Справа № 22Ц-3241/11
Провадження № 22-ц/290/14/12Головуючий в суді першої інстанції:БОРИСЮК І.Е.
Категорія: 19 Доповідач: Кучевський П. В.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11.01.2012 м. Вінниця
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:
Головуючого : Кучевського П.В.
Суддів: Камзалова В.В., Медяного В.М.
При секретарі: Руденко О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 вересня 2011 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та визнання такою, що втратила право користування квартирою,-
в с т а н о в и л а:
В лютому 2011 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог – приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 01 вересня 2009 року, укладений між нею та відповідачем, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим №2361, та повернення сторін у попередній стан.
Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вказаний договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки наміру продавати своє єдине житло у неї ніколи не було, коштів в сумі 211 250 грн. за квартиру ніколи не отримувала, з часу укладення угоди і на сьогоднішній день вона зареєстрована в квартирі, постійно в ній проживає та сплачує комунальні послуги, покупець ОСОБА_3 ніколи в квартиру не вселялася.
Відповідач ОСОБА_3 разом зі своїм чоловіком навмисно ввели її оману стосовно природи правочину та його наслідків. У цьому їм сприяли нотаріус ОСОБА_4 та ОСОБА_5
ОСОБА_5 товаришував з її онуком ОСОБА_6 та переконав її укласти даний договір купівлі-продажу з метою отримання коштів у борг від ОСОБА_7 для інвестування їх у спільний бізнес. При цьому, вказана квартира слугувала заставою за договором позики грошей. Їй пояснили, що договір оформлено буквально на півроку, для гарантії повернення боргу, і вона залишається власником квартири.
Згодом виявилося, що ОСОБА_8 взяті в борг кошти не повернув.
01 лютого 2011 року, коли вона мала намір провести чергову оплату комунальних послуг, працівники ЖЕКу їй повідомили, що власником квартири є ОСОБА_3, після чого їй подзвонив ОСОБА_9 і заявив , що вона повинна сплачувати за користування квартирою 100 грн. на добу.
В зв’язку з цим на підставі ст.ст. 203, 215, 216, 230 ЦК України просила її позовні вимоги задоволити.
В свою чергу ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод, які чинить їй остання у користуванні належної на праві приватної власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом її виселення та визнання такою, що втратила право користування вказаною квартирою.
В позовній заяві зазначала, що вона є власником вищевказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу, умовами якого було передбачено, що ОСОБА_2 зобов’язалась до 01 березня 2010 року знятися з реєстраційного обліку та звільнити продану квартиру. Після вказаної дати між нею та відповідачем було досягнуто домовленості про те, що відповідачка зможе користуватися квартирою до осені. Восени 2010 року вона звернулася до ОСОБА_2 з проханням звільнити квартиру та знятися з реєстраційного обліку, оскільки мала намір використовувати житло на власний розсуд.
Після цього вона неодноразово намагалася врегулювати відносини з відповідачкою. Однак остання відмовляється звільняти спірну квартиру та зніматися з реєстраційного обліку.
Проживання та наявність реєстрації відповідача у належній їй на праві власності квартирі перешкоджає розпоряджатися майном на власний розсуд, а тому просила задоволити заявлені вимоги.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Вінниці від 06 червня 2011 року обидва позови були об’єднані в одне провадження.
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 вересня 2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Зустрічний позов задоволено.
Усунено перешкоди в користуванні ОСОБА_3 належною їй на праві власності квартирою АДРЕСА_1, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вказаною квартирою та її виселення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат .
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнавши його удаваним правочином та застосувавши правові наслідки удаваного правочину, посилаючись на порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що в спірній квартирі разом з нею, як фактичним опікуном за усним договором найму житлового приміщення проживає її батько, ОСОБА_10, інвалід другої групи Великої Вітчизняної війни, який за станом свого здоров’я та віком потребує постійної сторонньої допомоги. До участі в справі останній залучений не був, а ухваленим рішенням вирішуються питання про його права та обов’язки. Також судом не надано належної оцінки доказам у справі, а саме поясненням ОСОБА_6, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та її показам, що між нею, ОСОБА_6, ОСОБА_8 з одного боку та ОСОБА_12 і ОСОБА_3 з іншого боку виникли боргові зобов’язання, з приводу позики коштів в сумі 18000 доларів США.
Усвідомлюючи, що договір купівлі-продажу не буде укладено у випадку проживання із нею однією сім’єю батька і будучи впевненою, що позичені для онука кошти будуть вчасно повернуті, вона умисно замовчала даний факт під час нотаріального посвідчення договору.
Виходячи з чого, судом першої інстанції у даному випадку повинні були бути застосовані положення ст. 235 ЦК України та правові наслідки удаваного правочину.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів, викладених в апеляційній скарзі, та вимог, заявлених в суді першої інстанції, прийшла до висновку, що дана скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено наявність умислу в діях ОСОБА_3, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману і сам факт обману, а тому підстави для визнання договору купівлі-продажу недійсним відсутні.
З цих підстав, було задоволено зустрічний позов ОСОБА_3 як власника спірної квартири, якому чиняться перешкоди у користуванні своєю власністю, шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою та виселення її із спірного приміщення.
Судом першої інстанції встановлено, що 01 вересня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за №2361 (а.с. 69-70).
01 вересня 2009 року ОСОБА_2 було надано приватному нотаріусу заяву, в якій вона повідомила, що відчужувана нею квартира належить їй на праві приватної особистої власності, оскільки набута нею згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та не під час перебування в зареєстрованому шлюбі та не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя; будь-яких інших прав щодо зазначеної нерухомості в інших осіб, в тому числі за договором найму, немає (а.с. 61).
Згідно з витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно, витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно та свідоцтва про право власності на житло від 27 січня 2000 року, станом на 01 вересня 2009 року ОСОБА_2 була власником квартири АДРЕСА_1 (а.с. 66-68).
Згідно з витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20 жовтня 2009 року ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2009 року (а.с. 89).
Відповідно до п. 19 Договору право власності на квартиру виникає у покупця з моменту реєстрації цього договору у встановленому чинним законодавством порядку.
Згідно з п. 6 договору за домовленістю сторін продаж зазначеної квартири вчинено за 211 250 грн., які продавець отримав у покупця повністю до підписання цього договору.
Відповідно до п. 20 Договору своїми підписами під цим договором сторони засвідчили, що розрахунок між ними проведений у повному обсязі і претензій щодо розрахунку одна до другої сторони не мають.
За змістом п. 7 Договору продавець свідчить, що на момент підписання цього договору щодо квартири не існує будь-яких прав третіх осіб, у тому числі права власності або права користування нею малолітніми, неповнолітніми дітьми, а також відсутні будь-які обставини, які обмежують чи забороняють продавцю здійснити її вільний продаж тощо.
Згідно з п. 12 вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається, сторонам нотаріусом роз’яснено.
В пункті 17 Договору сторони обумовили, що продавець зобов’язується знятися з реєстраційного обліку з адреси відчужуваної квартири, та звільнити продану ним квартиру, а також повністю погасити заборгованість відносно зазначеної квартири за комунальні послуги, спожиту електроенергію, газ, опалення, водопостачання тощо до 01 березня 2010 року.
Згідно з довідкою МКП ЖЕК-3 №113 від 22 лютого 2011 року, відмітки у паспорті позивачка-відповідачка ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі (а.с. 9-10), а згідно з довідкою МКП ЖЕК-3 №109 від 22 січня 2011 року ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі, з відміткою «колишній власник», власником особового рахунку є ОСОБА_3.(без реєстрації) (а.с. 35).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Як вбачається з матеріалів справи, сторонами договору купівлі-продажу квартири було досягнуто згоди щодо усіх істотних умов договору, а саме щодо предмета договору, його ціни та строку виконання, обумовлено права та обов’язки сторін за договором та відповідальність у разі порушення його умов.
Договір укладено відповідно до вимог щодо форми, які ставляться до договорів даного виду та є укладеним з моменту його державної реєстрації ОСОБА_3
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом ст. 217 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочинку стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч.1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Матеріалами справи та поясненнями ОСОБА_2 підтверджено, що позивач-відповідач усвідомлювала, що нею укладається саме договір по відчуженню квартири – купівля-продаж, волевиявлення учасників було вільним і відповідало їх внутрішній волі, сторонам було роз’яснено зміст та наслідки вказаного правочину, що останні засвідчили власноручними підписами, зміст правочину не суперечить вимогам ст.ст. 4 , 203 ЦК України.
Виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
За таких обставин, суд першої інстанції повно та всебічно дослідивши всі обставини справи, надавши належну оцінку наявним у справі доказам дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 не доведено, що договір купівлі-продажу квартири було вчинено нею під впливом обману, внаслідок умисних дій відповідача ОСОБА_3
Доводи ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції не було застосовано положень ст. 235 ЦК України, а також при вирішенні справи не взято до уваги право третьої особи на спірне приміщення – її батька ОСОБА_10, не приймаються колегією суддів до уваги, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб які беруть участь у справі.
Згідно з ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції
Обставини, зазначені ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, при зверненні до суду з позовом та під час розгляду справи не зазначалися та не обґрунтовувалися, докази на їх підтвердження не надавалися та судом першої інстанції не досліджувалися. .
Виходячи з вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1, при цьому її колишнім власником ОСОБА_2 чиняться перешкоди у користуванні її власністю, остання відмовляється звільнити квартиру, яку вона самовільно займає та знятися з реєстрації у спірній квартирі.
Місцевим судом правильно застосовано ст.391 ЦК України, згідно якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Проте, задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3, суд першої інстанції дійшов висновку про усунення перешкод у користуванні власністю ОСОБА_3 шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вказаною квартирою та її виселення, посилаючись на ст.ст. 109, 116 ЖК України.
З такими висновками суду першої інстанції погодитися не можливо.
Згідно з ч.3 ст. 303 ЦК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна.
Суд першої інстанції, не обґрунтував якою нормою матеріального права керувався, визнаючи ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Відповідно до ч.1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Особа, право якої порушено, може звернутися до суду за його захистом, в один із способів, перелічених ст. 16 ЦК України, зокрема шляхом припинення дії, яке порушує право.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Правовідносини щодо захисту права власності на житло, що перебуває у власності громадян регулюються Гл. 29 Розд.І Книги Третьої ЦК України та Гл. 6 ЖК України - користування жилим приміщеннями в будинках (квартирах) приватного житлового фонду.
Визначення ОСОБА_3 як способу захисту свого майнового права визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування житловим приміщенням суперечить ст. 16 ЦК України та не може бути застосовано до даних правовідносин.
Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням передбачено ст. ст. 71, 72 ЖК України і застосовується у правовідносинах користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду до наймачів та членів їх сімей внаслідок відсутності цих осіб понад строки, встановлені законом.
Частиною третьою статті 405 ЦК України передбачено, що наслідком відсутності члена сім’ї власника житла без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом, є втрата ним права на користування цим житлом.
Як встановлено по справі, спірна квартира належить до приватного житлового фонду, її власником є ОСОБА_3
ОСОБА_2 не є наймачем даного приміщення, а також не є членом сім’ї власника житла, а є особою від якої перейшло право власності на дане майно до іншої особи за цивільно-правовим договором, а тому норми житлового законодавства не можуть бути застосовані у даному випадку, а нормами ЦК України такого способу захисту цивільного права набувача майна за цивільно-правовим договором не передбачено.
Статті 109, 116 ЖК України, на які посилається суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення, також не поширюють свою дію на спірні правовідносини.
Таким чином, оскільки судом першої інстанції застосовано норми матеріального права, які не підлягають до застосування у даному випадку, рішення суду підлягає зміні, шляхом виключення з мотивувальної частини рішення суду посилання на ст.ст. 109, 116 ЖК та виключення з мотивувальної та резолютивної частин рішення суду висновків про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вказаною квартирою.
Враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 307, 309, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 27 вересня 2011 року змінити.
Виключити з мотивувальної частини рішення суду посилання на статті 109, 116 ЖК України.
Виключити з мотивувальної та резолютивної частин рішення суду висновки суду про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1.
Викласти абзац четвертий резолютивної частини рішення суду в наступній редакції:
Усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_3 належною їй на праві приватної власності квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаної квартири.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та з цього часу може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: /підпис/
Судді: /підписи/
З оригіналом вірно: