Справа № 22-ц-219 2008р. Головуючий у 1-й інстанції Корольова Г.Ю.
Категорія 46 Суддя-доповідач Смирнова Т.В.
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
15 квітня 2008 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Сумської області у складі:
головуючого - Смирнової Т.В.
суддів - Ведмедь Н.І., Ільченко О.Ю.
з участю секретаря судового засідання - Пархоменко А.П.
та осіб, які беруть участь у справі - позивачки ОСОБА_1,
відповідача ОСОБА_2, його представника, відповідача ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Охтирського міськрайонного суду від 17 грудня 2007 року
у справі за позовом ОСОБА_1до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3, треті особи: Охтирська районна державна нотаріальна контора,ОСОБА_6,
про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання недійсними правочинів у вигляді договорів дарування та купівлі-продажу, поділ спільного сумісної власності подружжя, -
В С Т А Н О В И Л А :
В травні 2007 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що в листопаді 2004 року шлюб між нею та відповідачем було розірвано.
Під час шлюбу подружжям було придбано рухоме і нерухоме майно: автомобіль АУДІ 1986 року випуску вартістю 1000 грн., кіоск поАДРЕСА_1вартістю 1000 грн., кіоск по АДРЕСА_2вартістю 1000 грн., магазин-бар по АДРЕСА_3 вартістю 2000 грн., земельна ділянка по АДРЕСА_4вартістю 2500 грн.
Позивачка просила визнати все це майно спільною сумісною власністю подружжя, визнати за нею право власності на ½ частину вищевказаного майна, а також на ½ частину від усіх доходів, отриманих відповідачем з листопада 2006 року від експлуатації двох кіосків та магазину-бару.
Крім того, позивачка доповнила свої позовні вимоги, звернувшись до інших відповідачів та просила визнати частково недійсним договір купівлі-продажу приміщення магазину поАДРЕСА_3 від 2 березня 2000 року (укладений між продавцем Охтирським районним споживчим товариством та покупцем ОСОБА_4.), та визнати покупцями приміщення магазину позивачку та її чоловіка ОСОБА_2
Також позивачка просила визнати недійсними:
- договір дарування жилого будинку поАДРЕСА_4 від 10 липня 2001 року (укладений між дарувальником ОСОБА_5 та обдарованим ОСОБА_2),
- договір дарування земельної ділянки поАДРЕСА_4 від 10 липня 2001 року (укладений між дарувальником ОСОБА_5 та обдарованим ОСОБА_2)
Позивачка вважає, що вказані договори дарування були укладені з метою приховати договори купівлі-продажу та позбавити її права власності на ½ частину зазначених об'єктів нерухомості.
Крім того, позивачка вважає, що кіоски поАДРЕСА_1 і АДРЕСА_2придбавалися за сімейні кошти, і є спільною сумісною власністю подружжя, а тому незрозуміло, чому їх власником є інша особа - ОСОБА_3
Рішенням Охтирського міськрайонного суду від 17 грудня 2007 року позов ОСОБА_1 було задоволено частково.
Визнано право власності за ОСОБА_1 на ½ частину автомобіля АУДІ-100 держномер НОМЕР_1, стягнуто компенсацію з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ½ частину вартості автомобіля в розмірі 5493 грн. 07 коп.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 300 грн. за надання правової допомоги і 51 грн. судового збору.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про визнання права власності на ½ частину нерухомого майна та його поділ, та визнання договорів дарування недійсними, а договору купівлі-продажу частково недійсним. Апелянт просить направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вважаючи, що суд неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.
При цьому апелянт зазначає, що все вищеназване майно придбавалось з сімейного бюджету, і її колишній чоловік ОСОБА_2 інформував її про укладення угод.
Апелянт вважає, що відносно кіосків поАДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, власником яких з невідомих причин є ОСОБА_3, має місце змова відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 Крім того, апелянт вважає, що суд незаконно відмовив у притягнення до участі у справі в якості третьої особи дружини ОСОБА_3 - ОСОБА_7., яка тепер претендує на спільне майно подружжя ОСОБА_3. Також апелянт вважає, що відповідачі вводять суд в оману, вигадавши, що ці кіоски належали батьку -ОСОБА_4
Крім того, апелянт зазначає, що суд належно не оцінив доказів того, що в дійсності приміщення магазину поАДРЕСА_3 було придбано за сімейні кошти подружжя ОСОБА_2для проведення підприємницької діяльності, а укладений договір купівлі-продажу на батька чоловіка ОСОБА_4 є удаваною угодою, укладеною з метою приховати справжнього покупця.
Також апелянт зазначає про недійсність договорів дарування, які вважає також удаваними і укладеними з метою приховати договори купівлі-продажу, для того, щоб позивачка як дружина не мала права на половину придбаного нерухомого майна.
Крім того, апелянт не згодна з тим, що суд не вирішив питання про повернення їй витрат на проведення експертизи вартості автомобіля та витрат на ІТЗ.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення апелянта ОСОБА_1, яка підтримала апеляційну скаргу, заперечення на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2, його представника, відповідача ОСОБА_3, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду підлягає зміні в частині розподілу витрат на проведення експертизи та витрат на ІТЗ з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, шлюб між сторонами було розірвано у листопаді 2004 року в судовому порядку. Свідоцтво про розірвання шлюбу видано відділом РАЦС 23 травня 2006 року (а.с.4).
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію автомобіля, автомобіль АУДІ-100 1986 року випуску держномер НОМЕР_1, був придбаний ОСОБА_2, згідно договору купівлі-продажу № 923 від 16 серпня 1996 року (а.с.12), тобто під час перебування сторін у шлюбі.
Згідно висновку експерта від 23 серпня 2007 року, ринкова вартість даного автомобіля складає 10 943 грн. 13 коп. (а.с.83).
Відповідно до договору купівлі-продажу від 02 березня 2000 року, приміщення магазину поАДРЕСА_3 Охтирського району належить ОСОБА_4(а.с.16) - батькові бувшого чоловіка позивачки, 2 березня 2006 року проведено реєстрацію цього об'єкту в БТІ за ОСОБА_4
Відповідно до договору оренди від 22 квітня 2003 року, дане приміщення магазину поАДРЕСА_3 передано власником ОСОБА_4. в оренду строком на 10 років ОСОБА_2 (а.с.17).
Згідно договорів дарування, ОСОБА_5. подарувавОСОБА_2. житловий будинок з господарчими спорудами (а.с.19) та земельну ділянку площею 0,16 кв.м. (а.с.18) поАДРЕСА_4 (договори посвідчені нотаріусом 10 липня 2001 року).
Відповідно до довідок БТІ від 08 лютого 2007 року, кіоски поАДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, належать ОСОБА_3. (а.с.13,14).
Відповідно до довідки БТІ від 20 серпня 2007 року, правовстановлюючі документи на кіоски поАДРЕСА_1 та НОМЕР_2 в КП «Охтирське МБТІ» відсутні.
У технічних паспортах на вказані кіоски станом на 07 лютого 2007 року, власник даних нежитлових приміщень не зазначений (а.с.133-136,140-141).
Відповідно до інформації Охтирського міського управління земельних ресурсів, земельна ділянка площею 100 кв.м. вАДРЕСА_2 рішенням Охтирського міськвиконкому від 21 квітня 1999 року надавалась в оренду строком на 25 роківОСОБА_2. для розміщення кіоску, але договір оренди не було укладено. За самовільне використання земельної ділянки під зазначеними кіосками було піддано адміністративному штрафу ОСОБА_3.
Задовольняючи позов в частині визнання права власності на ½ частину автомобіля, суд першої інстанції виходив з того, що достовірно встановлено, що автомобіль придбаний під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя, а оскільки позивачка не має посвідчення водія і згодна на компенсацію, то суд стягнув на її користь грошову компенсацію за ½ частину автомобіля.
Відмовляючи в задоволенні інших вимог позивачки, суд виходив з того, що майно, яке позивачка просить поділити, не є спільною сумісною власністю подружжя, а є власністю інших осіб та особистою власністю чоловіка за договором дарування. Суд вважав, що позивачкою не доведена недійсність договорів купівлі-продажу та дарування, та дійшов висновку, що ці угоди були укладені з дотриманням всіх вимог закону.
Колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції в цій частині є вірним, а доводи апеляційної скарги з приводу недійсності договорів є необґрунтованими.
Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Апелянтом ОСОБА_1 не надано взагалі ніяких доказів того, що спірне майно (кіоски, магазин, земельна ділянка та жилий будинок) було придбано сторонами спільно і є спільною сумісною власністю подружжя.
Більше того, ці доводи позивачки спростовуються наявними у матеріалах справи документами, які підтверджують право власності на вказані об'єкти інших осіб, і ці документи оформлені у встановленому законом порядку. Хоча позивачка і посилалась на ст. 59 ЦК України (1963 року) щодо удаваності угод, проте ні в якій спосіб цього не довела.
Торгівельні кіоски по АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1, про які апелянт заявляє як про спільну сумісну власність її і її бувшого чоловіка ОСОБА_2, в дійсності є власністю відповідача ОСОБА_3
Це підтверджено і самим ОСОБА_3. в суді апеляційної інстанції, який пояснив, що вказані кіоски є його власністю.
Крім того, зазначені кіоски є спірним майном по справі про розподіл майна подружжя ОСОБА_3, яка розглядалась в цьому ж місцевому суді.
Посилання апелянта на те, що вона надала численні докази - ліцензування, зошити, довідки, квитанції та чеки - колегія суддів не приймає до уваги, оскільки ці документи ніяким чином не підтверджують право спільної сумісної власності сторін на приміщення магазину поАДРЕСА_3, чи кіоски по АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1, а підтверджують лише факт того, що відповідач ОСОБА_2 займається приватною підприємницькою діяльністю на базі вказаних магазинів, і отримує в зв'язку з цим відповідні ліцензії і дозволи (а.с.150-164).
Апелянт також не надала апеляційному суду переконливих доказів недійсності договору від 02 березня 2000 року купівлі-продажу приміщення магазину поАДРЕСА_3 Охтирського району, згідно якого цей магазин належить ОСОБА_4, і не довела, що ОСОБА_4. не є належним власником цього приміщення.
Аналогічно, апелянт не довела недійсності договорів дарування жилого будинку та земельної ділянки поАДРЕСА_4 від 10 липня 2001 року, згідно яких нинішнім власником даного житлового будинку та земельної ділянки є ОСОБА_2
За вказаних обставин, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині є вірним.
Що стосується доводів апелянта про стягнення на її користь з відповідача витрат на проведення експертної оцінки вартості автомобіля та витрат на ІТЗ, то колегія суддів вважає необхідним змінити рішення суду та задовольнити ці вимоги, оскільки відповідач ОСОБА_2 та його представник визнали їх у суді апеляційної інстанції і погодились сплатити на користь позивачки вказані витрати, а суд першої інстанції не вирішив цих питань.
На підставі викладеного, керуючись п.3 ч. 1 ст. 307, ст. 309, ст.ст. 313-314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів:
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення Охтирського міськрайонного суду від 17 грудня 2007 року в даній справі змінити та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1200 грн. витрат на експертизу по оцінці вартості автомобіля та 30 грн. витрат на ІТЗ.
В іншій частині рішення Охтирського міськрайонного суду від 17 грудня 2007 року залишити без зміни.
Рішення набрало законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.
Головуючий -
Судді -