У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
13 грудня 2011 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі: головуючого-судді Бондаренко Н.В.,
суддів: Демянчук С.В., Шимківа С.С.
секретаря судового засідання Приходько Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Рівному справу апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішенням Корецького районного суду від 24 жовтня 2011року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Корецького районного суду від 24 жовтня 2011року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка просить скасувати рішення суду першої інстанції, постановити нове про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що суд необґрунтовано прийшов до висновку, що норма ч.2 ст.220 ЦК України не застосовується до правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки поняття дійсності правочину та його вчинення не є тотожними та не співпадають за своєю правовою нормою.
Вважає, що ст.220 ЦК України передбачає можливість прийняття судом так званого «компенсаторного»рішення, яке замінює нотаріальне посвідчення угоди і не пов’язує таку можливість із відсутністю перешкоди у вигляді передбаченої законом вимоги державної реєстрації угоди.
Вказує, що є всі правові підстави для задоволення її позову, рішення суду про визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок не суперечитиме Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ст.256 ЦПК України та Тимчасовому положенню про порядок реєстрації прав власності на об’єкти нерухомого майна.
Перевіряючи відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України в апеляційному порядку законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд приходить до наступного.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що не може застосовуватися до встановлених судом правовідносин обраний позивачкою ОСОБА_1 спосіб захисту її прав як визнання договору купівлі-продажу дійсним, визнання права власності на будинок з підстав встановлених ч.2 ст.220 ЦК України.
Щодо даних висновків, суд першої інстанції навів відповідні мотиви і докази, з якими погоджується і апеляційна інстанція.
Справа 22-2152-11р. Головуючий у 1 інстанції Загородько Н.А.
Доповідач : Бондаренко Н.В.
2
Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Згідно із ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідченні, і державної реєстрації –з моменту державної реєстрації.
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що в березні 2008 року між нею та відповідачкою укладено договір купівлі-продажу будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору. Вона сплатила ОСОБА_2 21 900 доларів США, а остання надала їй письмову розписку про отримання цих коштів за будинок. Проте відповідачка відмовилась посвідчити договір у нотаріальному порядку, посилаючись на необхідність проведення нею ремонту будинку та одержання повної оплати (3 100доларів США) за нього від покупця. Просила суд на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України визнати договір купівлі-продажу будинку дійсним та визнати за нею право власності на нерухоме майно.
Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, такий правочин є нікчемним. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Відповідно до ст. 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимог про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається
Таким чином, закон надає суду право визнавати дійсним договір, який через недодержання сторонами вимог закону про його нотаріальне посвідчення є нікчемним.
Правила ст. 220 ЦК України щодо можливості визнання договору купівлі-продажу дійсним не поширюється на договори купівлі-продажу, предметом яких є земельна ділянка, єдиний майновий комплекс, житловий будинок (квартира) або інше нерухоме, оскільки такий правочин підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Це пов'язано із тим, що момент вчинення такого правочину, відповідно до положень ст. ст. 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому правочин є неукладеним і таким, що не породжує для сторін прав та обов'язків.
У зв’язку з цим, не будучи укладеним, договір не може бути визнаний судом дійсним на підставі ст. 220 ЦК України.
Пунктами 5,6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, передбачено, що державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Державного реєстру правочинів одночасно з його нотаріальним
посвідченням.
Таким чином, суд першої інстанції, вирішуючи справу, правильно застосували норму матеріального права.
Договір купівлі-продажу спірного будинку, оформлений між сторонами в березні 2008року в силу положень ст.ст. 640, 657 ЦК України не є укладеним, тому не може бути визнаний дійсним на підставі ч.2 ст.220 ЦК України, а відповідно відсутні й правові підстави для визнання права власності на нерухоме майно, що є предметом вказаного
3
правочину.
Судом першої інстанції в повній мірі з’ясовано обставини, що мають значення для справи, а апеляційна скарга не містить посилань на закон, з порушенням якого ухвалено рішення, та не спростовує правильності висновків суду, а тому підстав для його скасування не встановлено.
Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Рішення Корецького районного суду від 24 жовтня 2011 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту її проголошення.
Головуючий: Бондаренко Н.В.
Судді: Демянчук С.В.
Шимків С.С.