Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
Справа № 22 ц –655 / 12 Головуючий у 1 інстанції: Пустовіт З.П.
Суддя-доповідач: Боєва В.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 березня 2012 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
головуючого: Боєвої В. В.,
суддів: Денисенко Т. С., Коваленко А. І.,
при секретарі: Посник Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 листопада 2011 року по справі за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 про зміну формулювання причин звільнення у трудовій книжці, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення невиплаченої при звільненні компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку та моральної шкоди,
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 про зміну формулювання причин звільнення у трудовій книжці, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення невиплаченої при звільненні компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку та моральної шкоди.
В позовній заяві зазначала, що з 14.12.2005 року вона була офіційно оформлена на роботу до відповідача продавцем на підставі трудового договору, зареєстрованого в Бердянському центрі зайнятості. Відповідно до умов договору на неї покладалися обов’язки ведення первинного обліку товарно-матеріальних цінностей. Проте при прийнятті на роботу приймання-передача товарно-матеріальних цінностей не відбувалася, як і не відбулося укладення договору про матеріальну відповідальність. Дійсно вона вела зошити «приход», «витрати», «готівковий розрахунок», але разом з нею працювала інший продавець ОСОБА_4, яка не була оформлена та вела такі записи у її вихідні.
За період роботи з 14.12.2005 року по дату звільнення вона отримала лише дві відпустки, проте неоплачувані. 23-24 січня 2010 року перший раз в магазині була проведена ревізія наявного товару, претензій з боку відповідача не було. 11.03.2011 року вона усно повідомила відповідача і передала через товарознавця письмову заяву про своє звільнення за власним бажанням. Відпрацювавши 14 днів, вона 23.03.2011 року в телефонному режимі повідомила відповідача про те, що має намір звільнитися і працює останній день та просила розрахуватися. Проте відповідач кинула трубку, тоді вона з готівки взяла свою заробітну плату і записала в зошит, як це було зазвичай. 24.03.2011 року вона знов зателефонувала відповідачу та попросила трудову книжку.
Позивач зазначала, що 25.03.2011 року відповідач без її участі, разом з неоформленим працівником –продавцем, менеджером, вантажником, новим продавцем перерахувала товар в магазині, про що їй стало відомо пізніше. А тоді, отримавши трудову книжку із записом про звільнення за втрату довіри, вона втратила нову роботу. З проведеною ревізією вона не згодна. Також відповідач в день звільнення не видала трудову книжку, не видала остаточний розрахунок, компенсацію за невикористану відпустку. З цих підстав просила змінити формулювання причин звільнення на «за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України», стягнути з відповідача на її користь компенсацію за невикористані дні відпустки в розмірі 2311,25 грн. , суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 1068,90 грн., суму середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку в розмірі 1068,90 грн. та моральну шкоду в сумі 6000 грн.
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 листопада 2011 року позов задоволено частково.
Змінено формулювання причин звільнення з роботи ОСОБА_3 зі ст. 41 п. 2 ч. 1 (втрата довір’я) на ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 2311 грн. 25 коп.
В іншій частині позову відмовлено.
Не погоджуючись частково з рішенням суду, ФОП ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати в частині зміни причин звільнення та в цій частині ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, в іншій частині рішення суду залишити без змін.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
У відповідності до статті ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
За змістом статті 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
При вирішенні спору в частині зміни формулювання причин звільнення з роботи ОСОБА_3 зі ст. 41 п. 2 ч. 1 (втрата довір’я) на ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням), суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 11.03.2011 року подала заяву про звільнення за власним бажанням, відпрацювала 14 днів, а 23.03.2011 року був її останній робочий день, про що вона додатково повідомила відповідача, проте трудову книжку їй в останній день роботи не видали, ніяких дій щодо звірки в цей день наявності товару та грошей в магазині власник магазину не проводив.
Лише 25.03.2011 року відповідач без участі ОСОБА_3 провів ревізію та начебто виявив нестачу на суму 61000 грн. Про це позивач дізналась, отримавши 19.04.2011 року в центрі зайнятості свою трудову книжку з записом про звільнення не за власним бажанням, а за ст. 41 п. 2 ч. 1 (втрата довір’я).
Так, пунктом 2) частини 1 статті 41 КЗпП України передбачено, що трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.
Зі змісту вищевикладеної норми права вбачається, що підставою для розірвання трудового договору у зв’язку з втратою довіри є здійснення працівником винних дій. Форма вини при цьому значення не має. Необережна вина працівника також може бути підставою для звільнення так, як і вина умисна. Однак, власник, у разі спору зобов’язаний довести і факт порушення, і вину працівника.
Виходячи з судової практики слід зазначити, що сам факт нестачі грошових чи товарних цінностей, отриманих працівником під звіт, не є достатньою підставою для звільнення працівника у зв’язку з втратою довіри. Власник повинен довести наявність у діях працівникам конкретних порушень, довести вину працівника в цих порушеннях.
Суд першої інстанції, вважаючи недоведеним той факт, що нестача утворилась саме з вини ОСОБА_3, дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог про зміну формулювання причин звільнення з роботи ОСОБА_3 зі ст. 41 п. 2 ч. 1 (втрата довір’я) на ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Задовольнивши частково позовні вимоги ОСОБА_5 щодо присудження на її користь компенсації за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 2311 грн. 25 коп., суд першої інстанції вірно посилався на положення статей 47, 83, 116, 117, 237-1, 238 КЗпП України, якими передбачено: обов’язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку; право на грошову компенсацію за невикористані щорічні відпустки; строки розрахунку при звільненні та відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
При цьому суд виходив з того, що ОСОБА_3 отримала розрахунок по заробітній платі в день звільнення, оскільки сама взяла суму заробітку із виручки магазину, здійснивши запис у відповідному зошиті, як-то було заведено зазвичай на підприємстві відповідача. Тому суд вірно застосував норми матеріального права і вважав, що затримки розрахунку при звільненні не було, а лише мала місце невиплата грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки.
Також суд правильно застосував приписи статті 237-1 КЗпП України, зазначивши, що саме по собі визнання звільнення позивача незаконним та зміна формулювання причини звільнення є достатньо справедливою компенсацією за спричинену моральну шкоду.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, належним чином оціненим доказам, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Основні доводи апеляційної скарги полягають в тому, що суд першої інстанції не врахував того, що слідчими органами Бердянського МВ ГУМВС України в Запорізькій області порушено кримінальну справу відносно позивача ОСОБА_3 –за ч. 1 ст. 191 КК України –щодо присвоєння та розтрати нею товарно-матеріальних цінностей ПП ОСОБА_2 на загальну суму 73658 грн. 20 коп. в період з 23.01.2010 року по 10.03.2011 року.
Проте, такий довід апеляційної скарги не знайшов підтвердження при апеляційному розгляді.
Так, з матеріалів справи видно, що в якості доказу апелянт надав суду копію постанови заступника Бердянського міжрайонного прокурора від 05.12.2011 року про скасування постанови старшого слідчого СВ Бердянського МВ ГУМВС України в Запорізькій області про закриття кримінальної справи № 12501110 відносно ОСОБА_3 та про направлення матеріалів цієї справи для подальшого розслідування (а. с. 152).
Інших доказів щодо винних дій ОСОБА_3 суду не надано, а у відповідності до частин 1-2 статті 2 Кримінального кодексу України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Таким чином, зазначена апелянтом в якості доказу вини ОСОБА_3 постанова заступника Бердянського міжрайонного прокурора від 05.12.2011 року не є належним і допустимим доказом, як-то передбачено статтями 58-59 ЦПК України (а. с. 152), оскільки вина ОСОБА_3 не доведена в законному порядку і не встановлена обвинувальним вироком суду.
Інші доводи апеляційної скарги є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, а лише відображують позицію відповідача та його представника, висловлену в ході розгляду справи і полягають лише в переоцінці доказів,які належним чином перевірені і оцінені судом першої інстанції і не доводять порушення судом першої інстанції норм процесуального і матеріального права.
За таких обставин судова колегія вважає, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст. ст. 307, 308, 314, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу фізичної особи –підприємця ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 листопада 2011 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: