ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013
< Список >
ПОСТАНОВА
Іменем України
22 лютого 2011 р. (о 10:53) Справа №2а-12369/10/15/0170
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючої судді Тоскіної Г.Л., суддів Лавренчук О.В., Кірєєва Д.В., при секретарі Рульової О.О., за участю
позивача – ОСОБА_1, довідка №003031 від 27.09.10;
представника позивача - ОСОБА_2, довіреність № б/н від 17.09.10 р.;
представника відповідача - ОСОБА_3, довіреність № 9/3-21-165 від 09.12.10 р.;
представник третьої особи - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 до
Державного комітету України у справах національностей та релігій,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову на стороні відповідача - Відділ міграційної служби в АР Крим
про визнання протиправним та скасування рішення та спонукання до виконання певних дій,
Суть спору: До Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим звернувся з адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання протиправним та скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 05.08.2010 року №306-10, зобов’язання Державного комітету України у справах національностей та релігій у відповідності до ст. 14 Закону України «Про біженців», прийняти рішення про надання йому статусу біженця в Україні.
Позовні вимоги мотивовані тим, що спірне рішення прийнято з порушенням норм Закону України «Про біженців», без врахування фактичних обставин, рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 05.08.2010р. № 306-10 не містить ніяких пояснень з причин відмови в наданні статусу біженця, що суперечить ч. 3 ст. 14 Закону України «Про біженців». Крім того, у висновку Відділу міграційної служби АР Крим, винесеного на підставі зібраних документів, зазначено, що вважається доцільним надати позивачу статус біженця.
Ухвалами Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 27.09.2010 року відкрито провадження по справі, закінчено підготовче провадження, і справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим від 27.09.2010 року в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, залучений Відділ міграційної служби в АР Крим.
У судовому засіданні 22.02.2011 року представник позивача надав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої п. 2 позивних вимог виклав у такій редакції: зобов’язати Державний комітет України у справах національностей та релігій прийняти рішення про надання йому статусу біженця в Україні.
У судових засіданнях 11.11.2010 року, 08.12.2010 року, 22.02.2011 року позивач та представник позивача наполягали на задоволенні позовних вимог з підстав, зазначених в позовній заяві та письмових поясненнях. Позивач та представник позивача зазначили, що враховуючи зміну позивачем віросповідання та враховуючи обстановку в країні походження ОСОБА_1 - Пакистані, позивач має цілком обґрунтовані побоювання у разі повернення у країну громадянської належності за ознаками віросповідання стати жертвою переслідувань, що відповідно до вимог Закону України «Про біженців» є підставою для надання статусу біженця. Зазначені обставини, на думку представника позивача, підтверджуються інформацією про країну походження позивача, де влада країни і окремі категорії людей вороже відносяться до релігійних меншин, така релігійна нетерпимість прописана в законодавчих актах країни.
У судових засіданнях 08.12.2010 року представник відповідача проти задоволення адміністративного позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях.
Представник відповідача зазначив, що за результатами ретельного вивчення поданих документів та інформації про країну походження заявника, наданої компетентними джерелами, встановлено, що позивач вже звертався з заявою про надання статусу біженця в Україні, за результатами розгляду якої прийнято рішення про відмову у наданні статусу біженця (№ 664 від 28.12.2004 року). Представник відповідача зауважує, що перевіркою нових матеріалів встановлено, що особа не має жодних підстав для отримання статусу біженця. Представник відповідача підкреслив, що відповідно до пояснень позивача зміна віри не пов'язана з релігійними переконаннями, пов’язана саме з громадянським шлюбом позивача з громадянкою України. Проте сам шлюб також є цивільним, а не офіційним. За таких підстав, на думку представника відповідача, брати до уваги факт переходу в іншу релігію не має сенсу, оскільки, це не переконання, а лише розрахунок. Представник відповідача зазначив, що переслідування за релігійною ознакою відносно позивача не знайшло свого підтвердження, адже не було надано жодного конкретного прикладу переслідування, жодного реального прикладу загрози його життю.
Але під час судового засідання 22.02.2011 року представник відповідача позов визнав та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Представник третьої особи у судовому засіданні 08.12.2010 року підтримав позовні вимоги, зазначивши, що за результатами розгляду заяви позивача, враховуючи надані заявником документи, з огляду на політичне становище у Пакистані, віросповідання шукача притулку, ОСОБА_1 має цілком обґрунтовані побоювання у разі повернення в країну громадянської належності стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, у зв’язку з чим відділом міграційної служби в АР Крим наданий висновок про доцільність надання ОСОБА_1 статусу біженця.
Представник третьої особи у судове засідання 22.02.2011 року не з’явився, про місце, день та час слухання справи сповіщений належним чином.
Вислухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази по справі в їх сукупності, суд
ВСТАНОВИВ:
Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до п. 1 частини 1 статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Згідно частини 2 статті 50 КАС України позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.
Отже, суд вважає, що ОСОБА_1 має право звертатись до адміністративного суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, шляхом оскарження рішень суб’єктів владних повноважень.
Пунктом 7 частини 1 статті 3 КАС України дано визначення суб’єктів владних повноважень, до яких належать орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суд зазначає, що відповідачами по справі є Державний комітет України у справах національностей та релігій.
Відповідно до п.1 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. N 201, Державний комітет України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України.
Згідно з п.2 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій Держкомнацрелігій у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням.
Відповідно до п.6 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій Держкомнацрелігій здійснює свої повноваження безпосередньо та через відповідні органи Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
Таким чином, Державний комітет України у справах національностей та релігій є центральним органом виконавчої влади, який здійснює свої повноваження безпосередньо та через відповідні органи Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.
Таким чином, судом встановлено, що Державний комітет України у справах національностей та релігій, реалізуючи свої завдання та функції у відносинах з фізичними та юридичними особами, є органом виконавчої влади та, відповідно, суб’єктом владних повноважень.
Відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Стаття 19 Конституції України зобов’язує орган влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, перевіряючи законність та обґрунтованість дій відповідача щодо прийняття спірного рішення, суд з’ясовує, чи використане повноваження, надане суб’єкту владних повноважень, з належною метою; обґрунтовано, тобто вчинено через вмотивовані дії; безсторонньо, тобто без проявлення неупередженості до особи, стосовно якої вчиняється дія; добросовісно, тобто щиро, правдиво, чесно; розсудливо, тобто доцільно з точки зору законів логіки і загальноприйнятих моральних стандартів; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, тобто з рівним ставленням до осіб; пропорційно та адекватно; досягнення розумного балансу між публічними інтересами та інтересами конкретної особи.
Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1, є громадянином Пакистану, з 1996 року проживає в Україні, куди прибув легально, на навчання, в 2004 році змінив віру, прийняв християнство.
Позивач 01.04.2009 року звернувся до Відділу міграційної служби в АРК з заявою з приводу оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Відповідно до висновку органу міграційної служби щодо оформлення або відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця по справі № 09KRY00006 від 20.07.2009 року відділом міграційної служби в АРК згідно вимог ст.12 Закону України “Про біженців” проведена співбесіда із заявником, розглянуті відомості, наведені в анкеті, та інші документи, які необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця. В висновку зазначено, що під час попереднього розгляду заяви ОСОБА_1 отримано відомості про те, що він у 2004 році звертався до Управління міграції при РМ АР Крим з заявою про надання статусу біженця. Рішенням Держкомнацміграції України ОСОБА_1 відмовлено в наданні статусу біженця. Але 09.09.2004 р. (тобто після розгляду справи в Управлінні міграції при РМ АРК) ОСОБА_1 прийняв християнське віросповідання, що підтверджується свідоцтвом про хрещення. В висновку також зазначено, що за результатами розгляду заяви, враховуючи надані заявником документи, огляд політичного становища у Пакистані, віросповідання шукача притулку, ОСОБА_1 має цілком обґрунтовані побоювання у разі повернення в країну громадянської належності стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, у зв’язку з чим зазначено про доцільність надання ОСОБА_1 статусу біженця.
За висновком департаменту у справах біженців та притулку встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 ст. 1 Закону України «Про біженців» відсутні, у зв’язку з чим зазначено про доцільність ОСОБА_1 відмовити в наданні статусу біженця.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та міграції від 05.08.2010 року №306-10 ОСОБА_1 відмовлено у наданні статусу біженця.
07.09.2010 року позивач був повідомлений про відмову у наданні йому статусу біженця (повідомлення про відмову у наданні статусу біженця №15 від 07.09.2010 року).
Перевіряючи законність та обґрунтованість позивних вимог, суд зазначає наступне.
Відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 року N 201, органи міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - органи міграційної служби) повноважні, зокрема щодо прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця; перереєстрація осіб, яким надано статус біженця.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України “Про біженців”.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 6 Закону України “Про біженців” до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції належить прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця. Таким чином, Державний комітет у справах національностей та релігій приймає рішення про надання, втрату чи позбавлення статусу біженця на підставі наданого органом міграційної служби висновку щодо надання або відмови в наданні статусу біженця.
Згідно з абзацом 2 ст. 1 Закону України “Про біженців” біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 11 Закону України "Про біженців" передбачено, що до заяви про надання статусу біженця додаються документи і матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття такого статусу, однак цією нормою не встановлено обов'язковості подання таких документів.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Судом були розглянуті матеріали справи, що були надані позивачем, та суд зазначає, що позивач зробив усе можливе, щоб відстояти свою позицію та довести, що позивач має цілком обґрунтовані побоювання у разі повернення в країну громадянської належності стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, що є підставою для визнання позивача біженцем. Суд вказує, що всі важливі факти, які були в розпорядженні позивача були ним надані, та у наданих матеріалах, у співбесіді позивач надав задовільне пояснення стосовно фактів гоніння позивача у Пакистані. Твердження позивача були зрозумілими та правдоподібними, не суперечили суспільній міжнародній думці з цього приводу, про що свідчать надані ним численні матеріали ЗМІ – газет, журналів, Інтернет – видань.
Судом було встановлено, що в цілому позивач заслуговує довіри – про це свідчать надані ним у судових засіданнях пояснення стосовно обставин справи, що підтверджується також поясненнями свідків.
Суд враховує, що в залежності від певних обставин отримання, і відповідно, надання таких документів особою, що звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливе, оскільки у даному випадку мова йде про обґрунтованість побоювання позивача у разі повернення в країну громадянської належності стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, що на думку, суду взагалі не може бути підтверджено документами та будь-яким фактичними даним, а виходить з загальновідомих фактів про країну походження позивача, її традиції, особливість законодавства, відношення до осіб релігійних меншин, осіб – громадян країни, які змінили віру, можливість притягнення позивача до відповідальності відповідно до Закону про богохульство до тривалого терміну тюремного ув'язнення та інше. Неможливість надання таких документів не є підставою для визнання відсутності умов, передбачених ст. 1 Закону України "Про біженців".
Суд підкреслює, що виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України "Про біженців", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться :
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расова належність,
б) релігія,
в) національність (громадянство),
г) належність до певної соціальної групи,
д) політичні погляди.
Що ж до обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, то воно є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.
Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак, побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.
Суд підкреслює, що факт наявності гонінь у Пакистані стосовно релігійних меншин діючої влади, мешканців країни, що сповідують іслам, є загальновідомим, обґрунтованість побоювань переслідування також підтверджується публікаціями у засобах масової інформації, які залучені до матеріалів справи.
Отже, суд зазначає, що ситуація у Пакистані стосовно осіб іншої віри, а тим паче осіб, які змінили віру, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні.
На думку суду, свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують, відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати "можливим у розумних межах" або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.
Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
У цілому, "обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування" є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 р., цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
Суд зазначає, що у судовому засіданні позивач навів приклади переслідування осіб іншої віри з боку мешканців та діючої влади Пакистану, зазначив причини, з яких він не бажає і боїться повертатися до Пакистану, вказав підстави, які можуть призвести до його переслідування в разі повернення до Пакистану, та це підтверджується наданими матеріалами справи, поясненнями позивача, свідків.
Відповідно до ч.1, 5 ст.12 Закону України “Про біженців” рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців. На основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Суд зазначає, що всі ці обставини були прийняті до уваги Відділом міграційної служби в АР Крим та відображені у висновку органу міграційної служби щодо оформлення або відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця по справі № 09KRY00006 від 20.07.2009 року.
Суд зазначає, що законодавчо Державний комітет у справах національностей та релігій не пов'язаний висновком органу міграційної служби, оскільки цей висновок носить рекомендаційний характер та не є обов’язковим для Державного комітету у справах національностей та релігій. Але суд вказує на те, що переважно саме від висновку органу міграційної служби залежить прийняття позитивного чи негативного рішення Державним комітетом у справах національностей та релігій, оскільки це рішення будується на проведеній роботі, дослідженні всіх обставин життя особи, що прагне отримати статус біженця, яке проводить орган міграційної служби, та інтерпретації, яке він надасть тим чи іншим фактам із її життя. Державний комітет у справах національностей та релігій безпосередньо не оцінює всі докази, що надаються особою, яка прагне отримати статус біженця, - він оцінює вже результат оцінювання зібраних та наданих органу міграційної служби доказів.
Саме тому, вважає суд, слід ретельно розглянути мотивувальну частину висновку Відділу міграційної служби в АР Крим від 20.07.2009 року, в якій обґрунтовується рішення органу міграційної служби щодо доцільності надати позивачу статусу біженця.
Отже, суд зазначає, що ситуація у Пакистані стосовно осіб іншої віри, громадян країни, які змінили віру, до яких влада та населення Пакистану ставиться вороже, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні, а відтак не потребують додаткового доказування, у тому числі підтвердження фактів загрози життю заявника, фактів переслідування заявника за релігійною ознакою.
Враховуючи зазначене, суд не приймає до уваги посилання представника відповідача на відсутність жодного конкретного доказу переслідування за релігійною ознакою відносно особисто позивача, жодного реального прикладу загрози життю позивача.
Щодо аргументу про зміну віри позивачем у зв’язку з розрахунком, то суд зазначає, що, ці обставини не знайшли підтвердження у судовому засіданні спростовуються поясненнями позивача та свідків.
Стосовно посилання представника відповідача на п. 164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, відповідно до якої, особи, які вимушені покинути країну походження через внутрішні та міжнародні конфлікти зазвичай не кваліфікуються, як біженці за Конвенцією 1957 року і Протоколом 1967 року, суд зазначає, що дані обставини не були підставою звернення позивача з заявою про надання статусу біженця, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, позивач покинув країну походження у 1996 році, і тільки у 2004 році, вже проживаючі на території України, змінив віру.
Щодо посилань представника відповідача на той факт, що позивачеві вже було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим ст.1 Закону України “Про біженців”, та позивач повторно звернувся до органів міграційної служби, то суд зазначає наступне.
В частині 8 статті 9 Закону України “Про біженців” вказано, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі, якщо заявнику раніше було відмовлено в наданні статусу біженця за відсутності умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, та якщо зазначені умови не змінилися.
Таким чином, підставою для відмови у повторному зверненні особи, що бажає отримати статус біженця, є відсутність умов, передбачених абзацом другим статті 1 цього Закону, та незмінність зазначених умов, а сама по собі повторність надання такої заяви не є самостійною підставою для відмови; до того ж, орган міграційної служби законом не зобов’язується приймати висновок, який рекомендує не надавати статус біженця особі.
Крім того, суд вказує, що, після першого звернення позивача з заявою про надання статусу біженця у 2004 році, ситуація в країні походження позивача суттєво погіршилась, про що свідчить численні публікації у засобах масової інформації. За таких обставин суд дійшов висновку, що у зверненнях позивача до органів міграційної служби відсутня така ознака, як повторність, а тому суд не приймає до уваги цей аргумент представника відповідача.
Суд також підкреслює, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинне існувати в теперішній час.
Суд зазначає, що згідно пояснень позивача та свідків у 2005 році, тобто після прийняття первинного рішення від 28.12.2004 року про відмову у наданні статусу біженця, під час розмови з родичами йому були виказані прямі загрози, пов’язані з зміною віри, ці обставини не були та не могли бути досліджені та встановлені під час первинного звернення, а відтак є новими обставами та умовами, які змінилися після прийняття рішення про відмову у наданні статусу біженця від 28.12.2004 року.
Крім того, суд підкреслює, що представник відповідача не заперечував проти того, що в звернені позивача 01.04.2009 року були викладені нові умови для вирішення питання щодо надання статусу біженця, тому відповідно до вимог ст. 72 КАС України, зазначені обставини не підлягають доказуванню.
Виходячи з наведеного, суд вважає, що позивач довів, що його повернення до країни походження або перебування у ній реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок зміни віри позивачем, що є підставою для переслідування позивача за ознакою релігії з боку влади Пакистану та її мешканців.
Суд враховує, що рішення, дії суб’єкта владних повноважень не можуть бути упередженими, тобто здійснюватися дискримінаційне через власний, у тому числі фінансовий, корпоративний інтерес. Приймаючи рішення по справі або вчинюючи дію, суб’єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може проявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб’єкта, визначених законом.
Суд також враховує, що суб’єкт владних повноважень зобов’язаний діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів.
На підставі викладеного, суд вважає, що рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 05.08.2010 року №306-10 про відмову в наданні ОСОБА_1 статусу біженця в Україні не може бути визнано таким, що прийнято на підставі закону, безсторонньо (неупереджено) та добросовісно, а тому воно визнається судом протиправним та підлягає скасуванню.
Що стосується другої позовної вимоги позивача, а саме зобов’язання відповідача прийняти рішення про надання ОСОБА_1 статусу біженця в Україні, то суд зазначає, що до компетенції адміністративних судів відноситься виключно оцінка законності дій чи рішень суб’єкта владних повноважень, та суд не має права втручатися до його компетенції, а відтак вирішувати питання про надання або відмову у наданні статусу біженця.
За таких обставин суд вважає за необхідне частково задовольнити позовні вимоги позивача та зобов’язати Державний комітет України у справах національностей та релігії повторно розглянути питання щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 05.08.2010 року №306-10.
Відповідно до ч.1 ст.94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
У зв’язку зі складністю справи в судовому засіданні 22.02.2011 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови суду, в повному обсязі постанову складено 25.02.2011 року.
На підставі викладеного, керуючись статтями 158 –163, 167, 256 КАС України,
ПОСТАНОВИВ:
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 05.08.2010 року №306-10
3. Зобов’язати Державний комітет України у справах національностей та релігії розглянути питання щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця.
4. В іншій частині позовних вимог відмовити.
5. Стягнути за користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 гривні 70 копійок.
Постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення. Якщо проголошено вступну та резолютивну частину постанови або справу розглянуто у порядку письмового провадження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її отримання у разі неподання апеляційної скарги.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Головуючий суддя Тоскіна Г.Л.
судді Лавренчук О.В.
Кірєєв Д.В.
< Список > < підпис > < Суддя >
< Текст >