КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19.12.2007 № 39/41
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мартюк А.І.
суддів: Лосєва А.М.
Зубець Л.П.
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Райтузов С.О. – дов. б/н від 25.06.2007р.;
від відповідача - Бортник К.П. – дов. б/н від 14.06.2007р.;
Третяков М.Г. – дов. вих.№38/11 від 28.09.2006р.;
Філіппова О.М. – дов. вих. №39/11 від 28.09.2006р.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "КПБ Укрбудекспо"
на рішення Господарського суду м.Києва від 22.10.2007
у справі № 39/41 (Гумега О.В.)
за позовом Закритого акціонерного товариства "НВО Україна"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "КПБ Укрбудекспо"
про розірвання додаткової угоди
ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про розірвання додаткової угоди №1від 03.05.2006р. до Договору №04/05/1 від 08.04.2006р. про будівництво житлового будинку, укладеного між позивачем та відповідачем.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що порушення відповідачем умов оспорюваної додаткової угоди призвело до порушення останнім істотних умов Договору №04/05/1 від 08.04.2006р.
Відповідач проти позову заперечував, вказуючи на те, що додаткова угода №1 від 03.05.2006р. нотаріально не посвідчена, хоча відповідно до вимог ст. 657 Цивільного кодексу України, підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, у зв’язку з чим, на думку відповідача, дана угода є нікчемною та недійсною з моменту укладення, згідно з п.1 ст. 220 та п.2 ст. 215 Цивільного кодексу України.
Рішенням Господарського суду міста Києва по справі №39/41 від 22.10.2007р. позов було задоволено повністю, розірвано додаткову угоду №1від 03.05.2006р. до Договору №04/05/1 від 08.04.2006р., укладеного між позивачем та відповідачем, а також присуджено до стягнення з відповідача 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати Рішення Господарського суду міста Києва по справі №39/41 від 19.10.2007р., прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, зокрема, ст. ст. 215, 220, 656, 657 Цивільного кодексу України, ст. ст. 5, 81 Господарського процесуального кодексу України, що призвело до неправильного вирішення спору.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2007р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 12.12.2007р.
У судовому засіданні 12.12.2007р. представник відповідача надав суду клопотання без зазначення номеру та дати його складання, в якому уточнив дату оскаржуваного Рішення суду першої інстанції та просив апеляційний суд скасувати Рішення Господарського суду міста Києва по справі №39/41 від 22.10.2007р.
У судовому засіданні 12.12.2007р. представником позивача було заявлено усне клопотання про оголошення перерви в судовому засіданні з метою надання йому можливості ознайомитись з матеріалами справи.
Суд задовольнив усне клопотання представника позивача та відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні було оголошено перерву до 19.12.2007р.
18.12.2007р. до Відділу документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від відповідача надійшли уточнення до апеляційної скарги №124 від 18.12.2007р., в яких відповідачем надані додаткові пояснення по суті вимог та доводів апеляційної скарги.
У судовому засіданні представник позивача подав заперечення на апеляційну скаргу без зазначення номеру та дати їх складання.
У судових засіданнях представник відповідача підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі з урахуванням уточнень до неї, просив суд її задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва по справі №39/41 від 22.10.2007р., прийнявши нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
У судових засіданнях представник позивача заперечував проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у письмових запереченнях на апеляційну скаргу, просив суд відмовити в її задоволенні та залишити оскаржуване Рішення суду без змін як таке, що прийняте з повним та всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.
08.04.2005р. між Закритим акціонерним товариством «НВО Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю “КПБ Укрбудекспо” було укладено договір №04/05/1 про будівництво житлового будинку (далі за текстом – Договір) (т.с.1, а.с.8-12).
Згідно з умовами Договору, позивач зобов'язався організувати будівництво житлового 18-24-поверхового будинку №208 (будівельний номер) на 303 квартири із загальною площею житла 20147,1 кв. м, з підземним гаражем на 96 машиномісць із загальною площею 4117,3 кв. м. та вбудовано-прибудованими нежитловими приміщеннями по проспекту Науки в Голосіївському районі м. Києва, а відповідач - повністю збудувати будинок згідно з проектною документацією за власні або самостійно залучені кошти. Позивач спільно з замовником після здачі будинку в експлуатацію зобов'язався передати відповідачу або зазначеним ним третім особам у власність погоджену частину будинку.
03.05.2006р. між сторонами було укладено Додаткову угоду №1 до Договору (далі за текстом – Додаткова угода), в якій сторони дійшли згоди про необхідність викладення Договору №04/05/1 від 08.04.2006р. в новій редакції (т.с.1, а.с. 13-15).
Згідно з п.1.1 Додаткової угоди, позивач зобов’язався передати відповідачу право на отримання у майбутньому (після закінчення будівництва об’єкту) права власності на об’єкти та/або приміщення загальною площею 1267,33 кв. м. у будинку, який знаходиться за адресою: м. Київ, проспект Науки, буд. №208 (друга черга комплексу будівництв житлових будинків 210-208), на які позивач отримав такі майнові права в рахунок компенсації за виконані позивачем підготовчі роботи з будівництва об’єкту, за ціною та на умовах, передбачених даним договором.
Передання прав, які є предметом даного договору здійснюється позивачем відповідачу в 3-денний строк після набрання чинності цим Договором
Передання прав позивачем і прийняття прав відповідачем посвідчуються відповідним актом, який оформлюється у відповідності до чинного в Україні законодавства та згідно із вимогами, що звичайно ставляться (п.2.1, п.2.2 Договору в редакції Додаткової угоди №1).
Відповідач зобов’язався сплатити позивачу договірну ціну прав, виходячи з вартості будівництва будинку, яка еквівалентна 800 доларів США (включаючи ПДВ), що становить 4 040,00 грн. за один квадратний метр загальної площі будинку, що загалом складає 5 120 013 грн. протягом травня-серпня 2006р. (п.3.1 Договору в редакції Додаткової угоди №1).
В п.2 Додаткової угоди зазначено, що з моменту набрання чинності цією Угодою зобов’язання сторін, що виникли з попередньої редакції Договору припиняються і сторони мають тільки ті права та обов’язки, що виникають із редакції Договору, яка викладена в даній Додатковій угоді.
Ця Угода вважається укладеною і набирає чинності з моменту її підписання сторонами та скріплення її печатками сторін (п.3 Додаткової угоди).
Згідно з п.4 Додаткової угоди, ця Угода складена при повному розумінні сторонами її умов.
В той же день, 03.05.2006р. сторонами було укладено Додаткову угоду №2 до Договору (т.с.1, а.с.16-17), згідно з якою позивач додатково зобов’язався передати відповідачу право на отримання у майбутньому (після закінчення будівництва об’єкту) права власності на об’єкти та/або приміщення загальною площею 1732,67 кв. м. у будинку, який знаходиться за адресою: м. Київ, проспект Науки, буд. №208 (друга черга комплексу будівництва житлових будинків 210-208), на які позивач отримав такі майнові права в рахунок компенса3ії за виконані позивачем підготовчі роботи з будівництва об’єкту на умовах, передбачених додатковою угодою №1 до Договору №04/05/1 від 08.04.2005р. про будівництво житлового будинку, а відповідач – сплатити позивачу договірну ціну прав, виходячи з вартості будівництва будинку, яка еквівалентна 800 доларів США (включаючи ПДВ), що становить 4 040,00 грн. за один квадратний метр, загальної площі будинку, що загалом складає 7 000 000,00 грн. протягом трьох днів з моменту підписання даної додаткової угоди.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.
Якщо у зобов‘язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, суб‘єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 611 Цивільного кодексу України розірвання договору віднесено до одної з форм відповідальності за порушення зобов’язання.
Підстави для зміни або розірвання договору наведені в ст. 651 Цивільного кодексу України, в якій зазначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.
Відповідно до ст. 188 Господарського кодексу України, зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.
Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.
Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.
У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має правло передати спір на вирішення суду.
З пояснень, наданих як суду першої інстанції, так і апеляційному суду вбачається, що сторонами не було вчинено жодних дій, спрямованих на виконання оспорюваної Додаткової угоди. Належних та допустимих доказів на спростування даної обставини суду надано не було.
Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
З матеріалів справи вбачається, що 24.07.2007р. позивачем було надіслано на адресу відповідача пропозицію про розірвання спірної Додаткової угоди, але у встановлені строки відповіді позивач не отримав, що й зумовило необхідність звернення до суду з позовом про розірвання Додаткової угоди №1 від 03.05.2006р. до Договору №04/05/1 від 08.04.2005р., за відсутності згоди між сторонами з даного питання.
Відповідач, заперечуючи проти позову, зазначає про те, що позивачем не було вжито заходів досудового врегулювання спору, але в матеріалах справи наявна претензія позивача, в якій було викладено пропозицію розірвати Додаткову угоду з належними доказами її надіслання на адресу відповідача, тоді як відповідач не надав жодного доказу на підтвердження порушення позивачем вимог ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, а саме не вжиття заходів досудового врегулювання спору.
На думку відповідача, зміст Додаткової угоди суперечить змісту самого Договору та порушує норми діючого законодавства України щодо обов’язкового дотримання істотних умов договору будівництва житлового будинку, необхідних для дійсності цього договору. Здійснена сторонами заміна господарського зобов’язання, яке виникло з Договору №04/05/1 від 08.04.2005р., на зобов’язання, що виникло з Додаткової угоди до нього, суперечить законодавчим актам, на підставі яких виникло попереднє господарське зобов’язання за Договором №04/05/1 від 08.04.2005р., хоча заміна господарського зобов’язання, яке виникло на підставі нормативно-правових актів, регулюючих господарську діяльність в капітальному будівництві, іншим зобов’язанням не допускається, у зв’язку з чим угода про заміну зобов’язань визнається нікчемним правочином згідно з п.2 ст. 215 Цивільного кодексу України.
Окрім того, на думку відповідача, оспорювана Додаткова угода за своїм змістом і суттю є договором купівлі-продажу і відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, але позивач від цього ухиляється.
Підсумовуючи викладене, відповідач стверджує, що Додаткова угода №1 від 03.05.2006р. є нікчемним правочином, тобто неукладеною, тому вона не змінює зміст і умови договору №04/05/1 від 08.04.2005р. про будівництво житлового будинку, не припиняє зобов’язання сторін за цим договором, не змінює правовідносини та, відповідно, не може бути розірвана.
В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що об’єктом спірного договору є майнові права на об’єкти нерухомості і до спірних відносин необхідно застосовувати положення ст. 657 Цивільного кодексу України, як до договору купівлі-продажу нерухомого майна, і оспорювана Додаткова угода підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 657 Цивільного кодексу України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно зі ст. 54 Закону України “Про нотаріат”, нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму.
У відповідності до п.35 Наказу Міністерства юстиції України №20/5 від 03.03.2004р. “Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають: договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна (ст. ст. 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 Цивільного кодексу України).
В ст. 209 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню у випадках, встановлених законом.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, визначені в ст. 203 Цивільного кодексу України. Зокрема, п.4 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 Цивільного кодексу України).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст. 236 Цивільного кодексу України).
Київський апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.
В ст. 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
У відповідності до ст. 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” №1952-ІV від 01.07.2004р. (із змінами та доповненнями), об'єкт нерухомого майна (нерухоме майно, нерухомість) - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці (будівля, споруда тощо), переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно із статтею 55 Закону України “Про нотаріат”, нотаріуси посвідчують договори про відчуження майна, яке підлягає реєстрації, лише за умови подання власником майна документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується.
Разом з тим, право власності на нерухоме майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації відповідно до закону, виникає з моменту державної реєстрації (ст. 331 Цивільного Кодексу України).
Загальні правила посвідчення правочинів про відчуження житлового будинку, садиби, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна визначені Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою Наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004р. №20/5.
Зокрема, при нотаріальному посвідченні договорів про відчуження житлового будинку, а також іншого нерухомого майна, що підлягає реєстрації, нотаріус вимагає подання документів, які підтверджують право власності (довірчої власності) на вказане майно та, у передбачених законодавством випадках, документи, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.
Право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди, що відчужуються, може бути підтверджено, зокрема, одним з таких документів або їх дублікатів:
нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу, пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни;
спадковим договором;
свідоцтвом про придбання арештованого нерухомого майна з публічних торгів;
свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах);
свідоцтвом про право власності на об'єкти нерухомого майна;
свідоцтвом про право на спадщину;
свідоцтвом про право власності на частку в спільному майні подружжя;
договором про поділ спадкового майна;
договором про припинення права на утримання за умови набуття права на нерухоме майно;
договором про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно;
договором про виділення частки в натурі (поділ);
іпотечним договором, договором про задоволення вимог іпотекодержателя, якщо умовами таких договорів передбачено передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки;
рішенням суду;
договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав тощо.
Крім правовстановлюючого документа на житловий будинок, садибу та інше нерухоме майно (за винятком земельної ділянки), якщо воно підлягає реєстрації, нотаріус вимагає документи, передбачені наказом Міністерства юстиції “Про надання витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках” від 20.09.2002р. №84/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20.09.2002р. №773/7061 (із змінами і доповненнями, унесеними наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2002р. №92/5).
Відповідачем не надано суду доказів на підтвердження наявності у позивача правовстановлюючих документів, які б свідчили, що житловий будинок як об’єкт нерухомості за спірною Додатковою угодою належав позивачу на праві власності на день укладання оспорюваної Додаткової угоди та/або Договору №04/05/1 від 08.04.2005р. про будівництво житлового будинку.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Статтею 1 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
У відповідності до ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
З матеріалів справи вбачається, що Додаткова угода №1 від 03.05.2006р., в якій було викладено нову редакцію Договору №04/05/1 від 08.04.2005р. про будівництво житлового будинку, за своєю суттю (правовою природою) є різновидом саме договору про спільну діяльність, а не договору купівлі-продажу. Діючим законодавством не передбачено обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів про спільну діяльність.
Окрім того, відповідач стверджує про те, що Додаткова угода №1 суперечить змісту самого Договору та порушує норми діючого законодавства України щодо обов’язкового дотримання істотних умов договору будівництва житлового будинку, необхідних для дійсності цього договору. Оскільки заміна господарського зобов’язання, яке виникло на підставі нормативно-правових актів, регулюючих господарську діяльність в капітальному будівництві, іншим зобов’язанням не допускається, а здійснена сторонами заміна господарського зобов’язання, яке виникло з Договору №04/05/1 від 08.04.2005р., на зобов’язання, що виникло з Додаткової угоди до нього, суперечить законодавчим актам, на підставі яких виникло попереднє господарське зобов’язання за Договором №04/05/1 від 08.04.2005р.
Проте, як зазначається в позовній заяві, умови Додаткової угоди №2 від 03.02.2006р. до Договору №04/05/1 від 08.04.2005р. відповідачем були виконані, хоча у вказаній Додатковій угоді сторонами були погоджені додаткові умови до Договору №04/05/1 від 08.04.2005р., тобто також змінено первісні зобов’язання сторін, але при цьому відповідач не стверджує про її нікчемність та недійсність з моменту укладення.
Належних доказів на спростування викладеного відповідач ані суду першої інстанції, ані апеляційному суду не надав, хоча відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відносно зауважень відповідача про недоведеність істотної шкоди, завданої позивачу внаслідок невиконання відповідачем своїх зобов’язань за Додатковою угодою №1, суд вважає за необхідне зазначити, що укладаючи Договір та Додаткові угоди до нього позивач був зацікавлений в отриманні певних результатів господарської діяльності, зокрема, отримання прибутку, тоді як в результаті порушення відповідачем своїх договірних зобов’язань в частині додержання строків здійснення розрахунків, позивач був позбавлений того, на що розраховував під час укладення угоди.
Факт невиконання вимог оспорюваної Додаткової угоди відповідачем не заперечується, а доказів на підтвердження звернення до позивача з вимогою про виконання ним своїх зобов’язань за договором відповідач суду не надав.
Окрім того, згідно з п.4 оспорюваної Додаткової угоди, ця Угода складена при повному розумінні сторонами її умов, тобто підписуючи угоду сторони погодили всі її істотні умови, в тому числі порядок розрахунків і виконання сторонами зобов’язань. Будь-яких зауважень щодо вказаної угоди з боку відповідача не надходило, а відповідно до п.4 ст. 202 Цивільного кодексу України, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
З матеріалів справи вбачається, що графік сплати (обов’язок) відповідача не пов’язаний в часі з формою передачі майнових прав.
Отже, оскільки відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів в обґрунтування обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі та уточненнях до неї, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість та доведеність позовних вимог.
Таким чином, апеляційний суд констатує, що оскаржуване Рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, тому підстави для його скасування і задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “КПБ Укрбудекспо” з викладених у ній підстав відсутні.
Окрім того, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Порядок сплати державного мита врегульований Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” №7-93 від 21.01.1993р. (із змінами та доповненнями).
Згідно з пп. “г” п.2 ст. 3 вказаного Декрету, за подання апеляційних скарг на рішення та постанови підлягає сплаті державне мито у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі поданні заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру – 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.
З матеріалів справи вбачається, що по справі №39/41 позивачем заявлялись вимоги немайнового характеру спору і при поданні позовної заяви було сплачено державне мито у розмірі 85,00 грн., що підтверджується квитанцією від 24.07.2007р. (т.с.1, а.с.19).
Отже, виходячи з положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», при поданні апеляційної скарги відповідач повинен був сплатити державне мито у сумі 42,50 грн., тоді як відповідно до квитанції №704334 від 29.10.2007р., доданої до апеляційної скарги, останнім було сплачено 75,00 грн. державного мита, тобто у більшому розмірі, ніж встановлено діючим законодавством.
В ч.1 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством.
Згідно з п.1 ч.1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито», у випадку внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством, сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про необхідність повернення відповідачу з Державного бюджету України надмірно сплаченого державного мита за подання апеляційної скарги у розмірі 32,50 грн.
Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, державне мито у сумі 42,50 грн., сплачене за подання апеляційної скарги, покладається на апелянта (відповідача).
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 32, 33, 47, 49, 77, 99, 101, 103, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “КПБ Укрбудекспо” залишити без задоволення, а Рішення Господарського суду міста Києва по справі №39/41 від 22.10.2007р. – без змін.
2. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю “КПБ Укрбудекспо” (045108, м. Київ, пр-т. Правди, 35, кв. 141, п/р №260000025930001 в Шевченківській філії ВАТ «Надра» м. Києва, МФО 320973, код ЄДРПОУ 32918895) з Державного бюджету України (р/р №31110095700011, отримувач: УДК в Шевченківському районі м. Києва, банк отримувача: ГУДК України у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 26077968) надмірно сплачене державне мито за подання апеляційної скарги у розмірі 32,50 грн. (тридцять дві гривні 50 копійок), перераховане згідно з квитанцією №704334 від 29.10.2007р. Оригінал квитанції знаходиться в матеріалах справи №39/41.
3. Матеріали справи №39/41 повернути до Господарського суду міста Києва.
4. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду протягом місяця у встановленому законом порядку.
Головуючий суддя Мартюк А.І.
Судді Лосєв А.М.
Зубець Л.П.
26.12.07 (відправлено)