ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 жовтня 2006 р. | № 14/74/06 |
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.- головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.
розглянув касаційну скаргу релігійної громади Української Православної Церкви Київського Патріархату при храмі Святого Різдва Богородиці, с. Мар’янівка Приазовського району Запорізької області (далі –релігійна громада УПЦКП)
на рішення господарського суду Запорізької області від 11.04.2006 та
постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 27.07.2006
зі справи № 14/74/06
за позовом релігійної громади Української Православної Церкви при храмі на ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, с. Мар’янівка Приазовського району Запорізької області (далі –релігійна громада УПЦ)
до релігійної громади УПЦКП
про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
позивача – Богуславського К.А.,
відповідача – не з’яв.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Запорізької області від 11.04.2006 (суддя Хоролець Т.Г.), залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 27.07.2006 (колегія суддів у складі: Антонік С.Г. –головуючий, судді Шевченко Т.М. і Кагітіна Л.П.), позов задоволено: релігійну громаду УПЦКП зобов’язано усунути перешкоди у користуванні нежитловою будівлею молитовного дому, розташованою за адресою: с. Мар’янівка Приазовського району Запорізької області, вул. Шевченка, 13 (далі –Будівля), шляхом її звільнення на користь релігійної громади УПЦ; на релігійну громаду УПЦКП віднесено судові витрати зі справи. У прийнятті зазначених рішення та постанови попередні судові інстанції з посиланням, зокрема, на статтю 48 Закону України “Про власність”, статті 15, 16, 321, 391 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) виходили з обґрунтованості позовних вимог і відповідності їх установленому законом способові захисту цивільних прав та інтересів.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України релігійна громада УПЦКП просить оскаржувані рішення та постанову з даної справи скасувати і припинити провадження зі справи. Скаргу мотивовано прийняттям зазначених судових рішень за неповного з’ясування обставин, що мають значення для справи, та в зв’язку з цим –невідповідністю висновків попередніх судових інстанцій вимогам частини другої статті 328 ЦК України, статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, статтям 20, 29 Закону України “Про власність”.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Сторони відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- розпорядженням голови Запорізької обласної державної адміністрації від 15.07.2005 зареєстровано статут релігійної громади УПЦ та видано відповідне свідоцтво;
- рішенням виконавчого комітету Новоспаської сільської ради від 18.10.2005 № 43 “Про признання права власності на колишнє житлове приміщення священика (сьогодні молебний дім) с. Мар’янівка, вул. Шевченко, 13” за релігійною громадою УПЦ визнано право власності на нежитлове приміщення, розташоване за зазначеною адресою, та доручено керівникові комунального підприємства “Нерухомість-П” Приазовської районної ради Запорізької області (далі –КП “Нерухомість-П”) видати відповідні документи;
- на підставі зазначеного рішення Новоспаська сільська рада 18.11.2005 видала релігійній громаді УПЦ свідоцтво про право власності на нерухоме майно –Будівлю, і це право зареєстровано КП “Нерухомість-П”;
- акт про встановлення перешкоди від 05.04.2005 та довідка Новоспаської сільської ради від 05.12.2005 № 527 свідчать, що в Будівлі здійснюються богослужіння, релігійні обряди, процесії та церемонії релігійною громадою УПЦКП, яка вважає себе власником Будівлі, посилаючись при цьому “на рішення Новоспаської сільської ради № 37 від 15.08.1997 року 14 сесії 22 скликання “Про передачу будівлі сільського клубу с. Мар’янівка під церкву”;
- згідно з довідкою КП “Нерухомість-П” від 30.03.2006 № 109 нерухоме майно –Будівля належить на праві власності релігійній громаді УПЦ, а за релігійною громадою УПЦКП зареєстровано право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: с. Мар’янівка, вул. Шевченка, 3;
- згадане рішення Новоспаської сільської ради від 15.08.1997 № 37, в якому зазначено: “Задовольнити прохання громадян с. Мар’янівка щодо передачі безкоштовно будівлі сільського клубу під церкву”, –не свідчить про виникнення у релігійної громади УПЦКП права власності на Будівлю.
У зв’язку з тим, що позов у даній справі подано про усунення перешкод у здійсненні права власності, а відповідач зі справи заперечує наявність у позивача такого права, господарські суди у розгляді даної справи повинні були достеменно встановити обставини, пов’язані з правом власності на Будівлю.
Відповідно до частини другої статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У вирішенні даного спору суди виходили, зокрема, з того, що Будівля є власністю релігійної громади УПЦ на підставі рішення виконавчого комітету Новоспаської сільської ради.
Згідно ж з частиною другою статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.
Отже, у разі якщо Будівля була культовою, названа сільська рада в особі свого виконавчого комітету не мала повноважень щодо передачі Будівлі у власність будь-якої релігійної громади; адже відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи, зокрема, місцевого самоврядування зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому господарським судам належало з’ясувати факт належності Будівлі до числа культових у розумінні Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
У пункті 4 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/109 “Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” зазначено:
“Під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян. Тому, зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід’ємною частиною культової споруди і не знаходяться на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди... Зазначені обставини можуть встановлюватись документами служби технічної інвентаризації. У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових, господарські суди повинні призначати експертизу.”
Крім того, господарськими судами не враховано, що у наведеній частині другій статті 17 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” йдеться саме про повернення у власність культових будівель і майна. Поверненню у власність має передувати факт існування такої власності в минулому. Однак судами не встановлено обставин, які свідчили б про існування у релігійної громади УПЦ права власності на Будівлю в минулому, що створювало б підстави для її повернення саме у власність даної громади.
Господарські суди попередніх інстанцій належними засобами доказування відповідних обставин не встановили та не перевірили, хоча вони входять до предмету доказування в даній справі з огляду на предмет спору в ній. Відтак названі суди припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
У зв’язку з цим у Вищого господарського суду України відсутні підстави для висновку про правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального права, в тому числі ЦК України і Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
У новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити зазначені в цій постанові обставини, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду, дати доводам сторін належну правову оцінку і прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 1117 –11112 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу релігійної громади Української Православної Церкви Київського Патріархату при храмі Святого Різдва Богородиці задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Запорізької області від 11.04.2006 та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 27.07.2006 зі справи № 14/74/06 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Запорізької області.
Суддя В. Селіваненко
Суддя І. Бенедисюк
Суддя Б. Львов