ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ  

19 травня 2025 року Справа №  640/22251/21 ЗП/280/342/25   м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді          Чернової Ж.М. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України (далі – відповідач), в якому просить суд:

бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року до 27 листопада 2014 року визнати протиправною;

зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року до 27 листопада 2014 року в сумі 10601,87грн.;

зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з 12.12.2012 по день фактичного розрахунку, з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2021 року у справі №640/22251/21 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13.12.2022 № 2825-IX (далі - Закон № 2825-IX) ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних Закону № 2825-IX установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. Інші адміністративні справи, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, у тому числі ті, що передані до Київського окружного адміністративного суду до набрання чинності Законом України Про внесення зміни до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду щодо забезпечення розгляду адміністративних справ, але не розподілені між суддями (крім справ, підсудність яких визначена ч. 1 ст. 27, ч. 3 ст. 276, ст.ст. 289-1, 289-4 КАС України), передаються на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України шляхом їх автоматизованого розподілу між цими судами з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ у порядку, визначеному Державною судовою адміністрацією України.

28 лютого 2025 року матеріали адміністративної справи №640/22251/21 надійшли до Запорізького окружного адміністративного суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.02.2025 зазначену справу передано на розгляд головуючому судді Черновій Ж.М.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 05 березня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/22251/21 (ЗП/280/342/25) та продовжено її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України 6 та 7 скликання ОСОБА_2 з наступною кількістю невикористаних календарних днів щорічної основної відпустки: з 27 квітня 2011 року до 12 грудня 2012 року – 18,5 днів; з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року – 59днів. При звільненні позивач подала заяву від 24 червня 2021 року про виплату належної їй суми компенсації за невикористану частину щорічної відпустки. Однак, листом від 29 липня 2021 року № 15/26-2021/251453 Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку. Позивач, не погодившись з бездіяльністю Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року до 27 листопада 2014 року, звернулась з даним позовом до суду.  Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень зазначено, що Апарат Верховної Ради України ніколи не був роботодавцем для позивача та є неналежним відповідачем у справі. Зазначає, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. Посада помічника-консультанта не входить до структури Апарату Верховної Ради України. Всі виплати, які виникають з трудових правовідносин помічника-консультанта і народного депутата України, у якого він прцює, у тому числі грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки, здійснюється Апаратом Верховної Ради України виключно за поданням народного депутата України із загального фонду оплати праці помічників –консультантів конкретного народного депутата України, у якого працює помічник-консультант. Вказує, що графік відпусток позивача за час роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України відсутній. Відділом бухгалтерського обілку, фінансів, планування та контролю Управління справами Апарату Верховної Ради України доручено провести виплату компенсації за 18,5 календарних днів невикористаної основної відпустки в межах фонду, встановленому народному депутату України шостого слкикання ОСОБА_2 . Відповідно до розрахункового листа позивача за грудень 2012 року при звільненні їй нарахували 3485,71 грн та з відрахуванням податків виплачено, тобто був проведений повний розрахунок із позивачем в межах фонду, встановленому народному депутату України шостого скликання ОСОБА_2 для оплати праці його помічників- консультантів відповідно до вимог чинного законодавства. Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №7212 від 26.11.2014 помічників-консультантів народних депутатів України, повноваження яких достроково припинено, у тому числі позивача, увільнено із займаної посади 27.11.2014, доручено провести виплату компенсації за невикористані основну та додаткові відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці народного депутата України. Відповідно до додатку до Розпорядження позивач не використала 59 днів основної щорічної відпустки. Відповідно до розрахункового листа позивача за листопад 2014 року при звільненні їй нарахували 2232,50 грн та з відрахуванням податків виплачено, тобто, був проведений повний розрахунок із позивачем в межах фонду, встановленого народному депутату України сьомого скикання ОСОБА_2 для оплати праці його помічників-консультантів відповідно до вимог чинного законодавства. У зв`язку з повним використанням, розподіленням фонду оплати праці помічників-консультантів народним депутатом України шостого, сьомого скликання ОСОБА_2 , у Апарата Верховної Ради України не було правових підстав здійснити нарахування та виплату компенсації позивачу за 18,5 календарних днів невикористаної основної щорічної відпустки при звільненні 12.12.2012 у сумі 2427,57 грн та за 59 календарних днів невикористаної основної щорічної відпустки при звільненні 27.11.2014 у сумі 7134,87 грн. Вимога позивача виплатити їй компенсацію за невикористану відпустку у сумі 10601,87 грн є безпідставною. Також вказує, що підстави для задоволення позовних вимог позивача, у тому числі щодо виплати їх середнього заробітку з дня звільнення по день фактичного розрахунку відсутні. Крім того вказує, що з проведеним розрахунком при звільненні позивач повністю погодилася, спору про суми, належні позивачеві при звільненні станом на момент звільнення не було. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали справи, судом установлені наступні обставини.

ОСОБА_1 з 27 квітня 2011 року по 12 грудня 2012 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». З 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України «Про державну службу». Зазначене підтверджується довідкою Апарата Верховної Ради України від 27 липня 2021 року № 20-17/656.

Розпорядженням керівника Апарату Верховної Ради України від 26 листопада 2014 року № 7212 ОСОБА_1 звільнено 27 листопада 2014 року з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 у зв`язку із закінченням строку трудового договору (пункт 2 статті 36 КЗпП України) з проведенням виплати компенсації за 59 календарних днів невикористаної основної відпустки в межах наявної економії фонду плати праці народного депутата України.

Листом від 29 липня 2021 року № 15/26-2021/251453 на заяви позивача від 24 червня 2021 року (реєстраційні №№ 217783/569278, 217789/569289) щодо виплати, зокрема, компенсації за невикористану відпустку, Апарат Верховної Ради України повідомив позивача, що всі виплати помічникам-консультантам здійснюється тільки у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. Фонд оплати праці помічників-консультантів народного депутата України шостого та сьомого скликань ОСОБА_2 у 2012 та 2014 роках розподілений ним у повному обсязі. У зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів зазначеного вище народного депутата України та без внесення змін до закону України про Державний бюджет України на відповідний рік здійснити нарахування та виплату компенсації при звільненні 12.12.2012 та 27.11.2014 не було правових підстав.

Позивач, не погодившись з бездіяльністю Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27.04.2011 по 27.11.2014, звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України від 17 листопада 1992 року № 2790-XII «Про статус народного депутата України» (далі Закон № 2790-XII) та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі Положення).

Частиною першою № 2790-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої № 2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Суд зазначає, що згідно з положеннями статті частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 06 листопада 1992 року № 9 роз`яснив судам, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.

Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.

Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.

Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.

У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.

За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».

Щодо застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України та Закону України «Про відпустки», суд зазначає, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу») не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України «Про відпустки».

Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі Закон № 504/96-ВР).

Згідно з частиною третьою статті 2 Закону № 504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України.

Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Отже, як слідує з системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.

При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.

Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд дійшов висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України Верховної Ради України ОСОБА_2 .

Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.

За таких обставин, посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими та відхиляються судом.

При цьому, суд зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.

Так, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законами України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» такі бюджетні призначення не були передбачені.

З цього приводу, суд звертає увагу відповідача на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.

Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України «Про відпустки» та КЗпП України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.

З огляду на вказане, посилання відповідача на відсутність у Законах України «Про Державний бюджет України на відповідний рік» бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд оцінює критично та відхиляє їх.

Разом з тим, судом установлено, що позивач мала наступну кількість календарних днів невикористаної щорічної відпустки: з 27 квітня 2011 року по 12 грудня 2012 року - 18,5 календарних днів, з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року 59 календарних днів.

З аналізу наведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної відпустки підлягають компенсації.

Однак, як вбачається зі змісту листа Апарату Верховної Ради України від 29 липня 2021 року така компенсація не була виплачена позивачу у зв`язку із відсутністю на момент звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутату України ОСОБА_2 , якого було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в повному обсязі.

Беручи до уваги викладене, суд звертає увагу на те, що нормами Закону № 2790-XII визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.

Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.

Таким чином, з огляду на вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, а відтак, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року до 27 листопада 2014 року підлягає задоволенню.

За вказаних обставин, з урахуванням належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне, позовну вимогу про зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року до 27 листопада 2014 року у розмірі  10601,87 грн задовольнити у спосіб зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані 77,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року по 27 листопада 2014 року.

Вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №826/8319/16.

При цьому, визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані 77,5 календарних днів щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, суд зазначає, що вказане є дискреційними повноваженнями відповідача.

Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміється таке повноваження, яке надане певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один із кількох варіантів рішення.

Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №13 зазначено про неможливість суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Отже, визначення суми компенсації на отримання якої має право позивач належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов`язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов`язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.

Також, суд зазначає, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб`єкта владних повноважень у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відповідно до пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 «Про судове рішення в адміністративній справі» судам роз`яснено, що резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

Таким чином, вимоги позивача в частині визначення ним конкретної суми, що підлягає до виплати до задоволення не підлягає.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як установлено судом у день звільнення позивача 27 листопада 2014 року, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.

У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17.

При цьому, суд звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2020 року у справі № 806/305/17.

Крім того, у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України у Рішенні від              22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме: факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані ним 77,5 календарних днів щорічної основної відпустки.

У той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).

Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.

Водночас, суд зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про часткове задоволення позовних вимог.

Позивач звільнена від сплати судового збору, інші витрати відсутні, тому розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись ст.ст. 139, 241-246, 255, 262, КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (01008, м.Київ, вул.Грушевського, буд.5, код ЄДРПОУ 20064120) про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року по 27 листопада 2014 року.

Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 77,5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 27 квітня 2011 року по 27 листопада 2014 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя                                                                                                                 Ж.М. Чернова