23.05.25

22-ц/812/739/25

Справа №233/4177/24

Провадження № 22-ц/812/739/25

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

20 травня 2025 року                                                 м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

апеляційну скаргу

ОСОБА_1 ,

подану адвокатом Матвійчуком Дмитром Володимировичем

на заочне рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 07 березня 2025 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Кологривою Т.М., дата складання повного тексту незазначена, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів

В С Т А Н О В И В:

У липні 2024 року адвокат Матвійчук Дмитро Володимирович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що позивач ОСОБА_1 познайомилась з хлопцем на ім`я ОСОБА_3 в мережі інтернет. Вони деякий час поспілкувалися і він увійшов до неї в довіру, називаючись військовослужбовцем ОСОБА_4 чи ОСОБА_5 .

У подальшому відповідач, посилаючись на обставини трагедії, яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 , попросив у неї зайняти кошти на дорогу з Києва до Одеси, операцію дружини свого кума, яка, за його твердженням, знаходилась у реанімації, а кум загинув під обвалом будівлі на місці. Згодом зазначив, що жінка померла, у неї залишилась неповнолітня дитина віком 6 років.

Позивач на прохання відповідача перерахувала останньому кошти на його картковий рахунок - 04 березня 2024 року у розмірі 23000 грн., 05 березня 2024 року у розмірі 13000 грн. Через чотири дні відповідач перестав телефонувати та відповідати на дзвінки позивача.

07 червня 2024 року позивач направила відповідачу претензію про повернення коштів, однак відповідач її не отримав.

Посилаючись на те, що відповідач отримав від позивача кошти без відповідної правової підстави на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України, представник позивача просив стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 36000 грн., комісію банку у розмірі 370 грн., витрати на правову допомогу у розмірі 19000 грн.

Заочним рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 07 березня 2025 року у задоволенні позовної заяви, поданої адвокатом Матвійчук Д.В. в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих коштів, відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено абсолютну безпідставність набуття коштів відповідачем та не доведено безпідставність перерахування цих коштів відповідачу. Перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача свідчать про добровільність такого перерахування, його цілеспрямованого характеру, що обумовлено характером особистих близьких стосунків, які склались між сторонами протягом тривалого часу.

З огляду на недоведеність обставини безпідставного збагачення відповідача за рахунок позивача, правові підстави для покладення на відповідача обов`язку відповідно до ст. 1212 ЦК України повернути отримані ним грошові кошти відсутні.

Також суд першої інстанції посилаючись на те, що позивач як у позовній заяві, так і у ході судового засідання, стверджувала про те, що вона позичила відповідачу кошти у загальній сумі у розмірі 36000 грн. з умовою їх повернення, однак договір про це у письмовій формі (розписку) не склала, то зміст пред`явленого позову, заяви про вчинення кримінального правопорушення та пояснень позивача у судовому засіданні вказують на те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через адвоката Матвійчука Д.В., вказувала, що рішення суду першої інстанції не відповідає чинному законодавству та верховенству права, а відтак підлягає скасуванню та ухваленню нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Судом першої інстанції вірно було встановлено, що між сторонами існували зобов`язальні правовідносини, що випливають із договору позики. Передача коштів відповідачу відбулася на підставі усної домовленості із зобов`язанням їх повернення, що підтверджується доказами доданими до матеріалів справи. Між сторонами склалися кредитні зобов`язання, які відповідач не виконав. Останній увійшовши в довіру до позивача, позичив у неї значну суму грошей, обіцяючи повернути їх найближчим часом, але зник безвісти.

В той же час, обов`язок повернути майно позивач обґрунтовувала посилаючись на зміст ст.1212 ЦК України. Дана норма передбачає, що особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, зобов`язана його повернути. Однак, застосування до цих правовідносин норм про безпідставне набуття майна є помилковим, оскільки між сторонами склалися договірні зобов`язання. Отже, позивач обґрунтовуючи свої вимоги, послались на неналежну норму права.

В постанові від 4 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 - Велика Палата ВС пояснила, що відповідно принципу jura novit curia суд зобов`язаний самостійно перевірити доводи сторін під час розгляду справи.

З`ясувавши ж, що сторона чи інший учасник процесу, обґрунтовуючи свої вимоги або заперечення, посилається на неналежні норми права, суд має самостійно кваліфікувати спірні відносини та прийняти рішення на основі правильних норм матеріального і процесуального права, тобто застосовує положення, які дійсно регулюють відповідні правовідносини.

Зазначає, що самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Також у вказаній постанові Велика Палата ВС окреслила такі обов`язки суду: надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Додатково про обов`язок суду застосувати принцип jura novit curia Велика Палата ВС нагадала в постанові від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц: неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Вказує, що судом може бути змінено правильне по суті рішення в мотивувальній частині. До цього вдалася Велика Палата ВС у цій самій справі № 487/10128/14-ц, виклавши у новій редакції мотивувальні частини рішень. Серед висновків щодо застосування норм права вказано, що зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога. Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».

Отже, з огляду на принцип jura novit curia, суд першої інстанції, встановивши що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики, був зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов незалежно від посилань позивача, та застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм і тим самим вирішити спір на підставі належних приписів матеріального права.

Окремо наголошує, що як встановлено судом першої інстанції між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики.

Відповідно до положень статей 1046-1050 ЦК України, ці правовідносини регулюються нормами, які визначають права та обов`язки сторін договору позики, а також наслідки його невиконання. Таким чином, зобов`язання відповідача щодо повернення позичених коштів повинні оцінюватися саме в межах правового режиму, передбаченого зазначеними нормами.

На час перегляду справи апеляційним судом відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив.

Відповідно до частини 2 статті 369 ЦПК України справа призначена до розгляду судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи за наявними в матеріалах справи документами.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Про розгляд справи апеляційним судом сторони повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає в повній мірі.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що позивачем на підтвердження позовних вимог про перерахування відповідачу грошових коштів до суду було надано копію квитанції №406476913073 від 04 березня 2024 року, відповідно до якої ОСОБА_1 перерахувала з картки 5167хххххххх5516 «Ощадбанку» на картку номер НОМЕР_1 - 23000 грн. та копію квитанції № 406677081730 від 06 березня 2024 року про перерахування ОСОБА_1 з картки 5167хххххххх5516 «Ощадбанку» на картку номер  НОМЕР_1 - 13000 грн. (а.с. 8,12).

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 17 травня 2024 року було розкрито банківську таємницю та зобов`язано АБ «Укргазбанк» надати інформацію про володільця банківської картки (а.с.13).

Із наданої АТ «Акціонерний банк «Укргазбанк» інформації від 27 травня 2024 року на виконання ухвали суду від 17 травня 2024 року встановлено, що банківська картка НОМЕР_2 емітована на ім`я ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 ) (а.с.9).

07 червня 2024 року відповідачу представником позивача було направлено претензію про повернення безпідставно отриманих коштів у розмірі 36000 грн. та комісії банку у розмірі 370 грн. (а.с.10,11).

До матеріалів справи долучено заяву ОСОБА_6 (без її підпису) про вчинення кримінального порушення від 02 травня 2024 року, проте відсутня інформація про отримання цієї заяви Шевченківським управлінням поліції ГУНП у м. Києві та прийнятті рішення відповідно до положень КПК України (а.с.16).

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 201/6498/20 Верховний Суд роз`яснив наступне.

За правовою природою конструкція зобов`язання, що виникає з безпідставного набуття майна (безпідставного збагачення), є формою реалізації охоронного правовідношення та виконує компенсаторну функцію. Зобов`язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення є протилежністю до зобов`язання з правочинів (договорів). Правочин, зокрема договір, як належна правова підстава встановлює зобов`язання з передання речі, виконання робіт (надання послуги), сплати коштів. Відповідно, за відсутності (або у подальшому відпадіння) правової підстави в особи виникає зобов`язання повернути те, що було отримано безпідставно (кондикція). Отримання майна, набутого без підстави, призводить до реституційного ефекту, прямо протилежного тому, що передбачено договором. Загальною ознакою кондикції є відсутність (або відпадіння у подальшому) правової підстави для утримання майна, набутого особою, до якої потерпілий звертається з кондикційним позовом.

Зі змісту статті 1212 ЦК України можна зробити висновок, що особа, яка внаслідок правомірних або неправомірних дій або подій безпідставно збагатилася в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов`язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. Будь-яке збагачення визнається безпідставним, якщо особа, що збагатилася, не мала права на збагачення за рахунок потерпілого, або в разі, коли потерпілий не погоджувався на настання не вигідних для себе наслідків. Не має права на збагачення особа, що отримала його за недійсним актом, судовим рішенням або недіючою нормою права. Збагачення є безпідставним, і якщо потерпілий сам надав його для мети, що не була досягнена, або з очікуванням, яке не справдилося.

Про виникнення зобов`язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення або збереження майна можна говорити у тому разі, коли дії особи або події призводять до протиправного результату, що юридично не обумовлений виникненням майнових вигод на стороні однієї особи за рахунок іншої. Саме цей протиправний результат у вигляді юридично безпідставних майнових вигод, що перейшли до набувача, є фактичною підставою для виникнення зобов`язань з повернення безпідставного збагачення.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Результат аналізу статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що фактичний склад, що породжує зобов`язання, які виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатніх правових підстав, складається з таких елементів: 1) одна особа набуває або зберігає майно за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (майно набувається або зберігається без передбачених законом, іншими правовими актами або правочином підстав).

Набуття майна однією особою за рахунок іншої полягає у збільшенні обсягу майна в однієї особи з одночасним зменшенням його обсягу в іншої особи. Набуття передбачає кількісний приріст майна, збільшення його вартості без понесення відповідних витрат набувачем. Безпідставне збереження майна полягає у тому, що особа мала витратити власні кошти, але не витратила їх через понесені втрати іншою особою або в результаті невиплати винагороди, що належить іншій особі.

Для виникнення зобов`язань із повернення безпідставного набутого майна необхідно, щоб майно було набуте або збережене безпідставно. Безпідставним є набуття або збереження, що не ґрунтується на законі, іншому правовому акті або правочині.

Набуття (збереження) майна визнається безпідставним, якщо його правова підстава відпала згодом. Відпадіння правової підстави полягає у зникнення обставин, на яких засновувалась юридична обґрунтованість набуття (збереження) майна.

Одним із випадків відпадіння підстави набуття (збереження) може бути скасування вищою інстанцією рішення суду, що набуло чинності, або визнання судом таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, на підставі якого було здійснено стягнення майна (коштів).

Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, вимагає установлення абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору. Ознаки, характерні для кондиції, свідчать про те, що пред`явлення кондиційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Особа, яка внаслідок правомірних або неправомірних дій або подій безпідставно набула майно в результаті невигідних наслідків для іншої особи, зобов`язана повернути таке майно цій особі на підставі статті 1212 ЦК України. Будь-яке набуття (збереження) майна визнається безпідставним, якщо особа, що збагатилася, не мала права на отримання майна за рахунок потерпілого, або у разі, коли потерпілий не погоджувався на настання не вигідних для себе наслідків. Не має права на збагачення особа, що отримала його за недійсним актом, судовим рішенням або недіючою нормою права. Збагачення є безпідставним, якщо потерпілий сам надав його для мети, що не була досягнута, або з очікуванням, яке не справдилося.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Разом з тим для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212 - 1214 ЦК України).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено абсолютну безпідставність набуття коштів відповідачем та не доведено безпідставність перерахування цих коштів відповідачу, перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача свідчать про добровільність такого перерахування, його цілеспрямованого характеру, що обумовлено характером особистих близьких стосунків, які склались між сторонами протягом тривалого часу. За такого відсутні правові підстави для покладення на відповідача обов`язку відповідно до статті 1212 ЦК України повернути отримані ним грошові кошти відсутні.

При цьому суд першої інстанції зазначав, що позивач як у позовній заяві, так і у ході судового засідання, стверджувала про те, що вона позичила відповідачу кошти у загальній сумі у розмірі 36000 грн. з умовою їх повернення, однак договір про це у письмовій формі (розписку) не склала. Зміст пред`явленого позову, заяви про вчинення кримінального правопорушення та пояснень позивача у судовому засіданні вказують на те, що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою, представник позивача вважав висновок суду першої інстанції про існування між сторонами зобов`язальних правовідносин, що виникли із договору позики, вірним. Зазначав, що при зверненні до суду позивач обґрунтовувала свої вимоги, тим, що між сторонами склалися договірні зобов`язання, при цьому помилково посилалася на застосування до цих правовідносин норм про безпідставне набуття майном, тому суд першої інстанції, з огляду на принцип jura novit curia, встановивши що між сторонами виникли правовідносини, що випливають з договору позики, був зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов незалежно від посилань позивача, та застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм і тим самим вирішити спір на підставі належних приписів матеріального права, врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 щодо застосування принципу «суд знає закон».

Відповідно до частини 2 статті 264 ЦПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

У роз`ясненнях, викладених у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення» роз`яснено, що вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

У частині першій та пунктах 4, 5 частини першої статті 177 ЦПК України в чинній редакції передбачено, що в позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні, та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Позовна заява обов`язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»).

Застосування судом цього принципу полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах: від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, провадження №12-161гс19; від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц, провадження №14-20цс21 та інших.

Проте, застосування судом принципу «jura novit curia» («суд знає закони») не є безмежним.

У рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації.

Колегія суддів звертає увагу на те, що принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права.

Наведе узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2024 року у справі №278/2111/23 (провадження №61-5586св24).

Звертаючись до суду з цим позовом позивачка вказувала, на отримання ОСОБА_2 коштів, як безпідставно збережених. Вимог про стягнення коштів з ОСОБА_2 договором позики позивач не заявляла.

Колегія суддів зазначає, що при зверненні з вимогами про стягнення боргу за договором позики предметом доказування є наявність та умови договору позики, факт передачі позики, її сума, несплата боргу у встановлений строк, а також умови і порядок стягнення заборгованості.

Посилання у позовній заяві на те, що ОСОБА_2 «попросив у неї зайняти кошти» та наданні позивачем пояснення у суді першої інстанції про те, що кошти передала з метою їх повернення, при тому, що і в претензії щодо повернення безпідставно отриманих коштів, які направлялися на адресу відповідача, і в заяві на адресу правоохоронних органів, позивач зазначала про вчинення з боку ОСОБА_2 шахрайських дій та притягнення його до кримінальної відповідальності на частиною 1 статті 190 КК України, то без з`ясування  обставин, які входять в предмет доказування при зверненні з вимогами про стягнення боргу за договором позики, у суду першої інстанції не було правових підстав кваліфікувати спірні правовідносини вказаними вище нормами права, тобто перекваліфіковувати правовідносини, з яких виходив сам позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, та стягувати кошти на підставі статей 1047,1049 ЦК України.

При застосуванні принципу «jura novit curia» («суд знає закони») за обставинами цієї справи, слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін, яких не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації, бо таке може привести до порушення права на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача.

Таким чином, судом першої інстанції розглянуто справу в межах позовних вимог ОСОБА_1 із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права до спірних правовідносин.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване судове рішення слід залишити без змін, оскільки його ухвалено з дотриманням вимог матеріального закону, який регулює спірні правовідносини, та дотриманням вимог процесуального законодавства.

Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, то у колегії суддів з урахуванням положень частини тринадцятої статті 141 ЦПК України відсутні підстави для розподілу судових витрат, які в цій справі покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну ОСОБА_1 , подану адвокатом Матвійчуком Дмитром Володимировичем залишити без задоволення, а заочне рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 07 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий                                                                Ж.М. Яворська

Судді                                                                        Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текст постанови складено 23 травня 2025 року.