Справа № 22-ц-43/12  12.01.2012 12.01.2012   25.01.2012

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

    Справа № 22ц43/12                                     Суддя першої інстанції: Гуденко О.А.

Категорія 27                                                 Суддя-доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В.

        У Х В А Л А

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

12 січня  2012 року                                                                                     м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

Головуючого -  Лівінського І.В.,

Суддів  - Шаманської Н.О., Крамаренко Т.В.,

при секретарі - Крамаренко Л.С.,  

розглянувши у відкритому судовому засіданні без участі сторін, цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивачки – ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2011 року по цивільній справі за позовом

ОСОБА_3,

третя особа ОСОБА_4

до

Публічного  акціонерного товариства «УкрСиббанк»

(далі – ПАТ «УкрСиббанк»)

про визнання недійсними кредитного договору, договорів поруки та іпотеки,

в с т а н о в и л а:

В жовтні 2010 року ОСОБА_3 звернулась з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання недійсним кредитного договору.

Позивачка зазначала, що 5 липня 2007 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступник ПАТ «УкрСиббанк») було укладено кредитний договір № 11178533000, відповідно до умов якого вона отримала кредит у сумі  58600,00 швейцарських  франків до 4 липня 2028 року зі сплатою 8,99% річних.

В забезпечення  виконання зобов’язання за кредитним договором 5 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та нею було укладено договір іпотеки на житловий будинок АДРЕСА_1, а також між АКІБ «УкрСиббанк»  і ОСОБА_4 договір поруки.

Посилаючись на те, що укладання  договору в іноземній валюті суперечить приписам цивільного законодавства, зміст договору не містить істотних умов, а наявні умови суперечать  закону і порушують права позичальника, ОСОБА_3  просила  визнати недійсними кредитний договір. В подальшому уточнивши позовні вимоги, позивачка просила визнати недійсними договір іпотеки, та договір поруки, вважаючи, що недійсність цих правочинів спричинена недійсністю кредитного договору.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2011 року в задоволенні позову  відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши докази по справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 5 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк»  та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 11178533000 (далі – Договір), відповідно до умов якого банк надав кредит у розмірі 58 600 швейцарських франків зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 8,99% на рік строком до 4 липня 2028 року.

З метою забезпечення виконання  кредитного зобов’язання 5 липня  2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки на житловий будинок         АДРЕСА_1. Також,  цього ж дня між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладено договір поруки №125344, за умовами якого поручитель зобов’язався нести солідарну відповідальність за виконання боржником умов кредитного договору.

Крім того, Договором передбачено умови кредитування, а саме сума кредиту, дата його видачі та строк, на який він виданий, умови надання кредиту (п.1.1., 1.2.1,  1.2.2.);  детальний розпис загальної вартості кредиту – річна відсоткова ставка за кредитом та порядок її нарахування  і виплати (п. 1.3.1.-1.3.4);  перелік, розмір і базу розрахунку комісій (тарифів) банку, що пов’язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту (п.1.3.5, 1.3.6);  а також правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом (п.5.1.) та право дострокового повернення кредиту (п. 6.1.2).

Зазначені умови  кредитного договору відповідають вимогам глави 71 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, введених постановою НБУ №168 від 10 травня 2007 рок та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Уклавши  договір, ОСОБА_3 своїм підписом засвідчила згоду з умовами кредитного договору, підтвердила свої права та обов’язки за ним і погодилася з ним, підтвердила свою здатність виконувати умови його Договору, та, що всі умови Договору цілком зрозумілі і вважає їх справедливими по відношенню до неї, намагалася виконувати взяті на себе зобов’язання та не вважала договір нікчемним.

Отже, при укладанні спірного договору ОСОБА_3 були відомі усі умови кредитного договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили її прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах.

За такого, доводи апелянта про невідповідність кредитного договору вимогам законодавства є безпідставними, оскільки судом не було встановлено, що умови даного договору порушують інтереси ОСОБА_3, як споживача через значну кількість несправедливих умов по відношенню до позичальника.

Посилання апелянта на несправедливість п.п. 5.2., 7.4., 7.5. Договору не заслуговують на увагу, оскільки умови, передбаченими вказаними пунктами не суперечать чинному законодавству та не призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду позичальника, а тому не можуть вважатись несправедливими в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Твердження ОСОБА_3 про те, що банк вів її в оману, не повідомивши про умови договору є безпідставними.

Так, своїм підписом  в Договорі позивачка  засвідчила, що  перед укладанням  цього Договору отримала від Банку інформаційний лист згідно вимог законодавства України, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів» (п.7.12 Договору).

Крім того, однією з підстав  недійсності договору ОСОБА_3 зазначала те, що  визначення грошових зобов’язань за кредитним договором в іноземній валюті суперечить Конституції України та цивільного законодавства.

Разом з тим, хоча статтею 99 Конституції України і встановлено, що грошовою одиницею України є гривня, але Основний закон держави не встановлює якихось обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня  має статус універсального платіжного засобу, а обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет КМУ).

Статтею 1054 ЦКУ передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому згідно зі статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до статті 5 Декрету КМУ операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту  2 статті 5 цього ж Декрету.

Відповідно до пункту 2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, в тому числі, здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

За правилами підпункту "в" пункту 4 статті 5 Декрету КМУ одержання індивідуальної ліцензії на надання кредитів в іноземній валюті необхідно, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

На сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Отже, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

При видачі ОСОБА_3 кредиту в швейцарських франках банк мав всі необхідні на той час документи, а саме Банківську ліцензію №75, видану Національним банком України 24 грудня 2001 року та   письмовий дозвіл Національного банку України №75-2 від 24 грудня 2001 року з додатком.

Таким чином, доводи  щодо незаконності видачі кредиту в валюті є необґрунтованими.

Не може бути підставою недійсності договору і відсутність попередження про  валютний ризик.

За змістом статей 1046 та 1054 ЦК відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику. Відповідно до частини 1 статті 1056-1 ЦК  від кредитного ризику залежить і розмір процентної ставки.

Укладаючи кредитний договір в іноземній валюті,  ОСОБА_3 мала можливість передбачити зміну курсу гривні по відношенню до швейцарського франку, виходячи з ситуації в країні та враховуючи  динаміку зміни курсів гривні та її девальвації. Обравши  кредит в іноземній валюті з меншої процентною ставкою, ніж в гривні, позивачка на той час вважала ці умови  для себе більш вигідними та справедливими.

Не заслуговують на увагу й посилання апелянта на нікчемність договору кредиту у зв’язку з недотриманням письмової форми його укладання, а саме – відсутністю печатки юридичної особи, оскільки таке суперечить вимогам ч.2 ст.207 ЦК України.

Відповідно до ч.2 ст. 207 ЦК України правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Вказана норма не місить прямого застереження щодо скріплення правочинів від імені юридичної особи виключно печаткою юридичної особи.

Від імені АКІБ «УкрСиббанк» договір було укладено службовцями відділення відповідача в м. Миколаєві за дорученням банку та скріплено печаткою цього відділення.

Отже, скріплення кредитного договору печаткою філії юридичної особи не суперечить положенням ч.2 ст. 207 ЦК України.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність порушень норм цивільного законодавства, зокрема банківського права та законодавства щодо захисту прав споживачів,  при укладенні кредитного договору, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

 Апеляційну скаргу представника позивачки – ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів з цього часу  може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: