ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
вул.Шевченка 16, м.Івано-Франківськ, 76000, тел. 2-57-62
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 червня 2006 р. | Справа № 16/211-17/135 |
За позовом: | ВАТ “Оріана”, м.Калуш, Івано-Франківської області |
до відповідача: | ЗАТ “Лукор”, м.Калуш, Івано-Франківської області |
про стягнення 4929709 грн. 70 коп. |
Суддя Неверовська Л.М. |
При секретарі судового засідання Нестеренко А.В. |
Представники:
Від позивача: | Сорохтей В.М. - начальник юридичного відділу (довіреність №341-юр-1 від 21.03.2005 р.) |
Від відповідача: | Проник О.Д. - начальник технічного управління (довіреність №26-1-юр-146 від 23.06.2006 р.), Щербінський Р.Л. - юрисконсульт (довіреність №740-юр-211 від 01.08.2002 р.), Дітковська С.А. - юрисконсульт другої категорії (довіреність №26-юр-122 від 04.08.2003 р.) |
В засіданні приймали участь: |
В судовому засіданні 27.06.2006 р. оголошувались перерви:
з 14-45 до 15-00 для виготовлення копій поданої відповідачем заяви про долучення матеріалів справи №26/1-147 від 26.06.2006 р. та доданих до неї документальних доказів та вручення їх представнику позивача;
в зв»язку із погодженням сторін на оголошення вступної та резолютивної частини рішення судом оголошувалась перерва для його виготовлення з 15-30 до 15-40;
після перерви в судове засідання з»явився тільки представник відповідача, якому було оголошено вступну та резолютивну частини рішення господарського суду у даній справі.
Суть спору: про стягнення 4929709 грн. 70 коп.
Постановою Вищого господарського суду України від 29 березня 2006 року скасовано ухвалу господарського суду Івано-Франківської області від 21 жовтня 2005 року, справу передано на новий розгляд господарського суду Івано-Франківської області.
Розпорядженням заступника голови господарського суду від 23 травня 2006 року справу передано на новий розгляд судді Неверовській Л.М.
Позивач звернувся до господарського суду з позовною заявою до відповідача про стягнення збитків у сумі 4929709,70 грн., посилаючись на те, що останнім порушено зобов’язання щодо зберігання продукції за договором від 01.10.2002 року, а саме: втрачено 795,781 тн етилену. Факт втрати етилену, на думку позивача, підтверджується листами відповідача №01/555 від 02.12.2004 р., №26-юр-48 від 04.02.2005 р.
В судовому засіданні 27.06.2007 р. позивач заперечив проти долучення до матеріалів справи документальних доказів поданих відповідачем (заява про долучення матеріалів справи №26/1-147 від 26.06.2006 р.)
Суд не не може визнати заперечення обгрунтованими, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Документальні докази долучені до заяви №26/1-147 від 26.06.2006 р., на думку відповідача, спростовують доводи позивача про відсутність етилену у ЗАТ «Лукор». Враховуючи те, що вказані документальні докази мають значення для встановлення дійсних обставин справи і є допустимими, у суду відсутні підстави для відмови відповідачу у їх прийнятті і долученні до матеріалів справи.
Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на відсутність підстав для стягнення збитків, заперечує факт втрати ним етилену.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, суд встановив наступне. 01.10.2002 р. між сторонами у справі - ВАТ "Оріана" та ЗАТ "Лукор" укладено договір відповідального зберігання, за умовами якого позивач передав відповідачу на зберігання продукцію відповідно до акта прийому-передачі від 01.10.2002 р. (додаток N 1), в тому числі 795,781 тн етилену вартістю 1782134, 35 грн. Строк дії договору був визначений до 31 грудня 2002 р. Угодою від 02.01.2004 р. про продовження і зміну умов договору до договору відповідального зберігання від 01.10.2002 р., сторонами продовжено строк дії договору до 31.12.2004 р. Термін дії договору закінчився 31.12.2004 р. і надалі сторони строк дії договору не продовжували.
Як встановлено при розгляді справи, на момент укладення договору відповідального зберігання етилен знаходився в ізотермічних резервуарах цеху розливу етилену і фактична передача (транспортування до місця зберігання) етилену не відбувалась. Договором відповідального зберігання від 01.10.2002 р., укладеним між сторонами у справі - ВАТ "Оріана" та ЗАТ "Лукор", сторони не встановили порядку виконання зустрічних обов'язків сторін: порядку виконання обов”язку поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання та порядку виконання обов'язку зберігача повернути річ.
Пунктом 4.1 договору (у розділі “Відповідальність сторін”) сторони встановили, що у випадку знищення або пошкодження майна, що передано на зберігання, або його частки, “Охоронець” зобов”язаний за свій рахунок повернути “Депоненту” рівну кількість аналогічного майна в належному стані, відповідальність у вигляді збитків договором не передбачена.
Позивач посилається на лист №773 від 10.11.2005 р., як доказ направлення вимоги повернути етилен, в якій позивач просить повідомити відповідача куди подавати залізничні цистерни, вказаний лист на думку суду, носить формальний характер і не свідчить про намір забрати етилен. У вимозі не зазначено як позивач мав намір його вивезти, враховуючи те, для для вивозу етилену необхідна наявність спеціальних цистерн для транспортування етилену і його зберігання можливе тільки у спеціальних резервуарах.
Як зазначено у акті приймання передачі (додаток №1 від 01.10.2002 р.) до договору зберігання, місцем зберігання є цех розриву етилену (етилен зберігався в резервуарах ізотерміках). Враховуючи хімічні властивості, в будь-якому іншому місці етилен зберігати неможливо. Відповідачем подано суду договір оренди обладнання №1 від 29.04.2005 р.(долучений до матеріалів справи на підставі заяви №26/1-147 від 26.06.2006 р.), укладений між ТзОВ “Карпатнафтохім” та ЗАТ “Лукор”, згідно з яким ЗАТ “Лукор” орендує ізотермічний резервуар зберігання етилену. Як зазначено у пункті 2.1 вказаного договору оренди, метою оренди є зберігання етилену, а отже доводи позивача про відсутність у відповідача технічної можливості зберігати етилен, що є також підтвердженням, на думку позивача, і факту відсутності етилену у відповідача, не підтверджуються матеріалами справи.
Листом №26-юр-48 від 04.02.2005 р. відповідач повідомив позивача про відсутність етилену власником якого є саме ВАТ “Оріана”, однак такий висновок був зроблений відповідачем з урахуванням того факту, що на момент укладення договору зберігання та складання акту приймання передачі спірний етилен був власністю фірми “Кльокнер” (про це зазначено в акті приймання передачі майна від 01.10.2002 р.), а отже вказаний лист не може бути достатнім та беззаперечним доказом відсутності етилену та втрати його відповідачем. Інші листи подані сторонами мають аналогічний зміст.
Лист №01/555 від 02.12.2004 р. містить інформацію про Регламентну норму втрат етилену, проте в цьому ж листі зазначається про можливість відновлення всієї кількості етилену, переданого на зберігання.
Відповідно до пункту 4 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004р., Цивільний кодекс України застосовується до цивільних правовідносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до пункту 4 прикінцевих та перехідних положень Господарського кодексу України до господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Оскільки спірні правовідносини виникли до набрання чинності Цивільного кодексу України, але продовжують існувати після набрання ним чинності, до них слід застосовувати норми Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Відповідно до абз. 2 п. 1 ст. 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення ГК України як спеціального акта законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Положеннями ст. 948, 949 ЦК України встановлено зустрічні обов'язки сторін за договором зберігання: обов”язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання та обов'язок зберігача повернути річ.
Статтею 423 ЦК УРСР, яка діяла на момент укладення договору відповідального зберігання, визначено, що коли на схов здано речі, визначені в договорі лише родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов'язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну або обумовлену сторонами кількість речей того ж роду і якості.
Відповідно до ч.1 ст.949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Положеннями ч.2 ст.184 ЦК України передбачено, що річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Відповідно до ч.3 ст.950 ЦК України зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Відповідно до ст. 224 ГК України учасник в господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані збитки суб'єкту, права або інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані доходи, які управлена сторона одержала б в разі неналежного виконання зобов'язань або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ч. 2 ст. 217 ГК України відшкодування збитків є господарською санкцією. Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, й відшкодування збитків.
За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 33 ГПК України. Виходячи з цього, позивач повинен був довести наявність збитків і неправомірної поведінки, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням збитків, розмір відшкодування. В свою чергу, відповідач повинен був довести відсутність своєї вини.
Згідно ст. 623 ЦК України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.
Таким чином, юридичною підставою для усіх видів цивільно-правової чи господарсько-правової відповідальності є наявність певних умов, що у своїй сукупності утворюють склад цивільного (господарського) правопорушення. Необхідними умовами цивільно-правової та господарсько-правової відповідальності за загальним правилом є: протиправність поведінки особи; шкода як результат протиправної поведінки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина особи, що заподіяла шкоду.
Суд дійшов висновку про те, що позивач не довів належними засобами доказування наявності всіх умов, необхідних для застосування цивільно-правової (господарсько-правової) відповідальності, а саме - не довів протиправності поведінки відповідача, яка полягала у втраті етилену, невидачі його позивачу чи уповноваженій позивачем особі, не довів факту нанесення шкоди у вигляді ринкової вартості етилену, причинного зв'язку між поведінкою відповідача та шкодою, яку, на думку позивача, йому було спричинено, а також не довів вини відповідача у заподіянні шкоди.
Суд вважає, що сторонами неоднозначно тлумачиться зміст листів відповідача, які долучені до матеріалів справи, в тому числі, листів №01/555 від 02.12.2004 р., №26-юр-48 від 04.02.2005 р., а отже вказані листи не можуть бути достатніми та беззаперечними доказами відсутності етилену та втрати його відповідачем.
Будь-яких інших доказів, які б свідчили про те, що позивачем вчинялися дії по виконанню зобов”язання забрати етилен, що було неможливим внаслідок його втрати відповідачем, суду не подано.
За наведених обставин, факт втрати етилену відповідачем не є доведеним, позивач не позбавлений можливості витребувати у відповідача етилен.
З огляду на викладене, у суду відсутні підстави для задоволення позову.
Керуючись ст.124, ст.129 Конституції України, ч.4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України, ч.4 Прикінцевих і перехідних положень Господарського кодексу України, Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
в и р і ш и в :
у позові відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.
Суддя Неверовська Л.М.
Рішення оформлено відповідно до статті 84 ГПК України та підписано 03.07.2006 р.
Документ внесено в Діловодство
Неверовська Л.М.