У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 лютого 2012 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Пшонки М.П.,
суддів: Мазур Л.М., Маляренка А.В.,
Писаної Т.О., Юровської Г.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2011 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2010 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет застави. В обґрунтування позову зазначало, що 10 липня 2006 року між банком та відповідачами укладено кредитний договір , за умовами якого банк надав у кредит 34718 доларів США ( з яких 24 382 доларів США - на придбання автомобіля та 10336 доларів США - на виплату страхових платежів) зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 10,56 % річних. Банк взяті на себе зобов’язання за цим договором виконав та передав відповідачу кошти, отримавши які, він придбав автомобіль.
Крім того, з метою забезпечення виконання кредитного зобов’язання, між сторонами 10 липня 2006 року укладено договір застави автотранспорту, за умовами якого з забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором, ОСОБА_3 у заставу банку передав рухоме майно, а саме автомобіль марки «GREAT WALL» модель «HOWER», 2006 року випуску, тип транспорту – легковий універсал –В, номерний знак НОМЕР_1, що належить відповідачу на праві власності.
Проте відповідач у порушення умов кредитного договору взяті на себе зобов’язання не виконує, унаслідок чого утворилась заборгованість, яка станом на 20 квітня 2010 року становить 17 467,01 доларів США.
Посилаючись на зазначене, банк просив у рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на предмет застави шляхом продажу автомобіля ПАТ КБ «ПриватБанк» з наданням банку всіх повноважень , необхідних для здійснення продажу вказаного майна у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Не погоджуючись із вказаним позовом, ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічними вимогами до банку про визнання кредитного договору недійсним.
В обґрунтування позову зазначав, що 10 липня 2006 року між банком та ним укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав у кредит 24382 доларів США на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 10,56 % річних. Посилаючись на те, що розмір кредиту визначено у доларах США, а грошовою одиницею України є гривня та усі зобов’язання мають бути виражені у грошовій одиниці України – гривні, відповідно до вимог ст. 203, 215 ЦК України це є підставою для визнання цього договору недійсним.
Рішенням Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2011 року, в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення та в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору відмовлено.
У касаційній скарзі публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» порушує питання про скасування судових рішень в частині відмови в задоволенні позову банку та ухвалення в цій частині нового рішення по суті позовних вимог, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 10 липня 2006 року між банком та відповідачами укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав у кредит 24382 доларів США на придбання автомобіля зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 10,56 % річних, а також у розмірі 10 336 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та згідно порядку, передбаченого п. п. 2.1.3, 2.2.7 кредитного договору, зі сплатою за користування кредитом процентів у розмірі 0,88 % на місяць на суму заборгованості з кінцевим терміном повернення кредиту 9 липня 2013 року.
Позичальник повинен сплачувати банку щомісячний платіж в розмірі 474,69 доларів США у період з 15 по 20 число кожного місяця.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження виникнення заборгованості по сплаті кредиту саме з вини відповідача, оскільки з наданих банком розрахунків убачається, що відповідач вчасно вносить оплату зафіксованої в кредитному договорі суми на погашення кредитної заборгованості та сплаті процентів. Крім того, сума заборгованості в розмірі 1472,76 доларів США виникла лише у серпні 2007 року, а саме у наступному місяці після закінчення строку дії договору страхування, укладеного між банком та страховою компанією. Також банком не надано доказів про повідомлення боржника щодо необхідності сплати додаткових внесків на погашення кредиту , а також про обов’язок звертатися за наданням обумовленої в п. 1.1 кредитного договору суми 10 336 доларів США на сплату страхових платежів та необхідність укладення договору страхування предмета застави.
Проте погодитися з такими висновками судів в частині відмов в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Таким вимогам закону рішення судів не відповідають.
Відповідно до ст. 14 ЦК України цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 589 ЦК України заставодержатель набува є право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. За рахунок предмета застави заставодержавтель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також вимог, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
Статтею 20 Закону України «Про заставу» визначено , що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, провадиться державним виконавцем на підставі виконавчого листа суду або наказу господарського суду, або виконавчого напису нотаріусів у встановленому порядку, якщо інше не передбачено цим Законом чи договором.
Відповідно до п. 2.1. 3 кредитного договору позичальник звертається до банку з вимогою про надання йому кредиту на оплату чергових страхових платежів (п.п.1.1.Договору) відповідно до договорів страхування, укладених відповідно до вимог п. 2.2. 7 даного договору і доручає банку щорічно перераховувати необхідну для цього суму коштів згідно договорів страхування. Перерахування кредитних коштів банк зобов’язується провадити у випадку не пред’явлення позичальником документів , що підтверджують сплату чергових платежів за рахунок інших джерел, до дати їхньої сплати, передбачених договором страхування.
Зазначене доручення позивальника не підлягає виконанню банком тільки у випадку пред’явлення позичальником банку документів, що підтверджують сплату чергових страхових платежів за рахунок інших джерел до дати їхньої сплати, передбачених договором страхування.
У п. 2.2.7 кредитного договору передбачено, що позичальник надає банку належним чином оформлений договір страхування заставленого майна; у випадку не подання позичальником банку підтверджуючого документу про сплату чергових страхових платежів, банк сплачує страхові платежі за рахунок кредиту відповідно до п. 2.1.3 кредитного договору, а позичальник зобов’язується погасити суму кредиту, направлену на оплату страхового платежу, і сплатити відсотки за його користування не пізніше 30 днів з дня перерахування банком страхового платежу.
Крім того, п. 17.1 договору застави передбачено, що за вимогою банку в день укладення договору застави заставодавець зобов’язаний застрахувати предмет застави та не пізніше дати закінчення договору страхування, продовжити його строк дії або укласти новий договір страхування на користь заставоутримувача у страховій компанії, узгодженій з заставоутримувачем та надати заставоутримувачу докази сплати страхових платежів.
У п. 9 та п. 5.2 договору страхування наземного транспорту від 10 липня 2006 року, підписаного відповідачем, також передбачено, що договір страхування укладається на виконання договору застави і щорічно пролонговуються до повного погашення кредитної заборгованості.
Проте, суд, відмовляючи в позові, у порушення ст.ст. 213-215 ЦПК України у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, при цьому не звернувши достатньої уваги на обставини справи, а також на вищевказані положення закону та умови укладених між сторонами договорів, зокрема договору застави, якими безпосередньо передбачено в разі порушення боржником кредитних зобов’язань право банку на звернення стягнення на предмет заставленого майна та безпідставно відмовив в задоволенні позову лише на підставі того, що банк не надав доказів повідомлення відповідача про необхідність укладення ним договору страхування автомобіля - заставленого майна.
Також судом залишено без достатньої уваги умови укладених між сторонами договорів та пояснень представника банку про те, що умовами укладених між сторонами договорів не передбачалось обов’язку банку повідомляти позичальника про необхідність з його боку виконувати умови договору, з якими він погодився, зокрема щодо страхування заставленого майна й відповідно банк не зобов’язаний повідомляти позичальника про виконання взятих на себе зобов’язань, зокрема щорічно проводити страхування предмета застави та надавати докази здійснення цього страхування заставодержателю.
Крім того, вказуючи на недоведення банком існування заборгованості по кредиту, суди залишили без уваги наданий банком розрахунок заборгованості , а також розрахункові документи, які підтверджують суми перерахування банком на оплату послуг щодо страхування предмета застави й підтверджують здійснення банком при не проведенні позичальником страхування майна чергових страхових платежів відповідно до умов договору .
Одночасно при подальшому вирішенні справи, слід звернути увагу на співмірність визначеної банком суми заборгованості за кредитом із вартістю заставленого автомобіля та відповідно до вимог ст. 25 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" визначити усі складові загального розміру вимог, що підляг ають сплаті обтяжувачу з вартості предмета забезпечувального обтяження, початкову ціну предмета забезпечувального обтяження для його подальшої реалізації на публічних торгах у порядку виконавчого провадження тощо, а також вирішити питання про те, чи надання права ЗАТ КБ "ПриватБанк" продати автомобіль від імені відповідача не буде фактичною видачею доручення банку від імені позичальника на реалізацію майна.
Оскільки судами першої та апеляційної інстанції допущені порушення норм матеріального і процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.П. Пшонка
Судді Л.М. Мазур
А.В. Маляренко
Т.О. Писана
Г.В. Юровська