У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 лютого 2012 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Пшонки М.П.
суддів: Мазур Л.М., Макарчука М.А.,
Маляренка А.В., Писаної Т.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу в частині зазначення покупця та ціни частково недійсним та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 січня 2011 року,
в с т а н о в и в :
У липні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому посилаючись на ст. ст. 15, 16, 203 ЦК України та ст. ст. 60, 70 СК України просив визнати договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 недійсним в частині покупця ОСОБА_5 та ціни 10000 грн. 00 коп.; визнати покупцями будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 та ОСОБА_4; визнати, що купівлю-продаж будинку було вчинено за домовленістю сторін за 21200 грн. 00 коп. та визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 по Ѕ частині за кожним.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 листопада 2009 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу в частині зазначення покупця та ціни частково недійсним та визнання права власності відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 20 січня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 листопада 2009 року в частині відмови у визнанні частково недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку в частині покупця скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку в частині покупця задоволено.
Визнано договір купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_1, посвідчений 24 березня 2004 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_7, реєстр № К-866, в частині покупця частково недійсним, визнано ОСОБА_3 покупцем Ѕ частини цього жилого будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У лютому 2010 року ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, мотивуючи свої доводи порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Ухвалою судді Верховного Суду України від 11 березня 2010 року відкрито касаційне провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу в частині зазначення покупця та ціни частково недійсним та визнання права власності.
Ухвалою Верховного Суду України від 6 жовтня 2010 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу в частині зазначення покупця та ціни частково недійсним та визнання права власності призначено до судового розгляду.
13 листопада 2011 року набрав чинності Закон України від 20 жовтня 2011 року № 3932-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справи Верховним Судом України».
Відповідно до пункту 2 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає розгляду Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Ухвалою Верховного Суду України від 1 грудня 2011 року зазначену цивільну справу передано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку в частині покупця суд першої інстанції керувався положеннями ст.ст. 203, 215, 217, 235, 626, 632, 655, 691, ЦК України та виходив з того, що позивач не надав доказів на підтвердження того, що будинок придбано за його та ОСОБА_4 спільні кошти, як подружжя, а відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності на самочинно збудований жилий будинок, суд керувався положеннями ч. 2 ст. 376 ЦК України та виходив з того, що право власності на збудований сторонами спірний житловий будинок, як на самочинно збудоване нерухоме майно, не виникло у жодної із сторін, в тому числі і ОСОБА_5.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив про доведеність позивачем тієї обставини, що за угодою про купівлю-продаж спірний будинок в дійсності куплено не зазначеним в договорі покупцем – ОСОБА_5, а позивачем та відповідачкою ОСОБА_4 за їх спільні кошти в період перебування в зареєстрованому шлюбі, а тому відповідно до положень ст. 235 ЦК України цей договір стосовно покупця є удаваною угодою, а дійсними покупцями є позивач і відповідачка ОСОБА_4.
Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з?ясуванню обставин справи.
Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 2 листопада 2002 року, від якого мають неповнолітню доньку ОСОБА_8, 2006 року народження (а.с. 6-7).
24 березня 2004 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_5, перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, купила житловий будинок з усіма господарськими та побутовими спорудами АДРЕСА_1, який складався з житлового будинку літ. А, житловою площею 35,7 кв.м., літньої кухні літ. Б, тамбуру літ. Б, вбиральні літ. О, огорожі № 3, 4, споруд (а.с. 10-12).
Згідно довідки про склад сім’ї у спірному будинку постійно зареєстровані відповідачка ОСОБА_4 та її донька ОСОБА_8 (а.с. 9).
Після придбання спірного будинку позивач та відповідачка розібрали житловий будинок літ. А та, починаючи з самого фундаменту збудували повністю новий будинок.
Згідно довідки МБТІ та нового технічного паспорта на домоволодіння, самочинно збудований житловий будинок літ. А-1, збільшена житлова площа на 22,8 кв.м., загальна площа збільшена на 15,8 кв.м., за рахунок внутрішнього перепланування та добудови частини житлового будинку; нежитлова прибудова літ. А 1, загальна площа 26,8 кв.м., сарай літ. Ю.
Відповідно до вимог ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Положеннями ст. 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
ОСОБА_3 заявляючи позов, посилався на вищезазначені норми ЦК України та норми СК України, які регулюють питання спільної сумісної власності подружжя. При цьому, за своєю суттю позовна заява містить вимогу про переведення прав та обов’язків покупця та визнання права власності, що регулюється іншими нормами.
Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що диспозиція ст. 235 ЦК України передбачає вчинення як удаваного правочину, так і правочину, який насправді вчинено між тими самими сторонами.
Оскільки позивач не заперечував вчинення саме угоди купівлі-продажу та стверджував, що спірний будинок куплено не ОСОБА_5, а ним та ОСОБА_4, тобто правочин вчинено іншими сторонами ніж у ньому зазначено, то у суду апеляційної інстанції не було підстав для застосування до спірних правовідносин ст. 235 ЦК України.
Застосовуючи норми СК України, суд не взяв до уваги, що вказані норми регулюють питання спільної сумісної власності подружжя, а в даному спорі розглядається питання недійсності договору купівлі-продажу, укладеного між сторонніми особами.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що право власності на збудований сторонами спірний житловий будинок, як на самочинно збудоване нерухоме майно, не виникло у жодної із сторін, в тому числі і ОСОБА_5, а позивачем не надано доказів на підтвердження того, що будинок придбано за його та ОСОБА_4 спільні кошти, як подружжя.
Суд апеляційної інстанції дійшов до безпідставного та помилкового висновку щодо доведеності позивачем про купівлю спірного будинку позивачем та відповідачкою ОСОБА_4 за їх спільні кошти в період перебування в зареєстрованому шлюбі, у зв’язку з чим цей договір стосовно покупця ОСОБА_5 є удаваною угодою, а дійсними покупцями є позивач і відповідачка ОСОБА_4.
В порушення вимог ст.ст. 212-214 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повно і всебічно не з’ясував фактичних обставин справи щодо заявлених позовних вимог, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги та заперечення сторін та якими доказами вони підтверджуються, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до положень ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального права та було помилково скасовано рішенням апеляційного суду, у зв'язку з чим рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.
Керуючись ст.ст. 336, 339, 346 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 20 січня 2011 року скасувати, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 листопада 2009 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Пшонка М.П.
судді: Мазур Л.М.
Макарчук М.А.
Маляренко А.В.
Писана Т.О.