КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01601, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.02.2012                                                                                           № 25/211

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Зубець Л.П.

суддів:            Новікова  М.М.

          Мартюк А.І.

при секретарі:          Рибаруку М.М.

за участю представників:

позивача:                     не з’явились;

відповідача:                     ОСОБА_1 – дов. б/н від 25.01.2012р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу  Дочірнього підприємства Всеукраїнської громадської організації „Союз організації інвалідів України” „Фаворит - Плюс”

на рішення          Господарського суду міста Києва

від          13.12.2011р.

у справі          №25/211 (суддя Морозов С.М.)

за позовом                Товариства з обмеженою відповідальністю „Драйвер ЛТД”

до             Дочірнього підприємства Всеукраїнської громадської організації „Союз організації інвалідів України” „Фаворит - Плюс”

про           стягнення 74 418,76 грн.

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю “Дайвер ЛТД” (далі – позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Дочірнього підприємства Всеукраїнської громадської організації „Союз організації інвалідів України” „Фаворит - Плюс” (далі - відповідач) заборгованості у сумі 74 418,76 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідач не розрахувався за поставлений позивачем товар, внаслідок чого й виник борг.

Відповідач відзиву на позов не надав, явку повноважного представника в судові засідання Господарського суду міста Києва не забезпечив, у зв’язку з чим справа розглядалась місцевим господарським судом на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.12.2011р. у справі №25/211 позовні вимоги було задоволено повністю, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 74 418,76 грн. основного боргу та 1 488,38 грн. судового збору.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2011р. у справі №25/211, доповнивши його пунктом про розстрочення виконання рішення рівними частинами кожного місяця протягом року з моменту набрання рішенням законної сили.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані наступним:

- судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми процесуального права;

- справу розглянуто без участі представника відповідача, внаслідок чого порушено його право на судовий захист;

- судом безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи на іншу дату, хоча строк розгляду справи, визначений в ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, на дату прийняття судового рішення ще не сплинув.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2012р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 20.02.2012р.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.02.2012р. подав письмові пояснення по справі, а також підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд змінити рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2011р. у справі №25/211, доповнивши його пунктом про розстрочення виконання рішення рівними частинами кожного місяця протягом року з моменту набрання рішенням законної сили.

Представник позивача у судове засідання 25.01.2012р. не з’явився, про причини нез’явлення суд не повідомив, будь-яких заяв або клопотань до суду не надходило.

Оскільки явка представників сторін у судове засідання не була визнана судом обов’язковою, а також зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін про місце, дату та час судового розгляду, колегія суддів визнала за можливе розглядати справу у відсутності представника позивача за наявними у справі матеріалами.   

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Відповідно до видаткової накладної №лт-0000013 від 07.11.2008р. позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 227 418,76 грн. (том справи – 1, аркуш справи – 6).

Факт отримання товару підтверджується довіреністю на отримання цінностей серії НБЖ №226692846 від 07.11.2008р., виданою на ім’я ОСОБА_2 (том справи – 1, аркуші справи – 7-8), та підписом названої особи про отримання товару на видатковій накладній №лт-0000013 від 07.11.2008р.  

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що відповідач лише частково розрахувався за поставлений товар, а саме у сумі 153 000,00 грн. Залишок несплачених коштів становить 74 418,76 грн., що підтверджується Актом звірки взаєморозрахунків, підписаним між сторонами 20.09.2011р. (том справи – 1, аркуш справи – 15).

Позивач звернувся до відповідача з листом №267 від 20.09.2011р., в якому просив погасити заборгованість в сумі 74 418,76 грн. (том справи – 1, аркуші справи – 11-12), але звернення позивача було залишено відповідачем без належного реагування.

Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку сплатити всю суму заборгованості, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача боргу в сумі 74 418,76 грн.

Місцевий господарський суд задовольнив позовні вимоги в повному обсязі, визнавши їх документально та нормативно підтвердженими.

Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.    

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного Кодексу.

В ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

В ст. ст. 202 , 205, 207 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Згідно ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження до виконання замовлення, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб‘єкти господарювання та інші учасники  господарських відносин повинні виконувати господарські зобов‘язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов‘язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов‘язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Згідно зі ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

В процесі судового розгляду було встановлено, що позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 227 418,76 грн., який відповідач прийняв, але лише частково оплатив його вартість, перерахувавши позивачу 153 000,00 грн.

Предметом розгляду у даній справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача залишку несплачених коштів за поставлений товар, тому в даному випадку насамперед необхідно з’ясувати чи мало місце прострочення виконання грошового зобов’язання відповідачем (порушення строку оплати поставленого товару).

Оскільки договірні відносини між сторонами ґрунтуються не на підставі письмового договору, а оформлені у спрощений спосіб, тобто шляхом складання видаткової накладної, строк оплати має визначатись відповідно до вимог ч.2 ст. 530 Цивільного кодексу України, в якій передбачено, що у разі якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Позивач надав до матеріалів справи лист вих.№267 від 20.09.2011р., в якому він вимагав від відповідача погашення заборгованості (том справи – 1, аркуші справи – 11-12).

Однак у встановлені ст. 530 Цивільного кодексу України строки заборгованість погашена не була.

Доказів на підтвердження протилежного ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції надано не було.

Листом вих.№3/131 від 30.09.2011р. відповідач повернув позивачу підписаний Акт звірки взаєморозрахунків, згідно з яким визнав заборгованість перед позивачем у сумі 74 418,76 грн. (том справи – 1, аркуші справи – 14-15), а також повідомив позивача про те, що у разі надходження коштів від контрагентів відповідача борг перед позивачем буде погашений.   

В ч.1 ст. 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Тобто, відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов’язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов’язання.

Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позовні вимоги є обґрунтованими та документально підтвердженими, а отже підлягають задоволенню.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що місцевий господарський суд, відмовивши у задоволенні клопотання відповідача про відкладення розгляду справи, фактично позбавив відповідача на захист своїх прав та інтересів у судовому порядку, а розглянувши справу у відсутність представника відповідача, суд порушив вимоги ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, не можуть бути прийняті до уваги, з наступних підстав.

У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковим.   

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов’язки.   

У відповідності до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Принцип змагальності тісно пов’язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з’ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно зі ст. 4-7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

У відповідності до ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач був завчасно повідомлений про дату та час судового розгляду, але не скористався правом на подання відзиву на позов та доказів по справі.

Посилання відповідача на те, що суд першої інстанції повинен був відкласти розгляд справи не може бути прийнято до уваги, оскільки оголошення в судовому засіданні перерви чи відкладення розгляду справи, у відповідності до норм ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, є правом, а не обов’язком суду, яке реалізується ним в залежності від того, чи наявні обставини, які унеможливлюють вирішення спору в судовому засіданні.

Відповідач двічі подавав суду клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату (том справи – 1, аркуші справи – 20, 47), але до жодного з них не надав доказів на підтвердження існування обставин, які б ускладнювали або унеможливлювали вирішення спору у справі на підставі наявних в ній доказів.

Відносно посилання відповідача на необхідність розстрочення виконання рішення суду, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з п.6 ч.1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право відстрочити або розстрочити виконання рішення.

Відповідно до ч.2 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України сторони, зокрема, мають право заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач не скористався своїми процесуальними правами та не звернувся до місцевого господарського суду з клопотанням про розстрочення виконання рішення і не надав жодних пояснень з цього приводу. Однак при цьому, відповідач не позбавлений можливості реалізувати своє право звернутись до місцевого господарського суду із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення суду в порядку, визначеному ст. 121 Господарського процесуального кодексу України.

Загалом, відносно посилання відповідача в апеляційній скарзі про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з ч.2 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Натомість, як уже зазначалось вище, відповідач не надав доказів належного виконання ним своїх грошових зобов’язань перед позивачем, тому твердження відповідача про прийняття місцевим господарським судом незаконного рішення у даній справі є безпідставним та спростовується зібраними у справі доказами.

З урахуванням вищевикладених обставин справи в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2011р. у справі №25/211 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 75, 86, 99, 102-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства Всеукраїнської громадської організації „Союз організації інвалідів України” „Фаворит - Плюс” залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2011р. у справі №25/211 – без змін.

2. Матеріали справи №25/211 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановлені законом порядку та строки.

Головуючий суддя                                                                      Зубець Л.П.

Судді                                                                                          Новіков  М.М.

                                                                                          Мартюк А.І.