Дата документу 21.12.2011                                                               Справа №  2-225/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06  жовтня  2011р.                                     Ленінський  районний  суд  м.Запоріжжя

у складі:  головуючого-судді  Лихосенко  М.О.,

               при  секретарі  Череп  М.О.

   за  участю  адвоката    ОСОБА_1

розглянув  у відкритому  судовому  засіданні  в  м.Запоріжжі  цивільну  справу  за  позовом     ОСОБА_2 до ПАТ "Запорізькій  кабельний  завод"  про  зміну  формулювання  причин  звільнення  та  дати, стягнення  середнього  заробітку  за  час затримки  розрахунку та  видачі  трудової  книжки, вихідної  допомоги, середнього  заробітку  за час  вимушеного  прогулу,

в с т а н о в и в:

Позивач   ОСОБА_2 16.03.10р. звернувся в суд з позовом  до ВАТ  "Запорізькій  кабельний  завод"  про  зміну  формулювання причини  звільнення  з ч.1  ст. 38  КЗпП  України  за  власним  бажанням  на ч.3  ст.  38  КЗпП  України за  власним  бажання  у зв’язку з порушенням роботодавцем законодавства про працю та колективного  договору, стягнення розрахунку, середнього  заробітку  за  затримку  розрахунку  при  звільнені, вихідної допомоги, я якому вказав,  що працював у відповідача  водієм  автовантажника  з 12.01.08р.

Відповідно до умов Колективного договору /додаток 2/ та п. 4.2.4 Правил  внутрішнього трудового розпорядку, адміністрація повинна забезпечити робітника спецодягом та спецвзуттям. Йому як водію автовантажника адміністрація  повинна  кожні 12  місяців  видавати  кожані  черевики. Однак, за  два  роки  роботи  спецвзуття  йому  не  видавалося та  він  вимушений був купувати  його  самостійно для  охорони  праці.

Крім  того, відповідно  до  вимог ст. 74 КЗпП України адміністрація  повинна  йому  щорічно надавати відпустку, однак за 2009р. відпустка йому надана не була та він не  був  ознайомлений з  графіком  відпусток.

Оскільки адміністрацією порушувалося законодавство про працю та  Колективний  договір, Правила  внутрішнього  трудового  розпорядку, він 12.02.10р.  подав  заяву  про  звільнення  з  роботи  за  ч.3  ст. 38 КЗпП  України  за  власним  бажанням.

Відповідач запропонував йому роз’яснити в чому полягають порушення  законодавства про працю та 15.02.10р. він направив роботодавцю заяву, в  якій  перелічив  порушення , на  підставі  яких  просив звільнити його з роботи  з 12.02.10р. за  п.3  ст.  38  КЗпП  України.

В той же день, 15.02.10р., йому в відділі кадрів було видано наказ 46 про  звільнення його з роботи за ст. 38 КЗпП України  за  власним  бажанням та запропонували  підписати  обхідний  лист.

16.02.10-р.  він  був  на  підприємстві  та  підписав  обхідний лист  в  бібліотеці  та бухгалтерії  та  медпункті.

Після  цього,  його  не  стали  пускати  на  підприємство, посилаючись  на  звільнення  з  роботи, однак   трудову  книжку  та  розрахунок     при  звільнені  йому  не  були  видані.

З 24.02.10р.  по  4.03.10р.  він  хворів, про  що  є  лікарняний  листок.

26.02.10р. він отримав  від  відповідача   відповідь  на  свою заяву  про  звільнення, в  якому  вказано  , що  йому   відмовлено в  звільнені  з  роботи за  власним  бажанням  за   ч.3  ст. 38  КЗпП  України , та  його  заява вважається  поданою  за  власним  бажанням  з   необхідністю відпрацювати  2  тижні.

Він вимушений  був 1.03.10р. звернутися   до  суду  з позовом  про  зміну  формулювання  причини  звільнення  з ч.1  ст. 38  КЗпП  України  на ч.3  ст. 38  КЗпП  України  за  власним  бажання  у зв’язку з порушенням  роботодавцем  законодавства  про  працю, стягнення  розрахунку, середнього заробітку  за  час  затримки  розрахунку  та  видачі  трудової  книжки, вихідної  допомоги.

16.03.10р.  він  отримав  від   роботодавця   повідомлення  про  отримання  трудової  книжки  та  розрахунку, після  чого  дізнався, що  звільнений  з  роботи   2.03.10р. за  п.4  ст.  40  КЗпП  України  за  прогули  з  15.02.10р. Вважає  вказаний  наказ  безпідставним, оскільки  прогулів не  скоював, а. не виходив  на  роботу, вважаючи  себе  звільненим   за  ст.. 38  КЗпП  України.

Ніяких  пояснень з нього з приводу невиходу на роботу адміністрація не відбирала  та   він  не  запрошувався  на  засідання  профспілкового  комітету  25.02.10р. де  давалася  згода  на  його  звільнення  за  прогули.

Після цього позивач змінив свої позовні вимоги та просив суд визнати  незаконним  його  звільнення  з  роботи  з  ч.4  ст. 40  КЗпП  України  на  ст. 38 ч.3  КЗпП  України  за  власним  бажання  у  зв’язку з порушення  роботодавцем  законодавства  про  працю  та  дату  звільнення  з 12.02.10р.,  а  також  стягнути  з  відповідача середній  заробіток за  час  затримки  розрахунку  та  невидачі  трудової  книжки з 15.02.10р.  до 16.03.10р.  в  сумі  3151  грн. 68  коп., вихідну  допомогу, відповідно  до  вимог ст. 44 КЗпП  України , в  сумі 6753 грн. 36 коп., середній  заробіток  за  час вимушеного прогулу з 15.02.10р.  по  червень 2011р.  в  сумі 36019 грн.20  коп., середньоденної  заробітної плати 112 грн. 56  коп.

Відповідач в  своїх  запереченнях  вказав, що 12.02.10р.  позивачем  було  подано  заяву  про звільнення  з  роботи  за  власним  бажанням за ч.3  ст. 38 КЗпП  України, однак  керівник  погодився  на  його  звільнення  з  роботи  за  власним  бажанням  за  ст..38  п.1  КЗпП  України з  відпрацюванням 2  тижні.

Станом  на 15.02.10р. та  на 16.02.10р. наказ про звільнення позивача не  видавався, а  трудовий договір не було припинено, про що його було повідомлено та йому  необхідно  було  відпрацювати 2 тижні.

З 15.02.10р. позивач на роботі не з'являвся, що  підтверджується  табелями  обліку  робочого  часу, доповідними  записками.

22.02.10р.   в  профспілковий  комітет підприємства  було  направлено  подання про  надання  згоди  на   звільнення  позивача  за  п.4  ст. 40 КЗпП  України.

25.02.10р. було проведено засідання профспілкового комітету та згідно  протоколу 67  надана  згода  на  його  звільнення  за  прогули.

Наказом  по  підприємству 57-л  від 12.03.10р.  позивача  було  звільнено  з  роботи  за  п.4  ст.  40  КЗпП  України  за  прогули  без  поважних  причин на  підставі  наказу 58-л від 11.03.10р. та  проведено  розрахунок.

В  той  же  день позивач  відмовився  ознайомитися  з  наказом  про  звільнення , про  що  складено  акт  від 12.03.10р. та  йому  направлено  копію  наказу  про  звільнення  на  домашню  адресу    та  запропоновано з"явитися  на  підприємство  для отримання  трудової  книжки.

Позивач  трудову  книжку  отримав 16.03.10р. про  що  мається  його  підпис.

Оскільки  позивач  з 15.02.10р.  не  виходив  на  роботу  без  поважних  причин, то  скоїв  прогули,  за  що відповідно до вимог закону був звільнений  з  роботи  за  ініціативи  адміністрації    за  п.4  ст.  40  КЗпП  України.

Адміністрація не порушувала трудового законодавства відносно позивача, оскільки  він не звертався до них із заявою  про  надання  йому  відпустки  за  2009р. Така  відпустка  була  йому  запланована  за  графіком  в  жовтні 2010р.

Що  стосується  спецвзуття, то  воно  надавалося  позивачу  в  період  роботи, однак  не оформлено   документально.

В  судовому  засіданні  представник  відповідача  підтримав  усі  свої  заперечення  та просив в  позові  відмовити.

Розглянувши  матеріали  справи, вислухавши  пояснення  сторін, оцінивши  всі  надані  докази  у  сукупності, суд вважає,  що  позовні  вимоги   позивача  про  визнання  незаконним  звільнення  з  роботи,  зміни  формулювання  причин  звільнення, стягнення  вихідної  допомоги обґрунтовані  та  підлягають  задоволенню в  повному  обсязі,   позовні  вимоги  в  частині стягнення  середнього  заробітку  за  час  вимушеного  прогулу не  підлягають  задоволенню  з  наступних  підстав.

Судом встановлено, що позивач працював  у  відповідача  водієм  автовантажника  з 12.01.08р., що  підтверджено  його  трудовою  книжкою .

Відповідно до умов Колективного договору /додаток 2/ та п. 4.2.4 Правил  внутрішнього трудового розпорядку, адміністрація повинна забезпечити робітника спецодягом   та  спецвзуттям.

Позивачу  як  водію  автовантажника  адміністрація  повинна  кожні 12  місяців  видавати  кожані  черевики. Однак, за  два  роки  роботи  спецвзуття  йому  не  видавалося та  він  вимушений був купувати  його  самостійно для  охорони  праці.

Доводи  представника  відповідача  про  те, що   таке  взуття    йому  видавалося, суд вважає  безпідставними, оскільки   це  не  підтверджено  належними  та  допустимими  доказами, тобто документами  про  видачу.

Посилання на свідка, який начебто видавав таке взуття позивачу також   безпідставні, оскільки  відсутні  документи  про  рух  виданих  матеріальних  цінностей.

Крім  того, відповідно  до  вимог  ст. 74 КЗпП  України адміністрація  повинна  робітнику  щорічно  надавати  відпустку, однак  за  2009р.  відпустка  позивачу   надана  не  була  та  він не  був  ознайомлений з  графіком  відпусток.

Доводи     відповідача  про  те, що   позивач  не звертався  до  них  с  заявою  про  надання  відпустки  за  2009р.  суд вважає  безпідставними, оскільки   відпустка  на  підприємстві  надається  за  графіком.

Відповідно  до  п. 3.24 Правил  внутрішнього  трудового  розпорядку,  конкретний  період  надання  щорічної  відпустки в  межах, встановлених  графіком,    встановлюється  між  робітником  та  адміністрацією, яка  зобов’язана письмово  повідомити  робітнику про  дату  початку  відпустки.

Не надано суду доказів і того, що позивач був ознайомлений з вказаним  графіком  відпусток.

Таким чином, суд вважає, що на підприємстві мали місце порушення  законодавства  про  працю з  боку  роботодавця..

Оскільки адміністрацією порушувалося законодавство про працю  та  Колективний  договір, Правила  внутрішнього  трудового  розпорядку, позивач 12.02.10р.  подав  заяву  про  звільнення  з  роботи  за  ч.3  ст. 38 КЗпП  України  за  власним  бажанням.

Відповідач запропонував йому роз’яснити в чому полягають порушення  законодавства про працю та 15.02.10р. він направив роботодавцю заяву, в  якій  перелічив  порушення , на  підставі  яких  просив  звільнити  його  з  роботи  з 12.02.10р. за  п.3  ст.  38  КЗпП  України.

В  той  же  день, 15.02.10р.,  позивачу  в  відділі  кадрів  було  видано  наказ 46 від 15.12.10р. про  звільнення  його з роботи за ст. 38 КЗпП  України  за  власним  бажанням та запропонували  підписати  обхідний  лист.

16.02.10 р.  він  був  на  підприємстві  та  підписав  обхідний  лист  в  бібліотеці, бухгалтерії  та  медпункті.

Після  цього,  позивача  не  стали  пускати  на  підприємство, посилаючись  на  звільнення  з  роботи, однак   трудову  книжку  та  розрахунок     при  звільнені  йому  не  були  видані.

З 24.02.10р.  по  4.03.10р.  він  хворів,   що   підтверджено   лікарняним  листком.

26.02.10р. він отримав  від  відповідача   відповідь  на  свою заяву  про  звільнення, в  якому  вказано, що йому  відмовлено в  звільнені  з  роботи за  власним  бажанням  за   ч.3  ст. 38  КЗпП  України, та  його  заява вважається  поданою  за  власним  бажанням  з   необхідністю відпрацювати  2  тижні.

При  цьому  відповідач не  сповіщав  його  про  прогули  без  поважних  причин  та   отриману  згоду  профспілкового комітету на його звільнення за п.4 ст. 40  КЗпП  України.

Він  вимушений  був   1.03.10р. звернутися   до  суду  з позовом  про  зміну  формулювання  причини  звільнення  з ч.1  ст. 38  КЗпП  України  на ч.3  ст. 38  КЗпП  України  за  власним  бажання  у  зв’язку з порушенням  роботодавцем  законодавства  про  працю, що  підтверджують  доводи  позивача про те, що йому було відомо про  звільнення  його  з  роботи  за  ст. 38  КЗпП  України.

Його доводи  в  цій  частині  підтверджені  також  протоколом  КВПЗо  від 1.04.10р. перевірки  стану  додержання  законодавства  про  працю  на  підприємстві де  вказано, що    в  Книзі  реєстрації  звільнень  персоналу 15.02.10р.  зроблено  запис  роботодавцем  про  звільнення  позивача  за  заявою  працівника за  власним  бажанням.

При перевірці ТДІП у  Запорізькій  обл.. в  квітні 2010р. також  було  встановлено, що  у  книзі  обліку  наказів зазначено, що наказ 46  від 15.02.10р. видавався, однак  зроблено примітку, що запис зроблено помилково, що  підтверджено  актом  від 14.04.10р.    та  листом  на  ім`я  позивача  від 7.04.10р.

З особової картки позивача  на  підприємстві  вбачається,  що  його  було  звільнено  з  роботи  на  підставі  наказу  46  від 15.02.10р.  за  власним  бажанням  за  ст. 38 КЗпП  України.

Вказані  докази  спростовують  доводи  представника  відповідача  про  те, що  наказ  про  звільнення  позивача  15.02.10р.  не  видавався  та  йому  було  про  це  відомо.

Таки  чином,   позивач  вважав  себе  звільненим  з  роботи  15.02.10р.  та  не  виходив  на  роботу, провина  його  в  цьому  відсутня. Оскільки  йому   було  відомо  про  звільнення  з  роботи  за  ст.. 38 КЗпП  України, то   він  не  міг  скоювати  прогули , т.я.  вже  не  працював  на  підприємстві.

Відповідно до вимог ст. 38 КЗпП України працівник має право  розірвати  трудовий  договір, укладений  на  невизначений  строк, попередивши про це власника за  два  тижні.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за  власним бажанням, якщо власник не виконує законодавства про працю, умови  колективного  договору.

Досліджені докази підтверджують, що відповідач погодився на звільнення  позивача  15.02.10р.  за  власним  бажанням.

Наказом 58-л від 11.03.10р., а також наказом 57 від 12.03.10р. відповідач  безпідставно звільнив позивача з роботи за п.4 ст. 40 КЗпП України за прогули з 15.02.10р.

16.03.10р.  він  отримав  від   роботодавця   повідомлення  про  отримання  трудової  книжки  та  розрахунку, після  чого  дізнався, що  звільнений  з  роботи   12.03.10р. за  п.4  ст.  40  КЗпП  України  за  прогули  з  15.02.10р.

Суд вважає  вказані  накази  безпідставним, оскільки  прогулів позивач не  скоював, а. не виходив  на  роботу, вважаючи  себе  звільненим   за  ст. 38 КЗпП України.

Ніяких пояснень з нього з приводу невиходу на роботу адміністрація  від  нього  не  відбирала. Акт про відмову надати пояснення з приводу відсутності на роботі від 16.02.10р.  суд вважає неналежним  доказом, оскільки  позивач не  працював, вважаючи  себе  звільненим  з 15.02.10р.

Крім  того, позивач  не  запрошувався  на  засідання  профспілкового  комітету 25.02.10р.

З  протоколу  67  від 25.02.10р.  вбачається, що   позивач  вдруге  не  з»явився  на  засідання, втім  не  вказано  та  не  надано  суду  доказів  коли  проводилось  перше  засідання  та  яким  чином   позивач  сповіщався  про  них,  коли  саме  подання   до  профспілкового  комітету    було  направлено  лише  22.02.10р.

Посилаючи  відповідь   позивачу  на  його  заяву  26.02.10р.,  відповідач  також не  просив  його  повідомити  причини  відсутності  на  роботі та  не  повідомив  про  отримання  згоди  від  профспілкового  комітету  про  його  звільнення.

Вказане  свідчить  про  безпідставне  звільнення  позивача  за  прогули, яких  він  не  скоював.

Оскільки  позивач  не  бажає  продовження   трудових  відносин  з  відповідачем, то його вимоги про  зміну  формулювання  причин  звільнення  на  ст. 38 п.3 КЗпП  України  підлягають задоволенню, оскільки  мали  місце  порушення   законодавства про працю, Колективного договору та Правил внутрішнього трудового розпорядку з боку  відповідача.

Згідно  ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок  порушення  власником  законодавства  про  працю, колективного  договору працівникові  виплачується  вихідна  допомога у  розмірі не  менше тримісячного  середнього  заробітку.

На підставі викладеного з відповідача  на її користь  позивача  підлягає  стягненню  вихідна  допомога  в  сумі   6753 грн. 36  коп.

Що стосується вимог позивача про стягнення  середнього заробітку за час  затримки розрахунку з 15.02.10р. по 16.03.10р., то в цій частині вони підлягають  задоволенню  відповідно  до  вимог  ст. 117 КЗпП  України.

Позовні  вимоги  в  частині  стягнення  середнього  заробітку  за  час  вимушеного  прогулу за період з 15.02.10р. по червень 2011р.в  сумі 36019  грн. 20  коп.  не  підлягають  задоволенню  з  наступних  підстав.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України суд стягує середній заробіток за час  вимушеного прогулу  при  винесенні  рішення  про  поновлення  працівника  на  роботі. У  разі  визнання  формулювання  причини  звільнення  неправильними, коли  це  не  тягне  поновлення  працівника  на  роботі,  рішення  про  стягнення  середнього  заробітку  за  час вимушеного прогулу приймається, якщо неправильне формулювання причини  звільнення в  трудовій  книжці перешкоджало  працевлаштуванню працівника.

Позивач не надав суду доказів, що неправильне формулювання причини  звільнення  в  трудовій  книжці  перешкоджало  йому працевлаштуватися.

Крім  того,  судом стягнуто середній заробіток за затримку  розрахунку  за  період  15.02.10р.  по  16.03.10р.

Оскільки  по  трудових спорах  позивач  звільнений  від  сплати судового  збору  та витрат на  ІТЗ,  вони підлягають стягненню  з  відповідача  пропорційно  задоволеним  вимогам.  

          Керуючись ст.ст. 10, 60, 88, 212, 213 ЦПК України, ст.ст. 38, 40, 44, 235, 237-1 КЗпП  України,  суд

В И Р І Ш И В:

          Позов  задовольнити  частково.

          Визнати незаконними накази ВАТ  «Запорізький кабельний завод» про звільнення  ОСОБА_2 №58-л від 11.03.10р. та №57  від 12.03.10р. за п.4  ст. 40 КЗпП України за  прогули без поважних причин та змінити формулювання причини  його  звільнення на ст. 38 п.3 КЗпП України за власним бажанням у зв’язку з невиконанням трудового  законодавства  з 12.02.10р.

          Стягнути  з ПАТ «Запорізький кабельний завод» на користь ОСОБА_2 середній  заробіток  за  період  з 13.02.10р. по 16.03.10р. в  сумі 3151 грн.  68  коп.,  вихідну  допомогу в  сумі 6753 грн. 36  коп., а  також в  рахунок  відшкодування  моральної  шкоди   2000  грн.

          В  частині  позовних  вимог  про  стягнення  середнього  заробітку  за  час  вимушеного  прогулу  з 15.02.10р. по  червень 2011р. в  сумі 36019 грн. 20 коп. - відмовити.

          Стягнути  з  ПАТ  «Запорізький  кабельний  завод»    в  доход  держави  судовий  збір  в сумі  107  грн.  50  коп.  та  витрати  на  ІТЗ в  сумі  120  грн.

          В  іншій  частині  позовних  вимог  відмовити.

          Рішення  може  бути  оскаржено  до апеляційного суду  Запорізької обл. протягом  10  днів  з  дня  його проголошення.

Суддя:                                                                                          Лихосенко М. О.