ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 лютого 2012 року № 2а-3196/11/2670
В приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою у м. Києві по вул. Хрещатик, 10, Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого Бояринцевої М.А., суддів: Власенкової О.О., Кротюка О.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу
за позовом Громадянки Киргизької Республіки ОСОБА_2
до 1) Державного комітету України у справах національностей та релігій,
2) Державної міграційної служби України
про визнання неправомірним та скасування рішення та про зобов’язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Громадянка Киргизької Республіки ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 87-11 від 3 лютого 2011 року та про зобов’язання Державний комітет України у справах національностей та релігій розглянути заяву позивача про надання статусу біженця відповідно до процедури, передбаченої Законом.
Ухвалою суду від 11 березня 2011 року відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання на 31 березня 2011 року.
Ухвалою суду від 8 червня 2011 року провадження у справі зупинено до моменту визначення правонаступника Державного комітету України у справах національностей та релігій.
Ухвалою суду від 29 грудня 2011 року провадження у справі поновлено та призначено судове засідання на 25 січня 2012 року.
Ухвалою суду від 25 січня 2012 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду колегією суддів.
Ухвалою суду від 8 лютого 2012 року залучено Державну міграційну службу України в якості співвідповідача.
В судовому засіданні 21 лютого 2012 року позивач підтримала позовні вимоги в повному обсязі.
Державний комітет України у справах національностей та релігій в судові засідання не з’явився, заперечень чи пояснень по суті заявлених позовних вимог суду не надав, проте через канцелярію суду подав копію особової справи ОСОБА_2 та просив суд справу розглядати без участі його представника.
Представник Державної міграційної служби України в судове засідання не з’явився, заперечень чи пояснень по суті заявлених позовних вимог суду не надав. Про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином.
Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Пункт перший статті 41 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Враховуючи неявку представників відповідачів, суд прийшов до висновку про розгляд справи у письмовому провадженні та на основі наявних матеріалів справи.
В обґрунтування наведених вимог позивач посилається на Конвенцію про статус біженців 1951 року, Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, Римську конвенцію 1950 року, Конвенцію ООН «Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання»1984 року, Конституцію України, Закон України «Про біженців», Тимчасову інструкцію про оформлення документів, необхідних для вирішення питань про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, затверджену наказом Державного комітету України у справах національностей та міграції № 20 від 29 квітня 2002 року та зазначає, що позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у майбутньому в Киргизькій Республіці в зв’язку з чим позивачка і звернулася за притулком в Україні, проте Державним комітетом України у справах національностей та релігії неправомірно відмовлено ОСОБА_2 в наданні статусу біженця.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
22 червня 2010 року ОСОБА_2 звернулася до Управління міграційної служби у м. Києві із заявою № 49 про надання статусу біженця.
В заяві ОСОБА_2 зазначила, що причинами, з яких вона не може повернутися до Киргизької Республіки є те, що на території Киргизької Республіки існує конфлікт між узбеками та киргизами та зазначила, що етнічних узбеків убивають та погрожують, що уб’ють їх всіх в зв’язку з чим вона боїться за своє життя та життя своїх дітей.
Вказана заява прийнята до розгляду Управлінням міграційної служби у м. Києві 23 червня 2010 року.
За результатами розгляду заяви ОСОБА_2, Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийняте рішення № 87-11 від 3 лютого 2011 року про відмову у наданні статусу біженця на підставі абзацу п’ятого статті 10 Закону України «Про біженців»як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Повідомленням № 44 від 3 березня 2011 року Управління міграційної служби в м. Києві повідомило ОСОБА_2 про відмову в наданні їй статусу біженця.
Закон України від 21.06.2001 № 2557-ІІІ «Про біженців»(який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, далі –Закон № 2557-ІІІ) визначає правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлює державні гарантії захисту біженців.
Відповідно до абзацу другого частини першої статті 1 Закону № 2557-ІІІ біженець –це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно абзацу п’ятого статті 10 Закону № 2557-ІІІ статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Частиною першою статті 11 Закону № 2557-ІІІ встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 12 Закону № 2557-ІІІ).
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 жовтня 2010 року у справі № 11281/10/2670 позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково, скасовано рішення Управління міграційної служби в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене у повідомленні № 38 від 14 липня 2010 року та зобов’язано Управління міграційної служби в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про надання статусу біженця.
Як вбачається з матеріалів особової справи № 10.25.0048-01, ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 в Киргистані, за національністю –узбечка, легально приїхала до України з Киргизстану 21 вересня 2008 року.
ОСОБА_2 разом з дітьми приїхала до України на запрошення знайомої та на даний час проживає у неї. Працює продавцем на ринку «Троєщина».
Як вбачається із протоколу співбесіди від 7 грудня 2010 року позивачка зазначила, що влітку 2010 року вона планувала повернутися до Киргизії, проте враховуючи конфлікт, який почався в Киргизії 9 червня 2010 року вона не хоче повертатися до Киргизії, оскільки ситуація, яка склалася не стабілізується, а конфлікт буде тривати постійно.
Також, під час співбесіди позивачка зазначила, що вона вирішила отримати статус біженця в Україні, оскільки вона знає мову та в Україні є людина, яка їй допомагає.
На запитання співробітника органу міграційної служби відносно будинку ОСОБА_2 позивачка вказала на те, що її будинок в місті Джал-Абад не пошкоджений та в ньому зараз проживає дружина брата з дітьми.
В своїй анкеті ОСОБА_2 зазначила, що її рідні брати та сестри в даний час виїхали з Джалабаду в лагерь для біженців на кордоні з Узбекистаном.
Згідно даних відділу інформації по країнах походження Департаменту у справах біженців та притулку Державного комітету України у справах національностей та релігій, в Киргизії з 6 по 8 квітня 2010 року відбувалися масові демонстрації та вже 8 квітня 2010 року голова тимчасового уряду Роза Отунбаєва оголосила про створення комісії по розслідуванню квітневих подій.
Згідно наданої інформації, ОСОБА_5, заступник прокурора району Сузак Джалал-Абаду, заявив, що «шістьох етнічних киргизів»було засуджено за крадіжки і пограбування. В прокуратурі Джалал-Абаду повідомили, що 88 особам були висунуті звинувачення у причетності до насилля в червні, з них 26 осіб є киргизами.
Велика кількість біженців поїхала до Узбекистану, значно менша кількість осіб поїхала в інші сусідні країни. Таджикистан тримав свої кордони відкритими і прийняв, згідно повідомлень, приблизно 500 шукачів притулки. Казахстан, після закриття своїх кордонів, все ж таки прийняв декількох осіб. Інші біженці поїхали до Росії.
В період після насилля, яке відбулося в червні 2010 року, деякі урядові і місцеві органи влади зробили зусилля для сприяння примиренню між двома етнічними групами. Президент Отунбаєва декілька разів відвідала м. Ош і інші південні міста, зустрічаючись з представниками обох етнічних общин і закликаючи до толерантності і примирення. Курсан Асанов, заступник коменданта м. Ош, присвятив значний час і зусилля для зустрічі з представниками узбецьких і киргизьких жилих районів, переконуючи обидві групи ігнорувати чутки і бути пильними стосовно провакацій, і зосередити зусилля на відновлення мирного співіснування між всіма етнічними групами.
Приблизно через шість місяців після етнічного насилля в м. Ош і Джалалабаді, південна Киргизія залишається порівняно спокійною.
Управління верховного комісара ООН у справах біженців повідомило про завершення своєї програми з побудови притулків в південній Киргизії, яка забезпечила тимчасовим житлом більше 13 400 осіб, чиї будинки були пошкоджені або зруйновані під час етнічних сутичок в червні 2010 року.
Представник УВКБ ООН Адріан Едвардс зазначив, що тепер коли робота над притулками завершена, основна увага буде приділена примиренню та зокрема підтримці верховенства закону і прав людини. Ситуація в цій частині Киргизії залишається нестійкою.
Згідно статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець»включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов’язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності;
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Крім того, суд звертає увагу на те, що Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов’язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні»встановлено, що суди можуть використовувати інформацію про стандарти визначення статусу біженця та країни походження біженця, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на цей час.
Враховуючи встановлені в суді обставини, суд приходить до висновку, що на даний час в Киргизстані ситуація залишається нестійкою, а тому побоювання позивачки стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
Відносно позовних вимог про зобов’язання Державний комітет України у справах національностей та релігій розглянути заяву позивача про надання статусу біженця відповідно до процедури, передбаченої Законом суд зазначає про наступне.
Указом Президента України № 1085 від 09.12.2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій.
Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 405/2011 затверджене Положення про Державну міграційну службу України, відповідно до якого Державна міграційна служба України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері міграції (імміграції та еміграції), реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, діяльність органів державної влади регулюють закони та підзаконні акти, ці закони та підзаконні акти дають суб’єктам владних повноважень можливість користування певною свободою розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто наділяють їх дискреційними повноваженнями.
Суд зазначає, що на час звернення ОСОБА_2 до суду, Державна міграційна служба України не вчинила будь-яких дій та не приймала будь-яких рішень відносно позивачки.
Завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Відповідно до статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до розуміння Конституційного Суду «верховенство права»вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права.
В той же час, відповідно до частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, для належного захисту порушених прав позивачки, суд приходить до висновку про зобов’язання Державну міграційну службу України розглянути заяву позивачки про надання статусу біженця відповідно до процедури, передбаченої Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що підлягає задоволенню частково.
Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
Керуючись статтями 94, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Позов Громадянки Киргизької Республіки ОСОБА_2 задовольнити частково.
2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій № 87-11 від 3 лютого 2011 року.
3. Зобов’язати Державну міграційну службу України розглянути заяву ОСОБА_2 про надання статусу біженця відповідно до процедури, передбаченої Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
4. Зобов’язати відповідний підрозділ Державної казначейської служби України стягнути судові витрати в сумі 1 (одна) грн. 70 коп. на користь Громадянки Киргизької Республіки ОСОБА_2 за рахунок Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання із рахунків Державної міграційної служби України за рахунок бюджетних асигнувань.
5. В решті позовних вимог –відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленим статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий М.А.Бояринцева
Судді О.О. Власенкова
О.В. Кротюк