УКРАЇНА
ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Справа № 2-а/1970/2351/11
"25" серпня 2011 р. м. Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Хрущ В. Л.,
за участю:
секретаря судового засідання Стасюк А.В.,
представника позивача - ОСОБА_1 (дор. №04-584/4084 від 06.07.2011 року),
представника відповідача – ОСОБА_2 (дов. №73 від 18.08.2011 року),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Тернополі справу за адміністративним позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фермерського господарства «Івашенюків»про стягнення адміністративно–господарських санкцій та пені, -
ВСТАНОВИВ:
Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач, Тернопільське ОВ ФСЗІ) звернулось до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до Фермерського господарства «Івашенюків»(надалі –відповідач, ФГ «Івашенюків») про стягнення адміністративно–господарських санкцій та пені у сумі 14060,26 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем у 2010 році не було дотримано нормативу робочих місць, створених відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». При цьому, всупереч вимогам ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», за одне незайняте інвалідом місце адміністративно-господарські санкції в розмірі 13580,00 грн. відповідач самостійно у строки та в порядку, передбаченому цим Законом, –не сплатив, що потягло за собою нарахування пені у розмірі 480,26 грн. та подальше звернення Тернопільського ОВ ФСЗІ до суду із даним позовом, в якому позивач просить стягнути з відповідача заборгованість в загальному розмірі 14060,26 грн.
Ухвалою судді Тернопільського окружного адміністративного суду від 12.08.2011 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду.
У судовому засіданні, яке відбулось 25.08.2011 року, представник позивача позовні вимоги підтримала, просила задовольнити їх в повному обсязі, надавши пояснення аналогічні тим, які викладені в позові.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що застосування позивачем до підприємства адміністративно-господарських санкцій та нарахування пені - є неправомірними, оскільки відповідачем були виконані всі вимоги чинного законодавства щодо щомісячного подання до державної служби зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів (шляхом подання відповідних звітів), проте, одне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда на підприємстві, не було зайняте та залишилось вакантним, - з незалежник від відповідача причин.
Перевіривши матеріали справи, розглянувши доводи, викладені в позові, заслухавши пояснення представників сторін, надавши їм належну правову оцінку, проаналізувавши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, - з огляду на наступне.
Фермерське господарство «Івашенюків» зареєстроване як юридична особа Шумською районною державною адміністрацією Тернопільської області 04.02.2005 року з присвоєнням ідентифікаційного коду 322911113.
Відповідно до частини восьмої статті 69 Господарського кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 N 875-XII (надалі за текстом –«Закон N 875-XII»).
Частиною другою статті 18 Закону N 875-XII визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що відповідач використовує працю найманих працівників, на нього розповсюджуються вимоги зазначеної статті Закону N 875-XII.
Відповідно до положень частини 1 статті 19 Закону N 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця.
При цьому, частиною другою статті 19 Закону N 875-XII зобов’язано підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, самостійно розраховувати кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті та забезпечувати працевлаштування інвалідів.
Частиною 5 ст. 19 Закону № 875-XII встановлено, що виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Як вбачається зі звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів форми №10-ПІ, самостійно поданого відповідачем до Тернопільського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів 19.02.2011 року, - фонд оплати праці штатних працівників ФГ «Івашенюків»у 2010 році складав 271600,00 грн., середньорічна заробітна плата штатного працівника на підприємстві відповідача –13581,02 грн. Крім того, відповідно до даних, відображених у вищезазначеному звіті, - середньооблікова кількість штатних працівників ФГ «Івашенюків» в 2010 році складала 20 осіб. Враховуючи чисельність штатних працівників підприємства, для виконання нормативу робочих місць для інвалідів відповідно до ст. 19 Закону №875-XII на підприємстві у 2010 році було створено 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів, однак, протягом 2010 року –воно залишилось незайнятим.
З аналізу положень ст.ст. 19, 20 Закону №875-XII вбачається, що на суб’єктів господарювання покладено обов’язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів і надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів. При цьому, обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів - не супроводжується його обов’язком самостійно підбирати інвалідів на створені робочі місця. Водночас, суд враховує, що чинне законодавство України обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії, покладені законодавцем безпосередньо на самі на підприємства, установи і організації: надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів.
Суд вважає, що відповідач в 2010 році вчинив всі необхідні дії щодо належного інформування відповідних органів про наявність на підприємстві вакансій для працевлаштування інвалідів.
Такий висновок суду ґрунтується на наступному.
Частиною четвертою статті 20 Закону України «Про зайнятість населення»№803-XII встановлено обов’язок підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності реєструватися у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням платниками збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, та щомісяця подавати цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, та про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з незалежних від них причин, і в десятиденний строк - про всіх прийнятих працівників у порядку, встановленому законодавством. Несвоєчасна реєстрація або відмова від неї, порушення порядку подання адміністративних даних тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування затверджений постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року "Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Порядок).
Згідно з п. 2 Порядку звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом, а інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Звіт за формою №3-ПН - є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування.
Відповідно до абз. 1, 2 Інструкції щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», затвердженої Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 №420, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21 грудня 2005 року за № 1534/11814, підприємства, установи й організації, їх структурні підрозділи та філії незалежно від форми власності та господарювання повинні за наявності вакансій у повному обсязі подавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакансій) центрам зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків.
Крім того, пунктом 14 Положення про робоче місце інваліда та про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314, передбачено, що підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.
З аналізу наведених норм вбачається, що працевлаштування інвалідів відповідними органами можливе лише за умови виконання підприємствами вимог нормативних актів, а саме за наявності інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів.
В процесі судового розгляду справи встановлено, що відповідач виконував покладені на нього обов’язки щодо інформування служби зайнятості про наявність вакансій, призначених для працевлаштування інвалідів шляхом щомісячного подання відповідних даних у формі звітів форми №3-ПН до служби зайнятості, що підтверджується листами Шумського районного центру зайнятості №03/373 від 02.08.2011 року та №401 від 23.089.2011 року.
Крім того, з обох вищезазначених листів Шумського РЦЗ вбачається, що протягом 2010 року до Шумського РЦЗ інваліди з метою пошуку роботи, для яких були підходящими вакансії підприємства (ФГ «Івашенюків) –не звертались, і направлення інвалідам на працевлаштування до вказаного підприємства Шумським РЦЗ –не видавались.
Крім того, в судовому засіданні представником відповідача поясненнями, до підприємства безробітні інваліди самостійно –не звертались, і, відповідно, відмов у працевлаштуванні на даному підприємстві безробітним-інвалідам не було.
За таких обставин, суд вважає, що викладене свідчить про виконання відповідачем вимог щодо створення робочих місць відповідно до нормативів встановлених ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів", належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на його підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.
Крім того, суд вважає за доцільне зазначити наступне.
Згідно з ч. 1, 2 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько - правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання, шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Згідно з ч.1 ст. 217 Господарського кодексу України - господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Тобто, адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця - не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року N 1251-XII "Про систему оподаткування", а - є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною 2 наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для пропущений господарського правопорушення.
Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Відповідно до ст.ст. 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.
Згідно з положеннями частини 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Суд зазначає, що під час розгляду справи позивач не довів суду, що органи, на які покладено обов’язок працевлаштування інвалідів, направляли у 2010 році до відповідача інвалідів для працевлаштування і їм було відмовлено у прийомі на роботу. Також позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували той факт, що до відповідача самостійно звертались інваліди для працевлаштування, однак в порушення вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", вказаним особам було відмовлено у працевлаштуванні.
Таким чином, з огляду на те, що відповідачем вжито всіх передбачених чинним законодавством заходів із забезпечення працевлаштування інвалідів, - на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної інвалідів для працевлаштування, чи за відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватися. Тобто, на відповідача, який вжив усіх необхідних заходів для недопущення правопорушення,- не може бути покладено відповідальність за сам факт відсутності інвалідів у випадку належного виконання вимог чинного законодавства.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 18-1 Закону № 875-XII передбачено, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Таким чином, суд критично відноситься до посилання позивача на вимоги ст. 19 Закону № 875-XII щодо обов’язку відповідача працевлаштовувати інвалідів, оскільки вказані положення закону необхідно розглядати у сукупності з вимогами ст. 18 Закону № 875-XII про здійснення інвалідами своїх прав, шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості, та ст. 181 того ж Закону про обов’язок державної служби зайнятості здійснювати пошук підходящої роботи.
Відтак, беручи до уваги усе вищевикладене, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінюючи наявні у матеріалах справи письмові докази, які мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, в їх сукупності, суд приходить до переконання, що позовні вимоги - є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Враховуючи вимоги статті 94 КАС України, питання по судових витратах у цій справі - не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому порядку.
Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –
П О С Т А Н О В И В:
В задоволенні адміністративного позову Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Фермерського господарства «Івашенюків»про стягнення адміністративно–господарських санкцій та пені у сумі 14060,26 грн. - відмовити.
Постанова набирає законної сили за правилами статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний 29 серпня 2011 року.
Головуючий суддя Хрущ В. Л.
копія вірна
Суддя Хрущ В. Л.