КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13.06.2007 № 2/433-30/205
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мартюк А.І.
суддів: Гарник Л.Л.
Зубець Л.П.
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Бесєдін В.І. – дов. №19-09/25 від 19.03.2007р.;
від відповідача - Левковський А.П. – ліквідатор;
від прокуратури м. Києва -: Голюга В.В. – посвідчення №20 від 01.02.2006р.;
від Генеральної прокуратури- не з’явились;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "Державний ощадний банк України"
на рішення Господарського суду м.Києва від 25.04.2007
у справі № 2/433-30/205 (Ващенко Т.М.)
за позовом Відкритого акціонерного товариствп "Державний ощадний банк України"
до Державно-акціонерного спеціалізованого імпортно-експортного банку України "Укрспецімпексбанк"
за участю Прокуратури міста Києва Генеральної прокуратури України
про стягнення 36117986,78 грн.
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за Генеральною угодою про здійснення консорціумного кредитування від 25.10.1999р. у розмірі 36 117 986,78 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про те, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх зобов’язань за Генеральною угодою від 25.10.1999р. Окрім того, позивач не був стороною жодного з кредитних договорів, укладених відповідачем з його власниками позичальниками, що встановлено судом при вирішенні спору у справі №10/46, тому у позивача відсутні правові підстави для звернення до позичальників відповідача з відповідними майновими вимогами. На думку позивача, не будучи стороною кредитних угод із клієнтом - позичальником, він позбавлений можливості вжити заходів по поверненню кредитних ресурсів.
Заявою від 26.10.2005р. позивач уточнив свої вимоги та просив суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 28 941 402,13 грн., з них 24 707 698,29 грн. - заборгованість по основній сумі кредитів, 4 233 703,84 грн. - заборгованість по відсотках.
Відповідач заперечував проти позову, мотивуючи тим, що рішенням Господарського суду м. Києва від 19.04.2002р. по справі №10/46 було визнано недійсними на майбутнє додаткові угоди до Генеральної угоди від 25.10.1999р., до того ж, в постанові Вищого господарського суду України по справі №10/46 встановлено, що проведення будь-якої реституції по договорах з міжбанківського кредитування є неможливим. Даний факт є встановленим та не потребує доведення відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір розглядався між тими ж сторонами, тому позовні вимоги не можуть бути задоволені.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205 в задоволенні позовних вимог Відкритому акціонерному товариству "Державний ощадний банк України" було відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним Рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205, прийнявши нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, позивач зазначає, що суд помилково застосував до спірних правовідносин норми, які регулюють порядок здійснення консорціумного кредитування та положення законодавства України, які регулюють зобов'язання за договором доручення, тоді як предметом позову є стягнення заборгованості за додатковими угодами - угодами по міжбанківському кредитуванню і до них необхідно було застосовувати норми, викладені в ст. ст. 161, 374, 382 Цивільного кодексу Української РСР, ст. ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", п.9, п.15, п.30 Положення Національного банку України "Про кредитування" (щодо встановлення принципів строковості, платності надання грошових коштів при міжбанківському кредитуванні).
На думку позивача, суд першої інстанції не надав належної оцінки Рішенню Господарського суду міста Києва по справі №10/46, яке містить преюдиційні факти, що мають значення для справи №2/433-30/205, в тому числі твердження, що уклавши додаткові угоди до генеральної угоди сторони фактично приховали відносини по міжбанківському кредитуванню.
Позивач вважає, що висновки суду суперечать матеріалам справи та нормам законодавства України, які регулюють правові відносини під час здійснення консорціумного кредитування, що в свою чергу підтверджує відсутність існування правових відносин між позичальниками та ВАТ "Ощадбанк", а як наслідок відсутність підстав для вжиття ВАТ "Ощадбанк" заходів щодо стягнення заборгованості з позичальників. Відсутність правовідносин між ВАТ "Ощадбанк" та позичальниками свідчить про відсутність існування у Банку права стягнення з них заборгованості. Наявність чи відсутність збитків, які виникли внаслідок протиправних дій відповідача у зв'язку з невиконанням зобов'язань за угодами по міжбанківському кредитуванню, не може бути пов'язано з правовідносинами відповідача, які виникли між останнім та позичальниками.
До того ж, позивач зазначає про порушення судом приписів ст. 11121 Господарського процесуального кодексу України, а саме невиконання вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду України від 30.08.2005р. щодо дослідження укладених із клієнтами-позичальниками кредитних договорів та з'ясування, чи мав можливість банк-учасник - ВАТ "Ощадбанк", не будучи стороною кредитних угод із клієнтом-позичальником, вживати заходи до повернення кредитних ресурсів.
На думку позивача, під час нового розгляду справи, Господарським судом міста Києва не було досліджено в повному обсязі кредитні договори, укладені відповідачем з клієнтами-позичальниками, а на виконання ухвал Господарського суду міста Києва від 26.10.2005р. та від 29.11.2005р. відповідачем було надано 14 кредитних договорів, при цьому лише 7 з них (№8-1.1, №10-1.1, №16-1.1, №23-1.1, №26-1.1, №30-1.1 та №37-1.1) мають значення для даної справи.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2007р. апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні 13.06.2007р.
Заступник Прокурора міста Києва звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційним поданням, в якому просив скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205, прийнявши нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтування доводів апеляційного подання співпадає з тими, що викладені в апеляційній скарзі позивача.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2007р. апеляційне подання Прокуратури міста Києва прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні 13.06.2007р.
У судовому засіданні 13.06.2007р. представником позивача до суду подано клопотання б/н від 13.06.2007р., в якому він з посиланням на проведення переговорів між позивачем та відповідачем щодо можливості позасудового вирішення спору у справі №2/433-30/205 шляхом укладення відповідної мирової угоди, просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату.
Прокурор підтримав клопотання представника позивача.
Представник відповідача в письмовій заяві б/н від 13.06.2007р. зазначив про те, що станом на 13.06.2007р. ніякі переговори з представниками позивача не проводяться, та наголосив на тому, що подаючи подібні клопотання позивач намагається затягнути розгляд справи по суті, до того ж, чотирирічний строк ліквідації банку (відповідача), встановлений Законом України «Про банки і банківську діяльність», завершується 29.07.2007р. зважаючи на викладене, представник відповідача просив суд відмовити в задоволенні клопотання представника позивача.
Суд ухвалив відмовити в задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи на іншу дату, як невмотивованого та непідтвердженого відповідними доказами.
В судовому засіданні представник позивача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі та апеляційному поданні, просив суд їх задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205, прийнявши нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Представник прокуратури міста Києва підтримав доводи, викладені в апеляційному поданні та апеляційній скарзі позивача, просив суд їх задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205, прийнявши нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги позивача та апеляційного подання, просив суд відмовити в їх задоволенні, залишити без змін оскаржуване Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205 як таке, що прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Представник Генеральної прокуратури України у судове засідання не з’явився, про місце, дату та час судового розгляду повідомлений належним чином, що підтверджується наявним у матеріалах справи поштовим повідомленням про вручення Ухвали Київського апеляційного господарського суду №2/433-30/205 від 23.05.2007р. Будь-яких заяв або клопотань від Генеральної прокуратури України до суду не надходило.
Оскільки явка представників сторін та прокуратури не була визнана судом обов’язковою та зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення Генеральної прокуратури України про місце, дату та час судового розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутністю представника Генеральної прокуратури України за наявними у справі матеріалами (доказами).
Розглянувши доводи апеляційної скарги та апеляційного подання, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та прокурора, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
25.10.1999р. між позивачем та відповідачем було укладено Генеральну угоду про здійснення консорціумного кредитування (далі за текстом – Генеральна угода).
Умовами Генеральної угоди було передбачено, що сторони організували консорціум з метою акумуляції кредитних ресурсів в національній валюті для здійснення кредитування програм із значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.
Правовою базою для врегулювання вказаних відносин є Положення про порядок здійснення консорціумного кредитування, яке затверджене Постановою Правління Національного банку України №37 від 21.02.1996р. (далі за текстом - Положення).
В п.1 Положення передбачено, що з метою акумуляції кредитних ресурсів, як в національній так і в іноземній валюті, для здійснення кредитування програм із значними обсягами, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника комерційні банки можуть об'єднуватися у консорціуми.
Згідно з п.2 Положення, банківські консорціуми - це тимчасові об'єднання банків, які створюються для координації дій при проведенні різного роду банківських операцій, або для кредитування однієї, але великої угоди.
Пунктом 6 Положення передбачено, що дії учасників консорціуму координує один банк, який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати.
Основою правових взаємовідносин членів консорціуму є зобов'язання, що виникають на підставі укладеного консорціумного договору (п.9 Положення).
Згідно з умовами Генеральної угодою, відповідача було визначено банком-координатором, на який покладено функції по веденню переговорів про умови кредитної угоди як з клієнтами-позичальниками, так і з банками-учасниками, вивченню запропонованого до кредитування проекту та пов'язаних з проведенням цих операцій ризиків, розробленню та узгодженню кредитної угоди з клієнтом-позичальником та банками-учасниками консорціуму, тощо (п.1.3 Генеральної угоди).
Банки-учасники консорціуму мають право надавати грошові кошти в обсягах, зумовлених в додаткових угодах до цього договору, банк-учасник уповноважує банк-координатор представляти інтереси консорціуму при кредитуванні позичальників на підставі відповідних рішень спільної комісії та укладати відповідні кредитні угоди від імені банків-учасників консорціуму, банк-координатор відкриває позичкові рахунки клієнтам-позичальникам, веде бухгалтерський облік, отримані доходи розподіляються банками-учасниками згідно порядку, викладеному в додаткових угодах (п.1.6, п.1.11, п.1.12, п.1.13 Генеральної угоди).
Учасники консорціуму разом приймають заходи для стягнення простроченої заборгованості з клієнтів-позичальників з пропорційним розподілом необхідних витрат (п2.8, п.5.1 Генеральної угоди).
02.08.2001р. між сторонами було укладено Додаткову угоду №40, якою внесено зміни до Генеральної угоди та визначено, що кредитування клієнтів - позичальників, встановлення відсоткових ставок, розмірів комісій, винагород, штрафів, розмірів кредитів та строків кредитування клієнтів-позичальників здійснюється на підставі рішень кредитних комітетів, до складу яких входять представники банків-учасників консорціуму (далі за текстом - Додаткова угода №40).
Кожен банк-учасник самостійно несе та має право контролювати ризики, пов'язані з наданням кредитних коштів кожному клієнту-позичальнику в межах тієї частки консорціумного кредиту, який надається відповідним банком-учасником (п.10 Додаткової угоди №40).
Банки-учасники разом приймають заходи для стягнення простроченої заборгованості з Клієнтів-позичальників з пропорційним розподілом необхідних витрат та отриманих доходів. Банки-учасники мають право звернутися до Позичальника з вимогою стягнення простроченої заборгованості за кредитним договором в розмірах, визначених додатковими угодами до Генеральної угоди про здійснення консорціумного кредитування (п.11 Додаткової угоди №40).
Доказів на підтвердження оскарження або визнання недійсною Генеральної угоди або Додаткової угоди №40 суду не надано. Отже, на час розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в апеляційній інстанції вказані угоди є чинними.
Розмір кредитної лінії, що надається позичальнику, розмір та термін виплати процентів за користування кредитом, термін кредиту, цільове призначення кредиту визначено рішенням Спільної комісії, яке було підписано посадовими особами сторін.
На підставі вказаного рішення Спільної комісії було укладено додаткові угоди №1-3, №7-12, №14-18, №20-31, №34-36, №38, №39, які є невід'ємною частиною Генеральної угоди від 25.10.1999р.
Умовами даних додаткових угод встановлювалися конкретні позичальники, розмір і строки їх кредитування.
Як вбачається з матеріалів справи, Рішенням Господарського суду міста Києва по справі №10/46 від 19.04.2002р. було визнано недійсними з припиненням їх дії на майбутнє додаткові угоди до Генеральної угоди, укладеної між Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України" та Державно-акціонерним спеціалізованим імпортно-експортним банком України "Укрспецімпексбанк", а саме: №1 від 02.11.1999р., №8 від 09.03.2000р., №9 від 29.03.2000р., №11 від 06.04.2000р., №12 від 12.04.2000р., №14 від 20.04.2000р., №17 від 19.04.2000р., №18 від 20.04.2000р., №20 від 18.05.2000р., №24 від 11.07.2000р., №25 від 25.05.2000р., №26 від 25.05.2000р., №27 від 08.06.2000р., №30 від 08.08.2000р., №31 від 18.08.2000р., №34 від 11.09.2000р., №35 від 12.10.2000р., №36 від 30.10.2000р., №38 від 03.10.2000р., №39 від 06.11.2000р., №2 від 02.11.1999р., №3 від 01.03.2000р., №21 від 18.05.2000р., №23 від 23.05.2000р., №7 від 09.03.2000р., №10 від 31.03.2000р., №29 від 16.06.2000р., №16 від 13.04.2000р., №24 від 11.07.2000р., №28 від 27.07.2000р., №22 від 22.05.2000р., №15 від 20.04.2000р.
Київський апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України залишили без змін вказане Рішення Господарського суду міста Києва по справі №10/46. Дана обставина не заперечується сторонами по справі №2/433-30/205.
Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Таким чином, факти, встановлені в Рішенні Господарського суду міста Києва по справі №10/46 від 19.04.2002р., в силу ст. 35 Господарського процесуального кодексу України не потребують доведення, оскільки спір розглядався між тими ж сторонами, що й по справі №2/433-30/205.
З матеріалів справи вбачається, що Постановою Вищого господарського суду України по справі №10/46 від 25.09.2002р. було встановлено, що дія визнаних недійсними додаткових угод, які зазначені вище, припиняється на майбутнє, і оскільки міжбанківське кредитування за своїми ознаками є послугою, реституція по таким цивільно-правовим об'єктам, як послуги, неможлива в силу її правової природи.
В пункті 5 додаткових угод встановлено, що відповідач не пізніше наступного робочого дня після повернення позичальником грошових коштів в рахунок повернення кредиту, згідно умов кредитного договору, зобов'язується перерахувати кошти Ощадбанку України.
Отже, відповідач зобов'язався перерахувати позивачу не власні кошти, а саме кошти, отримані від позичальника.
Як встановлено судом, на виконання вищевказаних додаткових угод позивачем було перераховано відповідачу кошти, що підтверджується відповідною довідкою позивача №16/3-138 від 08.04.2004р. В подальшому ці кошти були надані в кредит позичальникам за вказаними додатковими угодами.
Відповідно до умов Генеральної угоди від 25.10.1999р., сторони вносили спільні кошти для кредитування клієнтів-позичальників.
Генеральна угода і додаткові угоди до неї, включаючи й ті, які були визнані недійсними на майбутнє Рішенням Господарського суду міста Києва по справі №10/46 від 19.04.2002р., не передбачають повернення одному із учасників консорціуму (в даному випадку - Ощадбанку) власних коштів іншого учасника консорціуму. Згідно з умовами додаткових угод, відповідач повинен був повернути позивачеві тільки ті кошти, які були перераховані клієнтами-позичальниками, і за наявності таких доказів у позивача.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту повернення відповідачу коштів позичальниками.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ані умовами Генеральної угоди, ані умовами додаткових угод до неї не передбачено стягнення з відповідача відсотків за кредитами, наданими учасниками консорціуму клієнтам-позичальникам.
Окрім того, відповідно до п.2.8 Генеральної угоди (в редакції додаткової угоди №40 від 02.08.2001р.), банки - учасники разом приймають заходи для стягнення простроченої заборгованості з клієнтів позичальників з пропорційним розподілом необхідних витрат та отриманих доходів.
Таким чином, покладення на відповідача обов'язку відшкодувати видатки позивача по кредитуванню третіх осіб - позичальників є безпідставним.
Суд вважає, що при вирішенні спору необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу Української РСР, оскільки згідно з п.4 Прикінцевих та перехідних положень чинного з 01.01.2004р. Цивільного кодексу України, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. З наданих до справи доказів вбачається, що Генеральна угода про консорціумне кредитування, за якою позивач просить стягнути суму заборгованості, та додаткові угоди до неї були укладені до 01.01.2004р.
Загальні умови виконання зобов'язань встановлені в ст. 161 Цивільного кодексу Української РСР, в якій передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.
Кредитування організацій та обов'язковість повернення позичальником позиченої речі або коштів передбачено ст. ст. 374, 382 Цивільного кодексу Української РСР.
Зокрема, в ст. 374 Цивільного кодексу Української РСР визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.
Відповідно до ст. 382 Цивільного кодексу Української РСР, кредитування державних організацій, колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій провадиться згідно з затвердженими планами шляхом видачі цільових строкових позичок Державним банком СРСР й іншими банками СРСР в порядку, встановленому законодавством Союзу РСР.
Таким чином, згідно умов Генеральної угоди та додаткових угод до неї, відповідач має обов'язок вживати заходи для повернення позичальникам кредитних коштів та перерахування коштів, повернутих позичальниками, Банку-учаснику (позивачу), відповідно частки наданих позивачем для кредитування коштів.
При розгляді справи судом було встановлено, що Генеральна угода та додаткові угоди до неї мають елементи договору доручення.
В ст. 388 Цивільного кодексу Української РСР передбачено, що повірений зобов'язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя.
Відповідно до п.5.1 Генеральної угоди, за невиконання або неналежне виконання умов додаткових угод члени консорціуму зобов'язуються відповідати в межах документально підтверджених збитків, заподіяних протилежній стороні та відповідно до чинного законодавства.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач не є позичальником, у зв’язку з чим у нього відсутній обов'язок щодо повернення позичених третіми особами - позичальниками кредитних коштів, та, відповідно, відсутній обов'язок щодо сплати відсотків за користування кредитними коштами.
Позивачем не були надані суду належні та допустимі докази на підтвердження того, що відповідач здійснював кредитування позичальників неналежним чином, тобто порушив свої договірні зобов’язання, що суперечить приписам ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, в якій встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про те, що дії відповідача не порушували умов Генеральної угоди та додаткових угод до неї, і як наслідок, не могли спричинити збитки позивачеві.
Окрім того, у відповідності до матеріалів справи, Генеральною угодою та додатковими угодами до неї було встановлено, що перерахування грошових коштів банком-учасником банку-координатору для кредитування клієнтів-позичальників відбувається після укладення банком-координатором з клієнтом-позичальником відповідного кредитного договору.
Судом встановлено, що в матеріалах справи №2/433-30/205 наявні кредитні договори №39-1.1 від 09.11.2001р., №70-1.1 від 20.11.2000р., №24-1.1 від 02.07.2001р., №7-1.1 від 17.04.2001р., №6-1.1 від 09.04.2001р., №37-1.1 від 02.06.2000р., №23-1.1 від 14.04.2000р., №30-1.1 від 18.05.2000р., №26-1.1 від 21.04.2000р., №16-1.1 від 31.03.2000р., №10-1.1 від 10.03.2000р., №34-1.1 від 25.05.2000р., №8-1.1 від 25.02.2000р., №25-1.1 від 19.04.2000р., укладені між відповідачем та позичальниками, згідно з умовами яких позичальники за користування кредитною лінією щомісячно повинні були сплачувати проценти від суми фактичної заборгованості по кредитній лінії Банкам-учасникам, а саме: Відкритому акціонерному товариству «Державний ощадний банк України» та Державно-акціонерному спеціалізованому імпортно-експортному банку України «Укрспецімпексбанк».
З вищезазначеного вбачається, що позивач, як банк-учасник, мав можливість вживати заходів щодо погашення заборгованості позичальниками, а тому твердження позивача про те, що він був позбавлений можливості вживати заходи з повернення кредитних ресурсів є необґрунтованим.
Враховуючи викладені обставини в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги про повернення відповідачем не перерахованої частини грошових коштів, отриманих позичальниками по кредитах, та не перерахованих відсотків у розмірі 28 941 402,13 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що твердження апелянтів про порушення судом першої інстанції приписів ст. 11121 Господарського процесуального кодексу України та невиконання вказівок Постанови Верховного Суду України від 30.08.2005р. є необґрунтованим, оскільки при розгляді справи судом були витребувані та досліджені кредитні договори, укладені відповідачем із клієнтами-позичальниками.
Посилання позивача на подання відповідачем не всіх кредитних договорів судом також не приймається, оскільки в усних поясненнях, наданих в суді апеляційної інстанції, представник відповідача зазначив, що надав всі кредитні договори, які були в наявності.
Щодо твердження апелянтів про залучення судом до матеріалів справи та дослідження кредитних договорів, які не мають відношення до справи, колегія суддів вважає за необхідне відзначити наступне.
Перш за все, у відповідності до ч.1 ст. 32 Господарського кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі ст. 34 Господарського кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до приписів ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Висновок апелянтів про ненадання судом першої інстанції належної оцінки фактам, встановленим в Рішенні Господарського суду міста Києва по справі №10/46 від 19.04.2002р., також є невмотивованим, оскільки з оскаржуваного Рішення по справі №2/433-30/205 вбачається, що суд дослідив та надав оцінку фактам, встановленим у вищевказаному Рішенні суду по справі №10/46 і посилається на них в своєму Рішенні.
Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджено, що Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205 прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, з всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, апеляційна скарга Відкритого акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” та апеляційне подання Прокуратури міста Києва задоволенню не підлягають.
Зважаючи на те, що прокуратура звільнена від сплати державного мита, витрати за розгляд апеляційного подання не стягуються.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті держмита за розгляд апеляційної скарги покладаються позивача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 32-35, 43, 49, 75, 77, 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “Державний ощадний банк України” та апеляційне подання Прокуратури міста Києва залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 25.04.2007р. по справі №2/433-30/205 - без змін.
2. Матеріали справи №2/433-30/205 повернути до Господарського суду міста Києва.
3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду у встановленому законом порядку.
Головуючий суддя Мартюк А.І.
Судді Гарник Л.Л.
Зубець Л.П.
19.06.07 (відправлено)