АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 травня 2011 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Цюра Т.В., Сидоренко І.П.
при секретарі – Колосовій Н.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – Публічне Акціонерне Товариство Комерційний Банк «ПриватБанк» про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права власності на будинок,-
встановила:
У лютому 2010 року ОСОБА_1 звернулась до Татарбунарського районного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 ОСОБА_3, третя особа - ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права власності на будинок. Свої вимоги мотивувала тим, що 19 липня 2006 року між нею та ОСОБА_3 в простій письмовій формі був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1. За вказаним договором позивачка передала ОСОБА_3 гроші в сумі 6000 грн., а ОСОБА_3 передала їй у власність вищевказаний будинок, після чого позивачка стала там проживати.
У зв`язку з відсутністю згоди чоловіка на укладання договору, позивачка звернулась до племінника ОСОБА_2 з проханням укласти з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірного будинку, а після того як позивачка узгодить питання щодо укладання договору, ОСОБА_2 за першим її зверненням повинен передати їй будинок у власність шляхом укладання договору дарування.
9 серпня 2006року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірного будинку. В липні 2009 року позивачка звернулась до ОСОБА_2 з проханням повернути їй будинок, але відповідач почав ухилятися від укладання договору дарування, крім того, позивачці стало відомо що ОСОБА_2 уклав договір кредиту з ПАТ КБ «ПриватБанком» та заклав будинок, який фактично належить їй.
Позивачка вважає, що ОСОБА_2, укладаючи договір купівлі-продажу, не мав наміру створення правових наслідків, обумовлених договором, тому такий договір є фіктивним і повинен бути визнаний судом недійсним, крім того, укладаючи договір купівлі-продажу будинку з ОСОБА_3, вона фактично виконала всі умови, а саме передала гроші за будинок, отримала технічну документацію, перейшла проживати в спірний будинок, здійснила його переобладнання, тому судом повинно бути визнано за
________________________________
Головуючий по 1-й інстанції – Сивоконь Т.І. Справа №22ц-1780/11
Доповідач – Погорєлова С.О. Категорія:19
нею право власності на даний будинок. (а.с.4-5)
Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. (а.с.110-111)
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій ставить питання про його скасування з ухваленням нового рішення по справі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає відхиленню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 19 липня 2006 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 в простій письмовій формі договір купівлі продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до змісту договору ОСОБА_1 передала ОСОБА_3 вартість будинку у сумі 6000 гривень, прийняла будинок и документацію.(а.с.7)
Договір купівлі-продажу житлового будинку, що укладений між сторонами в простій письмовій формі 19 липня 2006 року, про визнання дійсним якого заявлено позов, виходячи з положень ст. 202 ЦК України є двосторонньою угодою, оскільки створює обов'язки для обох сторін, які його вчиняють.
Правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення двостороннього договору передбачені ст. 220 ЦК України .
Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Згідно із ч. 2 цієї ж статті, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Таким чином, за правилами ч.1 ст. 210 Кодексу такі правочини є вчиненими з моменту їх державної реєстрації.
В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 посилалась на те, що вона передала грошові кошти, прийняла документацію, заселилась у будинок та здійснила його переобладнання. Проте, указані обставини не є підставами набуття права власності.
В матеріалах справи наявна розписка, яка свідчить про те, що19 липня 2006 року ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_1 гроші в сумі 6000 гривень за проданий будинок. Указану розписку не можна вважати договором, оскільки вона не породжує ніяких правових наслідків щодо спірного майна, а свідчить про наявність боргу у ОСОБА_3 (а.с.7) Указаний правочин є нікчемним через невідповідність його вимогам закону, а саме ч.1 ст.220 ЦК України, та не потребує визнання його недійсним судом.
Суд першої інстанції врахував зазначені положення Закону, і дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав визнання договору дійсним та права власності на спірний будинок за ОСОБА_1
На теперішній час житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі – продажу від 09 серпня 2006 року, укладеному між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зареєстрованому в реєстрі за №2638 та зареєстрованому в КП Татарбунарське БТІ та РОН 10.08.2006 року.(а.с.8,9)
Правовою підставою визнання зазначеного договору недійсним позивачка зазначила ст.234 ЦК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За правилами ч.1 ст.234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Отже, позивач, який звертається з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
З наведеного випливає, що фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. Якщо ж одна сторона діяла без наміру створити юридичні наслідки, а інша сторона такий намір мала, правочин не може бути визнаний недійсним.
Саме по собі невиконання правочину сторонами ще не означає, що укладено фіктивний правочин. Сторона, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести відсутність у учасників правочину наміру створити юридичні наслідки на момент вчинення правочину.
Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, матеріали справи не містять доказів фіктивності договору купівлі – продажу від 09 серпня 2006 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2
Довід апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно не застосовані положення ч.2 ст.220 ЦК України пов'язаний з неправильним розумінням апелянтом змісту норми права. Так, відповідно роз’яснень п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних виводів суду першої інстанції.
При зазначених обставинах, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права підстав для його скасування немає.
Керуючись п.1 ч.1 ст.307, ст.ст.308,314,315,317,319 ЦПК України, колегія суддів
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – відхилити.
Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 24 грудня 2010 року – залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили до суду касаційної інстанції.
Головуючий Погорєлова С.О.
Судді Цюра Т.В.
Сидоренко І.П.