Справа № 2-1732/10

Провадження № 22-ц/0290/689/2012Головуючий в суді першої інстанції:Зайцев А.Ю.

Категорія: 27  Доповідач: Медвецький С. К.

                   АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

                                            УХВАЛА

                                 ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

16.03.2012 м. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області у складі:

                                       головуючого: Медвецького С.К.,

                                                суддів: Оніщука В.В., Чорного В.І.,

                                                при секретарі: Ковальчук О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Ленінського районного суду

м. Вінниці від 29.03.2010 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, -

встановила:

          У лютому 2010 року позивач звернулася в суд з указаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 15.11.2008 року надала відповідачу кошти в сумі 4 200 доларів США (за курсом Національного банку України станом на 28.01.2010 року 33 610 грн.) без зазначення терміну їх повернення. Протягом 2009-2010 років вона неодноразово зверталася до відповідача з вимогою про повернення коштів, однак ОСОБА_2 не виконує взяті на себе зобов’язання по поверненню боргу. У зв’язку з цим, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь борг у сумі 33 610 грн. та судові витрати по справі.

          Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 29.03.2010 року позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 33 610 грн. боргу згідно розписки, а також судові витрати по справі.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду скасувати, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин по справі, що мають значення для справи, неправильне застосування норм процесуального та матеріального права і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позову.

Представник позивача апеляційну скаргу не визнала та заперечувала проти задоволення скарги, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість. При цьому зазначала, що ОСОБА_2 отримала у ОСОБА_3 кошти у борг, і фактично між ними був укладений договір позики в простій письмовій формі.

У судове засідання відповідач не з’явилася, хоча належним чином була повідомлена про час і місце розгляду справи. Повідомлені відповідачем причини неявки в судове засідання колегія суддів не може визнати поважними, оскільки вони не підтверджені жодними доказами, тому вважає за можливе розглянути справу у відсутність ОСОБА_2, відповідно до вимог ст. 305 ЦПК України.  

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційних скарг, вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких міркувань.

          Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

          Частина 1 статті 303 ЦПК України передбачає, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

          За змістом ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права; не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, судова колегія розглядає справу та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених ОСОБА_3 в суді першої інстанції.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виникли договірні правовідносини, згідно з якими ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 кошти в сумі 4 200 доларів США, які, на неодноразові вимоги, відповідач не повернула.

Як на правові підстави для задоволення позову суд в оскаржуваному рішенні послався на ст. ст. 526, 530, 610, 612, 626, 629, 631 ЦК України.

При вирішенні спору суд першої інстанції застосував лише загальні положення про зобов’язання та договір.

Погоджуючись в цілому з висновком суду про задоволення позову, колегія суддів вважає, що мотиви задоволення позову необхідно доповнити нормами закону, які регулюють правовідносини, що виникли між сторонами.

Судом установлено, що 15.11.2008 року ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 4 200 доларів США (а.с.6) без зазначення терміну їх повернення.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 зазначила, що між сторонами був укладений договір позики у простій письмовій формі без зазначення терміну повернення боргу.

Частиною 2 ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

01.12.2009 року позивач звернулася із вимогою до ОСОБА_2 про повернення боргу у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги (а.с.7). Цю вимогу відповідач отримала 07.12.2008 року, про що свідчить розписка про її отримання (а.с.9).

14.01.2010 року ОСОБА_3 повторно звернулася до відповідача з вимогою про повернення коштів (а.с.8), однак ОСОБА_2 відмовилась отримати цю вимогу (а.с.10).   

За змістом ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно ч. 2 ст. 1046 ЦК України договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обов’язок довести зазначений факт покладений на позичальника.   

За змістом ч. 2 цієї норми при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) безгрошовість такого договору не може ґрунтуватись на свідченнях свідків, а може бути підтверджена лише належними і допустимими доказами (ч. 2 ст. 58, ст. 59 ЦПК України).

Так, у розписці зазначено, що відповідач отримала у позивача в борг 4 200 доларів США (а.с.6).  

Належним чином підписана розписка є доказом передання грошей від ОСОБА_3 до ОСОБА_2

Таким чином, факт підписання відповідачем розписки є доказом отримання ними від позивача коштів в сумі 4 200 доларів США.

Стаття 1049 ЦК України встановлює обов’язок позичальника повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Установивши, що відповідач отримала у власність від позивача 4 200 доларів США і у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги не повернула суму позики, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про покладення на ОСОБА_2 обов’язку сплатити ОСОБА_3 4 200 доларів США, що еквівалентно 33 610 грн., в рахунок погашення суми боргу.             

Згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.

          Відповідач не надала суду достовірно допустимих доказів про те, що повернула більшу частину боргу позивачу, оскільки долучена нею до апеляційної скарги копія розрахунку про час і суми повернення боргу не може бути належним доказом по справі. Крім того, із зазначеного розрахунку вбачається, що певні суми поверталися відповідачем позивачу в період часу з 23.08. по 02.10.2008 року, тоді коли договір позики був укладений між сторонами 15.11.2008 року.

          При цьому представник позивача зазначала, що відповідачем надано розрахунок по поверненню попереднього боргу, а не боргу за договором позики від 15.11.2008 року.

Під час встановлення зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи.  

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються, а відтак не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Статтею 79 ЦПК України передбачено, що витрати на правову допомогу входять до витрат, пов’язаних з розглядом справи.   

Виходячи зі змісту ст. ст. 56, 84 ЦПК України ці витрати мають бути пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які допускаються до участі в розгляді справи ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь в розгляді справи.   

          Граничний розмір компенсації витрат на правовому допомогу встановлюється законом.

          Із наданого акту № ПЄ-000001 від 16.03.2012 року вбачається, що на надання правової допомоги, а саме: підготовку заперечень на апеляційну скаргу, заяви та участь у судовому засіданні, адвокатами ОСОБА_5, ОСОБА_4 було витрачено 1 год. 45 хв.

За змістом ч. 1 ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Зважаючи на вказані обставини, в рахунок компенсації понесених позивачем судових витрат, як пов’язаних із підготовкою заперечень та явкою адвоката до суду, колегія суддів вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача витрати в сумі 787 грн., виходячи з того, що розмір мінімальної заробітної плати на час розгляду справи складає 1 073 грн., а розмір компенсації витрат на правову допомогу не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 312, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів –

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

          Заочне рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 29.03.2010 року залишити без змін.

          Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 787 грн. за надання правової допомоги.

          Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді:

З оригіналом вірно :