Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
Справа № 22-5873/11 Головуючий у 1 інстанції: Смолка І.О.
Суддя-доповідач: Бабак А.М.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2011 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Спас О.В.
Суддів Бабак А.М.
Маловічко С.В.
При секретарі: Бабенко Т.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2011 року
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ сумісно нажитого майна, -
В С Т А Н О В И Л А :
У лютому 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ сумісно нажитого майна.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 15.08.1986 року він уклав шлюб з ОСОБА_4 За час шлюбу подружжям було придбано квартиру АДРЕСА_1, на підставі договору довічного утримання, укладеного з ОСОБА_5 приблизно у 1998-1999 роках. Він не був присутнім при укладенні договору, а за домовленістю з дружиною, набувачем за договором стала ОСОБА_4
Утримання та догляд за ОСОБА_5 вони з дружиною здійснювали спільно, який розпочали задовго до укладення договору.
ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 померла. Її поховання та всі пов’язані з цим ритуальні обряди вони організовували та оплачували спільно. 31.10.2008 року рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя шлюб між сторонами був розірваний, а тому просив поділити квартиру, яка є їх спільною сумісною власністю та визнати за ним право власності на Ѕ частку цієї квартири.
У березні 2011 року ОСОБА_3 доповнив свій позов вимогами про визнання договору дарування від 24 жовтня 1997 року, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 недійсним, оскільки про те, що насправді укладений договір дарування, а не договір довічного утримання йому стало відомо після того, як ОСОБА_4 надала до суду в судовому засіданні копію цього договору, як обґрунтування своїх заперечень проти його позову про поділ майна.
З урахуванням уточненого позову просив визнати договір дарування від 24 жовтня 1997 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 недійсним, як удаваний правочин з метою приховати договір довічного утримання. Визнати спірну квартиру спільною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по Ѕ частці за кожним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2011 року у задоволені позову ОСОБА_3 відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи. Просив скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню з наступних підстав.
Відповідно ч.1 ст. 307 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
Відповідно ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
З матеріалів справи вбачається, що 24 жовтня 1997 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено договір дарування квартири, за яким ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_4 прийняла у дар АДРЕСА_1, житловою площею 19,5 кв.м., що знаходиться в будинку АДРЕСА_1 Договір посвідчено нотаріально та право власності на ОСОБА_4 зареєстровано в ОП ЗМБТІ (а.с. 16).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання даного договору дарування удаваним, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 насправді був укладений договір довічного утримання, та доказів того, що обидві сторони, укладаючи договір дарування, бажали приховати договір довічного утримання, який насправді вчинили, позивач не надав, а тому відмовив у поділі квартири, оскільки вона є особистою власністю відповідача ОСОБА_4
Колегія суддів вважає, що висновок суду є вірним. Розглядаючи спір, суд першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 212-214 ЦПК України повно, всебічно та об’єктивно з’ясував обставини справи на які посилалися сторони, дав належну правову оцінку правовідносинам, які склалися між учасниками процесу, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. А тому такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з урахуванням зазначених вимог закону дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено, що насправді між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був укладений договір довічного утримання, що воля сторін в удаваному правочині (договір дарування) була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин (договір довічного утримання), ніж ті, які передбачені правочином, що між сторонами виникли інші права та обов'язки, ніж ті, що передбачені удаваним правочином, а тому висновок суду про відмову у задоволенні позову є правильним.
Як у суді першої інстанції так і при перегляді рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено, що укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договір дарування є удаваним правочином, а насправді сторони уклали договір довічного утримання.
За змістом статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Згідно із статтею 749 ЦК України обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.
Положеннями статті 751 ЦК України встановлено, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.
Доводячи, що між сторонами правочину, насправді був вчинений договір довічного утримання, апелянт ОСОБА_3 будь-яких належних та допустимих доказів, у розумінні ст. 57-60 ЦПК України, які б суд апеляційної інстанції міг би дослідити в порядку ч.2 ст. 303 ЦПК України не надав і до суду апеляційної інстанції. Крім того, відповідно до ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання договору дарування удаваним правочином та розірвання договору довічного утримання, позивач в силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх позовних вимог.
Враховуючи обставини справи, судова колегія не вбачає, що укладений договір дарування між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 за своєю правовою природою є договором довічного утримання, оскільки не доведено, що при укладенні договору дарування були обговорені та виконувалися всі умови, необхідні для договору довічного утримання.
Оскільки, позивачем не надано доказів, що обидві сторони, укладаючи договір дарування, бажали приховати договір довічного утримання, який насправді був вчинений, підстави для задоволення позову, передбачені ст. 235 ЦК України відсутні.
За таких обставин, правильний висновок суду першої інстанції і щодо відмови у задоволенні позову про поділ майна, оскільки в силу п.2 ч.1 ст. 57 СК України, майно, набуте за час шлюбу на підставі договору дарування є особистою приватною власністю ОСОБА_4
Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням вимог матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки наданих доказів, яким суд дав належну правову оцінку у відповідності до вимог ст. 212 ЦПК України, а тому правильність судових висновків вони не спростовують. Колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення та ухвалення нового рішення.
Керуючись ст. ст. 307, 308, 313, 314, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів
У Х В А Л И Л А:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 жовтня 2011 року у цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: