Справа № 2-1776/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          "26" січня 2012 р. року  Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у складі:

          Головуючого, судді –Федоренко Е. Р.,

          при секретарі –Сорочан А.В.,                                                       

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Джанкой цивільну справу за позовною заявою  ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спільне майно і його поділ,

                                                                                встановив:

          19.07.2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 з позовом, уточнивши позовні вимоги, просив визнати право спільної сумісної власності на майно, а саме, теплиці, які знаходяться на земельній ділянці відповідача в АДРЕСА_1, в рівних частках між ним та відповідачем, виділити його частку із цього майна шляхом стягнення з відповідача його частки у сумі 21216,5 грн., також просив стягнути з відповідача на його користь витрати на правову допомогу у сумі 1500 грн. і витрати на оплату судового збору і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Позов мотивовано тим, що влітку 2008 року вони з відповідачем прийняли рішення, що сумісними зусиллями і на свої кошти вони збудують три теплиці на земельній ділянці відповідача в АДРЕСА_1 для вирощування сільгоспкультур. За взаємною згодою обов’язок закупити матеріали, необхідні для спорудження теплиць, знайти робочих і контролювати їх була покладена на нього. Витрати по оплаті матеріалів і роботи за взаємною згодою були покладені на них з відповідачем у рівних частках. Закупівлю матеріалів і оплату роботи він проводив особисто. Всього на спорудження теплиць ними було витрачено 42433 грн. Влітку 2009 року між ним і відповідачем виникли принципові розбіжності відносно використання сумісного майна – збудованих теплиць. Враховуючи те, що теплиці збудовані на земельній ділянці, що належить відповідачу, він запропонував їй добровільно компенсувати його витрати, понесені ним для їх спорудження або повернути йому половину теплиць. Однак відповідач відмовила йому в цьому, фактично відмовившись визнавати його право власності на половину збудованих сумісно ними теплиць. Крім того, відповідач заборонила йому використовувати теплиці для вирощування сільгоспкультур, а також відмовила йому у доступі до спільного майна. Вважає, що збудовані сумісними зусиллями теплиці можуть бути розібрані і переміщені з земельної ділянки без їх знецінення і зміни їх призначення, а отже, не є нерухомим майном. У відповідності з ч.2 ст. 364 ЦК якщо виділення в натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

               У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі та просили їх задовольнити.

          Відповідач позов не визнала, пояснила, що ніякого договору про сумісне спорудження теплиць між нею і позивачем не укладалося, позивач працював у неї і отримував за це кошти: привозив матеріали, отримував кошти на паливо і за роботу. На даний час земельна ділянка продана іншій особі разом з теплицями і всі вимоги позивача вона вважає безпідставними.

           Вислухав позивача та його представника, відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає.

Відповідно до статей 1, 3, 10, 11, 60 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог та на підставі доказів, наданих особами, які беруть участь у справі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права та інтереси фізичних та юридичних осіб.

Позивач та його представник у ході розгляду справи посилалися на те, що між позивачем та відповідачем було укладено просту угоду, не заборонену законом, відповідно до якої вони домовилися про створення спільного майна.

На погляд суду, вказані правовідносини, які мали бути між сторонами справи, повинні регулюватися договором про спільну діяльність.

Відповідно до статей 1130, 1131 ЦК України сторони (учасники) за договором про спільну діяльність зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників або без об’єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до частини 4 вказаної статті правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Статтею 218 ЦК України встановлені правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину. Згідно з частиною 1 вказаної статті недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Звернувшись до суду з даним позовом, позивач не надав жодного доказу, що між ним і відповідачем був укладений договір, для якого законом встановлена письмова форма. Свідчення свідків, на опитуванні яких наполягав позивач, на підтвердження передачі грошей і того, що між сторонами справи дійсно існувала домовленість про створення спільного майна, не можуть бути доказом у відповідності з вимогами частини 1 статті 218 ЦК України.

               Таким чином, факт укладення договору, щодо якого позивач звернувся з даним позовом, не знайшов свого підтвердження у ході судового розгляду, тому правових підстав для визнання права позивача на спільне майно і виділення його частки із цього майна, не має, отже позов задоволенню не підлягає.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, вимога про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, витрат на оплату судового збору і витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи також задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 203, 218, 1130, 1131 ЦК України, ст.ст. 7, 10, 11, 60, 207, 209, 212-215 ЦПК України, суд – 

вирішив:

          У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спільне майно і його поділ – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду АР Крим шляхом подання через Джанкойський міськрайонний суд АР Крим протягом 10 днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

СуддяЕ. Р. Федоренко