Справа № 22-ц-74/12  18.01.2012 18.01.2012   08.02.2012

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22ц-74/12 р.                        Головуюча у  першій  інстанції Ротар М.М.

Категорія  46                                        Доповідач апеляційної інстанції  Довжук Т.С.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          18 січня  2012 року                                        м. Миколаїв

         Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

        головуючого    -     Галущенка О.І.,  

        суддів: Коломієць В.В.,  Довжук Т.С.,

        при секретарі судового засідання    Богуславській О.М.,                 

        за участю  позивачки                        ОСОБА_3,                                

        представника позивачки                   ОСОБА_4,            

        відповідача                                         ОСОБА_5,

        представника відповідача                 ОСОБА_6,                          

розглянувши у відкритому судовому засіданні  цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_5

        на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2011 року за позовом

ОСОБА_3

до

ОСОБА_5

про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

В С Т А Н О В И Л А:

        08 липня 2011 року позивач ОСОБА_3 звернулась до   суду  з  позовом, розмір якого в подальшому зменшила,  до  ОСОБА_5 про поділ майна, що є їх спільною сумісною власністю.

        Позивачка зазначала, що  з грудня 1989 року по травень 2011 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Шлюбні відносини призупинили у квітні 2011 року.  Ними за цей час було придбано спільне майно, а саме:

-          23 жовтня 2000 року нежитлове приміщення - магазин «Любимий» загальною площею 156,8 кв.м., розташований  АДРЕСА_1

-          17 січня 2003 року 84/100 та 22 січня 2003 року 16/100 частини нежитлового приміщення - магазин «Любимий-2» загальною площею 424,80 кв.м., розташований  по АДРЕСА_1

-          21 листопада 2006 року нежитлове приміщення загальною площею 119,5 кв. м., яке розташовано по вул. Папаніна, 67 м. Вознесенська;

-          14 червня 2007 року автомобіль марки «MERCEDES-BENZ» Sprinter 416 CDI, 2003 року випуску;

-          11 квітня 2005 року автомобіль  марки MAN L2000, 2001 року випуску;

-          у 2007 році автомобіль марки «Mitsubishi PAGERO» WAGON, 2007 року випуску.

Вказані нежитлові приміщення та транспортні засоби були придбані ними за спільні кошти у період шлюбу, але в договорах купівлі-продажу покупцем зазначений відповідач, як фізична особа.

Крім того, 07 липня 2007 року вони придбали нежитлове приміщення загальною площею 103 кв.м., розташоване по вул. АДРЕСА_1. Але це приміщення придбане на відповідача, як приватного підприємця, а тому вона не включає це приміщення до складу спільного майна подружжя.

        Посилаючись на вказане, позивачка просила позов задовольнити та виділити їй на праві власності нежитлове приміщення –магазин «Любимий -2» по вул. Папаніна, 66, вартістю 1 143 558,00 грн.  та автомобіль «Mitsubishi PAGERO» 2007 року випуску, 183 758, 00 грн., а всього на загальну суму 1 327 316,00 грн., а відповідачу на загальну суму 1 366 397,00 грн., тобто нежитлове приміщення - магазин «Любимий» по вул. Леніна, 15 в м. Вознесенськ, вартістю 1 063 463,00 грн., нежитлове приміщення  по вул. Папаніна, 67 в м. Вознесенськ, вартістю 72 011,00 грн.; автомобіль  марки MAN L2000, вартістю 142 558,00 грн. та автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», 2003 року випуску, вартістю 88 365,00 грн.  

        Відповідач позов не визнав посилаючись на  те, що магазин «Любимий» по вул. Леніна, 15 він придбав на кошти подаровані його матір’ю, а інше майно купувалось ним з метою підприємницької діяльності, а тому все майно, крім автомобіля  «Mitsubishi PAGERO» 2007 року випуску, який був придбаний  разом з дружиною, належить йому.

        Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2011 року позов задоволено повністю. Ухвалено виділити на  праві власності позивачці  нежитлове приміщення –магазин «Любимий -2» по вул. Папаніна, 66 в м. Вознесенськ та автомобіль «Mitsubishi PAGERO» 2007 року випуску, а відповідачу - нежитлове приміщення - магазин «Любимий» по вул. Леніна, 15 в м. Вознесенськ, нежитлове приміщення  по вул. Папаніна, 67 в м. Вознесенськ; автомобіль  марки MAN L2000 та автомобіль марки «MERCEDES-BENZ», 2003 року випуску.

        В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_5 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову, а саме: поділу в рівних частках автомобіля «Mitsubishi PAGERO» 2007 року випуску. На думку апелянта, висновки суду не відповідають обставинам справи, а рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права.

        Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін та їх представників,  дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга в межах її доводів не підлягає задоволенню з наступних підстав.

        Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що  спірне майно є спільною сумісною власністю сторін та їх частки, як дружини та чоловіка, є рівними, а той факт, що спірне майно придбавалося для зайняття підприємницькою діяльністю та фактично з такою метою використовується правового значення не має, оскільки законом не заборонено використання майна, належного фізичній особі, для зайняття підприємницькою діяльністю і правовий режим такого майна не змінює.

        Згідно ст. ст. 22, 28 КпШС УРСР, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин в частині визначення правового статусу майна, придбаного подружжям до 01 січня 2004 року, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю та кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

        Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року, норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності.  Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

        Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12 червня 1998 року "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", яка діяла на час зазначеної дії - 24 липня 2002 року, (а відповідно і п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя"),  вирішуючи спори між подружжям про майно, суду необхідно з'ясувати джерело і час придбання зазначеного майна.

        Згідно ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

        Так, матеріалами справи підтверджується, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі  з грудня 1989 року по  травень 2011  року  (а.с. 17).

        Під час шлюбу вони придбали спірне майно, що підтверджується договорами купівлі-продажу від 23 жовтня 2000 року, 17 січня 2003 року, 22 січня 2003 року, 21 листопада 2006 року, 14 червня 2007 року, 11 квітня 2005 року  (а.с. 20-31, 103, 107). За договорами купівлі-продажу все рухоме та нерухоме майно було придбане відповідачем як фізичною особою під час шлюбу з ОСОБА_3 та в подальшому придбані спірні нежитлові приміщення були зареєстровані у встановленому законом порядку за покупцем ОСОБА_5 як за фізичною особою.

        Аналогічне ч. 1 ст. 22 КпШС правове положення  закріплене і ч. 3 ст. 368 ЦК України, відповідно до якого майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

        Отже, зазначеною  нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).    

        Між тим,  відповідачем ОСОБА_5  не надані суду  докази, що спірне майно, крім автомобіля «Mitsubishi PAGERO», про що він сам стверджує, є його особистою власністю, як приватного підприємця, та набутого ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто та за кошти отримані ним від підприємницької діяльності.

        Так, стверджуючи, що магазин «Любимий» був придбаний ним 23 жовтня 2000 року за кошти, які подарувала його мати, відповідач посилається на договір дарування 40 000 гривень, укладений між ним та його матір’ю  ОСОБА_7 20 жовтня 2000 року, та який нотаріально не посвідчений (т. 1 а.с. 62).

        Між тим, відповідно до вимог ч. 1 ст. 244 ЦК УРСР (в редакції 1963 року, яка діяла на час  купівлі будинку – 23 жовтня 2000 року), договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців, повинен бути нотаріально посвідчений.

        Недодержання форми, яка вимагається законом при оформленні договору дарування, позбавляє сторони права в разі спору посилатись для підтвердження угоди на показання свідків.

        Таким чином, вищезазначені посилання відповідача є безпідставними.

        Посилання відповідача на те, що після купівлі-продажу магазинів «Любимий» та «Любимий -2» він, як приватний підприємець, уклав договори з різними комунальними підприємствами щодо обслуговування вказаних магазинів, провів оплату за купівлю цього нерухомого майна, як приватний підприємець,  також безпідставні.

        Як вбачається з матеріалів справи, крім відповідача, позивачка також з 2001 року є фізичною особою - підприємцем та приймала участь у здійсненні підприємницької діяльності відповідача та її доходи від цієї діяльності були значно більшими від доходів відповідача, але всі отримані подружжям кошти від підприємницької діяльності були їх  спільною сумісною власністю та використовувались ними за власним розсудом та в інтересах сім’ї  (т. 2 а.с. 108, том 1 а.с. 171-178). Проти зазначеного відповідач не заперечував.

        Безпідставними є посилання відповідача на те, що після укладання договорів купівлі-продажу він, як приватний підприємець особисто сплатив продавцям кошти.

        За змістом ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу власником майна стає покупець, який прийняв передане від продавця майно та сплатив за нього обумовлену договором суму.

        Але, судом першої інстанції встановлено, що все спірне нерухоме та рухоме майно придбано відповідачем як фізичною особою під час зареєстрованого шлюбу з  позивачкою та для зайняття подружжям підприємницькою діяльністю.

        Спільною сумісною власністю подружжя стає майно, нажите подружжям під час шлюбу, незалежно від того, ким воно придбане: одним з подружжя чи в результаті їх сумісних дій. Наявності яких-небудь доказів попередньої узгодженості таких дій з іншим з подружжя не потрібно.          

        Встановивши такі обставини, суд дійшов обґрунтованого висновку щодо набуття права  спільної сумісної власності сторін на зазначені нежитлові приміщення та автомобілі марки MAN L2000 та «MERCEDES-BENZ». Той факт, що придбавалося воно для зайняття сторонами підприємницькою діяльністю та  з метою використовується, правового значення не має, оскільки законом не заборонено використання майна, належного фізичній особі, для заняття  підприємницькою діяльністю, і правовий режим такого майна не змінює.

        Згідно з частинами 1, 3 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

        Матеріалами справи не підтверджується  наявність домовленості сторін щодо відступу від принципу рівності часток подружжя.

        Сімейне законодавство не дає визначеного переліку майна, яке може бути спільною сумісною власністю подружжя. Так, у Постанові Пленуму Верховного суду України від 12.06.98 р. №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» роз’яснено, що спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об’єктом права приватної власності. У пункті 9 цієї ж Постанови вказується, що спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, житлові й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один із подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов’язальними правовідносинами. Спільним може бути й інше майно.

        При цьому не мають значення підстави, на яких майно придбане: куплене, одержане в результаті обміну чи у вигляді винагороди за працю. Не має значення також і те, на чиє ім’я виданий правовстановлюючий документ на майно. Наприклад, придбаний на спільні кошти на ім’я чоловіка транспортний засіб є предметом спільної сумісної власності обох з подружжя.

        Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що спірне нерухоме та рухоме майно придбано сторонами під час шлюбу, є їх спільною сумісною  власністю та їх частки, як дружини та чоловіка, є рівними.

        Інші доводи апеляційної скарги, що висновки суду не відповідають обставинам справи, а рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права не заслуговують на увагу та спростовуються матеріалами справи.

        Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

        Керуючись ст. ст. 303, 308, 313, 315 ЦПК України, колегія суддів

У Х В А Л И Л А:

        Апеляційну скаргу ОСОБА_5  відхилити, а рішення  Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 28 жовтня 2011 року  залишити без змін.

        Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту проголошення.

        Головуючий                                                    Судді