Справа № 135/927/24

Провадження № 1-кп/135/26/25

У Х В А Л А

іменем України

19.05.2025                                                                  м. Ладижин

Ладижинський міський суд Вінницької області у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , секретаря судових засідань ОСОБА_2 , учасників кримінального провадження: прокурора ОСОБА_3 , законного представника потерпілої ОСОБА_4 , захисників – адвокатів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , обвинуваченого ОСОБА_7 , розглянувши у закритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024020240000104 від 28 травня 2024 року, за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.153 КК України, -

В С Т А Н О В И В:

В провадженні Ладижинського міського суду Вінницької області перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.153 КК України.

У судовому засіданні захисники – адвокати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 заявили клопотання про визнання очевидно недопустимим доказу, а саме відеозапису з камери спостереження розташованої в кімнаті прийому громадян ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28.05.2025, як такого, що отриманий з істотним порушенням прав людини і основоположних свобод. В обґрунтування клопотання зазначили, що вищезазначений доказ, зокрема відеозапис є очевидно недопустимими, оскільки він був отриманий не в установленому законом порядку, будь-яких слідчих дій щодо отримання копії відеозапису не проводилось, ухвали слідчого судді про тимчасовий доступ до такого відеозапису слідчим не отримувались. Крім того, відеозапис здійснено до внесення в ЄРДР повідомлення про злочин. Відеозапис містить відомості щодо персональних даних обвинуваченого, який не надавав згоду на обробку персональних даних, не був попереджений про проведення відео зйомки та не надавав згоду на це. Відповідно, доступ до інформації, яка містить персональні дані повинен був здійснений на підставі ухвали слідчого судді.

Обвинувачений ОСОБА_7 підтримав заявлене захисниками клопотання.

Прокурор просить відмовити в задоволенні клопотання сторони захисту, оскільки, на його думку питання допустимості доказів повинна вирішуватися судом у нарадчій кімнаті під час ухвалення вироку. На підставі ч.2 ст.93 КПК України сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом. Слідчим було направлено запит до володільця відповідної інформації та отримано відеозапис з камери спостереження розташованої в кімнаті прийому громадян ІНФОРМАЦІЯ_1 від 28.05.2025, який долучено до справи. Крім того, зазначив, що обвинувачений ОСОБА_7 знаходився в приміщенні ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому здійснюється відеозапис, та надавав пояснення з власної волі, без примусу, та був затриманий лише після внесення інформації про вчинений злочин до ЄРДР.

Законний представник потерпілої ОСОБА_4 підтримала позицію прокурора.

Заслухавши доводи та заперечення учасників провадження з приводу заявленого клопотання, суд дійшов такого висновку.

Відповідно до ч.1 ст.84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку,на підставі яких слідчий, прокурор,слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин,що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч.2 ст. 84 КПК України).

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (ст.85 КПК України).

Згідно з вимогами ст.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.  У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст.89 КПК України).

Системний аналіз ст.89 КПК України дозволяє дійти висновку, що законодавець ознаки недопустимості доказів поділяє на очевидні та неочевидні. Залежно від цього визначається момент прийняття рішення щодо недопустимості доказів, який окреслений межами судового розгляду. Очевидно недопустимими є ті докази, про недопустимість яких прямо вказується в КПК України. Це означає, що очевидно недопустимим є доказ, будь-яке порушення процедури отримання якого згідно положень КПК України є безумовною підставою визнання його недопустимим.

Існують також умовно недопустимі докази, допустимість чи недопустимість яких визначається судом у кожному конкретному випадку в залежності від встановлених обставин кримінального провадження. Саме тому, процесуальну конструкцію "очевидна недопустимість доказу", слід розглядати крізь призму положень інституту доказового права у його нерозривному зв`язку з кримінально процесуальними правовідносинами.

Відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч.2 ст.89 КПК України, тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Зазначене правило застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК України) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості.

У зв`язку із цим, при наявності процесуальних порушень порядку отримання доказів визнавати їх недопустимими необхідно лише тоді, коли такі порушення: 1) прямо та істотно порушують права і свободи людини; чи 2) зумовлюють сумніви у достовірності отриманих фактичних даних, які неможливо усунути.

Саме різні критерії визнання доказів недопустимими, які наведені вище, обумовлюють диференційований порядок вирішення питання щодо їх недопустимості: 1) під час будь-якого судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу - у випадках, коли: такі докази, отримані внаслідок істотного та очевидного порушення прав та свобод людини і їх недопустимість обумовлена такими обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті в ході подальшого судового розгляду; 2) у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті - якщо при отриманні доказів допущено процесуальні порушення, які: тягнуть інші порушення прав людини та потребують оцінки на підставі всієї сукупності доказів; зумовлюють сумніви у достовірності здобутих відомостей та суд має вирішити питання щодо можливості усунення вказаного сумніву на підставі сукупності інших зібраних допустимих доказів. У разі, якщо б була можливість визнати доказ недопустимим лише на підставі формального порушення порядку його отримання без співставлення його з іншими доказами, не було б необхідності передбачати в КПК України вирішення цього питання саме у нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення по суті.

Враховуючи те, що процесуальний закон не визначає чіткого переліку підстав для визнання доказу очевидно недопустимим, то єдиним критерієм, яким суд повинен керуватися при визнанні чи невизнанні доказу недопустимим на стадії судового розгляду, є критерій очевидності недопустимості, який полягає у відсутності сумніву в тому, що було порушено КПК України, і таке порушення може бути встановлено судом відразу під час огляду доказу та не потребує проведення додаткових дій, зокрема дослідження всіх доказів.

Очевидна недопустимість доказу (частина 4 статті 87, частина 2 статті 89 КПК) може бути встановлена за повідомленням сторін кримінального провадження, які приймають участь у змагальному процесі (ст.22 КПК України), отже сторона, яка заявила про очевидну недопустимість доказу має відстояти та довести свою позицію перед судом, який, у відповідності до положень ч.6 ст.22 КПК України, виконує роль незалежного арбітра та лише створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, зберігаючи при цьому об`єктивність та неупередженість. На підтвердження своєї позиції, в разі звернення до суду з таким клопотанням, сторона має довести перед судом, що докази, які сторона просить визнати очевидно недопустимими, отримані внаслідок істотного та очевидного порушення прав та свобод людини і, їх недопустимість обумовлена такими обставинами, які у будь-якому випадку не можуть бути усунуті в ході подальшого судового розгляду.

У правовій позиції ВП ВС від 31.08.2017 у справі №756/10060/17 зазначено що у разі визнання очевидної недопустимості доказу необхідно встановлювати, які наслідки має певне порушення формальних вимог процесуального закону насамперед для прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України, в чому це порушення виражалося. Очевидна недопустимість доказу свідчить про те, що для визнання доказу таким немає необхідності здійснювати додаткову перевірку та дослідження інших доказів.

Таким чином, сторона, яка стверджує про істотні процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати яким чином вони перешкоджали забезпеченню та реалізації прав і свобод особи, та що ці порушення призвели до очевидної недопустимості доказів.

Натомість таких доказів сторона захисту суду не надала, переконливих доводів та обґрунтувань не навела, хоча з урахуванням засад диспозитивності та змагальності кримінального провадження мала для цього всі права.

Очевидної недопустимості цих доказів на цій стадії судового провадження, без дослідження їх у взаємозв`язку з іншими доказами, суд не вбачає та вважає вирішення питання про їх недопустимість передчасним.

За таких обставин, суд не вбачає очевидної недопустимості доказу – відеозапису з камери спостереження розташованої в кімнаті прийому громадян відділення поліції №3 Гайсинського РУП ГУНП у Вінницькій області від 28.05.2025, і вважає необхідним питання допустимості зазначеного доказу в порядку, визначеному ст. 89 КПК України, вирішити під час ухвалення остаточного судового рішення по кримінальному провадженню.

Керуючись ст.ст. 84-86,89, 290, 350, 372, 395 КПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Клопотання захисників – адвокатів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання очевидно недопустимим доказу – відеозапису з камери спостереження розташованої в кімнаті прийому громадян відділення поліції №3 Гайсинського РУП ГУНП у Вінницькій області від 28.05.2025 – залишити без задоволення.

Вирішити питання допустимості доказу зазначеного у клопотанні захисників в порядку, визначеному ст. 89 КПК України, під час ухвалення остаточного судового рішення по кримінальному провадженню.

Ухвала оскарженню не підлягає, заперечення щодо неї можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення по справі.

Повний текст ухвали складений 22.05.2025.

Суддя Ладижинського міського суду

Вінницької області ОСОБА_1