РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
11 січня 2012 року Справа № 5004/1519/11
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Василишин А.Р.
судді Юрчук М.І. ,
судді Дужич С.П.
при секретарі Довгалюк О.П.
розглянувши апеляційну скаргу позивача на рішення господарського суду Волинської області від 26.09.11 р. у справі № 5004/1519/11 (суддя Слупко В.Л.)
за позовом Підприємця ОСОБА_1
до Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій"
про стягнення заборгованості в сумі 3 764 грн. 05 коп. по договору про сумісну діяльність від 05.03.03р.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_2 (довіреність в справі)
від відповідача: не з'явився
ВСТАНОВИВ:
Суб’єкт підприємницької діяльності – фізична особа ОСОБА_1 (надалі –Позивач) звернувся в господарський суд Волинської області з позовною заявою (а.с. 3-4) до Приватного акціонерного товариства «Волинське обласне підприємство автобусних станцій»(надалі –Відповідач), в якій просить стягнути з Відповідача 3764 грн. 05 коп. недоплачених Позивачу в травні-червні 2011 року коштів згідно договору № 70/03 від 5 березня 2003 року про сумісну діяльність при перевезенні пасажирів та наданню посередницьких послуг.
Рішенням господарського суду Волинської області від 26 вересня 2011 року (а.с. 72-73), з підстав висвітлених в цьому рішенні, в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Позивач звернувся з апеляційною скаргою (а.с. 66-68) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Волинської області від 26 вересня 2011 року в даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2011 року (а.с. 65) апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд скарги призначено на 28 листопада 2011 року на 12 год. 30 хв..
Розпорядженням «Щодо призначення повторного авторозподілу справ»№ 172 від 28 листопада 2011 року, у зв’язку з перебуванням у відпустці головуючого судді –доповідача Сініціної Л.М., проведено повторний авторозподіл справи за наслідками якого, призначено суддю-доповідача по даній справі Василишина А.Р., суддів Дужича С.П., Юрчука М.І. (а.с. 90).
В судовому засіданні представник Позивача підтримав доводи висвітлені в апеляційній скарзі.
Не погоджуючись з доводами Позивача висвітленими в апеляційній скарзі, Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу (а.с. 86, 103-104), в якому, з підстав, вказаних в цьому відзиві, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення господарського суду Волинської області від 26 вересня 2011 року залишити без змін.
Водночас, у відзиві на апеляційну скаргу Відповідач просив розгляд справи провести за наявними в матеріалах справи доказами, без присутності представника Відповідача.
З огляду на усе вищевказане, суд вважає можливим розглянути справу без участі представника Відповідача, за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши пояснення представника Позивача, розглянувши матеріали та обставинами справи, апеляційну скаргу, заперечення на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні ухвали норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задоволити, рішення господарського суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задоволити повністю, виходячи з наступного.
Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що 5 березня 2003 року між Позивачем та Відповідачем укладено Договір № 70/03 про сумісну діяльність при перевезенні пасажирів та наданню посередницьких послуг (а.с. 15-16; надалі - Договір).
Відповідно до розділу 1 «Предмет договору»: даний Договір визначає взаємовідносини між Позивачем та Відповідачем при здійсненні сумісної діяльності при обслуговуванні пасажирів на автостанції «Підприємства»затвердженому у встановленому порядку маршруті Луцьк-Львів, їх взаємні зобов’язання, матеріальну відповідальність за невиконання цих зобов’язань і порядок проведення розрахунків за надані послуги.
21 грудня 2010 року Державною автомобільною адміністрацією України Позивачу погоджено вартість проїзду на приміському міжобласному маршруті Луцьк-Львів, рейси № 339/340 згідно таблиці наданої позивачем в судовому засіданні 25 серпня 2011 року.
Відповідно до частини 1 статті 1000 Цивільного кодексу України: за договором доручення, одна сторона зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони певні юридичні дії; правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
2 лютого 2004 року Позивач та Відповідач підписали Додаток № 1 до Договору (а.с. 17), в якому змінили пункт 5.1 Договору та виклали його в наступній редакції: Позивач доручає Відповідачу організовувати продаж квитків на зазначений в пункті 1 маршрут по затвердженим тарифам; при цьому Відповідач із загальної суми від реалізації квитків з перевезення пасажирів сплачує страховій компанії суми страхових внесків згідно окремого договору і банківській установі - суми за банківське обслуговування та інкасацію виручки; сума, що залишилась розподіляється : Відповідачу - 12%; Позивачу - 88 %.
Крім того, Додатком № 1 внесені зміни до пункту 5.4 Договору та висвітлили його в наступній редакції: розрахунки проводяться готівкою в касі АВ Луцьк через кожні 10 днів.
Проте, як встановлено судом апеляційної інстанції, порушення умов Договору, Відповідач окрім вищезазначеного також вираховує та сплачує до державного бюджету 20 % податку на додану вартість з земної вартості кожного реалізованого квитка.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України: порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Колегія суду наголошує на тому, що Відповідач з травня місяця 2011 року вираховував 32 % з вартості кожного реалізованого квитка, з них 20% податку на додану вартість, що не передбачено умовами Договору. Тим самим Відповідач, по суті вирахував ПДВ не лише за самого себе, а і за іншого учасника Договору, що в свою чергу не передбачено жодним законодавчим актом України. В той же час, Рівненський апеляційний господарський суд констатує факт того, що Позивач є платником єдиного податку, що здійснює пасажирські перевезення.
Так, дослідивши докази наявні в матеріалах справи, а саме оригінал квитка від 25 серпня 2011 року (а.с. 35), колегія суду констатує той факт, що до вартості квитка до автостанції Горохів в суму 15 грн. 05 коп. включено ПДВ в сумі 15 грн. 05 коп. включено ПДВ в сумі 2 грн. 76 коп., яке фактично нараховано на тарифну вартість квитка –12 грн. 32 коп., 20 % якої становить 2 грн. 46 коп. та 30 коп. на станційний збір (20 % від 1 грн. 51 коп.).
Колегія апеляційного господарського суду критично оцінює посилання Відповідача на те, що підставою для відрахування ПДВ з вартості квитка, є лист Державної податкової адміністрації України від 25 березня 2011 року № 8342/7/16-1571 «Про податок на додану вартість».
Так, Рівненський апеляційний господарський суд звертає увагу на те, що у листі Міністерства юстиції України від 22 квітня 2011 року № 6785-0-26-11-8.2 визначається статус подібних листів - вони не є нормативно-правовими актами, можуть носити лише рекомендаційний характер і не повинні містити нові правові норми, які зачіпають права, свободи та інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.
Крім того, колегія апеляційного господарського суду наголошує на тому, що лист Державна податкова адміністрація України ДПАУ від 25 березня 2011 року визнаний Міністерством юстиції таким, що містить нові правові норми та носить міжвідомчий характер, а відтак є таким, що не відповідає чинному законодавству. Відтак, колегія суду вважає, що судом першої інстанції помилково прийняті до уваги вищеописані посилання Відповідача.
Відповідно до статті 910 Цивільного кодексу України: за договором перевезення пасажира перевізник зобов'язується перевезти пасажира до пункту призначення, а в разі здавання пасажиром багажу - також доставити останній до пункту призначення і видати уповноваженій на його одержання особі; пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а якщо здавав багаж —і за його провезення.
В силу дії частини 2 статті 32 Закону України «Про автомобільний транспорт»: предметом договору автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, з власниками автостанцій є надання послуг та виконання робіт, пов'язаних з відправленням і прибуттям пасажирів.
Аналогічна правова норма передбачена статтею 114 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту».
Згідно частини 1 статті 36 Закону України «Про автомобільний транспорт»визначено, що: автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних засадах —послуги, пов'язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху.
Частиною 3 статті 36 Закону України «Про автомобільний транспорт»: власники автостанцій несуть відповідальність за якість та безпеку послуг, що надаються автостанціями пасажирам та автомобільним перевізникам, технічний та санітарно-гігієнічний стан будівель, споруд, обладнання та території автостанції.
У відповідності до пункту 10 статті 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року N 176 «Про затвердження «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту»: квиток на проїзд - документ установленої форми, який підтверджує факт укладення договору перевезення.
Сукупний аналіз даного визначення приводить апеляційний господарський суд до висновку, що квиток на автобус не може вважатися товаром, а документом, який посвідчує факт укладення договору перевезення.
В силу дії частини 2 статті 910 Цивільного кодексу України: укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів.
Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, Відповідачем не доплачено Позивачу грошових коштів за Договором в сумі 3 764 грн. 05 коп. (докази на а.с. 21-23), внаслідок самостійного безпідставного зарахування ним ПДВ не на кошти Позивача за перевезення.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України: договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України передбачено: суб'єкти господарювання, в тому числі підприємці, повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до Закону, інших правових актів, договору...
Згідно частини 2 статті 193 Господарського кодексу України: кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до 610 Цивільного кодексу України: порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
В силу дії частини частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України: боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України: боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Колегія суду зауважує, що доказів сплати заборгованості по Договору в сумі 3 764 грн. 05 коп. Відповідачем суду не подано.
Враховуючи усе вищеописане (в тому числі невідповідність листа Державної податкової адміністрації України норм чинного законодавства України), Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку про підставність та обгрунтованість позову Позивача.
Що ж до доказів Відповідача, то вони є безпідставними, спростовуються усім вищеописаним і до уваги судом не беруться.
Враховуючи вищеописане, Рівненський апеляційний господарський суд скасовує оскаржуване рішення та приймає нове, яким задовольняє позов Позивача.
Судові витрати, у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд накладає на Відповідача.
Керуючись ст. ст. 99, 101, 103 - 105 ГПК України, суд –
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу підприємця ОСОБА_1 - задоволити.
Рішення господарського суду Волинської області від 26 вересня 2011 р. у справі № 5004/1519/11 - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким позов задоволити повністю.
Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" (43018, м. Луцьк, вул. Львівська, 148, код 03113130) на користь підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, свідоцтво НОМЕР_1) 3 764 грн. 05 коп. боргу, 102 грн. 00 коп. державного мита за розгляд справи в господарському суді Волинської області, 51 грн. 00 коп. державного мита за розгляд апеляційної скарги, 236 грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Юрчук М.І.
Суддя Дужич С.П.
01-12/593/12 593/12