Справа № 22ц/2690/814/2012    

Головуючий у 1 інстанції: Гребенюк  В.В.

                            Доповідач: Кирилюк Г.М.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

26  січня 2012  року  Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва  в складі:

головуючого - судді  Кирилюк Г.М.

суддів: Вербової І.М.,  Панченка М.М.

при секретарі  Мозолевській В.В.,

розглянувши у відкритому  судовому засіданні  цивільну   справу за позовом ОСОБА_1  до  ОСОБА_2, треті особи:   ОСОБА_3,  Головне  управління  юстиції м. Києва,  про  визнання  недійсними свідоцтв про   право на спадщину  за законом, визнання  права власності  на  частину   будинку та гараж,  поділ  земельної ділянки в натурі,  за  апеляційною скаргою  позивача ОСОБА_1 на  рішення  Подільського районного  суду  м. Києва  від  11 жовтня  2011  року,-

  в с т а н о в и л а:   

В квітні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду з  даним  позовом  до  ОСОБА_2. Свої  вимоги  обґрунтовував тим, що  спадкодавцю  ОСОБА_5   згідно свідоцтва про право власності від 17.06.1964 року, належав будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1. В  подальшому  до  вказаного   будинку  позивачем  та відповідачем були  здійснені  прибудови, які також  було  зареєстровано за батьком, як    власником  будинку.

08.06.1991  року  ОСОБА_5 подарував  відповідачу  ОСОБА_2  27/100  частин  вказаного  жилого  будинку, що  зазначені  в технічному паспорті, як квартира  №3.

24.07.2002  року    ОСОБА_5  подарував ОСОБА_2  27/100  частин цього  будинку,  що  зазначені  в технічному паспорті, як  квартира  №1.    

За  свого  життя   ОСОБА_5 також   мав намір  і позивачу  подарувати  побудовані  ним  прибудови, що зазначені  в технічному  паспорті,  як  квартира  №2  та які становлять    46/100  частин  всього  будинку. У  зв’язку з  цим він  видав  24.12.2002 року довіреність   на  ім’я дружини позивача, щоб та підготувала  всі  необхідні  документи.

У  вересні  2006  року  батько  помер, так і не встигши оформити  договір  дарування.  

24.05.2007 р. державним нотаріусом  видані свідоцтва про  право  на спадщину за законом на  46/100  частин  будинку, які фактично  спадкодавцю  не належали та були побудовані  за  кошти   позивача,  чим  порушено  його  права.

Оскільки  вказані  правочини   суперечать   моральним засадам суспільства, відповідно  до   ч. 1  ст.203,  ч.1 ст.215 ЦК  України просив суд  визнати   недійсними  свідоцтва про  право на  спадщину  за законом   від  24.05.2007  року  та відповідно  до   ст.331 ЦК  України  визнати  за  ним  право  власності на  46/100  частин  вказаного будинку,  як за забудовником.

  Позовні  вимоги  про  визнання  права власності на гараж  під літерою «Б», розташований за  вищевказаною адресою,  обґрунтовував  тим, що   його  побудував на місці  старого  сараю під  літерою  «Б» за  власні  кошти, вказане самочинне  будівництво не  перешкоджає   інтересам інших осіб.

 Оскільки  згідно Державного акту про право власності на земельну ділянку, йому належить 92/300 від 0,0853 га, а відповідачу - 208/300 частин,  між ним та відповідачем виникають непорозуміння щодо користування нею, просив суд провести її поділ в натурі.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2011 року ОСОБА_4 в задоволенні позов у відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Подільського районного суду м.Києва від 11 жовтня 2011 року скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Посилається на ті підстави, що суд вірно встановив обставини справи, але безпідставно не взяв до уваги поважність пропуску строку позовної давності. На час отримання свідоцтва про право на спадщину він довіряв своєму брату  і  в нього не було жодного сумніву відносно його добрих намірів віддати те, що  йому не  належить. Проте,  з  осені 2009 року відносини між ними погіршились,  в 2010  році  син відповідача повідомив про  те, що  частина  будинку, де  він  мешкає,  йому не  належить.

 В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 апеляційну  скаргу підтримав та просить її  задовольнити.  

Третя особа ОСОБА_3 проти  задоволення  апеляційної скарги не  заперечує.  

Представник відповідача  ОСОБА_2  просить апеляційну  скаргу  відхилити, а рішення  суду  першої  інстанції  залишити без змін.   В запереченні  на апеляційну  скаргу зазначив,  що  у будівництві  прибудов  в період з  1977  по  1980  роки брали участь,  як вони з позивачем, так і їх батьки. З  1980  року  довіри та гарних стосунків між ним та  відповідачем  не  було,  про  дарування позивачу 1/3  частини  спадщини він  не  домовлявся.  

Представник  Головного  управління  юстиції в м. Києві  в судове засідання не  з’явився, про час та місце розгляду  справи повідомлений судом  належним чином.  

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб,  які приймали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла  висновку про  часткове  задоволення  апеляційної  скарги з таких підстав.

Відмовляючи в  задоволенні  позову   суд  першої інстанції  виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду за захистом порушеного права без  поважних причин.

Проте повністю погодитись з таким висновком суду не можна.

При вирішенні справи судом не враховано, що відмова в позові з підстав пропуску строку позовної давності може мати місце лише в разі обґрунтованості заявлених позовних вимог; коли ж позов є необґрунтованим, то в його задоволенні має бути відмовлено саме з цих підстав.

Судом  встановлено, що  ОСОБА_5 був власником   будинку, розташованого  по  АДРЕСА_1, на  підставі свідоцтва про  право  особистої власності на   будинковолодіння, виданого  виконкомом Подільської  районної Ради депутатів трудящих  від  17  червня  1964  року, зареєстрованого   в Київському   міському  бюро  технічної інвентаризації  20 червня  1964  р.  №16952.

08.06.1991  року  ОСОБА_5  уклав договір,  за  яким подарував ОСОБА_2  27/100  частин  вказаного  жилого  будинку. В користування   ОСОБА_2 за вказаним договором  перейшли: жила  кімната  4 - 9,1 кв.м.,  жила  кімната 3 – 10,9  кв.м.,  тамбур 1 -4.5 кв.м.,   кухня  2 – 13,6 кв.м.,  сарай  під  літ. «В», навіс під  літ. «Г» (а.с.137-138).

24.07.2002  року    ОСОБА_5  уклав  договір   дарування  частини  житлового  будинку, за  яким подарував ОСОБА_2  27/100  частин вказаного будинку.  В користування  ОСОБА_2 за вказаним договором  перейшли: сіни 1-1/4,4  кв.м., кладова  1-2/2,4 кв.м.,  кухня  1-3/4,9  кв.м.,   житлова кімната 1-4/9,7 кв.м., житлова кімната 1-5/15,1 кв.м.,   коридор 1-6/6,6 кв.м.,  службова1-7/7,9  кв.м. (а.с.139).

ІНФОРМАЦІЯ_1  ОСОБА_5  помер.

Після  смерті спадкодавця відкрилась спадщина на  майно,  яке складалось з  46/100  частин  житлового  АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею  46/100  від  0,0853 га.  

24.05.2007 року   державним нотаріусом   Третьої  Київської державної  нотаріальної  контори  видано  свідоцтва про  право  на спадщину  за законом:  на  92/300 на  ім’я  позивача ОСОБА_1, з урахуванням  1/3 частини майна, від   якого   відмовився  син  померлого  ОСОБА_3  та на  46/300  частини житлового  будинку   на  ім’я  відповідача ОСОБА_2  (а.с.8).

Позивач не  надав суду  належних  доказів  на  підтвердження  своїх  доводів  в тій частині, що  спадкова  маса, яка  значиться  в свідоцтві про право на  спадщину  за  законом,  фактично   спадкодавцю не належала.  За життя  спадкодавця  позивач не  порушував питання  про  визнання за ним права  власності на  вказане  майно. Останній не заперечував проти того, щоб вказана  частина  була  йому подарована, а також  звернувся  до  нотаріальної контори з заявою про  прийняття  спадщини, до складу  якої  входило спірне  майно.  

Відповідно до ч. 1 ст.11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб   в межах заявлених ними вимог. Частиною 2 ст.16 ЦК  України  передбачено право суб’єкта цивільно-правових відносин звернутись до суду з позовом про визнання   правочину    недійсним.

Проте, оспорювані позивачем свідоцтва про  право на  спадщину   за законом  за своєю юридичною природою є офіційними документами,  якими  посвідчується факт  прийняття спадщини, та не мають ознак правочину, визначених ст. 202 ЦК України.

Разом  з тим,  звернення  до нотаріальної контори   з заявою  про прийняття спадщини є  одностороннім  правочином, спрямованим на  набуття спадкоємцем   права власності на   нерухоме майно.  

Підставою недійсності правочину, як зазначено у частині першій статті  215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.  

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.  

Підставою для визнання правочину недійсним, оскільки його зміст суперечить моральним засадам суспільства, є доведення факту поведінки його учасників, яка містить ознаки істотної суспільної небезпеки.  

Позивачем  не  доведено, що   внаслідок  звернення особи  з заявою про   прийняття спадщини  та видачі свідоцтва про  право   на спадщину  за законом  у її поведінці були наявні ознаки істотної суспільної небезпеки,  а тому  підстави для задоволення  позову саме з цих мотивів відсутні.  

Відсутні  правові підстави також для  визнання  за позивачем  права власності на  46/100  частин спірного будинку,  оскільки  вказане  майно    не  є  новоствореним в розумінні ст.331 ЦК  України.  

Є необґрунтованими та не підлягають  задоволенню  позовні  вимоги  в частині  визнання  за позивачем  права власності на   гараж під  літ. «Б», будівництво  якого  здійснено на  місці  сараю під  літ. «Б».

За загальним правилом особа,  яка здійснила   самочинне  будівництво,  не набуває  права власності на  нього  ( частина  2 статті 376 ЦК  України).

Разом з цим  власник земельної ділянки  набуває право  власності на  зведені ним будівлі, споруди та інше   нерухоме майно (  частина  2  статті 375  ЦК  України), тому   на вимогу  власника (користувача) земельної ділянки  суд може   визнати  за ним  право  власності  на нерухоме майно, самочинно  збудоване  на цій ділянці, якщо це не  порушує  права інших осіб (частина  5  статті 376 ЦК України).  

Як вбачається  з  технічного  паспорту  на  садибний (індивідуальний)  житловий будинок АДРЕСА_1 виготовленого   станом  на  1.11.2002  р.,   за  вказаною адресою  під  літерою «Б»  зареєстровано  сарай з погребом.   Вказана надвірна  будівля  також   зазначена  в свідоцтві про  право  на спадщину  за  законом. Документів, що свідчать  про  будівництво  позивачем   саме гаражу,  суду  не  надано.

Доказів  того, що  позивач  звертався до  компетентного  державного  органу  про  прийняття забудови в експлуатацію, а також   що  вказана  споруда  відповідає   будівельним  і санітарним нормам  та не  порушує права інших осіб також  суду не  надано.  

Судом встановлено, що  на  підставі  Державного  акту на право власності на  земельну  ділянку від  15.11.2007 р.,   ОСОБА_1  є  власником земельної  ділянки   площею  92/300 від  0,0853  га у межах згідно з планом, що  розташована  на  АДРЕСА_1.  Відповідач  ОСОБА_2 є  власником   208/300  частин вказаної  земельної ділянки (а.с.7).    

Відповідно  до  ч.1 ст.143  ЦПК  України з’ясування питання  можливості  поділу  земельної ділянки в натурі  та визначення  варіантів такого  поділу  потребує  спеціальних  знань.

Ухвалою  Подільського  районного  суду  м. Києва  від  11 жовтня  2011  року   в задоволенні  клопотання  про  призначення експертизи  відмовлено,  оскільки  про необхідність  призначення  експертизи не  було  заявлено  позивачем  ні до, ні  під  час попереднього  судового  засідання і  останній  не  довів, що   він  не  міг  про це заявити   з поважних причин. Заперечення на  вказану  ухвалу, що  не  підлягала   оскарженню  окремо від рішення  суду,   апелянтом  до апеляційної скарги не  включено.  Позивач  в апеляційній  інстанції  також не  заявляв   клопотання  про  призначення  в справі експертизи.

За таких підстав  позовні  вимоги   про  поділ земельної  ділянки в натурі також  є  необґрунтованими та не підлягають  задоволенню.

З  урахуванням   викладеного вище  колегія  судів  дійшла висновку про  необхідність  змінити рішення суду першої інстанції  в частині   правового  обґрунтування   підстав відмови  у задоволенні  позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 312-316 ЦПК України, колегія суддів,-  

  в и р і ш и л а:   

Апеляційну скаргу ОСОБА_1  задовольнити частково.

Рішення Подільського районного  суду  м. Києва  від  11 жовтня  2011  року  змінити  в частині  правового  обґрунтування  підстав відмови у задоволенні  позову.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: