522/17702/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ХНПУ імені Г. С. Сковороди мотивував тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Дійсно, працюючи на 0,5 ставки, робочий час науково-педагогічного працівника на день складає 3 години, але ці години відпрацьовуються у той період часу, коли є навантаження протягом робочого дня працівників. Робочий день у ХНПУ імені Г. С. Сковороди розпочинається о 8:00 год та закінчується о 16:00 год, тобто у цей проміжок часу позивач мала відпрацювати 3 години на своєму робочому місці. Отже, розмір ставки впливає лише на розмір заробітної плати, обсяг навантаження, тривалість робочого часу тощо, але аніяк на місце роботи.

Кафедра суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковородирозташована в головному корпусі університету за адресою: вулиця Алчевських, 29, місто Харків, яка є юридичною адресою відповідача, що апріорі не може свідчити про відсутність у позивача визначеного робочого місця.

Положення про кафедру суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти є нормативним документом, який містить необхідну інформацію про місце роботи позивача, у тому числі про його місцезнаходження.

Отже, відповідач виконав обов`язок, встановлений статтею 29 КЗпП України.

Якщо в науково-педагогічного працівника немає навчального навантаження він не має права бути відсутнім на робочому місці, оскільки законодавством про вищу освіту передбачено виконання останнім іншої роботи, а саме: методичної, наукової (науково-технічної, мистецької) та організаційної.

Під час звільнення позивача з роботи ОСОБА_3 . Сковороди дотримав норми КЗпП України, оскільки позивач була відсутня на роботі, що підтверджується матеріалами справи.

Самовільне призначення перескладання іспиту не спростовує факт відсутності ОСОБА_1 на роботі 05 вересня 2020 року.

Університет дотримався вимог, передбачених статтею 149 КЗпП України, оскільки факт відсутності позивача на робочому місці підтверджується відповідними актами та табелями обліку використання робочого часу, де в графі «Відмітки про явки та неявки за числами місяця» щодо ОСОБА_1 05 і 07 вересня 2020 року містяться позначки «П», що свідчить про її відсутність та прогул.

Крім того, ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці без поважної причини не лише 05 і 07 вересня 2020 року, а й в інші дні, що підтверджується актами про відсутність від 08 вересня 2020 року, від 09 вересня 2020 року, від 10 вересня 2020 року, від 11 вересня 2020 року, від 12 вересня 2020 року, від 14 вересня 2020 року, від 15 вересня 2020 року.

Суд апеляційної інстанції суд обчислив період вимушеного прогулу з 05 жовтня 2020 року до 12 листопада 2024 року, за час якого середній заробіток становить 227 158,08 грн. Проте в резолютивній частині оскаржуваної постанови суд зазначив, що до стягнення підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 жовтня 2020 року до 06 листопада 2023 року у сумі 227 158,08 грн, що суперечить попереднім розрахункам.

Також апеляційний суд не врахував той факт, що на підставі виконавчого листа, виданого 02 січня 2024 року на виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року, відповідач вже сплатив позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 181 360,08 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів, що підтверджується платіжними інструкціями від 11 грудня 2024 року. Отже, повторне виконання та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу є незаконним.

Аргументи інших учасників справи

У березні 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ХНПУ імені Г. С. Сковороди, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У березні 2025 року ХНПУ імені Г. С. Сковороди надіслав до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просить касаційну скаргу задовольнити, оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 січня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Октябрського районного суду міста Полтави.

22 травня 2025 року справу № 643/17028/20 передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

З 01 жовтня 2015 року ОСОБА_1 обіймала посаду доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ ім. Г. С. Сковороди.

Наказом ХНПУ ім. Г. С. Сковороди від 29 серпня 2019 року № 124 ОСОБА_1 , доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти, переведено з 02 вересня 2019 року на 0,5 ставки (том 1, а. с. 99).

У періоди з 26 серпня 2020 року до 04 вересня 2020 року та з 16 вересня 2020 року до 01 жовтня 2020 року ОСОБА_1 була тимчасово непрацездатна за станом здоров`я, що підтверджується копіями листків непрацездатності (том 1, а. с. 26, 27).

Згідно з актами співробітників кафедри від 07 вересня 2020 року, від 08 вересня 2020 року, від 09 вересня 2020 року, від 10 вересня 2020 року, від 11 вересня 2020 року, від 14 вересня 2020 року, від 15 вересня 2020 року «Про відсутність на робочому місті», доцент кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ОСОБА_1 була відсутня на роботі без попередження 05 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 07 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 08 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 09 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 10 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 11 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 12 вересня 2020 року з 08:00 до 16:00 год, 14 вересня 2020 року з 08:00 до 17:00 год. ОСОБА_1 не надавала письмових пояснень щодо відсутності на роботі (том 1, а. с. 61, 62, 66-70, 72).

09 вересня 2020 року в. о. ректора ХНПУ імені Г. С. Сковороди ОСОБА_2 звернувся до Первинної профспілкової організації ХНПУ імені Г. С. Сковороди з поданням про звільнення позивача з 07 вересня 2020 року за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 55).

Відповідно до акта від 14 вересня 2020 року начальник відділу кадрів ХНПУ імені Г. С. Сковороди ОСОБА_5 , помічник ректора з режиму та безпеки ОСОБА_6 повідомили ОСОБА_1 про направлення до профспілки подання про звільнення за прогули, оскільки після закінчення 04 вересня 2020 року лікарняного позивач з`явилася на кафедрі і здала листок непрацездатності 10 вересня 2020 року о 16:00 год. До цього на кафедрі і у відділі кадрів ОСОБА_1 не з`являлася (том 1, а. с. 59).

Листом від 28 вересня 2020 року № 001/09 Первинна профспілкова організація ХНПУ імені Г. С. Сковороди надала згоду на звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України (том 1, а. с. 29, 47, 48).

Наказом ХНПУ ім. Г. С. Сковороди від 02 жовтня 2020 року № 128 ОСОБА_1 звільнено з посади доцента кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти 07 вересня 2020 року за прогули без поважних причин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Підставою для видання цього наказу слугувало рішення президії профспілкового комітету (том 1, а. с. 46-48).

02 жовтня 2020 року ОСОБА_1 отримала витяг із наказу про звільнення та трудову книжку (том 1, а. с. 2).

Згідно з табелями обліку використання робочого часу кафедри суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди за вересень 2020 року в графі «Відмітки про явки та неявки за числами місяця» щодо доцента ОСОБА_1 05 і 07 вересня 2020 року міститься позначка «П» (прогул) (том 1, а. с. 73-76).

Довідкою про доходи від 24 травня 2021 року № 33-32-119 підтверджується, що позивачу нараховано заробітну плату за липень 2020 року (23 робочих дні) у розмірі 5 010,22 грн, а за серпень 2020 року (20 робочих дні) - 4 836,30 грн, усього 9 846,52 грн (том 1, а. с. 146).

Апеляційний суд також з`ясував, що згідно з табелем використання робочого часу на кафедрі суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди встановлено шестиденний робочий тиждень, тому з урахуванням 0,5 ставки, а також Галузевої угоди між Міністерством освіти України та Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України на 2016-2020 роки тривалість робочого дня ОСОБА_1 мала становити три години (том 1, а. с. 76).

05 вересня 2020 року ОСОБА_1 перебувала на роботі і приймала іспити у студентів.

Позивачу не було встановлено педагогічне навантаження на 2020-2021 навчальний рік, у зв`язку з чим вона 07 вересня 2020 року була присутня в університеті і зверталася до керівництва із відповідною заявою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У постанові Верховного Суду від 26 травня 2023 року у справі № 522/564/21 (провадження № 61-2623св23) зазначено, що усправах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. Під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні керуватися тим, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження із власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення із роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.

Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим із поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен керуватися конкретними обставинами і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.

Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.

Ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника.

Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.

Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.

Разом із тим, саме на роботодавця покладається обов`язок доказування фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. Під час обрання виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина, як одна із важливих ознак порушення трудової дисципліни. За відсутності вини працівник не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.

У статті 149 КЗпП України визначено, що до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Така процедура є однією з гарантій недопущення безпідставного притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності. Проте, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

За змістом пункту 3 частини першої статті 29 КЗпП України до початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов`язаний визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

У частинах першій та другій статті 235 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 461/4469/16-ц (провадження № 61-4015св18) зазначив, що не може вважатися прогулом відсутність працівника на робочому місці за умови, що він присутній на підприємстві. Якщо працівник не залишив місця розташування підприємства, його не можна звільнити за прогул. До такого працівника можуть застосовуватися інші види дисциплінарного або громадського стягнення чи впливу.

У постанові Верховного Суду від 13 вересня 2023 року у справі № 757/55440/18 (провадження № 61-3538св23) зазначено, що «прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Відсутність працівника на фіксованому робочому місці за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом. […] Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, не залежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника».

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що відповідач не довів належними доказами наявність правових підстав для застосування норми пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки 05 вересня 2020 року позивачперебувала на роботі і приймала перездачу академічної заборгованості у студентів, а 07 вересня 2020 року вона перебувала в приміщенні ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що у цьому конкретному випадку відповідач не мав законних підстав для звільнення працівника із займаної посади.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що припинення із ОСОБА_1 трудових відносин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося незаконно, що є підставою для скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та виплати їй середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що кафедра суспільно-правових дисциплін і менеджменту освіти ХНПУ імені Г. С. Сковороди розташована в головному корпусі університету за адресою: вулиця Алчевських, 29, місто Харків, яка є юридичною адресою відповідача, що не може свідчити про відсутність у позивача визначеного робочого місця, а у випадку, якщо в науково-педагогічного працівника немає навчального навантаження він не має права бути відсутнім на робочому місці, адже законодавством про вищу освіти передбачено виконання останнім іншої роботи, а саме: методичної, наукової (науково-технічної, мистецької) та організаційної, не заслуговують на увагу, оскільки прогулом необхідно вважати відсутність працівника не просто на робочому місці, а на роботі. Відсутність працівника на фіксованому робочому місці за умови, що він виконує трудові функції на території підприємства, не є прогулом.

Аргументи касаційної скарги про те, що ХНПУ імені Г. С. Сковороди дотримався вимог, передбачених статтею 149 КЗпП України, адже факт відсутності позивача на робочому місці підтверджується відповідними актами та табелями обліку використання робочого часу, де в графі «Відмітки про явки та неявки за числами місяця» щодо ОСОБА_1 05 і 07 вересня 2020 року містяться позначки «П», що свідчить про її відсутність та прогул, є неспроможними, оскільки відповідач не довів належними та допустимими доказами факт відсутності позивача на роботі 05 і 07 вересня 2020 року. Натомість, дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції встановив, що 05 вересня 2020 року позивач приймала перездачу академічної заборгованості у студентів, тобто виконувала трудові функції, а 07 вересня 2020 року вона перебувала в приміщенні головного корпусу ХНПУ ім. Г. С. Сковороди і зверталася до керівництва із відповідною заявою (том 1, а. с. 59, 84).

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці без поважної причини не лише 05 і 07 вересня 2020 року, а й в інші дні, що підтверджується актами про відсутність від 08 вересня 2020 року, від 09 вересня 2020 року, від 10 вересня 2020 року, від 11 вересня 2020 року, від 12 вересня 2020 року, від 14 вересня 2020 року, від 15 вересня 2020 року, колегія суддів не бере до уваги, оскільки наказом ХНПУ ім. Г. С. Сковороди від 02 жовтня 2020 року № 128 позивача звільнено з роботи за прогули без поважних причин з 07 вересня 2020 року. Тому інші прогули після цієї дати (07 вересня 2020 року), якщо вони й мали місце, не могли враховуватися роботодавцем і, відповідно, бути підставою для звільнення працівника.

Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції обчислив середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 жовтня 2020 року до 12 листопада 2024 року у сумі 227 158,08 грн, проте в резолютивній частині оскаржуваної постанови зазначив, що до стягнення підлягає середній заробіток за період з 05 жовтня 2020 року до 06 листопада 2023 року у розмірі 227 158,08 грн, що суперечить попереднім розрахункам, не заслуговують на увагу, оскільки зміст абзацу сьомого резолютивної частини оскаржуваної постанови свідчить, що апеляційний суд стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу без зазначення будь-якого періоду (том 3, а. с. 132-141).

Аргументи касаційної скарги про те, що на підставі виконавчого листа, виданого 02 січня 2024 року на виконання постанови Полтавського апеляційного суду від 06 листопада 2023 року, відповідач вже сплатив позивачу середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 181 360,08 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів, тому повторне виконання та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 227 158,08 грнє незаконним, не заслуговують на увагу, оскільки надання відповідачем доказів попередньої сплати 181 360,08 грн не звільняє його від обов`язку повного виконання нового рішення суду, яким встановлено іншу суму до стягнення за більший період вимушеного прогулу. Під час примусового виконання судового рішення відповідач не позбавлений можливості надати державному/приватному виконавцю документи, що підтверджують часткову сплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (181 360,08 грн), та подати заяву про зменшення суми примусового стягнення, враховуючи вже сплачену частину коштів. Після перевірки цих доказів виконавець повинен здійснити часткове зарахування сплаченої суми і продовжити стягнення залишку, тобто 45 798,00 грн (227 158,08 грн - 181 360,08 грн = 45 798,00 грн).

У свою чергу, доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/6744/21 та від 06 лютого 2023 року у справі № 522/17702/21(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє, оскільки висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.

Загалом доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»(«Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 12 листопада 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко