КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.02.2012                                                                                           № 37/327

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Зубець Л.П.

суддів:            Мартюк А.І.

          Борисенко  І.В.

при секретарі:          Рибаруку М.М.

за участю представників:

позивача:                     не з’явились;

відповідача:                     ОСОБА_1 – дов. б/н від 23.06.2011р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу  Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова

на рішення                      Господарського суду міста Києва  

від                               19.12.2011р.

у справі                     №37/327 (суддя Гавриловська І.О.)

за позовом                Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова

до           Відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк”

про          стягнення 9 295,36 грн. надміру сплачених сум пенсій

ВСТАНОВИВ :

Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова (далі – позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Відкритого акціонерного товариства “Державний ощадний банк” (далі – відповідач) надмірно сплачених сум пенсій в розмірі 9 295,36 грн. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем вимог чинного законодавства при видачі пенсії, яка нараховувалась громадянці ОСОБА_2., зокрема, ст. ст. 46, 47, 49 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, п.14 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах, затвердженого Постановою кабінету Міністрів України №1596 від 30.08.1999р., ст. 32 Закону України „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”.  

В процесі судового розгляду позивач подав суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив стягнути з відповідача 9 295,36 грн. збитків відповідно до ст. ст. 173, 174, 224, 225 Господарського кодексу України та ст. ст. 610, 623 Цивільного кодексу України (том справи – 1, аркуш справи – 73). Однак вказана заява, в якій позивач змінив підстави позову, не була прийнята місцевим господарським судом до розгляду, оскільки вона була подана після того, як суд розпочав розгляд справи по суті спору.

Відповідач проти позову заперечував, просив суд в позові відмовити повністю у зв’язку з необґрунтованістю та непідтвердженістю позовних вимог належними доказами. На думку відповідача, ним не були порушені законодавчі норми, на які послався позивач у своєму позові.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.12.2011р. у справі №37/327 в позові було відмовлено повністю.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2011р. у справі №37/327 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги, зокрема, обґрунтовані наступним:

- судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального і процесуального права;

- поза увагою суду залишилась та обставина, що у відповідача було відкрито рахунок на ім’я ОСОБА_2, натомість належні останній грошові кошти (пенсія) знімались на підставі довіреності, виданої ОСОБА_3.;    

- держава Україна не виплачує пенсії громадянам інших країн;

- громадянка Ізраїлю ОСОБА_3. не є громадянкою України, що проживає за її межами і не є іноземкою, яка проживає на території України, а також не підпадає під перелік осіб, що мають право на виплату пенсій, наведений в ст. 1 Закону України „Про пенсійне забезпечення”;

- ненадання відповідачем інформації про те, що кошти з рахунку ОСОБА_2. тривалий час не знімались призвело до порушення порядку виплати пенсії, передбаченого            ст. 46 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”;

- судом першої інстанції покладено судові витрати на позивача, тоді як останній відповідно до п.18 ч.1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір” звільнений від сплати судового збору.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2012р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 27.02.2012р.

Розпорядженням в.о. Голови Київського апеляційного господарського суду від 27.02.2012р. було змінено склад колегії суддів та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів Мартюк А.І.,       Борисенко І.В.

23.02.2012р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від відповідача надійшли заперечення на апеляційну скаргу, в яких він, зокрема, наголошував на наступному:

- позивачем не підтверджено факту порушення судом першої інстанції норм процесуального права;

- в порушення ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, позивачем не надано доказів щодо недотримання відповідачем вимог п.14 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах, затвердженого Постановою кабінету Міністрів України №1596 від 30.08.1999р.;

- до правовідносин між сторонами не підлягає застосуванню ст. 32 Закону України „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”;

- Рішенням Конституційного Суду України №1-32/2009 від 07.09.2009р. пункт 2 частини 1 статті 49 та друге речення статті 51 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” визнано неконституційними.

В судовому засіданні 27.02.2012р. представник відповідача заперечував проти доводів позивача, наведених в апеляційній скарзі, з підстав, викладених у письмових запереченнях на апеляційну скаргу, просив суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду без змін, як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представник позивача в судове засідання 27.02.2012р. не з’явився, про причини нез’явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін у судове засідання не була визнана судом обов’язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін про місце, дату та час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представника позивача за наявними у справі матеріалами.   

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

23.02.2004р. між позивачем та відповідачем було укладено договір №2/11, в п.1.1 якого передбачено, що відповідно до цього договору Банк (відповідач) та його підвідомчі органи виконують функції виплати пенсій та грошової допомоги, передбачені Порядком виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999р. №1596.

Згідно з п.3.2 вищезгаданого договору відповідач зобов’язався забезпечити через свої установи:

-          відкриття для зарахування коштів від органів Фонду окремих аналітичних
рахунків за балансовим рахунком №2560 „Державні позабюджетні фонди” в установах Банку
без нарахування відсотків за залишками коштів, що створить умови для цільового
використання коштів органів Фонду;

-          видачу одержувачу належних йому сум пенсій та грошової допомоги безпосередньо у банку (у виключних випадках з доставкою додому);

-          відкриття поточних рахунків пенсіонерам і одержувачам допомоги згідно вимог, встановлених Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженою постановою правління Національного банку України від 12 листопада 2003р. №492;

-          проведення зарахування сум пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки одержувачів не пізніше наступного банківського дня з дня надходження коштів від органів Фонду, а в сільській місцевості протягом 3-х банківських днів;

-          видачу одержувачам належних їм сум пенсій та грошової допомоги за їх першою вимогою;

-          повернення органам Фонду через три банківські дні після зарахування коштів на поточні рахунки одержувачів завірених списків на зарахування пенсій та грошової допомоги та описи до них у кількості і за формою згідно з Порядком;

-          здійснювання установами Банку нарахування за коштами, які зберігаються на поточних рахунках пенсіонерів, відсотків у порядку та розмірах, визначених договором між одержувачем і відповідною установою Банку;

-          допускати працівників Фонду та його відповідних підрозділів до перевірок додержання банком та його структурними підрозділами умов Порядку та цього договору і надавати їм необхідні документи, інформацію та пояснення.

Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги обґрунтовані тим, що громадянці ОСОБА_2. виплата пенсії за віком здійснювалась через Галицьке відділення відповідача у м. Львові.

Згідно з довідкою Відділу реєстрації та військового обліку громадян Львівського міського комунального підприємства з обслуговуванню та ремонту житла „Айсберг” №1524 від 19.07.2007р. (том справи – 1, аркуш справи – 10) громадянка ОСОБА_2., 1923 року народження, 07.07.2000р. знята з реєстрації в межах міста Львова згідно рішення суду як така, що втратила право на житло.  

За твердженням позивача, у період з 01.04.2000р. по 30.04.2005р. Галицьким відділенням відповідача у м. Львові належна громадянці ОСОБА_2. пенсія виплачувалась з рахунку останньої ОСОБА_4. на підставі генеральної довіреності від 19.09.2004р. громадянки Ізраїлю ОСОБА_3., але за відсутності документів які б свідчили про те, що ОСОБА_2. і ОСОБА_3. є однією особою.

Нормативно обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався на ст. ст. 47, 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, згідно з якими пенсія виплачується за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України. Виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначаються законом. Виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності.

Наведене, на думку позивача, свідчить про те, що громадяни інших країн не мають права на пенсію в Україні і прийнявши довіреність громадянки Ізраїлю ОСОБА_3. відповідач порушив приписи вищезгаданих статей Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”.

Також, позивач стверджував про те, що відповідач порушив вимоги ст. 46 Закону України “Про загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування”, оскільки він не повідомив відповідний орган Пенсійного фонду про те, що у період з 01.04.2000р. до 02.10.2004р. пенсія громадянкою ОСОБА_2. не отримувалась. Окрім того, відповідачем не було перевірено достовірність документу (генеральної довіреності від 19.09.2004р.) на отримання пенсії ОСОБА_2. внаслідок чого кошти, які підлягали виплаті названій особі, були виплачені іншій особі – ОСОБА_4. Враховуючи наведене, позивач просив суд стягнути з відповідача 9 295,36 грн. надміру виплачених сум пенсій.

Місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позову в повному обсязі, визнавши їх необґрунтованими та документально непідтвердженими.

Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.    

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначені Законом України “Про загальнообов’язкове  державне пенсійне страхування”.

Згідно зі ст. 50 названого Закону суми пенсій, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку пенсіонера або подання страхувальником недостовірних даних, можуть бути повернуті пенсіонером добровільно або стягуються на підставі рішень територіальних органів Пенсійного фонду чи в судовому порядку.

Порядок розв’язання спорів з пенсійних питань наведений в розділі V Закону України „Про пенсійне забезпечення”.

Відповідно до ст. ст. 102, 103 Закону України „Про пенсійне забезпечення” пенсіонери зобов'язані повідомляти органу, що призначає пенсії, про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати. У разі невиконання цього обов'язку і одержання у зв'язку з цим зайвих сум пенсії пенсіонери повинні відшкодувати органу, що призначає пенсії, заподіяну шкоду. Суми пенсії, надміру виплачені пенсіонерові внаслідок зловживань з його боку (в результаті подання документів з явно неправильними відомостями, неподання відомостей про зміни у складі членів сім'ї тощо), стягуються на підставі рішень органу, що призначає пенсії.

Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач не є пенсіонером, який отримав надміру сплачені суми пенсії. Між позивачем та відповідачем склалися господарські відносини з приводу виконання функцій виплати пенсій та грошової допомоги, а не з приводу виплати йому позивачем сум пенсій, у зв’язку з чим підстави стягувати з відповідача грошові кошти, як виплачену пенсію, відсутні.

Окрім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Посилання позивача на порушення відповідачем п.14 Порядку виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їх поточні рахунки у банківських установах, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1596 від 30.08.1999р., а саме обов'язку повідомляти Фонд у випадку не одержання суми пенсій з поточного рахунка більше як один рік, не може бути прийнято судом до уваги, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про ненадання відповідачем необхідної інформації протягом 2000 - 2004 років.

Як вірно зазначає відповідач, лише сам по собі факт нарахування пенсії громадянці ОСОБА_2. протягом 2000 - 2004 років не підтверджує, що таке нарахування відбулося з вини відповідача.

Відповідно до пояснень відповідача в процесі здійснення діловодства протягом 2000 – 2004 років  відповідач керувався Постановою Правління Національного банку України №327 від 23.12.1996р. „Про „Перелік документів Національного банку України, установ і організацій його системи, акціонерно-комерційних та комерційних банків України із зазначенням строків зберігання” (втратила чинність згідно з постановою Правління Національного банку України №601 від 08.12.2004р.), в пункті 31 якої термін зберігання для листування з органами державної виконавчої влади, фінансового, відомчого контролю про проведення та результати ревізій, обстежень, про організацію та поліпшення контролю і перевірки виконання становить 5 років. Причому вказаною постановою не встановлена форма повідомлення банківською установою про неотримання коштів по пенсійному рахунку тривалістю більше, ніж один рік.

В пункті 35 Постанови Правління Національного банку України №601 від 08.12.2004р. „Про затвердження Переліку документів, що утворюються в діяльності Національного банку України та банків України, із зазначенням строків зберігання”  термін зберігання листування з органами державної влади, правоохоронними органами, органами податкової служби, фінансового і відомчого контролю про проведення та результати ревізій, перевірок, про організацію та поліпшення контролю і перевірки виконання їх рекомендацій також складає 5 років.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача пояснив,  що у договорах, які укладались між позивачем і відповідачем протягом 2000 - 2010 років було передбачено письмову форму повідомлення про неотримання коштів з рахунків більше, як один рік, тому на виконання своїх договірних зобов’язань відповідна інформація надавалась відповідачем у формі листів.

Згідно з наданими поясненнями та наявними в матеріалах справи доказами, зокрема, копіями позову до Окружного адміністративного суду м. Києва, ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва про закриття провадження у справі №5/9 від 12.09.2008р. та ухвали Вищого адміністративного суду України №К-54299/09 від 21.07.2011р. вбачається, що спір між сторонами про стягнення 9 295,36 грн. надміру виплачених сум пенсій виник ще наприкінці 2007 року (том справи – 1, аркуші справи – 18-20, 84).

Так, позов Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова до Відкритого акціонерного товариства „Державний ощадний банк” про стягнення 9 295,36 грн. надміру виплачених сум пенсій був поданий до Окружного адміністративного суду м. Києва у грудні 2007 року, тобто через рік після закінчення терміну зберігання листів, які надсилались відповідачем на адресу позивача  протягом 2000 - 2001 років, внаслідок чого відповідач був позбавлений можливості надати докази на підтвердження факту надіслання позивачу повідомлення про неотримання коштів з рахунку ОСОБА_2. більше року.

Належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що позивач не отримував від відповідача відповідних повідомлень (журнал реєстрації вхідної кореспонденції, тощо) ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

Посилання позивача на те, що відповідач не мав права виплачувати пенсію з рахунку ОСОБА_2., оскільки пенсія сплачується за місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України, також не може бути прийнято судом до уваги, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 47 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” (в редакції, чинній у спірному періоді) пенсія виплачується щомісяця у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України. Пенсії виплачуються без урахування одержуваної заробітної плати (доходу) або пенсійних виплат з накопичувальної системи пенсійного страхування чи пенсійних виплат із системи недержавного пенсійного забезпечення. Пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначаються законом. Виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності.

Отже, як вірно зазначає відповідач, місце фактичного проживання пенсіонера в межах України має значення при виплаті і доставці пенсії в грошовій формі безпосередньо пенсіонеру, а не при виплаті коштів з банківського рахунку.

Окрім того, згідно зі ст. 1066 Цивільного кодексу України за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Нормами ст. 1074 Цивільного кодексу України передбачено, що обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Тобто, за наявності належним чином оформленої довіреності, відповідач не може будь-яким чином обмежувати права свого клієнта на розпорядження належними йому коштами.

Відносно твердження позивача про те, що громадянка ОСОБА_2. не є громадянкою України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначений відповідно до Конституції України Законом України „Про громадянство України”.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на генеральну довіреність від 19.09.2004р., оформлену ОСОБА_3. в державі Ізраїль на ОСОБА_4. (том справи – 1, аркуш справи – 34).

В ст. 1 Закону України „Про громадянство України” визначено, що громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянином України є особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Згідно з п.п.1, 3, 7 ч.1 ст. 2 Закону України „Про громадянство України” законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах: єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Підстави для втрати громадянства України наведені в ст. 19 Закону України „Про громадянство України”, серед яких добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття. Згідно з частиною 3 названої статті датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного указу Президента України.

У відповідності до ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, належних доказів, які б свідчили про припинення громадянства України ОСОБА_2. у встановленому діючим законодавством порядку суду не надано.

Посилання позивача на п.2 ч.1 ст. 49 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, згідно з якою виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки рішенням Конституційного Суду України №1-32/2009 від 07.09.2009р. названий пункт частини 1 статті 49 та друге речення статті 51 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” визнано неконституційними.

Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження викладеного у позовній заяві, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відносно твердження позивача про те, що судом першої інстанції судові витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладено на позивача, тоді як останній відповідно до п.18 ч.1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір” звільнений від сплати судового збору, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. У мотивувальній частині рішення суду (останній абзац третього аркушу рішення – том справи – 1, аркуш справи – 96)  дійсно вказано про те, що відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача. Однак резолютивна частина рішення не містить вказівок про стягнення з позивача вказаних витрат, тоді як згідно з частиною 7 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України саме в резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами.

Загалом, відносно посилання позивача в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість, як уже зазначалось вище, доводи позивача про порушення відповідачем норм діючого законодавства, якими врегульований порядок виплати пенсії громадянці ОСОБА_2. (ОСОБА_3.), не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, тому посилання позивача щодо прийняття місцевим господарським судом незаконного рішення у даній справі є безпідставним та спростовується зібраними у справі доказами.

З урахуванням вищевикладених обставин справи в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2011р. у справі №37/327 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Що ж до судових витрат за перегляд справи судом апеляційної інстанції, то відповідно до п.18 ч.1 ст. 5 Закону України „Про судовий збір” позивач звільнений від сплати судового збору і витрати при поданні апеляційної скарги ним понесені не були.

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 75, 86, 99, 102-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі м. Львова залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 19.12.2011р. у справі №37/327 – без змін.

2. Матеріали справи №37/327 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановлені законом порядку та строки.

Головуючий суддя                                                                      Зубець Л.П.

Судді                                                                                          Мартюк А.І.

                                                                                          Борисенко  І.В.